Узурпація Ⅰ: Великий ліс Заброда

З погляду Ярополка

Погода залишалася жахливою, за мірками інших людей. Але мені в останні роки почали дуже подобатися чорні хмари та поривчастий вітер, що лише підсилювали відчуття затишку вдома. І я б із великим задоволенням залишився під дахом будинку, але навіть грім, що лунав навкруги, не змусив би мене піти туди разом із Гілдаром. Тим більше, що Мілена не надто хотіла бачити гнома, який постійно не міг стримати в собі міцне слово.

— Мілена каже, що останнім часом чує, як наша донька лається, — Гілдар не очікував, що розмова почнеться саме з цього, тому на його обличчі з'явилося здивування.

Гном прийшов до мене вдень, виявляючи своє бажання поговорити на будь-яку тему, аби не було нудно. Я вирішив, що найкраще буде прийняти такого балакучого гостя саме біля своєї майстерні, де його завжди міг би нагнати дощ, позбавивши мене необхідности слухати його занадто довго.

— Ну, Ярополку, — злегка обурено промовив Гілдар, після чого важко видихнув. — Не мені, бездітному гному, тебе вчити, що при дітях краще не використовувати таких слів.

Гном не зрозумів, що мова йде про нього та його міцні слівця, якими вже озброїлися всі діти, не соромлячись використовувати їх при найменшій нагоді.

— Так, напевно, ти правий, — я змусив себе погодитися з ним.

Правда, я сам такого від Діани не чув, та й Мілена, мабуть, випадково це підслухала у доньки. Часом усі ми думаємо, що кажемо щось наодинці, і навіть не підозрюємо, що хтось може почути ці слова.

Він уже збирався щось сказати, як на його лису голову з неба впало щось біле та повільно розтеклося, наче сметана. Вгорі почулося каркання двох воронів, що віддалено нагадувало сміх.

— Ай, вашу ж…! — Гілдар підскочив на місці, витираючи голову та дивлячись угору. — Тобі, падло, пощастило, що я без арбалета, інакше б уже попадали!

Одночасно з його погрозами один із птахів, наче забувши, як літати, розбився об внутрішній бік частоколу, залишивши на ньому червону смугу і дзьоба, що тепер стирчав із колоди. Гном лише здивовано переводив погляд то на мене, то на ворона, не знаючи, що сказати, але все ж швидко взяв себе в руки.

— Ти бачив!? — він вказав пальцем на мертвого птаха, так, наче я міг пропустити його падіння. — Там кров вгору тече, магія їбуча!

Але погляд мій вже був направлений догори, де сотні, а потім і тисячі, таких самих птахів летіли над нашим поселенням зі сторони Заброди. Одночасно, щосекунди, десятки з них падали мертвими, і навкруги лунали удари об дерево та крики жінок і дітей. Гном теж поглянув угору і, як і я, просто мовчки дивився, не розуміючи, що відбувається.

Колись я бачив щось подібне, але того разу мертвими падали саме люди, а ворони були спостерігачами, очікуючи на завершення битви та початок свого пиру. При цьому було добре помітно, що в поведінці цих птахів, які так засипали своїми тілами наше поселення, було щось неприродне. У деяких із них лапи та дзьоби відпадали ще в польоті.

— Можливо, їх щось жене із Заброди, а значить, може бути, що наступними будуть інші мешканці лісу, включно з тими, про яких тут знає лише кілька осіб, — сказав я це Гілдару, але насправді це були скоріше думки вголос.

— Я по зброю, — здавалося, що від такого Гілдар навіть забув, як матюкатися, та лише дав знати, що йде за арбалетом.

— Спершу перевір, чи замкнуті ворота, — кинув я йому вслід.

Сам я теж не стояв на місці, і як тільки побачив, що Гілдар, піднявши кулак догори, дав знати, що почув мене, я зайшов до майстерні, щоб узяти там лук і стріли. Відчиняючи двері, перше, що впало в очі, — відсутність плащів. Діана досі на полюванні разом зі своїми друзями. Спершу на душі був неспокій через це, але впевненість у вміннях доньки пересилила його. Я мав зайнятися безпекою поселення, вірячи в те, що Діана сама приведе Ігоря та Юрію додому.

Стрілецької зброї та ножа, який завжди був при мені, було замало, тому я вирішив узяти сокиру, що зберігалася вдома. Я швидко попрямував до входу в будинок, кілька разів ухилившись від воронів, що розбивалися об протоптану стежку так, ніби ледь трималися купи, розбризкуючи кров навкруги. 

Ворота були міцно замкнені та під наглядом Вітольда, який уже був при списі й вдивлявся в щілини між колодами частоколу.

Я сам звик до мирного життя лише через десяток років після закінчення військової служби, а от Вітольд і досі час від часу поводився так, ніби в будь-який момент із засідки можуть повилазити наші колишні вороги. Можна бути впевненим, що якщо збожеволілий ведмідь спробує пробитися крізь ворота, одного Вітольда вистачить, щоб із ним упоратися.

Оскільки ворота добре охоронялися, і мені не треба було їх перевіряти, мені залишалося лише зайти по сокиру та обговорити все з Беримиром, щоб організувати все необхідне у випадку навали лісових істот. 

Але як я міг забути про найважливіше?

— Ярополку? — Моя дружина стояла прямо переді мною, боячись переступити через поріг. Її погляд бігав то по мені, то по мертвих птахах, що все більше вкривали землю.

Як же сильно мені хотілося захистити її від усього цього, щоб вона жила спокійно і ні про що не переймалася. Але останнім часом постійно щось траплялося, даючи лише мріяти про спокій та безпеку. І ось тепер знову, на її очах сльози, а я можу лише обіцяти, що все буде добре.

— Не плач, кохана, — зробивши ще один крок, я обійняв її та завів до будинку. — Не хвилюйся, Діана без проблем добереться додому, а я тим часом займуся всім необхідним.

Я одружений із дивовижною жінкою, і вона швидко прийшла до тями. Відійшовши від мене та витерши сльози, вона кивком дала зрозуміти, що насправді все чудово розуміє. Навіть у такі моменти, коли вона виявляє свою слабкість, вона все одно варта зватися сильною жінкою. Правду кажуть у Князівствах, що жіноча стать — слабша стать, і саме тому сильні жінки викликають значно більшу повагу, ніж сильні чоловіки.

— Я не відчуваю магії в цих воронах, — тепер її голос був спокійним.

— Навіть не знаю, чи це добра новина, — відповів я їй, одночасно перевіряючи загострене лезо сокири. — Аби це не була якась хвороба із Заброди. Цього нам тільки не вистачало.

Відвівши очі від сокири, я поглянув на Мілену. Наші погляди зустрілися, як і кожного дня, але цього разу це пробудило сильні спогади з тих днів, коли я покидав лазарет, щоб знову вирушити на поле бою. Тоді в неї був саме такий погляд, а я так само надмірно перевіряв свою зброю. Та цього разу вона носила під серцем нашу дитину, що робило її ще прекраснішою.

Я поклав сокиру на стіл і, підійшовши до Мілени, обережно погладив її випуклий важкий живіт. Наче відчуваючи це, дитя штовхнуло мене в руку, і я поглянув в очі Мілени, не приховуючи щасливого здивування. Я часто відчував такі поштовхи, але кожен раз це було як уперше. Її посмішка у відповідь на мою, наче захопила мій розум, і я поцілував її, на мить забувши, куди збирався йти.

Вийшовши з будинку, я помітив, що птахи більше не падали, і хмаристе, чорне небо тепер було вільним від них. Та нападало їх на вулиці достатньо, щоб було незручно ходити. Йдучи до будинку Беримира, часом мені навіть доводилося перестрибувати їхні розбиті тіла.

Щоб пороздавати накази, у Беримира не пішло багато часу. Здавалося, наче все це він давно продумав у голові та десь записував усі ці роки.

Та навіть йому, вправному та мудрому старості, було дуже складно пояснити, що лише кілька людей у всьому поселенні знали про те, що ліс наповнюють безліч різних істот, і та мавка, яка вбила Леся, далеко не єдина небезпека такого роду. Тому не обійшлося без суперечок та косих поглядів і в мій бік.

Деякі навіть намагалися звинуватити мене в смерті Леся через те, що я знав про небезпеку в лісі, але однаково послав його туди. Однак Вітольд став на мій бік, і лише короткою промовою зміг заспокоїти людей. Він просто нагадав їм, що всі, хто тут живе, завжди знали про те, що Заброда ховає в собі безліч істот. Також сказав їм, що сам Лесь вже був дорослим і сам прийняв виклик перед Богами, попри те, що й сам був із тих, хто приховував цю інформацію від інших.

І справді, хоча ми й приховували все від односельців, це лише позитивно вплинуло на їхнє життя. Вони завжди боялися лісу та ніколи туди не ходили, пригадуючи старі історії про полеглі там армії, але при цьому могли насолоджуватися спокійним життям за частоколом, не боячись, що міфи стануть реальністю.

— Дякую, — моя подяка Вітольду була короткою, але я справді був йому вдячний, адже завжди добре мати біля себе таку людину.

— Не дякуй, — відмахнувся він. — Імперці, як і вихідці з них, ніколи не зрозуміють наших звичаїв та й нас самих.

— Моя дружина прекрасно все розуміє, — я не міг погодитися з такими думками, адже моя Мілена завжди пишалася своєю чистою імперською кров’ю, і це ніколи не заважало нам розуміти одне одного.

— Твоя дружина імперка лише кров’ю та плоттю, а от дух у ній явно наш — князівський, — таке пояснення та вираз обличчя Вітольда добре показували похвалу, якій я неодмінно був радий.

Ми не стали затягувати нашу розмову й пішли кожен по своїх справах.

Вітольду треба було проконтролювати побудову помостів біля воріт, щоб вартові завжди могли добре розгледіти все навколо. А мені ж Беримир дав завдання зробити якомога більше стріл та підготувати луки, що в мене завжди лежали напоготові.

Насправді, щоб зробити добрий лук, треба витратити багато часу, але на щастя, навчаючись виготовлення луків, Лесь залишив після себе десяток уже готових до використання. Звісно, більшість із них мало годилися для точної стрільби, але якщо озброїти ними односельців, то різниці не буде, порівняно з тим, якби дати їм щось якісніше. Ну хіба зможуть не навчені люди освоїти якісні луки? В їхніх руках навіть мій лук буде не кращим за палицю з мотузкою.

Я не пішов одразу до майстерні, а чекав біля колодязя на нашого теслю — Остапа. Він повинен був скоро підійти, щоб допомогти зробити якнайбільше стріл.

Люди навколо бігали, як мурахи по розворушеному мурашнику, але всі робили свою роботу, тому не можна було сказати, що вони піддалися паніці. Майже всі тут — колишні воїни, тому вони прекрасно розуміли, що всю відповідальність за них несе Беримир, так само як і їхні страхи та надії. Я і сам би вже давно лежав у землі, якби на війні не довіряв своїм командирам та підлеглим.

Воронячі тіла все ще лежали повсюди, і не залишилося жодного будинку без червоних патьоків, що досі стікали догори. Через страх підхопити невідому хворобу, спершу люди лише намагалися відсовувати пташині тіла вбік палицями. Але ворони, наче переварене м’ясо, розвалювалися від найменшого поштовху. Тому з часом усі покинули марні спроби прибрати їх, і просто намагалися обережно переступити або обійти.

— Про що думаєш? — голос Лебека відволік мене від спостережень за людьми.

Цей чоловік завжди виділявся серед нас усіх, чого тільки варта була його широка біла сорочка та вузькі штани, які, напевно, були пошиті якимось євіанським майстром. Але мою увагу привернув не його одяг, а дивна зброя, яку я побачив уперше.

— Та так, чекаю на декого, — відповів я йому. — А що це за меч у тебе на ремені?

— Поглянь, — не довго думаючи, Лебек дістав меча та дав його мені.

Його клинок був тонким та довгим, і здавалося, що він зламається при першому ж ударі звичайного прямого меча. Але його розміри не відповідали вазі, що вказувало на те, що метал, використаний у цій зброї, був дуже міцним. А судячи з багатої звивистої гарди, я тримав у руках те, за що можна було б жити кілька років, не турбуючись про їжу та житло.

— Який дивний, — зауважив я.

— Це рапіра, — відповів Лебек, показуючи легку посмішку. — Нею завдають переважно колючі удари. Але, як бачиш, її лезо однаково заточене, тож можна і рубати. На війні від такої зброї мало користі, але носячи її з собою вулицями Євіанни, кожен почуватиметься в безпеці. Та і проти тварин і деяких бестій, думаю, така зброя буде кращою за звичайного меча.

Я зміг лише кивнути на слова Лебека, при цьому косо поглянувши на свою сокиру. Імперія мала безмежні багатства, що з давніх часів наповнювали її казну, тому багаті жителі Євіанни без проблем могли замовити собі таку зброю у найкращих майстрів світу. Напевно, якби не корупція чи просто бездарне правління сенату, весь Континент вже давно знову був би під імперською короною.

— Лебеку, — звернувся я до нього, віддаючи рапіру. — Щодо твоєї онуки…

— Припини, — чомусь я думав, що Лебек буде занепокоєний тим, що Юрія зараз десь у відкритому степу, але він лише посміхнувся. — Хоча в неї і є деякі проблеми з магією, але вона може за себе постояти. Тим паче вона там не сама.

Така відповідь мене трохи здивувала, адже я завжди думав, що діти, які виросли в багатих сім’ях імперської столиці, зазвичай слабкі та нічого із себе не являють. А виявилося, що Лебек теж подбав про те, щоб добре виховати свою онуку та навчити її всього необхідного. Інакше він не був би таким упевненим.

— Добре, якщо так, а тепер мені вже час братися до роботи, — відповів я Лебеку, щойно побачив Остапа, що вже поспішав до мене.

— Так, звісно. А я тим часом навчу твоїх односельців поводитися з луком, — сказав Лебек.

Навіть людина, яка ніколи не воювала, може добре знатися на зброї: старий імперець був кращим доказом цього.

Прийшовши з Остапом до моєї майстерні, ми просиділи тут декілька годин, безперервно роблячи стріли. Насправді ми лише завершували їх, адже в мене було багато заготовок, тож стріли одна за одною падали на землю, утворюючи чималу купу.

Вони вдавалися вартими дешевих луків, але цього разу справа була не стільки в нашій майстерності, скільки в непідхожих матеріалах. Як виявилося, у нас було замало пір’я для стріл, тому доводилося використовувати тонкі обрізки шкіри, що, звісно, було краще, ніж зовсім без оперення. Спершу ми навіть думали над тим, щоб використати пір’я воронів, але ніхто так і не наважився взяти його до рук. Особливо не хотілося діставати його з того кривавого місива, на яке вже встигли перетворитися залишки птахів.

Лише коли Мілена винесла нам по мисці густого супу, ми відклали інструменти вбік. Під час їжі ми з подивом помітили, скільки стріл встигли наробити: ціла гора, що навіть складно було порахувати точну кількість.

— Ха-ха, — засміявся Остап, глянувши на купу стріл. — Це ми з переляку їх стільки наробили?

— Так, перестаралися, особливо якщо врахувати, що ми не єдині, хто їх робив.

У цей час наш коваль, якого теж звали Остапом, працював над тим самим, що й ми. Тому справді наші запаси стріл стали рекордними.

— Тоді я, мабуть, піду, — сказав Остап, ставлячи на стіл невідомо коли спорожнілу миску та беручи з собою якомога більше стріл. — Порозношу нашим стрільцям, нехай тренуються.

Я теж довго не залишався в майстерні, а склавши інструмент та стріли по відведених для них місцях, пішов на пошуки Гілдара та Вітольда, дорогою занісши миски додому та подякувавши дружині за смачну їжу.

Шукати довго не довелося, і вже через декілька хвилин я зустрів їх біля колодязя, де вони з завзяттям щось обговорювали та сперечалися. Але, побачивши мене, вони наче позабували про все, що було до цього, і, з виглядом, наче давно на мене чекали, пішли мені назустріч.

Ми збиралися зробити те, що робили на війні, — йти на розвідку. Звісно, Беримир спершу наполягав на тому, щоб ніхто не покидав меж селища, але нам не знадобилося багато часу, щоб переконати старого. Як-не-як, треба було з'ясувати, чи є взагалі сенс готуватися до навали лісових бестій. А можливо, так ми дізнаємося, що шансів немає, і слід залишати наш дім у пошуках прихистку в найближчому місті — Яровиті або Ладомирі.

Не витрачаючи часу, ми одразу ж пішли до лісу, не взявши з собою нічого зайвого, адже збиралися повернутися в найгіршому випадку ще до вечора.

Нехай увійшовши до лісу, ми не помітили нічого підозрілого, окрім все тих самих багряних плям повсюди, однаково зберігали мовчання, щоб не дати жодній тварюці шансу підібратися занадто близько. Особливо віддано зберігав тишу гном, який ніяк не міг вирішити, в який бік йому дивитися, щоб бути більш-менш у безпеці. Навіть я та Вітольд на фоні деяких дерев виглядали як мурахи, а Гілдар і зовсім міг запросто залишитися непоміченим. Адже хто зверне увагу на мошку, коли поруч стоять такі столітні велетні?

— А та мавка, — не витримавши, порушив тишу Гілдар. — Куди її бити, щоб точно прихлопнути?

— Та мавка була ослабленою, тому вистачило одного болта та ножа в голову, — відповів я гному, одночасно відчуваючи на собі погляд Вітольда, який і досі намагався не згадувати ту тварюку та загибель Леся.

Гном уже збирався щось сказати, і чомусь мені навіть здалося, що я знаю, що саме. Але його вчасно перервала ворона, яка закаркала, щойно побачила нас. Від її каркання гном ледве не підскочив, але, як і варто було очікувати від ветерана війн, болт із його арбалета полетів чітко в ціль, і мертва птиця звалилася на землю.

— Ну і навіщо ти її вбив? — звернувся до гнома Вітольд, не розуміючи таких марних смертей.

— Так… — тільки й зміг вимовити Гілдар, але, подумавши мить, одразу ж додав: — Щоб перевірити її.

Ні для мене, ні для Вітольда не було секретом, що цей гном був відомим найманцем, який пройшов багато битв і вилазок до ворожих тилів, і нічого не могло так налякати його, як ліс  Заброда, або як його називають за межами Князівств — Великий ліс. Невідомо, чому саме він його так боявся, але сам гном постійно згадував старого імператора і тих воїнів, що полягли в цьому лісі. Однак навіть дурень зрозумів би, що це все відмовки, а істинну причину він приховує.

— Ти раніше в цьому лісі не бував? — продовжив розпитувати Гілдара Вітольд, поки я розглядав підстрелену гномом ворону.

— Я вільний час краще в борделях проведу, ніж у цьому лісі, — гаркнув гном у відповідь і відвернувся, даючи зрозуміти, що на цьому тему закрито.

Після такої словесної перепалки, Вітольд теж почав розглядати ворону, але, як і я, нічого дивного не помітив. Птиця була звичайною і не мала жодних ознак того, що відбувалося з іншими воронами. Та й звідусіль лунали крики, а іноді й спів інших птахів, а це означало, що місцевих пернатих страшна доля оминула.

— То що там? — звернувся до мене Гілдар.

— Окрім трупів тих самих воронів, що попадали над нашим селищем, нічого підозрілого, — відповів я йому, лише зараз відвівши погляд від безпричинно вбитої ворони. — Можливо, це вплинуло лише на тих тварин, що живуть за туманом. І якщо так, то навала різних тварюк може бути пізніше.

— Або ж вони й не зможуть дійти до нас у такому стані, — доповнив мої слова Вітольд.

І справді, якщо цьому впливу піддалися всі істоти за туманом, то лише найшвидші з них зможуть дійти до нас, не розвалившись на шмаття.

— А чому тоді подихали лише ворони? — запитав гном.

Своїм запитанням Гілдар змусив мене задуматися, адже це чомусь не спало на думку під час наради, коли ми міркували над тим, що саме відбувається.

— Напевно, лише найсильніші долетіли хоча б до туману. Але якщо пошукати, то, думаю, знайдемо й тіла інших великих птахів, рідкісніших за ворон, — відповів я йому.

Наші здогадки підтвердилися, коли ми вже майже дійшли до туману, де нам почали траплятися залишки гігантських кажанів, що час від часу падали з дерев, зводячи Гілдара з розуму. Але, переступивши через свій страх, він навіть не подумав про відступ до селища. Він був із тих, для кого розвідка понад усе.

Чим ближче ми підбиралися до туману, тим більше різних нелетючих істот знаходили з його відмітинами — зеленим мохом на шерсті. А зупинившись за десяток кроків від туманної границі, ми стали свідками того, як величезний ведмідь, прорвавшись крізь завісу, врізався в дерево і, розірвавшись на шматки та розлетівшись на всі боки, обгорнув стовбур своїми тельбухами.

— Думаю, на цьому досить, — промовив Вітольд, не відриваючи погляду від чогось невидимого за туманом.

Його єдина зіниця була дуже малою, як у людини, що піддалася п’янкій звабі битви. Як коли люди забували про своє життя і думали лише про те, як убити ворога. Все вказувало на те, що він боровся з бажанням кинутися в незвідану частину лісу та спробувати розв'язати цю проблему, вбивши когось. Але, на щастя, його розум завжди був сильнішим за злість і голод до битв, тому, стиснувши кулак до хрусту, він відвів погляд від туману.

— Так, тепер ми знаємо, що в гості можна очікувати лише якусь почвару, та можемо не непокоїтися через ведмедів, — відповів я йому, наостанок поглянувши на залишки тварини, що вже стрімко підіймалися по стовбуру дерева.

— І хіба від цього повинно легше стати? — підкинув і своє слово Гілдар, але ніхто йому відповідати не збирався, і ми мовчки почали йти туди, звідки й прийшли.

Нехай наше поселення і могло стати на дорозі у місцевих істот, усе ж найбільшою небезпекою для нас була можливість того, що птахи занесли до нас якусь хворобу. І було б дуже добре дізнатися, що про це думає Відьма, але дорога до неї неблизька, та й це завдання краще перекласти на когось іншого, хто не залучений до захисту наших стін.

Можливо, навіть можна послати туди Діану разом з Ігорем та Юрією, але це ще треба їх дочекатися: знаючи мою доньку, без здобичі вона навряд чи повернеться, а її ще потрібно донести. Звісно, що вони все ще діти, але як мінімум двоє з них іноді здаються мені куди дорослішими, навіть ніж я сам.

Дорогою назад ми теж не зустріли нічого незвичайного, лише ті ж самі тіла птахів, що були до цього. Деякі з них стали їжею для місцевих тварин, що наштовхнуло мене на думки про те, що про полювання доведеться на деякий час забути, щоб не вполювати хвору тварину, якщо, звісно, справа взагалі у хворобі. Та й наші поля тепер були усіяні тілами...

З роздумів про все це, коли ми були на половині шляху через ліс, мене вирвав Гілдар, що наткнувся на майже струхлий і набитий опалим листям скелет колись полеглого воїна та залишки його лат. Як і варто було очікувати, Гілдар описав це все своїми словами, не забувши згадати матір старого імператора.

Скелет спирався на дерево так, наче багато років тому якийсь воїн вирішив зустріти смерть у спокої, повільно стікаючи кров’ю. Звична картина після побоїща, але більше дивував вік цього дерева, що досі виглядало молодим настільки, що не мало застати жодну імперську армію. Та якщо зовсім віддатися страху та прийняти всі ті казки про цей ліс за правду, можна було б зробити висновок, що цей скелет просто встав і перейшов на це місце, обравши його як більш зручне. Але насправді тепер це всього лише кістки, наполовину засипані землею та листям, і не більше цього.

Біля самого виходу з лісу нас зустрів Беримир. І, як виявилося, все для того, щоб ми обійшли дим стороною та не дихали ним. Вони вирішили прибрати залишки ворон лопатами та вкинули їх у багаття, розведене за стінами. Малоймовірно, що дим заподіяв би нам якусь шкоду, хіба що смерділо б до неможливого. Але добре, що Беримир вирішив нас попередити, адже вітер якраз погнав дим напереріз стежці до воріт, і ми навряд чи стали б його обходити. А так, зробивши невеликий гак, ми зайшли до селища з іншого боку.

Вже при вході за частокіл я помітив, що помости для вартових були готові, і тепер стояти на варті було набагато зручніше та ефективніше. Не кажучи вже про те, що тепер можна було стріляти в якусь тварюку в слабкі місця, якщо та спробує випробувати на міцність ворота. Насправді це потрібно було зробити вже давно, але мало хто хотів перетворювати поселення в безлюдних степах на фортецю.

Всю наступну частину дня я провів удома в компанії дружини, лише час від часу обходячи вартових і перевіряючи рівень їхньої відповідальності. Все ж і в мені прокинулися старі звички: не лише Вітольд міцно вріс корінням у воєнне минуле. Іноді навіть ловив себе на думці, що занадто часто займався обходом нашого поселення.

Ніяких ознак того, що хтось міг заразитися невідомою хворобою, взагалі не було. А ймовірність того, що з лісу вибіжить щось і нападе на нас, різко впала, як тільки ми побачили того ведмедя. Адже якщо така могутня тварина не змогла навіть наблизитися до Сірих Птахів, то взагалі мало хто зміг би це зробити, окрім всяких потвор, що раніше вважалися міфічними чи казковими, звісно ж.

Все вказувало на те, що справи йшли не так уже й погано, як ми думали раніше. Але однаково потрібно бути обережними, щоб не втратити пильність у найвідповідальніший момент. Звісно, така позитивна тенденція відбилася на обличчях людей, особливо на обличчі моєї дружини, що, безумовно, стало для мене значним полегшенням.

Та навіть так, розмови серед найстарших про те, що було великою помилкою селитися саме в цьому місці, ставали все частішими. Чесно кажучи, я й сам уже думав над тим, що було б непогано знайти інше місце — десь посередині між Забродою та, можливо, Яровитським князівством. Так, щоб ми були однаково захищені як від війн між князями, так і від лісу, що останнім часом не втрачав можливості нагадати про свою природу.

Питання лише в тому, як довго ми будемо в безпеці на землях, що знаходяться ще ближче до великих міст? Якщо ж обирати між війною та цим лісом, то чомусь мені здавалося, що більшість односельців оберуть саме другий варіант, адже в них немає жодного глибокого шраму, залишеного Забродою, а от рани від меча чи сокири є майже в кожного.

— Знову дощ пішов, — прошепотіла Мілена, яка лежала поруч зі мною на ліжку.

— У них із собою наші плащі, — відповів я їй, зрозумівши, до чого вона веде.

Діана пішла близько двох діб тому і, скоріш за все, теж побачила, як з неба падали птахи. Ми з Міленою дійшли висновку, що саме в той момент вона вирішила повертатися, а отже, очікувати на неї слід уже завтра чи близько того.

Кожен думав про щось своє, а може, й про одне й те саме, та сон нахлинув на нас обох, і вже за декілька хвилин ми спокійно спали, очікуючи на завтрашній день. Сон особливо приємний, коли поруч кохана людина, а за вікном іде дощ.

Я прокинувся рано, набагато раніше за Мілену, тому виходив із хати дуже обережно, щоб не наробити шуму, заодно взявши лука та сокиру. При цьому сам собі підмітив, що було б непогано замінити декілька дощок, які недобре рипіли та тріщали на підлозі.

Вулиці ще були порожніми, і чутно було лише голоси вартових, які говорили про що завгодно, аби дотягнути до зміни та нарешті стулити очі у своїх ліжках.

— Святогоре, що там? — запитав я в одного з двох чоловіків, що стояли на воротах біля нашого будинку.

— Все як завжди, нічого особливого, — промовив Святогор так, наче й очей всю ніч не відводив від Заброди, і навіть не обернувся до мене, а всього лише кивнув і тяжко видихнув.

— Не слухай його, Ярополку, там точно щось лазило вночі, — сказав другий, що сидів на помості поруч зі Святогором, звісивши ноги.

— Менше пий тієї гидоти від Рудого, тоді, може, очі проясніють, — зневажливо промовив Святогор до свого напарника.

Почувши це, я вирішив, що було б непогано навідатися до Марка Рудого та сказати йому, що краще не наливати вартовим. Адже від цього залежать життя багатьох людей. Але перевірити, що могло бродити навколо частоколу, теж не завадило б, тому варто було обов’язково піти та розвідати. Як часто люди не вірять п’яницям, а вони виявляються праві? Напевно, не дуже часто, але це не причина ігнорувати небезпеку.

— Та не пив я, — почулося вже за спиною, коли я підходив до будинку Рудого. — Я того діда вже декілька днів як не бачу. А будинок той його, ось він, рукою сягнути.

І справді, вдома його не виявилося, а двері були відчинені, що, можливо, й було нормою для нього. Не знайшов його в жодній з кімнат.

Виходячи з халупи Рудого, я почув тихий гуркіт зі свого будинку, в якому впізнав один із найулюбленіших звуків — моя кохана вже прокинулася та взялася готувати сніданок. Думаю, що домашня їжа — це саме те, чого мені найбільше не вистачало колись на війні, коли доводилося їсти сушений хліб та інші дари тиловиків. І подумати тільки, в мене вже довгий час кожного дня смачна їжа. А якби не та бісова війна, я б ніколи не зустрів свою Мілену, тож хоч якась користь від того всього.

Я зайшов до своєї майстерні, щоб набрати кілька десятків стріл і віднести вартовим на інших воротах, заодно перевіривши, що там у них взагалі. Хоча там і повинен бути Вітольд чи Гілдар, на яких завжди можна покластися, все ж хотілося на власні очі побачити, що все добре.

І, як я й думав, там був гном, що, стоячи під воротами, високо задер голову та про щось розмовляв із вартовим:

— Ти якого чорта розсівся!? — його голос був роздратований через те, що вартовий сидів на помості, зовсім не дивлячись у напрямку степу. — Я кому кажу!? Виїбок ненадійний!

Вартовий, якщо він, звісно, був гідним називатися цим почесним словом, добре чув Гілдара, що було видно по його кислій міні, але вперто ігнорував його. Така недбалість і мене збісила, тому, скинувши стріли на діжку біля будинку коваля, я, натягнувши тятиву, пустив одну стрілу йому поміж ніг, намагаючись влучити якомога ближче до того, що робило це непорозуміння чоловіком.

— Зоряне! — закричав я на нього. — Мудило, наступна буде тобі в яйця летіти!

Звісно, це лише погрози, та ще й повністю повторені за моїм командиром, під чиїм командуванням я вперше побував на війні. Чомусь його слова, які до цього моменту я ніколи не згадував, так чітко прозвучали з моїх вуст.

Зорян одразу ж підтиснув під себе ноги й, із переляканим обличчям, закивав, не сказавши й слова. Він був добре відомий серед усіх односельців як ледачий та ненадійний упертюх. Тож навіть стало цікаво, як так сталося, що саме його поставили на варту, та хто це так повірив у його надійність. Можливо, це був Гілдар або навіть Лебек, адже вони досі погано знають місцевий люд.

— Промахнувся, Ярополку? — запитав у мене гном, посміхаючись, хоча при цьому у нього сіпалося око, напевно від марних спроб поспілкуватися із Зоряном.

— Так, руки вже не ті, — промовив я у відповідь, спостерігаючи, як Зорян обтрушує штани, підводиться на ноги та падає з помосту зі стрілою в потилиці.

У цей момент я почув звук, що віддалено нагадував биття скла, але він пролунав наче в моїй голові. Ніби відчуття, що щось дуже важливе було розбите необережним рухом руки. Здавалося, що час навколо завмер, так само як і налякані обличчя тих, хто стояв поруч.

— Всі за зброю! — крик Гілдара перебив скляне відлуння, і все навколо знову пішло своїм ходом.

Стиснувши лук, я зібрався з думками. Жоден князь не дав би наказ атакувати поселення на своїх землях, а отже, це, скоріш за все, якісь бандити чи дезертири. У будь-якому випадку, вони вже вбили одного з наших, не даючи навіть шансу на перемовини.

Я вирішив залишити все на Гілдара та інших, а сам поліз на поміст, де ще мить тому стояв Зорян. І те, що я побачив, убило в мені всі надії на легку перемогу: три сотні кінних воїнів, озброєних та захищених. Повільно пробираючись до нас по колись пшеничному полю, вони діставали зброю, показуючи, що готові до бою.

Вони не мали при собі стягів чи гербів на щитах, тому було складно зрозуміти, чиї це солдати. Але поміж них усіх один вирізнявся своїм зростом та латами, і кінь під ним не був дешевим. Напевно, це і був їхній ватажок, що дав наказ пустити першу стрілу.

Та вони не збиралися давати мені шанс усе розгледіти, і вже за мить один із лучників, що стояв поруч із ватажком, пустив стрілу в мене також. Але, всупереч неймовірній швидкості стріли, я зміг ухилитися, відчувши лише маленький поріз на щоці.

Не втрачаючи часу, я натягнув тятиву, тримаючи лука за частоколом, і в останній момент показав їм, що теж озброєний далекобійною зброєю, та пустив свою стрілу в того самого лучника. Проте їхній ватажок, який до цього моменту сидів на коні нерухомо, як статуя, різким рухом підняв щит, і моя стріла була відбита. У цей момент ватажок змахнув рукою, прокричавши щось незрозуміле для мене. Це не була імперська мова, якою розмовляли майже всі на Континенті, а щось зовсім чуже.

Отримавши наказ, вони розділилися на три частини, одна з яких продовжила стояти на полі, кладучи стріли на тятиву. Інші дві частини, вочевидь, збиралися оточити нас, щоб ми не втекли до лісу.

— Всі під стіни! — закричав я, починаючи стріляти наввипередки, щоб покласти якнайбільше з них.

Я не міг відволікатися на те, що відбувалося позаду, та це й не було проблемою, адже в нас багато досвідчених ветеранів війни, тому знайдеться той, хто все організує. Я вистрілював стрілу за стрілою, спорожнюючи колчан з неймовірною швидкістю. Давно мої руки не відчували такого, але я зміг підтримувати темп. На жаль, більшість стріл блокувалися щитами чи просто відскакували від шоломів та нагрудників. А коли мої стріли закінчилися, довелося використовувати ті, що залишилися після Зоряна.

— Всі лучники на дахи! — Гілдар почав роздавати команди, і, судячи зі звуків, які я чув позаду, ніхто не сперечався з ним. — Лізьте лише на ті будинки, де дощаті дахи, і стріляйте тільки в скупчення ворога!

У момент, коли ворог запустив у небо під сотню стріл, я сховався за частокіл, все ще сидячи на помості. Всі, хто не мав лука, стояли під частоколом чи стінами будинків, а лучники, які вже були на дахах, пригнулися, очікуючи падіння стріл ворога. Одна мить — і пролунали сотні ударів наконечників по дереву, але жодного крику.

У кожного їхнього воїна був лук і меч, а це означало, що близько трьох сотень стріл можуть падати на нас одночасно, з усіх боків.

— Ярополку, хто це такі та скільки їх там? — запитав у мене Гілдар, що ховався від стріл поруч зі мною.

Його обличчя було спокійним, але голос видавав, що навіть такий запеклий вояка може боятися чи хоча б нервувати. Поруч із ним стояв Вітольд, спершись на списа, і пошепки молився, закликаючи Маґуру прийти на поле бою.

— Вперше бачу їх, — відповів я, показуючи пальцем на стріли, що нещодавно поклав на діжку. — І їх там близько трьохсот, по сотні з кожного боку.

Поки я приймав від Гілдара стріли, я помітив посмішку на обличчі Вітольда. Вона завжди з'являлася в нього перед боєм і більше нагадувала вищир вовка.

— Блядство! — різко вигукнув гном. — Тоді я піду до тих воріт!

— Гілдаре! — звернувся я до нього, вже коли той зібрався бігти. — Приглянь за Міленою, я тебе прошу.

Ще вчора я думав, що моя донька в небезпеці, але тепер я навіть радий, що вона десь бродить полями, і готовий молитися всім богам, щоб вона якомога довше не поверталася додому. А щодо Мілени, то я не пробачу собі, якщо з нею щось станеться. Найкраще, що я міг зробити для неї, — це тримати оборону з цього боку, сподіваючись, що Лебек і Гілдар зможуть захистити ворота з боку Заброди.

— Я тобі клянусь, Ярополку, що скоріше сам поляжу, ніж дозволю їй зашкодити! — відповідь гнома була очікуваною, адже складно було знайти вірнішого друга, ніж він.

Провівши поглядом по спині Гілдара, я знову підвівся на ноги та почав пускати стріли разом із тими, хто ховався на дахах. На жаль, більшість їхніх стріл навіть не влучали у ворога, не кажучи вже про те, щоб поцілити у вразливе місце. Але було б дурістю сподіватися, що люди навчаться стріляти за такий короткий проміжок часу.

Ворог не стояв на місці й, дочекавшись команди, пішов на штурм. Лише тоді пролунали бойові кличі нападників невідомою мені мовою.

А тим часом позаду себе я почув стогін і чиєсь падіння: ворог оточив нас, і тепер лучники на дахах більше не були захищеними. Все більше з них спускалося на землю, намагаючись зробити це якомога обережніше.

Дезертири чи ще хтось, але вони досі не пустили жодної підпаленої стріли в наш бік, а отже, цим покидькам потрібні наші будинки. Та й просто вигнати нас вони не збираються — напевно, бояться, що ми повідомимо княжі війська про них. Тому у нас один шлях — битися до останнього, адже інших варіантів немає.

Коли вершники наблизились під сам частокіл, я встиг випустити майже всі стріли, що були поруч. Та на щастя, як тільки я це зрозумів, мені під ноги кинули відразу кілька колчанів, що до цього належали вбитим лучникам, судячи з плям крові на них. Та це мало що дало, адже ворота почали прогинатися від ударів ворога так, що будь-хто зрозумів би, що довго їм не втриматися. Але треба віддати належне нашим майстрам — ворожі сокири прорубували діри в них, але самі ворота досі трималися на петлях.

Наче пробуджений від сну, Вітольд перестав молитися та, зірвавши пов’язку з втраченого ока, закричав, як розлючений ведмідь. Він першим підійшов до воріт і почав завдавати ударів списом через пробиті отвори, і з кожним його випадом звідти долинали людські та кінські крики.

Тим часом до нас прийшло підкріплення, що знаменувало собою, на думку мого народу, поганий знак: коли жінки, навіть не воїтельки, а звичайні домогосподарки, беруться за зброю — чекай біди. Та ніхто не стане відмовляти їх, адже ми тут замкнені з усіх боків, разом. Та й краще їм загинути в бою, ніж дістатися на ніч тим, хто повбивав їхніх рідних.

Та ніщо не вічне, і як тільки вони підійшли, ворог все ж розніс ворота на друзки, з яких, наче потік води, хлинули вершники. Вітольд в останній момент встиг відскочити, після чого одразу ж продовжив завдавати ударів у незахищені боки загарбників. Та він не міг зупинити десятки вершників, що вже мчали на озброєних вилами та ножами жінок, які були для них лише невеликою перешкодою посеред вулиці, що вела до центру поселення, яке вони так жадали захопити.

Хтось із них позбувся голови, а когось, нанизавши на спис, понесли із собою на інші вулиці. Найгірше те, що зі спини вороги були захищені від стріл навіть краще, і я ніяк не міг повалити їх влучними пострілами. Речові мішки та кольчуги — значна перешкода проти моїх мисливських стріл, навіть якщо не враховувати їхні шоломи, що захищали навіть потилицю.

Було просто жахливо це бачити, але нам все ще було за що битись, і ми не стали втрачати часу. Спис Вітольда продовжував валити ворогів одного за одним, а мої стріли з такої відстані без проблем знаходили ворожі очі, вуха та шиї. Окрім нас, тут було ще близько п’ятдесяти осіб, що до цього моменту ховались від стріл під дахами, а тепер з криком брали у кліщі ворогів, яким не пощастило прорватися разом із тими, хто встиг пройти повз нас.

Ми мали при собі лише добру зброю, що залишилась із давніх часів, а наш ворог мав як зброю, так і непогані кольчуги та лати. Тому кожну секунду хтось із наших валився на землю, і лише кожні п’ять хтось із нападників слідував тією ж долею.

Та як тільки вдавалось забрати життя одного гада, на його місце приходило двоє. Спершу у нас була перевага в кількості бійців в межах частоколу, але з часом ворог перевершив нас удвічі, а потім і утричі.

Я вже не міг використовувати лук, адже як тільки я натягував тятиву, одразу ж у мій бік кидалося декілька ворогів. Один раз я навіть ледь не поплатився за це життям, та вдалий випад вилами з вікна будинку коваля врятував мене, пробивши горлянку одному з покидьків. Не знаю, хто саме завдав удару, але я був вдячний за можливість продовжувати боротися далі.

— Всі відступаємо! — прокричав я, відбиваючись від ворога все завзятіше, щоб дати шанс усім, хто вижив, відійти та об’єднатися з іншими. — Всі в центр!

Нас тут лишилося занадто мало, і єдине, чому ми були ще живі, — вузькі вулиці, що дозволили нам тримати оборону від численної сволоти. Саме тому нам було необхідно згрупуватися з іншими, щоб не залишитися в декілька осіб перед сотнею ворогів.

Лише коли з найближчих будинків повибігали діти та жінки, одна з яких тримала в руках закривавлені вила, ми дозволили собі найганебніше для товстолобих князівських чоловіків — втечу.

Більшість із нападників позлізали зі своїх коней, щоб не втратити їх в бою, тому їм було складно гнатися за нами. Ми петляли вулицями, стараючись заплутати переслідувачів. Чого і варто було очікувати від кінноти без коней — їхні лати та зброя, для них просто тяжкий тягар. Деякі із них перечіпались через перекинуті нами на ходу діжки та кошики, тому вже за декілька поворотів вони відстали.

Спершу ми хотіли дійти до інших воріт попід частоколом із правого боку, та потім вирішили скористатись можливістю та перебити тих вершників, що прорвались в центр. Знайти їх було не складно, по криках жінки, що вже була чи то мертвою, чи то знепритомнілою, коли ми дійшли. Часу в нас було не багато, адже сюди вже йшли ті, від кого ми так тікали, хоча і через кількість трупів біля воріт, вони, скоріш за все, залишили коней там.

Всі десятеро стояли поруч із колодязем та по черзі пили воду — довго степом бродили, не інакше. Та така увага до води не дала нам можливості підійти непоміченими, і вже за мить один із них дістав меча та щось закричав:

— Аткхара! — викрик послугував сигналом для всіх інших, і вони теж взялися за зброю.

Нас лишилося всього п’ятеро, і на кожного було по два противники. Та, схоже, це сподобалося ворогам, і вони показали зуби, натягнувши посмішки на свої вузькоокі морди.

У праву руку я взяв свою бойову сокиру, що служила мені вірою та правдою з мого першого кровопролитного бою, а в ліву взяв ножа. Проти мене виступили двоє мечників, що було набагато краще, ніж у випадку Вітольда, якому довелося битися проти списів.

Двоє мечників напали одночасно, але в лоб, навіть не намагаючись обійти мене з іншого боку. Один із них зробив прямий випад, а інший рубонув згори вниз, цілячись мені в шию. Саме колючий удар є причиною більшості смертей на полі бою, та в цьому випадку все було інакше.

Я використав ножа, щоб захиститися від випаду, відвів удар, а не заблокував, як це міг би зробити дурень-новобранець. Тому клинок пройшов повз мене, а налякане обличчя ворога опинилося прямо переді мною, достатньо було лише зробити один крок у його сторону. Так я відбив один удар і прикрився від іншого, використовуючи ворога як живий щит. Та хоча мені й подобався страх, що так добре проглядався в очах ворога, у ту ж мить я рубонув його сокирою в скроню, чим лише розлютив другого виродка, що, напевно, був його другом чи братом, от настільки їхні морди були схожі.

Тепер настала і його черга, і я знову відбив удар меча, тепер уже сокирою, після чого спробував загнати ножа в горло ворогу. Та цей виявився більш досвідченим і прийняв удар сталевою пластиною на руці, після чого спробував повторити випад свого попередника, цілячись мені в живіт. Та мій досвід, як і настанови мого командира, все ще були в моїй крові, тому лише крок вліво врятував мене від загибелі, після чого ворог відступив на кілька кроків назад, щоб перевести дух.

Але я не став упускати цю можливість і, відскочивши назад на кілька кроків, завдав удару сокирою в обличчя одному з тих, хто бився з Вітольдом, розв’язавши тому руки. І поки Вітольд добивав іншого свого противника, я з великим задоволенням розрубав щелепу своєму опоненту, завдавши удару знизу вгору, при цьому ухилившись від його випаду, який той хотів завдати мені в спину, поки я відволікався на допомогу Вітольду.

Добити інших було нескладно, всього лише завдати їм ударів у спини, поки ті намагалися вбити наших. Та й тут не обійшлося без жертв з нашого боку: у передсмертному стані на землі опинилися двоє молодиків, які лише нещодавно почали вважатися дорослими. Ми не могли їм якось допомогти, і хоча вони тягнули до нас руки та спрямовували перелякані погляди, ми покинули їх доживати останні миті життя на закривавленій, витоптаній до пилу землі.

— Спробуємо прорватися в ліс? — запитав мене Вітольд, коли ми продовжили бігти в напрямку воріт, до мого дому.

І справді, не було шансів вистояти проти такої навали ворогів, тому ми могли лише спробувати прорватися в Заброду, де була надія на те, що нападникам страх не дозволить піти за нами. Та, судячи зі звуків, що йшли від північних воріт, там досі тривав бій, і ворогів там не менше, ніж було з нашого боку. А отже, дві з трьох частин ворожого війська підійшли саме туди.

— Думаю, доведеться, — відповів я коротко, вслухаючись у звуки за нами.

Обернувшись, ми помітили, що за нами вже бігли ті, хто переслідував нас від самого початку. Та тепер вони були куди зліші, ніж раніше, напевно через десяток трупів, залишених нами на їхньому шляху. Серед них було і п’ятеро вершників, які, перегнавши своїх піших, швидко наближалися до нас. І ми вже збиралися прийняти смертельний бій, як над нашими головами пролетів кінь, що з криком влетів у переслідувачів, розкидавши їх, як сухе листя, зачепивши та перелякавши піших.

Це був знак того, що Мілена все ще була жива, але й знак того, що сьогодні ми втратили нашу дитину.

Такої злості я ніколи ще не відчував, і в мені виникло сильне бажання зупинитися та повбивати якомога більше цих сволот.

Але я відкинув ці пориви, адже мені ще було заради кого битися та жити, ще не всі, кого я знаю, зазнали смерті. Та багато хто з ворогів поплатиться за те, що напали, і за те, що змусили мою Мілену вдатися до такої магії, погубивши цим самим життя нашої ще ненародженої дитини. Якщо нам і вдасться вирватися з оточення та втекти до лісу, та я буду полювати на них щодня.

— Давай! 

Перед нами стояла ціла стіна наших лучників, що пустили десятки стріл у наш напрямок, а командував ними Лебек.

Ми одразу ж попадали на землю, як тільки побачили це все, а от наші переслідувачі ніяк не очікували такого. І хоча більшість стріл теж просто відскочила від їхнього захисту, це сильно уповільнило їх, особливо те, що багато з них попадало через трупи тих, кому все ж не пощастило зловити стріли очима та шиями.

Лучники стріляли, як хто тільки міг, тому ми постаралися якнайшвидше дістатися до них, щоб не спіймати стрілу від своїх. Вони пускали стріли, поки ворог не підійшов занадто близько, і лише тоді відкинули луки та взялися за зброю ближнього бою. Лебек добре постарався та підготувався до того, що наша лінія оборони не вистоїть, а от Гілдар та інші приймали бій із боку воріт, намагаючись їх утримати.

Над усе мені хотілося дізнатися, як себе почуває Мілена, та хоча я і знаходився поруч зі своїм будинком, все ж не міг не взяти участі в бою. Вулиця все ще була вузькою, хоча тепер і було місця більше, ніж на трьох осіб.

— Не думав, що зустріну свою смерть між твоїм будинком та розвалюхою Рудого, — сказав мені Вітольд перед тим, як ринутися в бій.

Та я не відповів йому, адже що б я не сказав, це б заглушив лязкіт зброї. Ліворуч від мене був Вітольд, а праворуч — Лебек, який своєю рапірою клав ворогів не гірше за будь-кого з нас. Його удари влучали лише в незахищені місця в латах та кольчугах.

І все ж у нього прекрасна зброя, раз таким тонким лезом він навіть парирував удари ворогів. А от мені було складно битися сокирою в таких умовах, особливо якщо враховувати те, що сокира нікуди не годиться проти броньованих ворогів, тому вже через декілька змахів я кинув її у ворогів та взяв меч одного з них.

На мить мені навіть здалося, що у нас з’явилася надія, але ці сподівання були розбиті разом із воротами, які так довго обороняв Гілдар зі своїм загоном. Тепер ми опинилися в кліщах та не мали навіть найменшої можливості врятуватися.

Та навіть якщо не зважати на проблеми в тилу, то на мені вже було кілька невідомо коли завданих ран, а у Лебека на одній руці не вистачало кількох пальців. І хоча це було не підхоже місце для здивувань, та те, як Лебек розбризкував кров із рани в очі ворогам, сліплячи їх цим, — такого я ніколи не бачив. Якби ми тільки знали, що основна небезпека йде не від Заброди, а зі степу, то Лебек зміг би багато чому нас навчити, і, можливо, тоді ми були б готові до всього.

Першим із нас трьох був сильно поранений Вітольд, і це одразу позначилося на нас, адже саме його спис не давав ворогу підійти занадто близько. Якась сволота кинула в нього ножа, влучивши в шию, через що він одразу зблід, втрачаючи багато крові. Та на щастя, хтось із задніх рядів відтягнув його назад, і одразу ж знайшлася заміна для нього. Та насправді ніхто не зможе замінити цього одноокого воїна.

Сил ставало все менше, і разом із надією на перемогу, вони витікали з нас усіх разом із кров’ю та потом.

Один із ворогів завдав удару щитом по моєму зап’ястку, від чого я випустив меча, а біль рознісся по моїй правій руці. І вже за мить перед моїм обличчям нависла чиясь важка алебарда — зброя, що не дає шансу пережити її удар.

Це все, ось мій кінець? Час наче уповільнився, і я мовчки спостерігав, як смерть наближалася до мене, повільно, із краплями води, що так само повільно злітали з леза ворожої зброї. Схоже, я і не помітив, як пішов дощ.

— А-а-а-а-а! — жіночий крик пролунав у мене за спиною, там, де знаходився мій дім. Моя Мілена.

У мить, коли я почув болісний крик моєї дружини, алебарда зупинилася прямо перед моїм обличчям, але вже за мить понеслася у зворотному напрямку, злетівши вгору та піднявши з собою свого власника. Вже в повітрі алебардник відпустив свою зброю та почав падати на своїх же людей, але алебарда погналася за ним і ще до його падіння розрубала йому голову навпіл, одночасно прибивши своїм древком кількох ворожих воїнів.

Мілена спостерігала за мною, бачила мене крізь стіни нашого будинку та захищала мене краще, ніж це могли зробити покидьки-боги.

Така самопожертва з боку моєї дружини не повинна бути марною, тому я одразу ж підібрав меч у ліву руку та продовжив бій. Та така заминка не пройшла непоміченою для ворога, і вже після кількох відбитих ударів я відчув різкий біль у животі. Перевівши туди погляд, я побачив, що один із повалених ворогів лише прикидався мертвим і тримав у руках перебитого списа, який з кожною миттю все більше обтікав моєю кров’ю. Сволота не лише ввігнала в мене вістря, а ще й спробувала його прокрутити, та Лебек встиг прикінчити виродка, пробивши тому череп рапірою.

— Відтягніть Ярополка! — прокричав Лебек, відкинувши мене назад і продовжуючи битися.

Мене тягнули землею, поки я тримав руки на рані та дивився на спину Лебека. Його біла сорочка вже стала багряною, а рухи уповільнилися. Огляд на нього закрився спинами інших оборонців, і я встиг лише помітити, як чийсь меч прорубує йому плече та шию.

Жахлива битва, що йшла занадто швидко, щоб про неї склали пісні, а нас згадували вечорами за розмовами біля багаття.

— Блядство! — біля мене з’явився Гілдар і з жалем поглянув на мою рану. — Ярополку, як же так?

На гномі теж вистачало ран, але він наче й не помічав їх.

— Гіл… — я спробував щось йому сказати, хоча й сам не знав, що.

— Занесіть його до будинку, нехай його жінка перев'яже рану, — сказав він тим двом, на чиї обличчя в мене не було сил поглянути.

Мене протягли по землі ще кілька метрів, зупинившись лише перед дверима мого дому. Саме там я і помітив Вітольда, обіпертого об стіну. Його скляний погляд та застигла посмішка дали зрозуміти, що цей воїн загинув так, як сам того хотів, і тепер Маґура забере його душу із собою, де він отримає те, на що заслужив, б’ючись на полях брані. Я був справді радий, що на його обличчі була саме посмішка.

Двері зі скрипом відчинилися, і двоє, що тягли мене спиною уперед, завмерли, дивлячись кудись у глиб нашого будинку. Я не міг і поворухнутися, та бачив лише те, що було ззовні, через відчинені двері.

— Жива? — зібравшись із силами, запитав я.

Вони мовчали лише якусь мить, але вона здалася мені важкою вічністю.

— Очі рухаються, — відповів один із них тремтячим голосом.

— Підтягніть мене до неї і йдіть битися, — сказав я їм, у надії наостанок побачити її обличчя.

Вони тягли мене обережно, постійно щось переступаючи, і коли нарешті розвернули мене обличчям до Мілени, я побачив, що вона досі жива та лежить посеред нашої вітальні. В її очах не було страху, а лише байдужість до всього ззовні. Навкруги неї було багато крові, особливо на ногах, а в руках вона стискала в обіймах щось закривавлене та неживе.

Двоє чоловіків поклали мене біля неї, щоб я міг бачити її обличчя, а самі, взявши зброю, вийшли на двір, де приєдналися до різні, яка вже давно перестала бути битвою, адже тепер звідти лунали крики жінок та дітей, а не удари мечів і сокир.

Я зібрав свої останні сили та підповз ще ближче до неї, щоб обійняти, від чого в очах почало темніти, а розум наче затуманився. Та найважливішим було те, що ми покидали цей світ разом, обійнявши один одного і тримаючи між собою наше мертве немовля.