Узурпація Ⅰ: Великий ліс Заброда

З погляду Діани

З того моменту, коли ми залишили нашу здобич та поспіхом покинули табір, минуло чимало часу, і нам навіть довелося ночувати в невеликій низині, що так вчасно трапилася нам під вечір. На щастя, кров воронів не стікала донизу, тому там було майже чисто, і ми без проблем змогли там заночувати.

Та навіть попри таке заглиблення в землі, мені довелося спати ледь не обійнявшись з Ігорем, щоб непритомна Юрія, яку ми поклали між нами, не замерзла. Та однаково, думаю, що перше місце, яке треба буде відвідати після мого дому, — це лазня, де я добре відігріюся після такої холодної осінньої ночі.

Бісове бажання вполювати здобич завело мене занадто далеко, як на таку пору року, та ще й дощі йшли один за одним.

Ми поспішали як могли, та навіть не зважаючи на те, що йшли по закривавленому полю серед трупів птахів, які вже мало нагадували самих себе, я всіма думками була в тих подіях, що відбулися до падіння воронів. Хоча і вирішила для себе просто відкинути саме існування тих подій, вони мене не відпускали й кожного разу змушували згадувати ту жінку, що вклала ножа в мої руки та знищила кільце, якого тепер на мені не було.

Не знаю, скільки саме часу минуло від моменту, коли ми почали йти після ночівлі, але я не відчувала втоми, навіть несучи на собі Юрію. Та, наче в розплату, на мене постійно налітав панічний страх, із яким було складно боротися. Однак, не зважаючи на те, що трава навкруги, та й мої ноги по самі коліна, були в пташиній крові, яка дивно текла вгору, я все ж зуміла побороти ці приступи.

Хоча їх, напевно, перебили інші проблеми — що там зараз у Сірих Птахах? Звісно, там зараз мій батько з Беримиром та Гілдаром, і вони швидко приймуть якісь рішення. Хоча я не розуміла, що в такій ситуації можна зробити, адже ніколи не чула про щось подібне, коли птахи падають у такій великій кількості. В голову приходили лише спогади про розповіді, в яких йшлося про Білий Морок, коли люди падали мертвими посеред вулиць Євіанни. Та якщо і цього разу вся справа у якійсь хворобі, то, можливо, ми всі вже мерці.

— Діано, може, зробимо зупинку? — проскиглив Ігор, який ледь плентався позаду. — Он якраз є чиста трава, без крові, — додав він та кивнув на одне-єдине місце, куди кров і справді не дісталася. 

Я вже давно чула позаду себе його важке дихання, тому навіть дивно, що він не сказав це ще кілька годин тому.

— Ти ж наче не лежиш цілими днями на боку, та і м’язів у тебе багато, — відповіла я йому, продовжуючи йти, але збавивши швидкість. — То чому так швидко втомлюєшся?

Мені завжди здавалося, що чим більша людина, тим вона витриваліша. Звісно, якщо не брати до уваги тих, хто просто заплив жиром. Сили в Ігоря багато, навіть не буде помилкою сказати, що дуже багато. Та чомусь він ніколи не міг докладати зусиль до чогось занадто довго, постійно переходячи до хекання, а іноді й кашлю.

— Т-то ми зупиним… — сказав він і, перечепившись через щось, упав у закривавлену траву.

Я вже збиралася сказати йому, щоб він усе ж знайшов у собі сили та продовжив іти. Але, побачивши його обличчя, повністю вкрите кров’ю, вирішила дати йому час на відпочинок. Все ж не всюди можна знайти чисту траву, та й рано чи пізно, а нам усім доведеться відпочити.

Не можна було сказати, що місця на тій латці землі було вдосталь, але це все ж краще, ніж сидіти на багряній траві. Ігор одразу ж узявся витирати обличчя вологою травою, і виходило в нього це дуже добре. Коли ми ходили на полювання, кров завжди було не так просто змити чи стерти, а тут вона майже не залишала сліду на шкірі.

І все ж я сподівалася, що ми не заразилися якоюсь хворобою, адже так можемо принести її додому, де, можливо, нічого подібного і не було.

Я сама присіла на коліна, а Юрію поклала біля себе, попередньо підклавши під неї трохи більше трави. Все ж хто знає, може ця міська дівчина може захворіти від лежання на прохолодній землі.

Час від часу на її білосніжному обличчі з’являлися якісь легкі емоції, розрізнити які було дуже складно через їхню слабкість. Та, схоже, що вона бачила цікаві сни. Оскільки зайнятися не було чим, я стала роздивлятися її обличчя, наче хотіла побачити в ньому щось приховане від усіх інших. Та побачила лише риси обличчя, які вона успадкувала від Лебека.

Колись я обов’язково розпитаю її про батьків та про причину того, чому її виховував Лебек. Напевно, за цим стоїть неймовірно цікава історія, як це часто буває із магами в Імперії.

На мить мені здалося, що рухи на її обличчі спровоковані аж ніяк не снами, а спробами прикинутися сплячою, та після легкого плескання по щоках вона все так само лежала без свідомості.

— Раніше вона так довго не спала, — закінчивши витирати обличчя, промовив Ігор. — Навіть після складнішої магії. Це дивно.

— Ти чув якісь крики та завивання ще до того моменту, як ми зустрілися біля тієї берези? — я вирішила проігнорувати його слова, бо в голові з’явилася більш доречна тема для розмови.

— Птах якийсь кричав, і все, — відповів він, знизавши при цьому плечима.

— Ні, були крики та… — я вже збиралася запитати детальніше, та зрозуміла, що якби він їх і чув, то навіть не згадав би про того дурнуватого птаха. — Забудь. Краще сиди мовчки, бо так наш відпочинок може сильно затягнутися, якщо повітря на балачки пускати.

Ще хвилин п’ятнадцять ми просиділи в тиші. Та точно знати я цього аж ніяк не могла, бо зі слів Лебека, в одному селі хвилина може бути вдвічі довшою за хвилину в іншому, і так само будь із чим, що люди використовують для вимірювання. Цікаво, як цю проблему вирішують в великих торгових містах.

— Йдемо? — запитав Ігор, встаючи на ноги. — Тепер, може, я понесу Юрію?

— Краще постарайся пройти якомога більше, а Юрію я і сама понесу, — відповіла я йому, не втримавшись від того, щоб не закласти у свою відповідь легку насмішку.

— А на вигляд і не скажеш, що ти настільки сильна, — сказав мені Ігор, оглянувши мене з голови до ніг.

— Я не сильна, а витривала, — промовила я йому та повернулася до нього спиною, щоб він допоміг мені взяти Юрію на спину якомога зручніше.

Дощ лише нещодавно припинився, як з неба знову полило, і я, напевно, була більше рада цьому, ніж незадоволена. Все ж було ніяково йти багряними полями, а вода добре очищала траву від крові, хоча й мочила нас до нитки попри плащі, під які вітер задував краплі. Та якщо ми йшли так швидко та докладали для цього багато сил, то нам не загрожує холодна смерть, особливо якщо до нашого поселення ми дійдемо вже ввечері, якщо я все правильно розрахувала.

Дивно, але серед запахів дощу та крові я відчула ще якийсь, якого, можливо, ніколи не зустрічала за все своє життя і не могла описати. Проте він швидко зник, тож, можливо, то просто моя уява.

З часом я знову занурилася у роздуми, йдучи, наче моїм тілом керував хтось інший. Але з них мене вирвали руки, що до цього звисали з моїх плечей. Білосніжні долоні Юрії вхопилися за мої груди та почали стискати їх, а над вухом у мене пролунав легкий смішок.

— Ну як, — прошепотіла вона мені. — Подобає... А-а-а!

Не встигла вона договорити, як я скинула її на землю, не особливо думаючи про те, чи не стане її одяг після цього червонішим.

— Якщо є сили на таку дурню, то йди своїми ногами, — кинула я їй, продовжуючи рух і навіть не обернувшись до неї.

— Діано, ти чого? — промовив до мене Ігор, після чого швидко підбіг до Юрії.

— Все добре, я вже можу йти, — сказала Юрія Ігорю, подаючи йому руку, щоб підвестися з землі. — А чому тут усе в крові? Це я так оленя розірвала? — запитала вона так, наче щось схоже вже було в її житті.

— Йдімо далі, дорогою все розповімо! — прокричала я їм, бо увесь цей час не зупинялася і продовжувала віддалятися.

Сама не знаю, чому так роздратувалася через дії Юрії. Можливо, справа була в її недоречній поведінці. Але коли ми їй усе пояснили, вона вмить стала серйознішою, що й привело мене до спокійного стану, наскільки це було можливо. Все ж нікому не хочеться йти поруч із людиною, якій тільки веселощі подавай, коли навкруги все в крові, а попереду нас чекало щось невідоме. А так моя ноша перетворилася на ту, хто нарешті осушив наш одяг за допомогою магії, і цього разу вона навіть не втратила свідомість, чому я однозначно була рада.

Як пояснила мені Юрія, у крові птахів не відчувалося нічого магічного, і тим, напевно, гірше. Все ж, за її словами, краще б це була витівка якогось мага, бо інакше ми цілком могли мати справу з якоюсь хворобою, яку, можливо, вже підхопили й самі. У такому випадку, сподіваюся, що мама щось придумає. Бо Юрія, хоча й найсильніший маг у нашому поселенні, та у плані різної зарази нічого не вміла і навіть точно не могла сказати, чи це взагалі якась хвороба.

Ми старалися не зупинятися по дорозі й навіть їли на ходу, та чомусь мені здавалося, що дорога додому буде нескінченною. Наче ми ось-ось будемо вже на місці, але нас наче переносило назад у поле. Та напевно, це просто від перевтоми, адже я так і не спала нормально, якщо те жахіття взагалі можна було назвати сном.

Що цікаво, Юрія своєю лікувальною магією може знімати втому з м’язів, що значно прискорило Ігоря, якому було до біса соромно через це. Це складна тема, але мені дуже хотілося б знати, як саме працює ця магія. Навіть попри те, що стати магом мені не світить і за все життя, голод до знань у мені досі був сильним, особливо до того дару, який, на жаль, не передався мені від матері.

— Йди позаду, — почувся голос Юрії. — Ми з Діаною будемо розмовляти на дівчачі теми, тож не підслуховуй.

Навіть здогадатися не могла, про що вона зібралася зі мною говорити. Але якщо це не уповільнить нас, то я, звісно ж, не проти.

— Якби не ти, то він би через кожну годину просився відпочити, — сказала я Юрії, стараючись зробити це якомога тихіше, щоб ще більше не зачепити гордість Ігоря.

— Магія дає багато можливостей. Наприклад, я можу накласти її на себе так, що буду бігти на рівні з тобою, але лише в плані витривалості, бо швидкість твою зробити собі не зможу, — похвалилася вона. 

Чомусь у мене не виникло й краплі сумніву в правдивості цих слів, бо світ такий великий і ховає в собі безліч усього, а я його ніколи й не бачила та не знала.

— Напевно, це навіть несправедливо, — відповіла я їй, скрививши гірку посмішку.

І справді, навіть якщо ти все своє життя тренувався і намагався стати сильнішим, якийсь маг зможе зробити те саме, навіть якщо в нього лише шкіра та кістки. Та якщо світ досі не захопили маги, то звичайні люди все ж мають сили, щоб не дозволити їм це зробити. Як-не-як, а жоден маг не зможе виступити проти армії злих і голодних воїнів.

— На це йде багато магічних сил, тому так не може тривати довго, — пояснила мені Юрія, і стало зрозуміло, що фізичні вміння звичайних людей мають свою ціну. — Та й потрібно володіти саме цілющою магією, хоча б трохи. Але страшно навіть уявити, на що здатен маг, що і магією добре володіє, і має треноване тіло.

— Ти таких знаєш? — поцікавилася я, відчуваючи, що ця розмова добре відволікала від тривожних думок і зовсім не заважала йти.

— Так, знаю, — відповіла вона, після чого посміхнулася і додала: — Серед старших курсів в Університеті Магії є один такий викладач.

— Дивно, що він не в імперській армії, — відповіла я, справді не розуміючи, чому такий талант залишився непоміченим для Імперії.

— Діано, ти зовсім нічого не знаєш про Імперію, так? — запитала Юрія, ще ширше посміхнувшись.

— Мама не все мені розповідає, та і я не завжди користуюся можливістю розпитати її про все, що мене цікавить. Тож можеш узяти це завдання на себе, — сказала я, теж усміхнувшись, хоча посмішка й була фальшивою.

— В армію набирають лише слабких магів, а сильні самі вирішують свою долю, адже змусити таких людей вступити до армії — собі дорожче для тих, хто цим займається. Та й вони навчають безліч магів-початківців, які з великим задоволенням потім йдуть на службу, задовольняючись невеликою платнею, — після цих слів в очах Юрії блиснули два вогники, що, здавалося, очікували від мене одного конкретного запитання:

— А ти маг-початківець? — я вирішила задовольнити бажання Юрії похвалитися.

Все ж хто не любить розповідати про свої досягнення, особливо коли вони й справді значні?

— Добре, що ти запитала. Я маг-адепт, а це значить, що мені дали можливість вивчати деякі заборонені для новачків заклинання, — на радощах промовила вона. 

Але, якою б радою вона не була, вже за мить побачила, що відповідної реакції на моєму обличчі немає. Воно й не дивно, адже ці слова майже нічого мені не говорили.

Імперія не є моєю батьківщиною, та й Об’єднані Князівства теж, хоча ми й живемо наче як на їхніх землях. Та щось мені підказує, що я обов’язково побуваю в Євіанні та на власні очі побачу багатомільйонне місто, а особливо — бабусину аптеку. Можливо, коли стану дорослою, і коли буде на кого полишити батьків.

Але мені й самій до кінця не зрозуміло, що саме в мені викликає такий інтерес до Імперії. Можливо, всьому причиною є те, що там набагато більше можливостей, ніж у Князівських містах, і тим паче в порівнянні з нашим поселенням, де щось нове із дарів цивілізації з’являється лише завдяки Лебеку. 

Як би там не було, а все ж потрібно обов’язково побувати в якійсь імперській бібліотеці, де, можливо, буде щось про те, що зі мною відбувається. І з цим доведеться попросити допомоги в Юрії чи Лебека, адже, наскільки я знаю, бібліотека для звичайних жителів міста недоступна, і лише багаті люди мають можливість туди навідуватися. Мені пощастило, що Юрія та Лебек якраз із дуже багатої сім’ї, не кажучи вже про те, що вони чистокровні імперці, в яких завжди більше можливостей.

Поки я думала про слова Юрії та залишену моєю далекою ріднею спадщину, вона, не зупиняючись, відвела руку назад у бік Ігоря, який знову почав відставати від нас. І навіть не дивлячись на нього, вона почала накладати закляття для відновлення сил. Її очі засвітилися фіолетовим, а від руки потяглося наче золотисте павутиння, яке, прямуючи до Ігоря, ставало все більш прозорим. А якщо поглянути лише на Ігоря, то все виглядало так, наче він раптом віднайшов у собі сили йти швидше, і ніщо не вказувало на чийсь вплив.

— Чому саме павутина? — запитала я в Юрії, не пригадуючи, щоб у мами було щось схоже.

— Бо я так захотіла, — відповіла вона, важко видихнувши. Було добре видно, що скоро вона вже не матиме сил підтримувати Ігоря, тому потрібно було приготуватися знову нести її. — Кожен сам вирішує, на що саме буде схожий потік магії з його рук, тож не так часто можна зустріти щось однакове. Хоча багато хто взагалі не займається подібним, називаючи це марною тратою часу. Також і сам потік не завжди видимий: це теж моя забаганка.

— То це лише для краси? — Юрія знову запалила в мені бажання знати більше, а також відчуття розпачу через відсутність у мене магічних здібностей.

— Насправді все не так просто, — почала вона пояснювати, цього разу без надмірної усмішки. — Це здається витратою часу лише під час навчання, а надалі це відбувається так само, як і в тих, хто віддає перевагу простоті — підсвідомо. Але навчання цьому допомагає покращити контроль магії поза своїм тілом, тож користь від цього не лише в красі.

— О, то ти не прост... — я раптом відчула запах, той самий дивний запах, який раніше мені лише здавався, але тепер був набагато чіткішим. — Ти відчуваєш цей запах?

— Запах? — Юрія теж принюхалася, трішки задерши голову. — Так, щось знайоме, але ніяк не можу пригадати, де саме я його раніше відчувала.

— Не подобається він мені. Якийсь тривожний, — занепокоєно промовила я, але вже за мить пригадала, що саме він може означати: — Погребальне багаття!

— І справді... — ніби занурившись у неприємні спогади, підтвердила Юрія.

Безумовно, це був запах палаючого тіла, який я востаннє відчувала, коли загинув Лесь. І цей запах ні в яке порівняння не йде з тим, що можна було відчути від обгорілого оленя. Запах горілого м’яса поєднувався з приємним ароматом дерева та смол — запахом погребального вогнища. Але хіба ми настільки близько, щоб відчувати запах диму так чітко?

— Може, вони воронів спалюють? — припустив Ігор, але я лише скривилася на його слова.

Мені не довелося нікого підганяти, адже ми всі погоджувалися з тим, що краще якнайшвидше дістатися додому. Хоча б для того, щоб зняти мокрий одяг та добре відігрітися і відмитися. Все ж одяг, як і шкіра, набули багряного відтінку, як би ми обережно не уникали воронячої крові.

Зі швидкого кроку ми перейшли на біг, через що Юрія використовувала ще більше магії, але все вказувало на те, що їй вистачить сил дійти до селища. Все частіше мені траплялися знайомі місця та краєвиди, що означало лише одне — ще кілька годин, і ми будемо вдома.

Мимоволі в голові почали виникати думки про те, хто міг померти. Можливо, Марко Рудий допився до смерті? Старих людей, які зазвичай помирали, не так уже й багато. Чи, може, я й справді себе накручую, і вони палять тіла птахів, як сказав Ігор?

Не знадобилося багато часу, щоб ми побачили хмару диму, що через дощову погоду тяглася по землі в наш бік, а не підіймалася до неба. Дим не давав розгледіти навіть частокіл. Ніч була вже близько, і лише завдяки цьому можна було помітити величезне полум’я, світло від якого проривалося навіть крізь завісу диму.

Ми зупинилися, щоб усе розгледіти й обміркувати.

— У вас завжди таке велике багаття для поховання? — запитала мене Юрія, стаючи поруч зі мною.

— Такого великого я ще не бачила, — відповіла я їй, не відриваючи погляду від гігантських язиків полум’я, що не боялися навіть дощу. — Напевно, померла дуже поважна людина. Але дивно, що багаття запалили з боку лісу. Як правило, це роблять в іншому місці.

Це був точно не Рудий, адже таке велике багаття могли розпалити лише заради когось, хто брав участь у керуванні селищем. Не виключено, що цей світ покинув саме Беримир чи його дружина. Та все ж щось не давало мені спокою. Якась нерівномірна суміш запахів у цьому димі.

Коли ми підійшли ближче до поселення, вечір остаточно поєднав свої зусилля з хмарами та димом, тому нам було складно щось розгледіти хоча б на кілька метрів уперед.

Багаття розвели незвично близько до Заброди, і нам було ближче просто зайти в селище через ворота поруч із моїм будинком, але бажання побачити все своїми очима було сильніше за голод чи холод, тож ми пішли прямо до вогню.

Поруч не було людей, які зазвичай повинні спостерігати за вогнем, поки той не згасне, а деревина в багатті лежала хаотично, наче її просто скинули до купи. Що здалося мені більш дивним, так це те, що разом із колодами там горіло і якесь коріння та гілля, що надавало багаттю потворного вигляду, який аж ніяк не годився для проводу людини до іншого світу.

— Якось занадто смердить м’ясом, — пошепки, але достатньо голосно, щоб почути, промовила Юрія, поки ми підходили ще ближче до вогню.

Відчувався сильний жар, який змушував прикривати очі долонями, але час від часу вітер все ж відводив його в інший бік і дозволяв нам краще придивитися. Судячи з недостатньо обгорілих колод, у багаття ще деякий час підкидали деревину. 

Подув вітер, сильніший за попередній, і ми змогли ще краще придивитися до того, що ховало за собою полум’я: коріння та гілля виявилися покрученими та покаліченими людськими тілами.

Від побаченого я протерла очі, сподіваючись, що мені просто здалося, і там справді лише коріння та гілля. Але ні, серед колод лежало більше сотні тіл, великих та малих. Вони лежали нерухомо, а шкіра на них давно згоріла.

— Діано, — прохрипів, ледве стримуючи сльози, Ігор. — Це ж наші... Так?

Я не знала, що відповісти, у мене просто не було слів.

У деяких тіл, що лежали ближче до землі, були вцілілі обличчя, і всі вони були мені добре знайомі. На додаток, двоє з них, що лежали обійнявши один одного, зруйнували щось у моїй голові. Світ, який я знала, припинив існувати. Мої батько та мати зараз горіли на моїх очах, тримаючи між собою щось мале та мертве.

Невже тих кількох днів, що нас не було вдома, виявилося достатньо, щоб усі в Сірих Птахах зараз лежали мертвими?

Від диму, чи, може, від горя, з моїх очей потекли сльози. Вони були чорні, і полум’я в моїх очах потемніло від них.

Впавши на коліна, я мовчки спостерігала за тим, як вогонь повільно пожирав моїх рідних. Перед очима пролетіли всі спогади про життя, яке було до цього моменту. Я була поруч із моїми батьками та тим невинним дитям, якому не дали побачити те прекрасне, що є в цьому жахливому світі.

Вже за мить поруч почулися кроки, і Юрія мовчки пройшла повз мене в бік полум’я. На її обличчі була та сама легка посмішка, а в очах — сльози. Її очі засвітилися фіолетовим у ту мить, коли вона увійшла до вогню, йдучи по тілах угору, піднімаючись до тих, кого закинули на багаття останніми. Одяг на ній не горів, так само як і не обпікав її тіло.

Лише дійшовши до вершини цієї купи дров та трупів, вона нахилилася й дістала серед обгорілих тіл чиюсь голову, від якої залишився майже один череп. Не знаю, як саме вона зрозуміла, де шукати останки Лебека, але, обійнявши його череп, вона впала на коліна та голосно заплакала.

Не впевнена, що саме робив Ігор позаду нас, та добре розуміла, що й у нього теж була близька людина, яка, напевно, теж лежала серед мерців.

Біль у горлі та збожеволіле серце, що ледь не вискакувало з грудей, не були настільки нестерпними, як розуміння того, що вже запізно щось змінювати. Можливо, було б краще прийти сюди раніше або зовсім не йти на полювання, щоб горіти тут теж.

І нехай я завжди боялася смерті та хотіла жити, у цю мить я бажала віддатися їй. Та, почувши позаду голоси, що долинали із селища, моє горе та бажання покінчити з усім перейшли в лють:

— Каріге! Каріге! — незнайомий голос та незнайома мова.

Спершу я навіть не думала, що саме послугувало стільком смертям, адже мої рідні вже були мертві, і лишалося лише оплакувати їх. Але завдяки цим чужим крикам на мене нахлинуло розуміння, що мої рідні та всі інші селяни не просто так тут горять. Хтось вбив їх і захопив наші будинки. Хтось чужий на цій землі, той, хто здіймав тривогу за нашими стінами.

— А-а-а-а-а-а-а! — Юрія закричала, як тільки теж зрозуміла, що саме тут сталося.

За одну мить череп Лебека спопелився в її руках, а вона сама підвелася на ноги й поглянула в бік селища, звідки долинали безліч п’яних та сонних голосів. І поки я скидала з себе накидку та заряджала арбалет, пальці Юрії скрутилися так, наче вона вже тримала за горлянки тих, хто повбивав наших людей. За кілька стрибків вона спустилася з гори трупів і, пройшовши повз мене, знову закричала:

— Кляті степові виблядки! — 

Її крик був для мене наче переповнена чаша зі злості, і я пустила перший болт в одного з покидьків, що спостерігав за нами з пролому в частоколі, який стало видно лише тепер, коли туди понабігало людей зі смолоскипами.

І коли я знову стала заряджати арбалет, щоб встигнути забрати життя якнайбільшої кількості цієї наволочі, над моєю головою щось нависло, наче там з’явилося сонце. Коли я поглянула назад, то помітила, що тепер у вогні горіли лише тіла, а всі колоди повисли у повітрі й були направлені в бік селища, наче списи.

Вуглисті колоди, по яких де-не-де бігав вогонь, в одну мить полетіли в бік тих, хто вийшов подивитися, через що саме здійнялася тривога. Від такої швидкості вони розгорілися ще сильніше і врізалися в частокіл, проткнувши всіх, кого зустріли на шляху.

Можливо, якби ми пішли кудись і перечекали деякий час, то такі дії здалися б нам шляхом до дурної смерті. Але тепер у нас було лише одне бажання — помста. І це бажання було настільки сильним, що ми пішли за ворогом, який сидів за стінами, заманюючи нас туди, де до нас легше було підібратися. Стріли та списи, що летіли в наш бік, лише на мить зависали в повітрі та поверталися назад до тих, хто їх кинув. Юрія не шкодувала сил, навіть попри те, що з її вух та носа пішла кров, вона продовжувала випускати з себе магію.

Коли ми підійшли до частоколу та увійшли всередину, я наче потонула уві сні. Ворожі крики та рухи були такими повільними, що іноді навіть здавалося, наче вони застигли, як камінь. Але вони рухалися, особливо їхні жінки та діти, яких ці виродки привели сюди, в наші оселі. Тепер їхні тіла летіли разом із колодами від будинків та всім іншим, що тільки траплялося на очі Юрії.

Вони прийшли на наші землі, щоб убивати, тому не могло бути й мови про помилування хоча б когось із них.

Ми якраз були поруч із моїм будинком, коли звідти, відчинивши двері, виглянула якась сволота, чоловік якої обрав нашу оселю для своєї сім’ї. Наче умисно залишивши її для мене, Юрія пішла вперед, руйнуючи будинок за будинком.

Чорні очі чужинки дивилися на мене, сповнені страху, а за її спиною двоє дітей тулилися до неї. Та коли я почала йти в їхній бік, жінка швидко зачинила двері та прокричала щось своїм виродкам, напевно кажучи їм, щоб вони сховалися.

Двері не стали для мене перешкодою, як на те сподівалася жінка. Я добре знала свій дім та його слабкі місця, тому вистачило лише одного удару ногою, щоб двері звалилися на підлогу. Увійшовши, я побачила, як ця паскуда стоїть, прикриваючи собою вхід до моєї кімнати.

— Каміра чі! — прокричала вона до мене так, наче я могла розуміти цю жахливу мову. — Каміра чі, гарау!

Вона продовжувала щось кричати й показувати жестами на себе, але я це бачила лише краєм ока, адже мій погляд був спрямований на величезну та вже потерту багряну пляму на підлозі, поруч із якою стояло відро з водою та ганчіркою. Кров усе ще не засохла, і на ній добре відбивалося світло від свічок, що стояли на столі.

— Вбити тебе та помилувати твоїх виродків? — чомусь мені здалося, що вона саме це намагалася мені сказати. — А ви пожаліли мою вагітну матір!? Мій батько був воїном, а її навіщо ви вбили!?

— А-а-а-а-а! — закричала вона, напевно зрозумівши, що я не збираюся жаліти ні її, ні її дітей.

Вмить у її руках з’явився наш ніж, який мама завжди використовувала для приготування їжі. Вона не стала чекати, поки я сама підійду, і накинулася на мене, цілячись лезом мені в горло. Але я перехопила її руку, скрутивши її так, що почувся хрускіт. Тепер лезо було направлене в її живіт, і мені залишалося лише вдарити коліном по руків'ю ножа, щоб той увійшов у неї якнайглибше.

— Сподіваюся, у тебе там ще один виродок, який здохне разом із тобою, — прошепотіла я їй на вухо, одразу після того, як увігнала лезо в її черево.

Вона повалилася на підлогу, щойно я дістала з неї ножа, у самий центр тієї кривавої калюжі, залишеної, мабуть, моїми батьками. Її погляд бігав між мною та завісою, що відділяла нашу вітальню від моєї кімнати. Мені не хотілося сміятися, але я змусила себе це зробити, як тільки відхилила завісу. Нехай ця чужинка мучиться перед смертю так, як на це заслуговувала.

Здавалося, що я поступово втрачала розум, ходячи з кутка в куток по своїй кімнаті й перевертаючи все, що траплялося на очі. Голоси різних людей за вікном та плач дітей, що лунали звідусіль, дратували мене дедалі більше. Злість переповнювала мене, стираючи з пам’яті те, що відбувалося лише кілька секунд тому. Наче хтось інший заволодівав моїм тілом. Але це все лише виправдання. Спроба перекласти те, що я збиралася зробити, на когось іншого.

Крик і звуки захлинання кров’ю, потім знову хвиля злості й знову крик.

Я прийшла до тями лише тоді, коли вийшла до вітальні й спробувала пригадати те, що сталося кілька хвилин тому. Хоча спогади так і не прийшли, я добре все розуміла, навіть не зважаючи на закривавлені руки та ніж. Напевно, в ту мить я була готова померти, вдосталь помстившись за смерть своїх рідних, як того вимагають звичаї Князівств.

Крики та гуркіт, що ще деякий час тому лунали по всьому поселенню, тепер майже зовсім стихли. Напевно, хтось усе ж дістався до Юрії та вбив її. Про Ігоря, напевно, і думати не варто, адже все, що в нього є, — це фізична сила, а вона не грає жодної ролі проти такої кількості ворогів.

Звісно, є можливість того, що всі ці покидьки вже лежали розбиті та розмазані по землі магією Юрії, а ті незрозумілі слова, що тихо долинали ззовні, — це останні спроби поранених втриматися за життя. Але чоловік, який увійшов до будинку, був доказом протилежного.

Голий по пояс і весь мокрий, покидьок явно просидів увесь цей час у лазні, в якій достатньо товсті стіни та двері, щоб не одразу розчути крики.

Його очі блищали від полум’я свічок, а погляд ковзав то по мені та моїх руках, то по вже бездиханному тілу на підлозі. Та коли він побачив криваві відбитки рук на завісці, він схопив сокиру, що лежала біля входу. Я одразу впізнала її, адже вона належала моєму батькові. Вся побита та вже мало схожа на себе колишню, тепер вона була направлена в мій бік. Можливо, саме цей покидьок і вбив моїх батьків, тому я була готова зробити все можливе, щоб він не пережив цієї ночі разом зі мною.

Та один-єдиний удар ногою в живіт, який я прогледіла, поки мій погляд був прикований до сокири, повалив мене на коліна і змусив скрутитися від болю. Ось вона, різниця між мною та загарбником, який, напевно, вбивав людей уже десятки років, навчившись усього необхідного.

— Урмагарі, камі! — він закричав на мене, від чого я все ж знайшла в собі сили підвести на нього погляд.

Він наче чекав саме цього, і в ту ж мить я помітила, як сокира несеться до моєї голови. Напевно, єдине, що я встигла зробити — це посміхнутися, дивлячись йому в очі та тішачи себе тим, що цей виродок до кінця свого життя буде звинувачувати себе в тому, що не зміг урятувати свою сім’ю.

Перед тим, як у моїх очах потемніло, я встигла помітити його викривлену міну — реакцію на мою посмішку. Від чого я, можливо, і відчула б якесь задоволення, але в момент, коли по голові пройнявся гострий біль, я задумалася: ким би я зараз була в очах матері?

Та мої думки не змогли піти далі, відступивши перед темрявою, що нахлинула на мене й мій розум.