Узурпація Ⅰ: Великий ліс Заброда

— Де я? — прошепотіла я, ледь відкривши очі й оглядаючись, намагаючись не вертіти головою, адже страх досі сковував мене.

Сонливість поступово відступала, даючи спогадам освіжитися в моїй пам’яті. Я згадала все, що відбувалося уві сні, але відчуття були такі, ніби це сталося лише вчора, і це не було схоже на поступове згадування сну після прокидання: я згадала все миттєво. Я не могла зрозуміти, чи було це просто сном, тому страх поступово знову почав охоплювати мене, особливо страх того, щоб відкинути ковдру й поглянути на руку. Чи вона взагалі там? Що я побачу?

І тут я зрозуміла, що не відчуваю її. Сльози полилися з моїх очей. Я відчула себе такою слабкою та нікчемною.

Ну чому це знову відбувається зі мною? Ті події, що сталися вночі, ніби нескінченність. Чому я не можу відпочити після цього всього?

— Доню? — до моєї кімнати, відхиливши завісу, заглянула мама.

Здавалося, вона не одразу зрозуміла, що я вже не сплю, і збиралася знову залишити мене наодинці. Але в останній момент її обличчя посерйознішало, і вона все ж увійшла до мене. Притримуючи живіт, вона сіла на край ліжка й приклала долоню до моєї щоки.

— Чому ти плачеш? Щось болить? — запитала вона, витираючи мої сльози.

— Я не відчуваю лівої руки, — прохрипіла я.

Мама спершу поглянула на мене так, наче я сказала якусь нісенітницю, але потім перевела погляд на ковдру і, не вагаючись, потягнула її на себе. Лише мить, але для мене це було страшним очікуванням моменту, який прояснить усе, тому я вирішила дивитися на мамине лице, щоб зрозуміти все по її виразу обличчя.

— Ну і чого було плакати? Відлежала і все, треба тільки розім’яти, — сказала мама, перш ніж я поглянула туди, і почала натирати та розминати мою руку.

Спершу наче сотні голок впивалися в мою шкіру, але вже за декілька хвилин я почала відчувати тепло маминих рук, як воно передавалося мені та повертало життя в онімілу кінцівку.

— Краще? — запитала мама, але я не відповіла, а просто кинулася їй в обійми.

На душі одразу стало легко та спокійно, наче я опинилася настільки далеко від усіх проблем і страхів, як тільки можливо. І одночасно з тим, як мій розум остаточно прояснився після нічного жахіття, я відчула, як сонце почало зігрівати мою шкіру, проходячи крізь вікно.

— Мамо, сонце вже високо. То чому батько мене досі не розбудив?

— Бо й сам спить. Всю ніч не міг заснути, все крутився уві сні. Думаю, і дитя в нього вдалося, — сказала мама, прикладаючи руку до свого випуклого живота.

— Ворушиться? — запитала я у мами, випустивши її з обіймів.

— Спробуй сама, — запропонувала мама.

Я невпевнено та повільно приклала долоню до того місця, де знаходився мій молодший брат чи сестра. Мовчки почала очікувати на який-небудь поштовх чи рух, але його все не було. Проте, коли я вже майже здалася, щось легко штовхнуло мене в долоню. Я очікувала чогось більш відчутного, але навіть цього маленького поштовху було достатньо, щоб я забула про все, що сталося до цього моменту.

— Що ж, ходімо, поїси, а потім назбираєш мені лікарських трав у полі. Чи, може, зайнята чимось будеш?

— Ні, мені по дорозі. І, мамо…

— Що?

— Не давай мені так довго спати, — сказала я, встаючи з ліжка, вирішивши навіть не згадувати про жахливий сон.

— Це запросто, — відповіла вона, виходячи з кімнати, явно даючи мені знати, що кількість відер із водою в моєму житті може побільшати.

Можливо, якби я не спала так довго, то той жахливий сон не тривав би так довго.

Поснідавши, чи то пообідавши, я вийшла з будинку й попрямувала до південних воріт, через які останнім часом ходжу частіше, ніж тими, що біля мого дому. Мама дала мені з собою невелику тканинну сумку з однією лямкою, ножа та настанови про те, які саме рослини потрібно знайти та яку їхню частину треба обрізати. Наче нічого складного, тому це навряд чи зайняло б багато часу, особливо враховуючи, що до запланованої зустрічі з Ігорем ще довго.

Біля самих воріт я зустріла Ольгу в компанії її подруг, які стояли біля однієї з хат. Їхні посмішки та веселий сміх одразу ж зникли з облич, а в поглядах з’явилася зневага. Цікаво, чого їм Ольга наплела про вчорашнє? Судячи з сорому в її погляді, виходить, що це я штовхнула її в лапи чудовиська, а не вона мене. Але якщо совість мучить, то не все так погано. Все ж вона добра людина, нехай і надто піддається паніці.

— Хоча, хто б говорив? — сказала я сама собі, відводячи погляд від них. — Як мала дитина сьогодні сльози пускала.

Коли ж я нарешті вийшла за межі села, мою увагу привернуло те, що на пшеничному полі, яке було прямо за воротами, вже працювали люди. Вони зрізали золотисті пшеничні стебла серпами та складали їх на ряднини. Це було спільне поле, і кожен прикладав руку до роботи на ньому. Але мисливці від цієї роботи позбавлені. Це, до речі, одна з причин того, що мене недолюблюють однолітки, яким доводиться працювати на полях, поки я час від часу ходжу з батьком до лісу. Не справедливо на їхню думку, але нехай спробують обійтися без м’яса та шкур, або ж самі сходять до Заброди. Половина місцевих і підійти боїться до лісу. Не без причини, звісно.

Серед поля проходила стежка, яка й повела мене до потрібного місця, тому, вітаючись із усіма, кого зустрічала, я попрямувала далі. Вже на половині поля, під невеликим кущем, що ріс на узбіччі стежки, я побачила чиїсь ноги. Підійшовши ближче, я заглянула за кущ, щоб дізнатися, хто саме там розлежується.

Руки за потилицею, одяг більше схожий на сірувату мішковину, в якій зазвичай зберігають борошно, а на голові, прикриваючи все обличчя, солом’яний капелюх. І цей головний убір виглядав просто жахливо: зроблений на швидку руку, що добре видно по кривому краю та формі. Я не одразу впізнала цього ледаря, і якби не гарячий вітер, що пролетів над полем та скинув капелюха з обличчя, напевно, так би й не здогадалася.

— Новий одяг, діду? — запитала я в Марка Рудого, який не змінював одягу скільки його пам’ятаю.

— Подобається? Сам пошив, але й Ігор допомагав, — відповів він, одночасно вириваючи стебло травинки та беручи його до рота. — А ти чого така бліда? Ще й синці під очима. Не спалося?

— Більше схоже на вирізання дірок у мішках, а не шиття, — відповіла я йому, вирішивши проігнорувати другу частину його запитання.

Марко Рудий не став нічого відповідати, а лише ліниво підібрав знесеного вітром капелюха та повернув того на своє місце. Якби я його не знала, то вирішила б, що він образився. Але тут будь-кому зрозуміло, що йому просто ліньки це робити. Людина він, скажімо прямо, незвичайна.

— Ну, ще побачимося, — кинула я йому та пішла далі, задумавшись про його слова. Невже я і справді маю такий поганий вигляд?

Через деякий час я все ж дійшла до хиткого мосту, на якому минулого разу провчила Ігоря. Води в річці стало ще менше, але її все ж вистачило, щоб поглянути на своє відображення.

Стоячи на колінах та вдивляючись у воду, я спершу не помітила нічого незвичайного, але потім розгледіла те, про що говорив дід Марко. Шкіра ніби побіліла, навіть враховуючи те, що я завжди була світлішою за інших, бо проводила менше часу на сонці. Що ж стосується потемнінь під очима, то тут, звісно, він перегнув, назвавши їх синцями, але й не скажеш, що їх погано видно.

Марно спробувавши якось розтерти обличчя, щоб розігнати кров, я перейшла на інший бік річки.

Хоча називати це річкою, напевно, неправильно — скоріше, це якийсь струмок. Справжня річка, в якій ми час від часу ловимо рибу, знаходиться далі. І хоча йти до неї ще далеко, стежка почала зникати вже тут. Воно й не дивно: місцевим немає сенсу відходити далеко, а єдиний, хто приходить сюди із зовнішнього світу, — це торговець Лебек, який купує у нас трави, що ростуть лише в Заброді чи поблизу нього.

Через те, що тут у нас немає ніяких грошей, я не зовсім розумію, скільки він заробляє на цьому і чи варто взагалі їхати сюди з самої Імперії через ворожі землі Князівств. Але через те, що він часто привозить щось на обмін, усі тут йому раді, особливо я, у якої вдома вже ціла бібліотека, завдяки якій я й навчилася читати та писати.

Звідси вже було добре видно дуб, біля якого ми домовилися зустрітися, але спершу треба виконати мамине завдання. З цих трав вона готує різноманітні відвари, а іноді навіть прості лікувальні зілля для селян, обмінюючи їх на щось інше. Головне — знайти м’яту, зміїний гірчак та костяницю, а іншого потрібно небагато, особливо воронячого ока, яке є отруйною, але все ж таки лікарською рослиною. Звісно, у нас є запаси всього цього, але я розумію маму, яка вирішила мене чимось зайняти. Мені й справді стало легше, хоча все ще залишилося якесь дивне відчуття.

Діставши ножа із сумки, я взялася за пошуки необхідних трав і майже одразу знайшла зміїний гірчак, який довелося викопувати так, щоб не пошкодити його масивний корінь. Вже діставши його із-під землі, я помітила, що мої руки тремтять, наче на морозі. Тому, щоб не зіпсувати корінь, я обрізала його трішки вище, ніж потрібно.

Від деяких рослин потрібне було лише коріння, від інших — лише листя чи навіть ягоди. А були й такі, що повністю годилися для використання. Тому все, що я з ними робила, — обережно обчищала від землі, так, щоб не пошкодити коріння.

За роботою час пролетів непомітно, а сумка була наповнена майже повністю, хоча мама говорила, що потрібно всього лише половину, якщо не менше. Збираючи рослини, я сама не помітила, як майже дійшла до великого дуба, що самотньо ріс посеред степу. Пройшовши ще кроків п’ятдесят, я сіла під ним, щоб сховатися від палючого сонця.

Дуб ріс на невеликому пагорбі, звідси було добре видно наше село і поля, але людей розгледіти було важко. Вони більше нагадували маленьких комах, яких і не побачиш, якщо не придивлятися. Людей на полі ставало все менше, бо вони поступово завершували свої справи та йшли по домівках, щоб перечекати спеку. Але серед них не було жодного, хто б ішов у цю сторону, і я вже почала задумуватись, що Ігор, можливо, забув про нашу зустріч.

Якщо я буду чекати занадто довго, рослини, які я зібрала, просто зів’януть, і користі від них буде небагато. Навіть враховуючи те, що я обрізала їх рівно, щоб зріз був якомога меншим.

Вирішивши ще трохи почекати, я прилягла, опершись головою об товстий стовбур дерева, і просто втупила погляд у поле, наче це могло якось допомогти Ігорю прийти скоріше. Але тут щось впало мені на живіт. Спершу я навіть не зрозуміла, що саме, але, придивившись, помітила, що тримаю в руках пташеня. Воно вже обросло чорним, як смола, пір’ям, але, схоже, літати ще не навчилося. Не довго думаючи, пташеня розкрило дзьоба і почало кричати, наче випрошуючи їжу, але я проігнорувала його прохання і поглянула туди, звідки це диво впало.

Я ніяк не змогла розгледіти, де ж саме гніздо, але пізніше побачила, що серед гілок, постійно перестрибуючи туди-сюди, пищить пташка. Вона була схожа на те пташеня, що в моїх руках, але більша за розміром, напевно, лише вдвічі більша за горобця. Щоразу, перестрибуючи з гілки на гілку, вона дивилася на мене, і кожного разу в її голосі було все більше тривоги.

Я ще раз поглянула на пташеня, потім знову нагору, і вирішила спробувати якось залізти на дерево та повернути його до гнізда. Спершу я виклала все зі своєї сумки, особливо старанно перевірила, щоб там не залишилося нічого отруйного чи гострого, тому ножа теж вирішила залишити на землі. А потім поклала пташеня всередину, закривши сумку, щоб воно ненароком не вилізло під час підйому.

Дуб був високим, але його гілки росли низько, тож, повісивши сумку за спину, я відступила на кілька кроків назад, розігналася і заскочила на дерево, ледь ухопившись за гілку. Взявшись зручніше, я підтягнулася і сіла на неї, одразу глянувши вгору: лізти було ще далеко, а доросла пташка змовкла.

Я вже була на висоті близько двох метрів, але саме гніздо знаходилося ледь не на десяти. Тому головне — не повторити долю пташеняти, адже я такого точно не переживу.

Поправивши сумку, я повільно почала підійматися вгору, а вже через кілька гілок знову почула крики дорослої птахи.

— Не знаю, хто ти, батько чи матір, але не верещи так. Зараз повернемо твоє дитя, — сказала я, наче надіючись на відповідь, але почула лише якісь пташині матюччя, як мені здалося.

На півдорозі я вирішила зупинитися, щоб обдумати подальший шлях між гілками та просто перепочити. Не знаю чому, але сьогодні сил у мене якось малувато, а тремтіння в руках лише посилилося.

Тим часом доросла пташка спустилася на мій рівень. Вона сіла на товсту гілку, де була і я, але трималася якнайдалі. Спершу я подумала, що мої слова на неї якось подіяли, але потім вона знову почала галасувати, цього разу більш жалісливо, кульгаючи на одну лапу і звісивши одне крило. Вона бігала по гілці, то наближаючись до мене, то віддаляючись. Такої поведінки у птахів я ще не бачила, напевно, тому що майже ніколи на них не полювала. Згодом я зрозуміла, для чого вона це робить: вона відвертала увагу хижака на себе, показуючи, що є легшою здобиччю, ніж її гніздо.

— Дурна птаха, я ж для тебе краще роблю, — сказала я, відчувши дивну образу.

Мені навіть захотілося щось у неї кинути, але при собі у мене було лише її ж пташеня, тож, похитавши головою, щоб відігнати такі думки, я продовжила лізти до гнізда.

Вже за деякий час я дісталася до потрібного місця, і далі потрібно було зробити найважче: проповзти по гілці від стовбура до її тоншої частини, де було гніздо. Спершу я поглянула вниз, щоб визначити, за які саме гілки краще хапатися, якщо все ж таки почну падати. Потім зняла сумку, взяла її в праву руку та поступово почала повзти до цілі, і все це під крики вже двох птахів. Сама не помітила коли, але тепер між гілок скакало вже двоє, і, судячи з довгого пір’я в одного з них, то батько був чимось зайнятий і довго був відсутній, у той час як мати намагалася захистити гніздо.

Наблизившись до гнізда на відстань витягнутої руки, я вже добре бачила двох інших пташенят, які завмерли й дивилися на мене. Гілка в цьому місці все ще була достатньо товстою, щоб витримати мене, але все ж прогиналася під моєю вагою.

Щоб не спокушати долю, я, лежачи на гілці, обережно почала діставати з сумки пташеня, яке одразу почало бридко кричати, як тільки побачило світло. Від цього в мене одразу затіпалося під оком. Але, проігнорувавши його крики, я повільно направила руку до гнізда. І саме в цей момент щось чорне влетіло мені в обличчя, впившись кігтями в шкіру. Терпіння самки здало, і вона напала на мене.

Ледь не отримавши кігтями та дзьобом в очі, я спробувала сховати обличчя, притуливши його до гілки, але відчула біль у руці, яка тримала пташеня, а воно саме почало ще голосніше кричати. Удари дзьобом припадали то в мою руку, то в саме пташеня.

Керуючись страхом, я все ж таки закинула напівживе дитя до гнізда та скинула сумку на землю. Але водночас самець вирішив приєднатися до своєї коханої та спробував клюнути мене в око. Намагаючись прикрити обличчя рукою, я не втрималася та почала падати, але в останній момент ухопилася за гілку, що була на кілька метрів нижче. Однак самка не відставала від мене й продовжувала клювати мої пальці, постійно повторюючи один і той самий звук, який почав мені щось нагадувати.

— Хі-хі, хі-хі! — продовжувала кричати птаха, вставляючи між кожним криком удар дзьобом.

Сміх! Ось що мені це нагадало. Той проникливий до кісток сміх із мого сну. Мій страх одразу ж зник, і на зміну йому прийшла злість. Ця чортова перната істота, яка не розуміла того добра, що я хотіла для неї зробити, сміла клювати мене до крові та сміятися.

Звисаючи на одній руці, що вже покривалася червоними крапками, іншою я різко схопила нападницю і зі скрипом на зубах стиснула її з усієї сили, так що в неї одразу зламалися крила, ребра та шия, а голова безвільно повисла, переставши сміятися.

Спочатку я відчула задоволення, потім якесь незрозуміле відчуття, за цим — легкий страх, а потім — нічого. Навіть випустивши мертву пташку з руки та спостерігаючи за її падінням між гілок, я відчувала лише порожнечу.

Спустившись на землю та мовчки зібравши трави й ніж у сумку, я з мертвим виразом обличчя відійшла від дерева, після чого просто впала на траву і почала плакати. Не тому, що вбила хоч і дурну, але все ж матір, яка захищала своїх дітей, а тому, що, піддавшись гніву, у мене виникли думки про помсту — перебити весь її виводок, розчавити їх, розтоптати. Я злякала саму себе більше, ніж хтось інший до цього дня. Ми з батьком ніколи не вбивали тварин, що були з дитинчатами чи вагітними, і тим більше ніколи не вбивали задля задоволення чи тренувань. Та і не думаючи пустити стрілу з десятка метрів набагато легше, ніж ось так, своїми руками.

— Вибачте мені, вибачте. Не знаю, що на мене найшло, — спробувала я виправдатися, чи то перед сім’єю птахів, чи, можливо, перед самою собою, б’ючи кулаком по землі все сильніше й сильніше, наче це вона винна у всьому, що сталося.

Через деякий час я заспокоїлася і поглянула на сонце. Воно вже досягло своєї найвищої точки й почало повільно спускатися, ведучи день до вечора. Але мені не хотілося вставати. Постійне передчуття того, що щось неминуче ось-ось станеться, ніяк не відступало.

— До біса це все, — сказала я і вирішила розповісти все мамі. Переборовши себе, я встала та повільно пішла до села.

Спочатку мені не хотілося турбувати її своїми снами, але тут вже не просто сни. Навіть якісь звуки, що мені не подобаються, запросто виводять мене з себе. Я стала занадто дратівлива, і це зовсім не схоже на мене.

Зупинившись біля містка, я ще раз поглянула у воду на своє відображення: потемніння під очима стали ще більш виразними, а шкіра ще сильніше зблідла. Я вже навіть почала думати, що захворіла на якусь невідому мені болячку, і в такому випадку точно треба розповісти все батькам.

Швидко вмивши обличчя та змивши кров із рук, я вирішила поспішити додому. Але підвівшись, відчула сильний біль у голові та запаморочення. Ледь втрималася на ногах, щоб не впасти у воду.

— А-а-а-а! — закричала я від злості й з усієї сили вдарила ногою місток, що й так ледь тримався, а тепер повністю звалився у воду.

Як тільки я вдарила, одразу ж відчула не сильний, але різкий біль у голові, який зник, щойно я заспокоїлася та вирівняла дихання.

— Думаю, краще поки не робити різких рухів, а спокійно йти далі, інакше можна й свідомість втратити, — пробурмотіла я сама собі, а потім додала: — Ну ось, вже почала розмовляти сама з собою. Невже в Сірих Птахах стане на одного дурня більше?

Посміхнувшись від таких дурних думок, я пішла далі, сподіваючись, що ніхто не бачив мого поєдинку з містком. Інакше доведеться ще й ремонтувати, а мені зараз явно не до цього.

Вийшовши до конопляного поля, я почула чиїсь радісні вигуки зі сторони села, а придивившись уважніше, побачила, як якась купка людей, розмахуючи палицями, б’є щось на пшеничному полі. Я впізнала одного з них по довгому світлому волоссю — Мілтуш та його прихвосні. Невже хтось таки змусив цих нероб попрацювати в таку спеку? Не заздрю я тим, хто під таким сонцем повинен відбивати зерно від стебел, постійно махаючи палицею.

Позаду них стояли й місцеві дівчата, усяко підбадьорюючи своїх забіяк махати ще сильніше.

— Давай, Мілтуше, відбивай! — закричала Ольга, яку було важко не впізнати за її голосом і такою симпатією до того, хто ще вчора, увесь у лайні, ледь не довів її до зупинки серця.

Чуючи такі радощі, мені навіть захотілося обійти їх стороною, але уникати зустрічей із ними — означає програти. Та й обхідна дорога була далеко не короткою.

— Діано! Ходи сюди, дивись, який Мілтуш сильний, — викрикнула Ольга, яку я вже почала сприймати як лицемірну курку. Знайшла за ким бігати.

— Олег теж сильний, дивись, як він зерно відбиває! — закричала інша дівчина, на яку я навіть не глянула.

Коли я підійшла ближче, один зі зграї Мілтуша перестав вимахувати палицею та повернувся до дівчат, зігнувши руки, наче хотів показати свої м’язи, яких насправді там і не було. Хоча їх відсутність не завадила йому отримати оплески.

— Що за спектакль ці придурки розіграли? — пробурмотіла я, потираючи скроні, де досі відчувала слабкий біль.

Вже згодом я підійшла досить близько, щоб побачити мішковину, яка показалася з-за пшениці, по якій ці лобуряки били палицями. Але мою увагу привернула інша річ — поруч лежала якась зеленувата шкура з невеликим отвором на краю. Одночасно з бурею спогадів у моїй голові, мішковина заворушилася, показуючи з-під себе чиюсь руку. В мене не було сумнівів, що там був саме Ігор.

Побачивши це, дівчата, які ще кілька секунд тому вболівали, закричали та зі здивованими очима подивилися на Мілтуша.

— Ви якого біса творите?! — закричала Ольга, підбігаючи до Мілтуша та намагаючись ухопити його за руку.

Інші дівчата теж поспішили за нею, але підходити близько не наважилися, лише закривали рота руками та дивилися на мішковину, що знову заворушилася. Схоже, що вони й справді думали, що ці падлюки робили щось корисне, інакше, богами клянусь, наступне сталося б і з ними.

Я підбігла до Мілтуша та вдарила його ногою прямо в коліно так, що воно зігнулося в інший бік, а він сам із криком, більше схожим на дитячий, упав на землю. Гострий біль знову з’явився в моїй голові, але я не зупинилася і насіла на нього зверху.

— Виблядок, я тебе вб’ю прямо тут і зараз! — закричала я, вперше в житті дозволивши собі матюччя при людях.

Хоча обличчя Мілтуша було скривлене від болю та жаху, мені здавалося, що він сміється, сміється прямо як та пташка, як ті чудовиська в моєму сні. Удар за ударом я била його прямо в рот, щоб стерти ту посмішку з його обличчя раз і назавжди. Била так, що його зуби почали врізатися в шкіру на моїх руках. З кожним ударом пульсуючий біль у моїй голові лише зростав, але не викликав страху — лише ненависть.

Поки я вибивала життя з цього покидька, Ольга разом із подругами відібрала палиці у трьох інших і взялася відганяти їх від Ігоря.

Коли одна з дівчат стягнула мішковину, я поглянула туди й побачила, що Ігор був весь у синцях, які були ледь не чорного кольору, а його права рука була зігнута між зап’ястком та ліктем. Після цього біль у голові став ще сильнішим, а в очах ніби утворився чорний туман, що сховав усе, крім мене та Мілтуша. З пшениці, що росла поруч, почувся звук, наче щось бігає зі сторони в сторону, час від часу сміючись. Потім звідти почулися голоси, схожі на голоси п’ятирічних дітей, але наповнені якоюсь злобою:

— Подивися на свого друга. Він не дихає, — сказав перший голос.

Я поглянула знову на Ігоря, і через чорний туман я ледве бачила його силует, але все ж розгледіла, що він і справді не дихає.

— Вони вбили його. Помстися. Вони мають заплатити, — сказав другий голос.

— Візьми ножа, приріж цього негідника, — сказав третій голос.

Ніж. Мама дала мені з собою ножа, щоб я нарізала трав. Всього лише один удар — і світ стане кращим.

Діставши ножа з сумки, я занесла руку над головою, насолоджуючись страхом в очах Мілтуша — не стала одразу завдавати удару. Але коли зібралася зробити те, що задумала, я відчула, що хтось схопив мене за руку і почав тягнути назад.

Я, не оглядаючись, вдарила ліктем того, хто це зробив, і ззаду почувся крик Ольги. Але мені байдуже, бо є лише я, Мілтуш та цей ніж. Замахнувшись ще сильніше, я завдала удару, але перед самим оком ніж зупинився, і знову хтось потягнув мене назад, хтось набагато сильніший за Ольгу. З пшениці знову почулися крики, які водночас почали волати:

— Ні! Ні! Вбий, вбий його! Дивись, як він сміється з тебе!

Підбадьорена цими криками, я розвернулася і з усієї сили вдарила кулаком того, хто посмів мене схопити. Щось хруснуло в моїй руці, але це не зупинило мене, і я знову замахнулася та поглянула на свого противника.

— Батьку? — я дивилася на свого батька, з губи якого текла кров, а в очах були страх і жаль, але я вже не могла зупинитися.

Щось всередині мене продовжувало розпалювати ненависть, а сміх лише посилювався. Але на щастя, мій батько вдарив першим: його долоня, що боляче припала на мою щоку, ніби пробудила мене від сташного сну; ненависть відступила, а на зміну їй прийшла слабкість і я й сама не зрозуміла коли втратила свідомість.