Гетьман майбутнього

Літо вже давно перевалило за половину, але скористатись як слід його дарами ми так і не змогли. Ми були в стані війни, і, де б я не знаходився, треба було реагувати швидко і точно. І це постійне напруження і перебування на зв’язку трішки діставали. Іноді мені реально хотілось послати Ольгу чи видалити імплант із вуха і зникнути кудись на кілька днів, щоб не чути її, але я стримувався, і вона це розуміла. Я воював, творив і відбивався від нав’язливих атак, намагаючись одночасно приділяти достатньо уваги сім’ї. Але все одно раніше ми мали більше власного і, головне, відносно безтурботного часу. Дівчата теж були зібраними і напруженими. Віка згорнула свій елітний бордель, щоб дівчата не потрапили під удар. Усі частіше почали їздити до Арчер і залишатись у школі по довше, бо суто теоретичні знання і вміння, що вони там отримували, все більше мали шанс на практичну реалізацію, а це вмотивує кого завгодно. Із відчутним медійним розмахом ми все ж відкрили свій центральний офіс на Подолі, і вже на третій день там пройшло грандіозне маски-шоу. Як було написано у рекламній брошурі тренінгів на випадок обшуків та допитів: якщо до вас прийшли — це визнання успіху. Успіх у нас справді був. Окрім маски-шоу, ми отримували цілком реальні замовлення в досить відчутних кількостях. За нашими підрахунками з такими темпами за рік ми б заробили удвічі більше, ніж з фіктивної угоди з китайцями. Особливо радувало ПЗ, яке Надія пиляла шаленими темпами. Насправді центральний офіс був декоративною забавкою, принаймні зараз. Мета і була в тому, щоб його кошмарили, не вишукуючи наші розкидані та законспіровані об’єкти по Україні. Бо ж нащо лазити по територіях напіврозвалених заводів чи інститутів, якщо можна просто окупувати зручний офіс у центрі. Усе одно там не було нічого цінного. І в звязку з новими обставинами перед нами постало нове завдання: вербувати потрібних людей. Навіть не так: помічати розумних і адекватних силовиків, які почали нами займатися за дорученням керівництва або за власною ініціативою. Зазвичай нічого аж надто цікавого ми не помічали, що дуже засмучувало Ольгу, адже їй були потрібні талановиті працівники у майбутню службу. Але одного разу вона, мало не волаючи з радості мені у вухо, попросила мене з’явитись на Небеса і, щойно я це зробив, ще радісніше заявила вже наживо:

— Ти не повіриш, я знайшла генія! І знаєш де? У сраній ментурі! Не думала, що там може вижити щось настільки незвичайне.

— Ну а тепер спокійніше і по порядку. Що там такого видатного начудив представник наших любих правоохоронних органів?

— Він розписав у своєму звіті нас повністю! Ні, ти явно не зрозумів. Чудик визначив наші об’єми, можливості, дуже точно — час початку нашої роботи, майже всі структури, що так чи інакше працюють із нами, а головне — приблизно описав наші плани. Не посміхайся, він припустив, що ти маєш надприродні здібності невідомого походження, і теж досить точно їх описав, а це заявка в психлікарню. І саме головне. У своєму ще не поданому звіті наприкінці він написав: «Як вам таке?». Курва! Хочу його собі.

— Так у чому проблема?

— Ну тому я тебе і покликала — будеш його вербувати. Нюанс у тому і полягає: його просили зібрати по нас інформацію і все таке, але те, що він написав, призначається не замовникам, а саме нам. Здай він такий звіт начальству, воно б тільки пальцем біля скроні покрутило. Я-то особливо на нього увагу не звернула, коли аналізувала, що цікавого взагалі є в МВС на балансі, та і він, як то кажуть, спадковий мент, слідчий: тато — полковник міліції, займався завжди всяким дріб’язком. А коли я копнула глибше, то виявилось, що його кілька разів тато ледь врятував, бо ліз він розслідувати туди, куди не можна, а менш цікаві справи розвалювали прокуратура й суд. Думаю, це його крик відчаю. Звіт він дописав учора, а сьогодні прийшов у ресторан «Салко». Зараз там обідає. Тож дуй до нього і роби пропозицію, від якої він не зможе відмовитись.

— Що, отак одразу? Ти хоч скажи, як його звати.

— А то ти раніше готувався колись! Покладись на відчуття та натхнення, вони тебе наче не підводили ніколи. А звати його Костя Кошовий. Давай іди вже, не змушуй людину чекати. Я на зв’язку.

— Фото хоч покажи, щоб я знав, до кого підійти.

Ольга поморщилась, типу: не вижухуйся, раніше і без фото справлявся, але все ж відкрила його файл на екрані і показала мені. Наступної миті я вже був у пустій кабінці туалету «Салко». Вийшов звідти і пішов у залу. Майже одразу помітив сутулого лисуватого чоловічка в огидному сірому костюмі, що самотньо сидів за своїм столом і не поспішаючи пив чай. Я підійшов до нього і привітався:

— Доброго дня, пане Костянтин. Як вам мій заклад?

— Доброго дня, пане Святослав, навіть не думав, що так швидко з вами зустрінусь. А нічого, що по документах заклад не ваш, а Ксіна Чжао, а ви тут числитесь креативним директором?

— Ну, з одного боку, надмірна скромність ніколи не була моєю сильною стороною, а з іншого — я ж і справді його накреативив: придумав ідею, наповнення, зміст, технологічні рішення певних процесів, працював з архітектором та дизайнерами над внутрішнім простором. Сам придумав купу рецептів, знайшов хороших постачальників. Цей заклад, його простір і суть — вони мої незалежно від того, що написано в документах.

Він мовчки дивився на мене із-за скелець овальних окулярів. Якби ті були круглі, він зі своїм круглим обличчям та лисиною був би зовсім схожий на сову. На вигляд йому було років тридцять п’ять, але виглядав він якось незграбно, хоч і не був товстим. Я не відчував від його погляду дискомфорту. Ми були в принципово різних площинах можливостей, і він це розумів. Помовчавши ще трохи, він запитав:

— Навіщо вам це все?

— Це дуже правильне питання, і я багато разів відповідав на нього собі та іншим людям, і в досить широкому діапазоні. Якщо людина не використовує свої можливості з максимальною користю для себе і оточуючих, вона деградує. Просто у більшості немає якихось аж дуже виражених талантів чи можливостей. А ті, у кого вони є, беруть приклад з оточуючих, тобто з більшості, і теж нічого не роблять, зливаються з іншими, бо бояться виділятись. Ви як ніхто маєте розуміти, що таке мати талант, який неможливо реалізувати. Дуже неприємне відчуття. Тільки ви не можете змінити ці умови для себе, а я можу — не лише для себе, а й для сотень, тисяч талановитих і яскравих людей. Зокрема і для вас. Ми, як ви зрозуміли, прочитали вашу заявку, ознайомилися з вашим резюме і можемо констатувати той факт, що ви нам підходите.

— А чого ви думаєте, що я хочу на вас працювати?

— Ви писали звіт для нас, ґрунтуючись на припущенні, що ми можемо прочитати вміст будь-якого комп’ютера. Ваші припущення не мають жодної доказової бази і цікаві лише тим, хто знає, що вони правдиві. Шантажувати нас? Простіше одразу піти і убитись об стіну. І як шантажувати тим, що не має доказів? Ви захотіли, щоб хоч хтось оцінив ваші реальні аналітичні здібності, навіть якщо це коштуватиме вам життя. Це був акт відчаю. Ми оцінили його і готові співпрацювати.

— Ви навіть не намагаєтесь приховати свої цілі, але чому? Може, я зараз збираю докази, записую розмову?

— Ой не смішіть. Яка розмова? Які докази? Ми говоримо ні про що. Коли нам буде треба, ваші колеги винесуть зі сховища все, що ми замовимо, та і в інтернеті ми підчистимо все небажане. Не набивайте собі ціну, у вас погано виходить. Кажіть вже одразу, які ваші умови, і будемо їх обговорювати.

— Я хочу, щоб ви посвятили мене у справу Яни Орлової, цілої купи дітей, які за дуже дивних обставин знайшлись незадовго після її зникнення, одного особняка в Конча-Заспі, який належав високопосадовому міліціонеру-втікачу, а потім перейшов до молодої, але стрімко зростаючої міжнародної інвестиційної компанії SVARGA, яку хоч і складно, та все ж можна пов’язати з вами. А ще про кілька наче не пов’язаних між собою жорстоких убивств людей, що, на мою думку, були причетними до викрадень і вбивств дітей. А потім я вирішу, працювати з вами чи ні.

О як заговорив! Хоч я і не хотів знати імені дівчинки, яку ми не врятували, але скласти два плюс два я міг. Та й Ольга у вусі підказала, що я не помилився. І що цей типчик цікавить її ще більше.

— Я можу знайти і дістати майже все, що захочу. Однак аби щось шукати, треба знати про його існування. Про її існування і про її зникнення я взнав надто пізно. У цьому особняку жила дуже небезпечна істота, дивним чином зі мною пов’язана. Коли я там опинився, то суто випадково зумів істоту вбити, але дівчинку врятувати не встиг. Ми забрали будинок собі, а тіла дітей, що були поховані у дворі, після ретельного дослідження кремували. Як би це не було дивно, але це саме та справа, якою я вас і попросив би зайнятись в першу чергу. У того, хто там жив, залишився живий спільник, і я не можу його знайти. Точніше, її. На відміну від інших убивць чи зниклих дітей. Ви, мабуть, помітили, що моє минуле намальоване заднім числом. Хоч я і народився й виріс у цьому місті, ніхто мене не пам’ятає. А ці дві істоти стерлися з пам’яті тих, хто їх знав, мало не вісімдесят років тому. І ця жінка досі жива. Вона розчинилася між людей і використовує їхні смерті задля досягнення своїх цілей. Більш детально з матеріалами цієї справи вас ознайомить Ольга, якщо ви, звісно, захочете за неї взятись. А я думаю, захочете, бо у вас теж дещо загострене почуття справедливості. Правда ж? Надто велика кількість убивць на момент, коли ми їх вирахували, уже були мертвими.

Він помовчав, знову свердлячи мене поглядом. Теж мені рентген. А потім сказав:

— Не знаю чого, але я вам вірю. Розумію, що поки не заслуговую довіри з вашого боку, проте старатимусь. Якщо не помиляюсь, то Ольга — це Віра Шевчук. Її мати подала заяву про зникнення доньки — інваліда першої групи, але слідчі з’ясували, що ніякої доньки в неї не було, а враховуючи образ життя її та її співмешканця, ніхто їй не повірив і особливо цю справу не копав. Але з часом вона кинула пити, переїхала в Дніпро в нову власну квартиру, яку виграла в лотерею, і влаштувалась у ДМЦ санітаркою на хорошу зарплату. Що не дивно, зважаючи на її багаторічний досвід догляду за лежачим пацієнтом.

Ольга у вусі нічого не сказала, але я все одно відчув, що мовчить вона зараз геть інакше.

— Думаю, вам буде про що поспілкуватися з нею. Нам буде цікаво працювати разом. А тепер дозвольте вас пригостити пальчиками. Не кривіться так, це просто шикарні рулетки з биточку з самими різними начинками. Не знаю, як вам вдається дізнаватись істину, але думаю, начинки ви отак запросто, не спробувавши на смак, не вгадаєте.

У спілкуванні він виявився адекватним та цікавим. Звісно, я відчував, що деякі його питання й репліки призначені перевірити мою на них реакцію і скласти повнішу картину. Він ще не був готовий довіряти мені і, головне, не був готовий узяти участь у тому, що ми для себе намітили. І це було нормально, тож я відповідав завжди те, що думав, і не прикидався. Нам треба було багато талановитих людей, і дружити з ними краще починати просто зараз. Звісно, ми не розстались приятелями, але я справив скоріше позитивне враження, ніж негативне. Адже не тільки він розминав свої здібності, а і я. А мої не надприродні здібності в тому і полягали, що я міг подобатись людям. Надалі вони спілкувались з Ольгою напряму, і вона вже придумувала йому заняття, що могли його зацікавити. Я не дуже влазив у їхні справи.

Ольга іноді просила мене страхувати її під час роботи на виїзді, а точніше під час вербовки потрібних нам силовиків, з якими працювала особисто вона. Звісно, їй не вистачало практичного досвіду, і вона дещо хвилювалась, тому я на підхваті її заспокоював, хоч так ні разу і не знадобився. От що значить учитись у найкращих. Щоб контролювати ситуацію, мені не треба було знаходитись поряд, але дивитись і слухати доводилось уважно. Із купою мікродронів, що знімали і записували подію з різних ракурсів, це було досить легко. Одна із вербовок мені особливо запам’яталась. Це була справжня ідеально зіграна вистава однієї актриси. Потрібна нам людина саме відіграла партію в шахи в парку Шевченка і вже збиралась іти, але до неї досить безцеремонно підсіла Ольга і сказала:

— Думаю, вам буде цікаво зіграти ще раз. Зі мною.

Чоловік, до якого вона підсіла, мав просто ідеальну рафіновано-чоловічу зовнішність: на вигляд років п’ятдесят, геть сиве волосся, вік і зморшки дуже йому личили, виглядав він грізно і солідно. Такий одним сталевим поглядом може переконати будь-кого змінити і свою думку, і поведінку. Він глянув на Ольгу, що поряд із ним виглядала особливо крихкою та беззахисною, з осудом і цікавістю. І мовчки почав розставляти чорні фігури зі свого боку. А завершивши цей процес, запитав:

— Ви, мабуть, Ольга?

— Ви дуже прониклива людина, пане Юлію, тому я до вас і прийшла.

— Зате ви не дуже прониклива, бо це ваша найбільша помилка — прийти саме до мене.

— Не робіть завчасних висновків, давайте краще зіграємо. — І вона посунула свого пішака з е2 на е4.

Він ще якийсь час дивився на неї, а потім походив і сказав:

— Я розумію, що в часи стрімкого прогресу люди, які перебувають на його піку, хочуть швидких змін у всіх сферах життя. Але не треба вважати всіх інших ідіотами і плювати на їхню думку. Чого ви вважаєте, що ваша банда айтішників зможе своїми антидержавними діями зробити хоч щось добре для України? Ви живете у своєму відірваному від реальності вигаданому світі. У тебе і твоїх дружків ще є шанс піти на співпрацю замість тюрми, поки ви нічого серйозного не натворили. Досить гратись у таємну організацію.

— Пане Юлію, от саме щодо нашої подальшої співпраці я і прийшла. У вашій конторі багато гарних, дисциплінованих, правильно підстрижених хлопців, які справді щось намагаються зробити і навіть не дуже замазались у хабарях та вимаганні. Але виклики сучасного світу і справді інші. Цього замало, ваша верхівка прогнила, її світогляд, знання і особисті дані не відповідають вимогам майбутнього. Ви навіть не уявляєте, яких нам іноді доводиться докладати зусиль, щоб зайвий раз не мокнути вас пухнастими рильцями в лайно. Та кожен такий камінь у ваш город потім нам же доведеться вигрібати, відновлюючи репутацію служби.

— Те, що ти кажеш, — просто стереотипи, які вдовбала вам у голову в тому числі і ворожа пропаганда, але в основному місцеві корисні ідіоти. СБУ працює над забезпеченням миру та спокою всіма наявними засобами. Якщо у вас є якісь свої засоби, що розширять наші можливості, надайте їх нам.

— Знаєте, я читала звіти по самій успішній інтеграції агента в історії вашої спецслужби, і вся вона пішла коту під хвіст, бо відповідальним людям викрутило руки начальство, і вони розкрили йому дані по цій справі — і вже наступного дня ФСБ була в курсі. Агент Поклонська, що опинилась на самій верхівці російської системи державного управління, створила православну терористичну організацію, а відповідно і список людей, що готові йти на релігійні злочини, і своєю діяльністю дискредитувала Росію по купі напрямків, добувала за рахунок свого статусу безцінну інформацію, — опинилась під ковпаком, була відсторонена від будь-яких впливів і максимально підчищена з медійного поля. Звісно, визнати її агентом СБУ для російських спецслужб — все одно що написати в себе на лобі «лошара». Але все одно агента втратили, і це сумно. А хтось же старався. Ви теж дуже старались, коли писали купу звітів по ситуації в рідному Луганську і на Донбасі в цілому, дуже правильно і тверезо оцінювали ситуацію та пропонували правильні рішення щодо виходу з неї, але регіон було захоплено, бо ваших заходів вжито не було. Ви кажете іти на співпрацю? Ми й ідемо на співпрацю! На співпрацю з тими, кому можна довіряти і не боятись, що завтра про нас все знатиме сусідня спецслужба, — Ольга закінчила і пересунула ще одну фігуру. А її співрозмовник ще якийсь час мовчав, а потім походив сам і відповів:

— Так, проблеми є, але ви своєю самодіяльністю наробите ще більших проблем. Звісно, наші служби були колись одним цілим і ще довго тісно співпрацювали, та процес очищення іде, просто він не публічний. Є фактори, на які потрібно зважати: ми не знаємо всього, що Росія може зробити нам у разі будь-якої нестабільності.

— Ну чого ж не знаємо? Я ознайомилася з усіма можливими планами та сценаріями. Будемо їм протидіяти за необхідності. Зараз працюємо над ліквідацією проекту «Хвиля». Чули про такий?

— Це просто міф, який вам хтось впарив, а ви купились, як, мабуть, і все інше.

— Та чого ж міф? Дуже практичний план. Наш дрон провів розмінування Київської ГЕС. Вибухівка була закладена безпосередньо в ході будівництва, і розмінування без порушення греблі було неможливе. Але ми придумали метод і відвели цю загрозу від України. Там, до речі, був дуже цікавий спосіб підриву не кабелем, який можна знайти металошукачем, а гумовим шлангом, через який із потрібного місця треба подати будь-який газ із балону, і він за рахунок тиску приведе детонатор у дію. Ми заклали трохи добутої вибухівки на місці, де мало бути введення газу, от підривник здивується! Мій братик казав, що за його розрахунками рештки підривника здіймуться в повітря на п’ятдесят метрів. Думаю, не варто пояснювати, що проект «Хвиля» — це спосіб обнулити все Придніпров’я, знищити всі мости і викликати аварію на Запоріжській АЕС. Власне, для цього це водосховище і створювалось, адже у Києва в принципі не може бути проблем із водою, а регулювання для уникнення підтоплення можна було вирішити іншими методами.

На цей раз їй вдалось викликати здивування на його суворому і мало емоційному обличчі. Але Юлій швидко оговтався і знову суворо мовив:

— Ваша діяльність, не дивлячись на її певну користь, все одно деструктивна і буде припинена. І чим раніше ви це зрозумієте і зупинитесь, тим легшими для вас будуть наслідки. Досить гратись у шпигунів. — Вони обмінялись ще кількома ходами. Після останнього ходу Ольги він виглядав навіть здивованішим, ніж після інформації про проект «Хвиля». — Ти знущаєшся? У твоїх ходах немає жодного сенсу. Я зараз поставлю тобі мат.

— Правда? — із щирим дитячим здивуванням запитала Ольга. — А я й не помітила.

— Ти що, взагалі не вмієш грати в шахи?

— Ну чого ж не вмію? Я сьогодні витратила майже пів години на те, щоб ознайомитися з правилами та історією цієї гри. Мені здалося, що її прикладне значення дещо переоцінюють. Може, для східних правителів, що не вилазили з гаремів та опіумно-гашишового кумару, це і був єдиний спосіб трішки розім’яти мізки. Але процеси управління і взаємодії в сучасному світі сильно відрізняються від структури цієї гри. На мою думку, значно краще моделює взаємини в державах і між ними футбол. Взаємодія між гравцями, тренерський склад та стратегія, власник та бюджет, армія фанів та інфраструктура — найрізноманітніші чинники, що треба враховувати, і це при такій видимій зовнішній примітивності. Принаймні нація, що вигадала футбол, легко перемогла націю, що вигадала шахи.

— А як же ваш захований десь суперкомп’ютер? Він же міг допомогти тобі виграти?

— У цій грі його допомога мені не потрібна. Ви вже програли. І все через те, що неправильно оцінюєте виклики, що перед вами стоять. Є таке поняття в шахах, як цугцванг. Зараз ви вже в ньому.

— Це ти не оцінюєш ситуацію адекватно, ніякого цугцвангу немає, і партія і гра в цілому тобою програні вже в той момент, коли ти взялась зі мною грати.

І він дуже швидко схопив її за руку. Але Ольга, не роблячи різких рухів, просто торкнулась нігтем його руки, а потім спокійно розтисла його пальці і поклала його руку на стіл.

— Дуже цікава дія у цієї речовини, не можу не похвалитись. Нам вдалося роздобути купу унікальних препаратів, це лише один з них. Він повністю відсікає свідомість від управління тілом, причому тіло залишається пластичним і ним легко керувати зовні. — І Ольга для демонстрації підняла його щойно покладену на стіл руку, скрутила з його пальців дулю і сунула її йому ж під ніс. — Але свідомість отримує всі зовнішні сигнали, тобто ви мене чуєте, розумієте і запам’ятовуєте мої слова. Здатність керувати тілом відновиться десь за пів години. — Вона розклала дулю і вмостила його підборіддя на кулак. Збоку виглядало, наче він заглиблено обмірковує ситуацію на дошці. — Ви чомусь чекаєте, що з вами будуть грати за правилами, хоча в житті перемагають завжди ті, хто навчився правила обходити, або ті, хто створив власну гру і нав’язав її іншим. Зараз ваш хід, і я за вашими розрахунками мала розгромно програти. Та правила диктую я, а у вас немає жодних важелів, щоб мені в цьому завадити. — І Ольга взяла його чорного короля і переставила в зону білих шахів. — Той, хто має можливості і ресурси, диктує правила. Мат. У вас буде зараз достатньо часу, щоб обдумати результат нашої гри. — І, якось зовсім змінившись, Ольга нахилилась до нього, торкнулась своїм лобом його лобу і дуже м’яко і сумно сказала: — Ми вже виграли, а ви не помітили цього. Я, звісно, зможу обійтись і без вас, але мені буде важко і самотньо. Все ж, коли тебе оточують розумні люди, що вміють аналізувати і не бояться вчитись (у тому числі на своїх помилках) протягом всього життя, стає якось веселіше. — Вона легенько цьомнула його в лоб і вийшла з-за столу.

Ми з нею не поспішаючи йшли з парку Шевченка вбік Театральної. Ольга явно кайфувала з ролі маленької дівчинки і не збиралась виходити з образу.

— Дядечко, а ви купите мені перепічку?

— Куплю звісно. Може, ти ще чогось хочеш?

— Хочу. Ще одну перепічку.

Виглядали ми колоритно: на Ользі була не дуже коротка складчаста спідниця у смужку, біла сорочечка і бантики на двох хвостиках, зібраних на перуці чорного кольору. А я зі своєю бородою, у чорній сорочці і шароварах був трохи схожий на священика. У нас рідко випадала нагода просто прогулятись разом і трішки подуріти.

— Чому ти думаєш, що він буде нам допомагати?

— Усе дуже просто: я донька його мрії.

— У нього немає доньки?

— Фактично немає. Його дружина з нею втекла до Росії після окупації Луганська. У нього був вибір — поїхати з ними або зберегти вірність присязі. Не так багато людей, для яких честь офіцера — не пустий звук. Ну а донька так, ні про що. Б’юті-блогерка, розбила батькове серце.

Ми дружно засміялись. Хоч мені його і було шкода. Купивши перепічок, ми прогулялись Хрещатиком.

— Уявляєш, я тут ще ніколи в житті не гуляла. Та і взагалі у мене не так багато часу на прогулянки, треба буде виділити для цього кілька годин на день у графіку. А тобі доведеться мене закидати куди скажу і забирати звідти. Звісно, навколо Устя теж дуже гарно. Я там часто гуляю. Але отак містом — це геть інше відчуття. А тепер веди мене в «Макдональдс». Не кривись, я там теж ні разу не була.

— Ну ти нічого принципово хорошого не втратила, хоча якщо взяти велике лате і морозиво та поєднати їх, то вийде непогано. Я Ксіну казав, щоб у наших закладах теж така можливість була, але що вже робити, поки моїх ресторанів на Хрещатику немає.

Мені було і справді незвично бачити Ольгу в умовах звичайного світу. Я відчував, що вона вміла отримувати справжню насолоду майже з будь-чого, що робила, і її апетити постійно зростали. Нічого так не вмотивовує любити життя, рух, спілкування, як їх повна відсутність протягом всього попереднього життя. Ми чудово провели час, я закинув її на Небеса, а сам вирішив продовжити вечір задоволень і проїхатись додому на «бугаї». Вибрав я найдовший із можливих маршрутів, аби отак просто послухати музику і попити кави. Але довго розслаблятись мені не дали. У вусі зазвучала Ольга:

— Я знаю, що ти ще не дуже скучив за мною. Але тебе тут вбивати збираються, тож зберись там і про всяк випадок з’їдь із вулиць із великою кількістю перехожих.

— Ну от, про перехожих вона переживає, а про Славочку ні. І це після того, як я нагодував тебе перепічкою, невдячна сучка.

— Ой, та що тобі станеться! Ти, до речі, не дуже прикипів до цієї машини?

(Щоб не звикати, я навіть не замовляв малюнку на боці, і цей «бугай» був просто чорний.)

— Та з вами тут хіба звикнеш? От не треба було знімати вроки з нашого смотрящого. Бач, тільки життя його трішки налагодилося — і він одразу взявся його псувати іншим.

— Так це не його ініціатива. Він тебе чогось боїться і навіть відмовляв. Просто список людей, яким ти стоїш поперек горла, довшає з кожним днем.

Потеліпати язиками подовше нам не дали, бо мене обігнав старенький світлий універсал і, різко повернувши, перегородив дорогу. Здати назад теж не вийшло, бо там мене так само заблокувала ще одна автівка. З обох швидко вискочили люди з автоматами і почали стріляти по моїй машині. Відчуття були досить неприємними, але ефект цікавий: із голосним гупанням на склі з’являлись білі плями. Ну, що-що, а калаш машинка тримала всюди. Трошки зібравшись, я вирішив відбиватись і перенаправив траєкторію кількох куль у плечові та колінні суглоби трьох нападників, які з криками майже одночасно гепнулись на землю. Стріляти вони різко припинили, бо результат їх явно не влаштовував. Швиденько заволікши поранених в машини, решта, продовжуючи цілитись у мене, відійшла від моєї машини подалі, а один із них дістав із багажника РПГ. Оце вже було гірше, але в мене був час підготувати потрібну установку. І коли бідаха відійшов і прицілився, граната просто випала з направляючої трубки і вибухнула в нього під ногами. Решта нападників ще більше засумувала і, швидко сівши в свої машини, спробувала поїхати. Але і тут щось пішло не так. Тож їм довелось кидати не тільки підірваного колегу, а й поранених товаришів і як зайцям розбігатись на всі боки. Я не зміг втриматись від чорного гумору, і один з втікачів послизнувся на банановій шкірці і (не без моєї допомоги) пошкодив коліно так сильно, що стати на ногу вже не зміг. Після першої ж спроби він упав, але потім піднявся ще раз і пострибав на одній нозі. Ну а трьох я поки відпустив — треба ж комусь і на нашому підвалі опинитись та пояснити, хто і звідки.

— Ти все бачила? — запитав я в Ольги.

— Звісно. На «бугаї» тридцять камер, і ще кілька дронів для дальньої розвідки, тож знято з самих різних ракурсів. Різкувато ти з гранатометником.

— Ні, ну а чого він?

— Теж аргумент. Виходити не спіши, тут ще поліція зачистки під’їде. А потім уже нормальні наряди, що я викликала.

І справді майже одразу під’їхала поліцейська машина, з неї вискочили два досить неприємного вигляду лоби. Один швидко підбіг до моїх дверей і спробував відкрити, а після невдачі закричав:

— Відчиняй!

— Спочатку обеззбройте і заарештуйте поранених нападників, бо вони можуть бути небезпечними, а тоді, як під’їде більше ваших колег і ситуація, на мою думку, стане безпечною…

Але договорити через зовнішній динамік він мені не дав, а грубо гупнув рукояткою пістолета по і так багатостраждальному склу і заволав:

— Відчиняй, швидко!

І одразу отримав по кулі в кожне коліно з калашів нападників, що лежали на землі біля машини з пораненими всередині, і гепнувся на землю, зникнувши з мого поля зору. Його колега був явно здивований таким неприємним прийомом кілерами поліції, яка, по всій логіці, мала їх затримувати, і тому закричав убік машини з підранками:

— Ви що там, охеріли? Ми свої!

І тут-таки отримав кулю в плече, так, суто для різноманіття. І теж склався на землі, критикуючи лиху долю й нерозумних колег. Ну а мені не залишалось нічого іншого, як дістати собі кави і почекати приїзду поліції, яку за мене моїм голосом з мого телефону через офіційний канал зв’язку викликала Ольга. Ну і постаратись, щоб цих юристів-економістів не підстрелили при спробі виконання ними своїх обов’язків по-справжньому. Ще за хвилин тридцять я вже робив себешки зі своїми рятівниками і рятівницями. Потім мене години чотири маринували на допиті і нарешті відпустили. Більше за все їх цікавило, звісно, відео з автореєстратора, і вони сильно засмутились, коли дізнались, що я одразу залив всі відео зі звуком у Мережу.

А наступного дня ми з Лесею в прямому ефірі вичавили з цього відео все, що тільки можна. Об’єм переглядів просто зашкалював. Ми перлися з коментарів. Особливо весело було те, що ми знали, кому належить той чи інший бот і чиї замовлення він відробляє. І саме головне — наперед знали, які аргументи будуть озвучені, тому наші контраргументи з’являлись миттєво — з розгромним результатом. Один власник ботоферми звинуватив мене у бездіяльності і недопомозі поліції. На що я навіть без підготовки викотив одну з ліній нашої ще не створеної офіційно партії про дозвіл вогнепальної зброї для самооборони для всього населення, а не купки привілейованих. І що мені без будь-якої зброї досить складно допомагати поліції впоратися з озброєними до зубів нападниками. Привід ми відпрацювали, залишилось чекати наступного.

Але нашу злу веселість підкосила новина, що надійшла вранці від Ольги. Вночі померла Елізабет Арчер. І я з дівчатами поїхав у школу, щоб віддати останню шану. Я перекинув туди Ольгу і ще деяких учнів. Вона просила не стежити за її здоров’ям аж занадто ретельно, і от ми отримали побічний результат такої легковажності. Але це була її воля, тож сталося те, що сталось. Школа остаточно припиняла своє існування, особняк знову ставав особняком, а не тренувальною базою. Заза, що не дуже приховував свої сльози, повертався на батьківщину. Залишилось виконати тільки її останню волю, і, коли ми з дівчатами покинули її кімнату, я повернув її у її могилу, а останки бабусі, що виконувала там її обов’язки, спопелив і розвіяв у повітрі там, де вона колись жила. Отак усі повернулися додому. Повернулися додому і ми, але з нами приїхала глибока і паскудна журба. Замах на мене, загальний стрес від пресування наших компаній — і тут це. Я відчував, що не потягну змінити їх настрій. Та і свій. Якщо не зроблю щось радикальне. І здається, я вже знав, що треба робити. Мало сказати, що зі мною і з ними все буде добре, треба це довести. А довести можна лише в один спосіб.

— Ми зараз підемо в ресторан на поминки. Яку кухню ви б хотіли?

— Ну точно не британську, — спробувала пожартувати Оля.

— А я чогось хачапурі захотіла. Заза робив класні. А тепер виходить, що ми і з ним не побачимось, — сумно промовила Леся.

— Що ж, тоді йдемо в грузинський ресторан. Підійдіть всі до мене, — вони слухняно, але без ентузіазму підійшли, і я спробував їх всіх обійняти, і вони мене теж. Стало тепло і спокійно. Звісно, все можна залишити і так, але зі своїм страхом треба боротись нещадно, а здавати назад і сумніватись — це найпаскудніший страх, що тільки може бути. — Я завжди казав, що національну кухню треба їсти там, де вона народилась, а не оце от усе.

— Ох ти ж блін, що це?

Дивуватись Олі та і іншим дівчатам було чого: ми стояли на набережній Чорного моря десь між Батумі і турецьким кордоном, зовсім недалеко від набережного ресторанчику, у який я іноді заявлявся перекусити.

— Це мій найбільший секрет від вас. Був. Тепер його немає, — туманно пояснив я. — Ви ж здогадувались, хто більше, хто менше, навіть експерименти іноді проводили. Тепер все. Доведеться з цими знаннями жити.

— А де ми? — запитала Віка. Наступне запитання одразу поставила Яна:

— А це нормально, що вуха заклало?

— Ми в Грузії. І так, це неприємний побічний ефект від перепаду висоти: зараз ми майже на рівні моря, а Київ значно вище.

— Нарешті я зможу працювати на Небесах, не витрачаючи час на переїзди туди-сюди на поїзді. Розумію, що тобі треба було і переді мною шифруватись, але це злило, особливо враховуючи, що я-то якраз чудово розуміла, як ти Небеса будував і як там з’являлись ті об’єкти, що бути там просто не могли, — спокійно сказала Оксана.

— А Небеса вже теж не таємниця для нас? — поцікавилась Оля.

— Та що там тих Небес? Звісно не таємниця. Адже все, що їх стосується, і мої подальші дії випливають із моїх здібностей, які я і приховував від вас так довго. Але ходімо зробимо замовлення, мені потрібно вам багато розповісти.

І я розповів. А вони слухали. Я розповів про те, що можна було назвати минулим життям, про похід, про мої цілі та шлях до них, про навчання в Китаї і його важливість для мене як особистості, про Індію. Тут, звісно, стало найважче, але я розповів і про неї.

— Я колись розповідав Яні про страх, що заважає жити, паралізує і руйнує зсередини. Так от, у мене є ще один такий страх. І це навіть не втратити здібність — у моїх умовах це рівнозначно смерті, тож тут і боятись особливо нема чого. Я боюсь, що втрачу вас. Адже в Індії я вчився керувати любов’ю. Так, звісно, всі докладають зусиль у створенні взаємин, але я закохувався у вас і закохував вас у себе, користуючись здобутими там знаннями. Це не було випадковістю. Ви були моїм вибором. І я не маю права приховувати від вас цей факт.

— Ти надто чесний, не треба так, — засміялась Віка. — Треба ж лишити хоч трішки таємничості. Яка різниця, як люди закохались одне в одного? Головне — це результат.

— Мені теж так здається, — сказала Леся. — Та і закоханість, вона різна буває. Мені ні з ким не було так добре, як з тобою. І це єдине, що має значення.

— Ти забрав мене з пекла в рай, а як — то вже не важливо, — проказала Яна.

— Знаєш, я завжди щось таке підозрювала і хочу теж цьому навчитись, розлюбити тебе і закохатись у тебе заново, тільки вже самостійно. Ти ж саме цього і боявся, коли нам про це розповідав? А зі страхом треба боротись саме так, без на пів мір.

Відповідь Олі відзвалась біллю в моєму серці. Я надто добре пам’ятав це відчуття. Але це було її право, і я навіть був трохи радий цьому. На щастя, обстановку розрядила Оксана:

— А я любила Славу ще до того, як це стало мейнстримом.

Ми всі сміялись мало не до сліз. У неї все ж дивовижне почуття гумору. Тепер про їхню безпеку можна не особливо хвилюватись. Хоч вони були захищені і раніше, але тепер не потрібно нічого пояснювати. Ми були сім’єю, яка пройшла черговий непростий період і позбулась зайвих таємниць і недомовок. Звичайно, наші посиденьки не стали святом (не така була їхня мета), але ми стали ще ближчими. Після закриття закладу ми ще довго сиділи при свічках на березі моря, пили вино і говорили про все на світі. А потім зникли звідти, залишивши на березі лиш кілька вогників свічок.