Гетьман майбутнього

Мені снився дивовижний сон. Я йшов по вечірньому парку, і десь удалині звучала пісня, така рідна і знайома. Слів розібрати не вдавалось, але в цій пісні вони не мали ніякого значення. Це було живе багатоголосе виконання якоїсь веснянки чи гаївки. От саме так — трохи на відстані і на природі — їх і треба слухати. Пісня пробирала до мурашок і, наче стріла, пронизувала душу. На очах виступили сльози. Підійшовши до невеличкого оглядового майданчику з білими перилами, я нарешті зрозумів, що я на Замковій горі і дивлюсь на Київ убік Дніпра. Все було знайомим і водночас зовсім не таким, як насправді; сама Замкова, принаймні той її фрагмент, що я зараз бачив, була іншою, — з вузенькими вимощеними доріжками, а справа внизу проглядали білі, освітлені дивними тьмяними серпоподібними ліхтарями сходи. Але це були дрібниці порівняно з усім Києвом разом. І справа навіть не в тому, що я бачив, а більше в тому, що відчував. Він був не просто більший, це було величне місто, що знаходилось у могутній країні. І я точно знав, що причиною цього всього був я. Подільським мостом проїхали назустріч одна одній дві смуги світла, що явно були потягами неіснуючої поки гілки метрополітену. Та і сам автобан, під яким рухались поїзди, теж виглядав чудово: яскрава смуга з вогників машин, що розкинулась над чорним морем лісу на Трухановому острові. Поділ теж виглядав якось по-іншому: безліч підсвічених мідних шпилів, скляних куполів та оранжерейок на дахах не дуже високих акуратних будиночків. Але візуальна насолода — це було ніщо порівняно з відчуттями: я був тут не один, зі мною були мільйони співгромадян нової величної України, я відчував їхню вдячність, повагу та любов. Те, що я чув, бачив і відчував, було настільки прекрасним, яскравим та інтенсивним, що мене просто розривало. Я не просто плакав від щастя, я ридав. Мабуть, через надмірну інтенсивність відчуттів і промочену сльозами подушку я почав прокидатись, дивовижне видіння стало танути, а я перестав відчувати свою з ним єдність. Мені хотілось залишитись там, бути тим, ким я був уві сні. І я, мабуть, сказав чи подумав, що хочу туди. І я, блін, там опинився. Сон, правда, зберегти не вдалось, а дуже навіть навпаки. Не прокинувшись до кінця, я опинився на ногах на краю невеликого, але обриву, ледве втримався, щоб не шубовснути вниз і одночасно відчув хороший прихід по вухах і запаморочення від різкого перепаду висоти. Якось втримавшись і оговтавшись, я оцінив іронію ситуації: я і справді був на Замковій — звичайній, старій, знайомій Замковій. І Київ переді мною був звичайний і знайомий. Та і пісня, яка так запала в душу, вже не лунала. Був чи то ранок, чи то вечір, але точно світліше, ніж уві сні. Я, звичайно, і так думав повернутись, але якось пафосно. Наприклад, з’явитись на заході сонця на Бакотській скелі, все таке. Але довго шкодувати про недостатньо круте повернення не вийшло.

— З вами все гаразд?

Обернувшись, я побачив двох дівчат років сімнадцяти-двадцяти, невідомої субкультурної приналежності. Одна з них і поцікавилась моїм самопочуттям. До моєї появи вони спокійно давили на двох пакет дешевого вина, а тепер трохи налякано витріщались на мене. Оцінивши напрямок їхніх поглядів, я швиденько повернувся до них спиною. Ну так, хто ж в екваторіальному раю, на власному острові, після купання в теплому, як молоко, океані буде спати одягненим. От я і нє.

— Було трохи не дуже, але зараз вже краще, дякую. Щось холодно у вас! — відповів я.

Щодо холоду я не перебільшував: мене вже починало трусити. Судячи з пакету портвяка, який дудлили дівчата, був все-таки вечір, а мої босі ноги донесли до мене інформацію ще й про недавній дощик. У цілому для більш-менш вдягненої людини погода була чудова, але не для голого мене, який щойно переглядав солодкі сни десь на екваторі. Я, звісно, оцінив комізм ситуації, проте все одно соромно. Треба було виправляти стан речей. Додати трохи містики не завадить. У моїх руках з’явився невеликий сувій чорної тканини. Спочатку здалось, що ця штука замала для мене, але потім я оцінив якість і щільність тканини і думку змінив. Це була майже невагома чорна шовкова накидка з каптуром і рукавами. Я швидко її розгорнув і накинув на себе одним рухом. Правда кілька секунд зжерли пошуки застібок, а як останній штрих я накинув на голову каптур. Ну, не зовсім останній, бо ще я взув гумові капці (все-таки холодно); але за полами плаща ніхто, сподіваюсь, цього не помітив. Отепер було набагато краще, тепер я не банальний ексгібіціоніст чи міський божевільний, а суворий сатанюга. Сховавши руки в широкі рукави, я знову повернувся до них. Так, враження мені справити вдалось: дівчата стояли мовчки, відкривши роти; добре хоч не верещали і не тікали на всі боки. Лякати їх я точно не хотів, треба було рятувати ситуацію.

— А от зараз вже зовсім добре. Святі кавалики, яку гидоту ви п’єте! Ось, тримайте справжній португальський портвейн! — із цими словами я дістав з правого рукава пляшку вина, легким рухом зняв з горлечка пляшки плівку і дав йому щигля у напрямку відкорковування. Корок вилетів, довершивши мій театральний порух голосним чпоком. Класно відкривати вино, коли плівку з пломбою не треба розривати: вона просто зникає з горла і з’являється в жмені. А в пляшку можна без будь-яких проколів закачати додаткове атмосферне повітря саме в тій кількості, щоб корок красиво вилетів, а пляшка залишилась ціла. Я зробив два кроки до дівчат і простяг їм пляшку:

— Тримайте! Прошу вибачення за те, що потривожив, більше не буду вам заважати, приємного вечора.

Розрахував я правильно: обдумати ситуацію та відповідно злякатись як слід вони не встигли. Одна з них машинально взяла пляшку, а я швидко розвернувся і пішов від них стежиною вправо. Треба було вийти з їхнього поля зору, а вже потім зникати. Дивна річ, хоч я і кинув пити багато років тому, а звичка споювати чимось смачненьким усіх, хто під руку підвернеться, залишилась. Звісно, гуляти по вечірній Замковій у чорному балахоні і домашніх капцях було дуже приємно, насамперед завдяки плащу. Він зник із гардеробу явно небідного адепта якогось містичного ордену. Тканина пестила голе тіло. Мабуть, саме для такого використання він і був створений? Але треба було вирішити, що мені зараз робити. Повертатись на острів я вже не бачив сенсу, він встиг неабияк набриднути. Але тут у мене не було ні дому, ні друзів, до яких можна було б податись. А з іншого боку, я ж не просто так виглядаю як примара. Та й завжди мріяв пожити на Подолі. Мені ж не треба ключі чи коди, щоб потрапити туди, куди я захочу. А хочу я в пусту квартиру в дореволюційному будинку, яка буде пустою ще довго.

Кімната була простора, з високою стелею. Біля однієї стіни стояв класичний совковий сервант із кришталем і всілякими мушлями. На тій-таки стіні висіли книжкові полиці. На іншій стіні висів килим, поруч стояло доволі непогане на вигляд широке ліжко. На підлозі теж був килим. Через затхле повітря я попрямував до балкону, поряд із яким стояли крісло і журнальний столик, прочинив двері, вийшов і замилувався краєвидом. Квартира була на другому поверсі. У дворі, на який виходив балкон, поруч із технічною одноповерховою халабудою із закиданим бульбуляторами та іншим непотребом дахом стояв врослий у землю і засипаний по вінця сміттям синій «запорожець».

— Нарешті я вдома, — сказав я собі і засміявся.

Це не був істеричний сміх чи початок божевілля. Просто коли перебуваєш в інформаційному вакуумі, то по-іншому, гостріше починаєш сприймати будь-які зовнішні подразники, і комічні теж. Ні, ну а що я хотів? Шикарний вид із вікон я собі не замовляв, от його й нема. Повернувшись до кімнати, я вирішив, що непогано було б трохи прибратись, і наказав усьому пилові, плісняві і всяким пір’яним кліщам і іншому бруду покинути попередні місця дислокації і опинитись десь на звалищі. І почув доволі моторошний звук: таке собі одномоментне шурхотіння з усіх боків. Навіть здалось, що стався порух деяких предметів. Отепер можна жити. Оглянувши всю квартиру, я з’ясував, що крім великої кімнати є ще одна, менша, а також кухня, вузенький коридор і об’єднаний, але доволі просторий санвузол. Перевіривши наявність води в крані, я із задоволенням констатував, що вона не просто є, а ще і гаряча, що для Києва не є типовим повсякденним явищем. Там я вперше за довгий час знову побачив себе в дзеркалі. Те, що побачив, мені в цілому сподобалось: я добряче схуд за цей час, обличчя заросло густою щетиною, яку вже можна було спокійно назвати бородою. У вирощуванні бороди головне — пережити той момент, коли щетина починає жахливо чесатись (це десь на другий-третій тиждень), проте цей час давно минув (бо шансів поголитись у мене було не багато), і я вирішив, що залишу її. Борода — чудова річ, особливо в моєму нинішньому стані. Вона розмиває образ, приховує риси обличчя, а якщо додати окуляри і якийсь капелюх — то все, запам’ятають, що був якийсь бородань в окулярах і капелюху. Це, до речі, одна з причин, чому православні монахи і священики носять бороду: вона наче розмиває межі їхньої особистості і поєднує їх і з їхньою нинішньою спільнотою, і з прийдешніми поколіннями служителів. Звичайно, на фоні густої бороди дратувала лисина на голові. Із такою ніяк не впораєшся — або голити всю голову, або займатись кучмізмом (а це не припустимо), ну або забити (теж не вихід). Зрештою я вирішив поки залишити все як є і просто прийняв душ. Тепер не завадило б трохи поповнити свій гардероб. Плащ і капці безмежно хороші та зручні, але, мабуть, треба обзавестись чимось прийнятнішим для оточуючих. Добре, що для цього ходити по магазинах мені не треба. Ну так, звісно, ніщо не береться нізвідки і не зникає в нікуди. Речі, що опиняться в мене, звідкись зникнуть. Моральне рішення цієї проблеми було доволі простим: речі зникатимуть з російських магазинів, вони все одно нам трохи винні. Я по черзі став власником трусів, чорних штанів «босс» джинсового покрою, темної, явно дорогої бавовняної футболки, шкарпеток, легеньких шкіряних черевиків «екко», чорної вітровки «мармот», пояса «татонка» та чорної кепки. Вдягати все це по мірі надходження було класно. Треба буде, до речі, потренуватись за допомогою суперздібності не тільки знімати речі, а й одягати. Все, я був готовий до прогулянки. Чи ні? Чогось не вистачає. Згадалася сцена з фільму «Маска», і я так само, як персонаж Джима Керрі, вивернув кишені в штанах. Ага, треба сходити в банк. У «Сбербанк Росії», якщо точніше. У руці з’явилась туга пачка стодоларових банкнот, перев’язана стрічками з логотипом банку. Стрічки я повернув назад, відрахував двадцять купюр, а решту кинув на столик біля вікна. Все одно чогось бракувало. У вільній руці з’явився чорний гаманець зі шкіри кобри. Отепер інша справа. Я поклав купюри в нього, а його — до кишені. Все, можна гуляти.

На острові, мабуть, зараз був світанок, а тут саме починалась ніч. Я (попри трохи специфічне пробудження) виспався і був бадьорий. Не найкращим, але, мабуть, оптимальним способом заново вписатись у свій часовий пояс було не спати цю ніч і весь наступний день. Тоді, проспавши наступну ніч, можна буде прокинутись навіть якщо і пізніше, проте вже адаптованим до нового часового режиму. Попереду була ціла ніч без сну, а в кишені аж тріщав від грошей новенький гаманець. Але найсмішніше було те, що я не знав, як можна витратити хоча б половину тих грошей: я не п'ю, а отже, не буду замовляти в барі якусь суперелітну випивку; казино мене теж не цікавили (якщо вже йти в казино, то тільки щоб вздрючити казино, а в мене і так повно грошей). Крутий ресторан, ну навіть якщо багато з’їсти дуже дорогої їжі, — то все одно без випивки це не так вже і багато. Нічні клуби, стрипбари — лише привід когось підчепити і виграти. Жесть, я ж не знаю — як це, тусити в якому-небудь закритому казино, мчати на лімузині нічним містом, відтягуватися з купою повійок у п’ятизірковому готелі, припудрюючи всі ці процеси кокаїном. Це все не моя зона комфорту, я навіть не знаю, як все це робиться. Може, всілякі мажори ходять на якісь спеціальні курси, де вчать тусити з розмахом? Чесно кажучи, зі всього переліку елітних розваг мене цікавили тільки ресторани (бо я досі не поїв) і жінки. І якщо теоретичні відвідини елітних ресторанів просто викликали невеличку тривогу, то з жінками все було складніше: я їх любив, таких красивих, цікавих, приємних, а вони мене в основному як друга. Як каже одна примовка, товстим хлопцям можна не паритись питанням, чого вони не користуються успіхом у дівчат. Але все насправді складніше: у мене був успіх, просто я тупив, а насправді — боявся користуватись ним. Зрештою мені все-таки пощастило, і я довго жив із дуже гарною і хорошою дівчиною, але вона покинула мене. Вірогідніше за все, через мою матеріальну неспроможність. А можливо, за те, що я просто перестав розвиватись. Хоч я і старався жити так, ніби я багатий, їсти смачну їжу, подорожувати, кататись на лижах, але справді великих грошей ніколи не мав, майже весь одяг із секонду, зате об’їздив мало не всю Україну, бував у Росії, Грузії й Туреччині. Але як би я не імітував життя середнього класу, за рівнем доходу все одно залишався бідняком. І от тепер все змінилось — а я ні. Мені теж треба змінюватись, треба ставати кращим, треба розвиватись — у мене майже безмежні можливості, а я все ще забитий закомплексований боягуз, який у попередньому житті вдало імітував досвідченого, розумного і безстрашного. Той невдаха, ім’я якого я навіть не пам’ятаю, але життя якого називаю своїм попереднім життям, хоч і повернувся зі мною із джунглів, але майбутнього в нього немає. Я маю стати новою — ідеальною — людиною.

Після такого внутрішнього монологу я подумки спитав себе, чи не перегинаю з понтами, отримав відповідь, що так, але зовсім трошки, і вирішив на початок шалених розтрат взяти собі кави. Благо що Поділ — це просто Мекка для кав’ярень усіх видів, форматів і конфігурацій. Купивши півлітрове лате, я, попиваючи, пішов убік Контрактової, моєї улюбленої площі, із якою мене пов’язувало стільки приємних відчуттів. Я не пам’ятав нікого, із ким я тут пив, співав, говорив, бачився, але чомусь любив це місце. Пройшовши далі трамвайних колій і останнього спуску в метро, я поморщився. Мені не подобалась ця версія з тупим гравієм і рахітичними деревцями; без ларьків (в останньому зліва колись робили класну каву) тут було пусто і незатишно. Я любив ларьки, може, тому що вони супроводжували все моє свідоме життя. Вони з’явились, коли я вже міг адекватно сприймати довколішній світ, і безперервно розвивались і модернізувались. Звичайно, є місця, де вони не в тему, але точно не тут. Коли я був у Стамбулі, то бачив, як історичний центр перетворюється на величезний базар, де продається все — від солодощів до сільськогосподарського реманенту з добривами для помідорів. Багатьом крамничкам там, мабуть, сотні років, а новій українській роздрібній торгівлі менше тридцяти. Вона сформувалася природним чином і використовує особливості рельєфу й архітектури. Тупе знищення ларьків (і маршруток) ні до чого хорошого не приведе. У таких роздумах я дійшов до вулиці Сагайдачного, на якій, мабуть, найбільша концентрація найрізноманітніших закладів харчування, і зупинився в нерішучості. Ну все, треба вибирати: наліво підеш — недорого ситий будеш, але, здається, не варто мені сьогодні йти в «пузату». Не те щоб я одразу став ненависником простої, смачної їжі за адекватну ціну, просто треба було поступово вводити елітні заклади в свою зону комфорту. Адже я зараз всього-на-всього привид без імені, зате з купою грошей, чого мені соромитись. Я не став заглиблюватись на Сагайдачного, а повернув направо і, пройшовши вздовж будинку, запірнув у скляні двері зі скромною і неінформативною вивіскою латинкою. Колись давно, геть випадково гортаючи журнал про красиве життя в офісі роботодавця (ім’я якого вже не згадаю), прочитав, що під цією вивіскою ховається крутий тайський ресторан. Охоронець, повз якого я пройшов за принципом «йди стрімко, нічого не питай і не пояснюй, поки до тебе не заговорять», так і не заговорив. Добре, що сучасні ресторани скасували дрес-код. Точніше, його скасували сучасні клієнти ресторанів. Та й шмотки на мені коштували доларів 700, тож я майже не бомж. Нагорі мене зустріла гарна і дорого вдягнена адміністраторка і поставила оте жахливе питання:

— Доброго вечора! У вас зарезервовано столик?

Ну от що їй сказати? Насправді я зробив кілька заготовок на цей випадок, але побороти приступ ніяковості було складно. Перед дзеркалом це все репетирувати треба було, чи що?

— І вам доброго вечора! Ні, я тут мимо проскакував, видалась годинка вільного часу. Знайомий казав, у вас дуже смачні тайські супчики. Вирішив спробувати. Але якщо у вас немає вільних місць, то вибачте, що потурбував, пошукаю поїсти щось смачненьке в іншому місці.

— Ні-ні, вільні місця є, я вас проведу.

Ну, перший етап подолано. Щоправда, далі чекала ще одна моя фобія, за яку я і ненавидів всі ресторани з післяплатою: ти взнаєш остаточну суму в кінці, і ще треба додати чайові. Мене завжди бісила ця концепція. А якщо не вистачить грошей? А якщо загубиться (чи вкрадуть) гаманець? Та купа всіляких «якщо». Передплата — вона проста і зрозуміла: не вистачило, нічого страшного, вибачився, відняв якийсь пункт; забув гаманець — ну, відміна всього і до побачення. А от дізнатись про неплатоспроможність після того, як все з’їв і випив, — це просто жах. Мабуть, усі сервіси післяплати — одвічна проблема людей, які хочуть здаватись багатшими, ніж є.

У закладі (як я і думав) майже нікого не було. Взагалі більшість (якщо не всі) ресторанів середнього та елітного сегменту — це пральні для відмивання лівих грошей засновника. Коли це не так, заклад зазвичай не живе довше двох років. Вже давно загальновідомо, що добре організований фаст-фуд приносить у рази більше прибутку за елітний ресторан. Зате на фаст-фуді нічого не намиєш, бо нема ні вина чи коньяку за десятки тисяч доларів, ані чорної ікри з трюфелями. Насправді не відмиванням єдиним, власний заклад може приносити і непрямі прибутки, і в збиткові місяці чи навіть роки його цілком можна дофінансовувати, а не закривати.

Нарешті (дякувати кухареві) смачно поївши і трохи полегшивши свій гаманець, я знову вийшов на вулицю. Ну от, а ти боявся, звикай, що тобі тепер усюди будуть раді. Ну що, тепер у бордель? Але в бордель було якось сцикотно. Треба все-таки поступово боротись зі своїми страхами, а не все й одразу. Тому я пішов до Флорівського монастиря. Туди, звичайно, мені не треба було, та за його огорожею починалась стежка на Замкову. Мені кортіло піднятись на неї ногами, а не вже з’явитись на горі, як кілька годин тому. Та й про години… Щось я взагалі розслабився на острові, а тут, серед людей, треба слідкувати за часом ретельніше, аніж «темно — ніч, а світло — то день».

…І я вдягнув на руку шикарний, максимально прокачаний туристичний годинник «касіо». Судячи із цифр на дисплеї, він зараз показував навіть не московський час, а невідь-що. Зате буде з чим гратись, поки розберусь, що і як регулюється. Рука з радістю прийняла подарунок, організм пам’ятав звичку носити годинник майже не знімаючи мало не з дитинства.

Гуляти нічним після дощовим Києвом — справжня казка. А найкраще в Києві місце для прогулянок — це, звісно, Поділ. Скільки часу я провів тут, скільки всякого алкоголю випив! Кажуть, Київ — велике село, бо всюди можна зустріти знайомого. От тільки мені це не світить, бо я тепер тут нікого не знаю. І мене ніхто не знає. Навіть якщо я і пив колись із кимось із людей, що зараз навколо, якесь бухло по закутках Подолу. Із цими ліричними думками я пройшов скверик за пам’ятником Сагайдачному. На тротуарі біля вже і так пом’ятого крузака гарненька рудоволоса дівчина сварила канонічного прилизаного мажорчика, щоб той не сідав п’яний за руль. Я проходив зовсім поряд і, мабуть, занадто витріщався. Наші з нею погляди зустрілись. У неї були чудові сірі очі і такий апетитний, великий, як у Джулії Робертс, рот. Мабуть, вона дуже гарно посміхається. І вона посміхнулась мені стомлено і наче винувато. Так, її посмішка і правда була чудова. І я посміхнувся у відповідь, злегка торкнувся козирка кепки та перейшов дорогу. Ну навіщо в таку ніч та ще й з такою красунею поряд пертись у ту бляшанку? Гуляйте містом, насолоджуйтесь життям, я дарую вам цю ніч, і я щиглем струсив з пальця невеликий шматочок проводка, без якого машина поїде тільки на евакуаторі. Ноги несли мене далі по такому звичному для них шляху. Я знову був на Замковій на тому самому місці, куди я не так давно повернувся. Ні дівчат, ні подарованої їм пляшки вина в полі зору не виявилось. Я був один, і це було чудово. Як і уві сні, я став на край оглядового майданчика і спробував знову відчути себе тією людиною зі сну, такою могутньою і досконалою. Проте я все ще був собою і ніяких особливих змін не відчував. Аби змінити себе і світ навколо, треба щось робити. Однак аби почати щось робити, треба почистити робочий стіл від непотрібних інструментів та речей. Поруч зі мною з’явилась палатка з острова, три наплічники, стовп із табличкою і купка речей. Усім речам я наказав рівномірно поширитись центральною бомжатнею Києва — недобудованою парковкою біля Центрального вокзалу. Най безхатчинки порадіють обновкам. Намет із матрацом, ковдрою і подушками я не розкладаючи перемістив у другу кімнату мого тимчасового притулку. Треба буде купити який-небудь гараж і тримати там усілякі речі, що можна буде висмикнути куди завгодно в уже готовому до використання стані. Ласти, маску й інші пірнальні прибамбаси я повернув туди, звідки вони взялись; може, їхній власник (або власники) і не помітив пропажі. Табличку я закинув у сервант, а стовп залишив тут: може, для чогось згодиться. Залишились тільки дві акуратні круглі скриньки з нефриту — одна менша, а інша більша, із символом Інь-Ян на кришці. Хотілось щось сказати, але слова застрягали в горлі. Всі варіанти здавались мені фальшивими і цинічними. Навіть банальне «вибачте». Особливо воно. Тож я промовчав і тільки зробив різкий помах рукою знизу вгору — і їхній прах розвіявся над усією Замковою горою. Кілька пластівців попелу, наче сніжинки, впали на мою нову куртку. Я не став їх струшувати. Пусті скриньки я теж перемістив до серванта у свою подільську домівку, щоб не забувати про надвисоку ціну всього, що в мене тепер буде. Як не дивно, стало трошки легше. Попереду була ще ціла ніч, треба було гуляти. І я пішов до сходів на Андріївський узвіз, а потім далі. Чудово гуляти без цілі, просто йти, куди несуть ноги, і не думати, куди і коли прийдеш. І думається добре. Тож я вирішив: досить розслаблятись, я повернувся не просто так і тепер, здається, знаю, ким хочу бути. Отже, треба придумати, як цього досягти. Прийти і сказати: «Я тепер головний, робіть що скажу, бо повбиваю» — точно не катить. Не тільки українці, а й будь-хто інший не прийме такого правителя. То чому б не звернутись до найстарішого та найавторитетнішого джерела з купою лайфхаків зі створення нових соціальних устроїв, держав та захоплення влади в уже наявних — до Біблії? Вдалося ж одному грузинові використати метод контрольованого голоду, який використав його тезка в Єгипті кілька тисяч років тому. Остаточно побороти народні повстання (бо людям не було що їсти самим, не те що годувати повстанців), поповнити бюджет (бо здавали всі цінності, лише б не вмерти з голоду), поповнити ряди Червоної армії (бо солдат та його сім’я отримували хоч і мізерне, але забезпечення) — трьох зайців одним голодом. Ну а створення колгоспів і остаточне перетворення селян на рабів — це так, приємний бонус. Отже, почнемо перебирати варіанти з кінця. Хіповатий хлопчина, названий, до речі, на честь видатного завойовника Палестини зі Старого Заповіту, відкрито демонстрував суперздібності і мав прямі династичні зв’язки із родом ізраїльських царів, але не виправдав актуальних очікувань народу щодо збройного спротиву окупантові, не очолив державу і націю, а проповідував пацифізм — на виході доволі погано скінчив. А до його команди, скоріш за все, звернулись представники першосвященника, який, до речі, тоді мав право виносити смертні вироки: типу, хлопці, ви класні, от вам гроші, беріть і несіть світло вашої віри куди подалі звідси, бо і без вас тошно. І хлопці взяли і понесли, бо ніхто з них не хотів бути тихо прирізаним десь на вузеньких вуличках Єрусалиму. Тож мораль проста: відкрито демонструвати суперздібності, навіть із благою метою, не варто; також не варто аж зовсім забивати на надії та очікування свого народу, нав’язуючи йому те, що він зовсім не хоче. А що хочуть українці? Та в принципі те саме, що і древні євреї під римською окупацією — перемоги, бажано розгромної. А вже після перемоги тому, хто її здобув, простять будь-які непопулярні реформи. Але щоб перемогти, треба спочатку очолити державу і націю, бажано не привернувши уваги санітарів, ги-ги. З моїми можливостями я міг би перемогти на офіційних виборах, просто перемістивши позначки в бюлетенях від прізвищ інших кандидатів до свого. А що, фарба зникла з одного місця і з’явилась в іншому. Проте це нечесно і якось убого. Що треба зробити, щоб на мою підтримку масово вийшли українці і на цій хвилі підтримки можна було взяти владу? Треба дати надію, а нинішня влада має цю надію знищити. Так почались обидва Майдани: перший надіявся на Ющенка, а другий — на Європу. В обох випадках надію цинічно розтоптали, і це викликало обурення і протест. Однак в обох випадках після перемоги ті, хто мав уособити сенс цієї перемоги, не впорались із покладеною на них відповідальністю. Отже, рецепт простий: даєш людям нову надію — стара влада її відбирає — на піку протестів захоплюєш владу — перемагаєш у війні — проводиш потрібні реформи. Все просто. От тільки потрібно зрозуміти, яку таку нову надію дати людям і які зміни зробити, щоб досягти результату з мого сну. Знайомий (а може, й не дуже) програміст у минулому житті казав: будь-яка програма пишеться з кінця, з формулювання та розуміння кінцевого результату. Уві сні я був лідером наймогутнішої та найпередовішої країни світу, я це знав, результат був ще за мого життя, тобто дуже швидкий, бо старим я не почувався. З кінцевого результату, власне, і випливає те, що я маю дати людям спочатку. Нова надія — це і є стрімкий технологічний та науковий прогрес України. Адже технології та наука — це релігії сьогодення, зі своїми апостолами та церквами. От тільки проблема: я ніколи не був технарем і не знаюсь на всіх цих залізяках, а без них ніяк. Тож потрібно знайти людей, які зможуть використати мої здібності для створення технологічної бази майбутньої держави.

Головне зараз — не перечепитись об свою розкатану губу, подумав я, бо саме повернув від швидкісного трамваю вбік і ноги самі вели мене додому, дому, якого більше не було. Пройшовши невеличке селище, поглинуте колись Києвом, я зробив певне зусилля, щоб не йти туди, куди вони несли. Я пройшов ще трохи прямо і завернув праворуч на залізничні колії, що вели до Берестейської і далі на Сирець. По дорозі до колій мені трапився закинутий будинок із майже зігнилим дерев’яним парканом, що відгороджував чималу територію. Так, Київ — місто контрастів, поряд були і нові шикарні особнячки, і добротні, хоч і старіші будинки. Подумалося: а класно було б мати власний будинок тут, чому б і не на місці тієї розвалюхи? А чом би й ні, що мені заважає? Мабуть, те, дорогенький, що в тебе поки немає не те що паспорта, а навіть імені, на яке можна оформити цю ділянку і будівлю. Так, із цією проблемою треба поборотись. Проте думати стало складніше, бо стрибати по неосвітлених шпалах і рейках було трохи важче, чим іти хоч і по кривому і дірчастому, але все-таки асфальтованому тротуару. Залізничні колії — не тільки місце підвищеної небезпеки, це взагалі окремий світ. Зійшовши на них, одразу опиняєшся поза звичною цивілізацією. Ніяких машин, ларьків чи магазинів. Тільки гаражі, огорожі якихось заводів та автобаз, іноді абсолютно сюрреалістичний приватний сектор чи дренажні канали або навіть русла річок та зарослі деревами і чагарниками схили. І головне — майже повна відсутність людей. Мені ще ніколи не доводилось гуляти вздовж колій уночі. Я був денною істотою, хоч і любив ніч, але якось без фанатизму, рідко і потроху. Подолавши чималий кілометраж я зрозумів що майже не втомився. Кількатижневе пекло в джунглях і трохи раю на острові дали непогані результати, і це було чудово. Таж це лише початок. Я зможу стати ще кращим. Треба познаходити найкращих тренерів, тепер є і час, і гроші, і я просто не маю права не вчитись та не розвиватись. Почну з фехтування, воно чудово розвиває і вестибулярний апарат, і дихання, такий собі фітнес, тільки зі «вбивствами».

Отак потроху я дійшов до Берестейської, ненадовго покинув залізничний світ, перейшов проспект і знову через парк спустився до колій. Далі йти було легше: тут були доволі цивільні стежечки. Світанок я зустрічав вже біля Куренівки, на гірці неподалік Шевченківського дубу. Сидів у розкладному кріслі, пив каву і дивився, як горизонт потихеньку червоніє. Ракурс, звісно, був не досконалим, але ганятись за ідеальним світанком було просто ліньки. Було спокійно, я нарешті як слід втомився, і мені хотілось спати. Проте сон треба було відкласти ще як мінімум годин на вісім. Один зі способів прогнати сон — це щось їсти. Кава — це добре, однак на додачу я розжився ще й здоровезною піццою. Спочатку хотів, щоб коробка з нею опинилась у простягнутій убік руці, але потім стримав пафосні пориви, і та з’явилась біля моїх ніг. Гаряча, ароматна, із товстенним шаром сиру… Мабуть, її не знайде в своєму багажнику якийсь московський кур’єр. От жалко пацана. Та що поробиш, то є життя. Якою іноді загадковою може бути орендна плата за Крим! І це я ще не увійшов у нормальний робочий ритм. Почекайте, хлопці, скоро буде значно веселіше. Осиливши половину, зрозумів, що не такий вже я могутній жрець. Можна було, звичайно, використати здібність і видалити з’їдену піцу зі шлунку (це було б значно естетичніше, ніж древні весільні обряди з колодою), але все одно займатись таким варварством я не став і скерував її разом із коробкою у якусь діру, де відпочиває безхатченко: прокинеться — зрадіє. Допивши каву, я відчув, що категорично не хочу рухатись. Почало закрадатися підле бажання метнутись у який-небудь забитий американський мотель, там у них вже (чи ще) ніч, і відключитись до їхнього ранку. Але ні, врешті-решт треба повертатись у рідний часовий пояс і обживати свою тимчасову хату. Тому я силувано піднявся, скерував своє нове режисерське крісло в кімнату до намету і, зробивши кілька кроків, зник, щоб з’явитись на Хрещатику. Зайвих рухів не хотілось, але треба було щось робити, тому я пішов у бік Європейки. Отак і почалось моє нове життя — з ранкової прогулянки Хрещатиком. Від цієї думки стало трохи не по собі, і я вирішив завернути в «мак» випити ще кави. Поки мало відвідувачів, можна примоститись біля вікна і поспостерігати за людьми. Зазвичай коли ми самі кудись рухаємось чи думаємо про якісь свої справи, то не помічаємо, що оточуючі люди — теж унікальні індивідуальності. І тільки поставивши, так би мовити, себе на паузу, можна по-справжньому відчути інших.

Ранок на Хрещатику — чудове місце для цієї свого роду медитації. Метро випльовує зі своїх надр тисячі різних доль. Люди розходяться в усі боки, кожен у своїх справах так само майже не помічає оточуючих, кожен спросоння думає тільки про своє, ніхто не відчуває себе частиною людства чи хоча б країни або нації. Спостерігаючи цей безперервний ранковий потік, я чи не вперше зрозумів, що люблю людей. Так, звичайно, є ті, хто дратує і виводить з себе, але вони теж частина людства. Можливо, вони радують та роблять щасливими інших. Мабуть, це хороша риса для майбутнього правителя та людини, що в цілому може знищити все людство або принаймні його частину? Від усвідомлення своєї могутності перехопило дух. Так, зав’язуємо з пафосом і придумуємо, як добити решту дня. Втома від прогулянки і бажання спати не дуже сприяли не те що активному рухові, а й мозковій діяльності в цілому. Коли треба вбити багато часу, а нічого робити не хочеться, можна сходити в кіно. Фільм триває близько двох годин, тож, переглянувши кілька, можна і не помітити, як настане вечір. Головне зараз — дочекатись, поки відкриються кінотеатри. А поки… Ну точно, треба взятися за годинник. Розібратись без інструкції в системі регулювання і функціях максимально прокачаного туристичного годинника — це і направду заняття для людини зі сталевими нервами. Ну чи настільки сонної і втомленої, що не почне ламати все навкруги. Зрештою я все-таки впорався і навіть метнувся на свій острів, щоб виставити рівень світового океану. Як виявилось, у миттєвих переміщеннях у просторі є неприємний побічний ефект, а саме можлива різка зміна тиску, яка б’є по вухах і, мабуть, не дуже корисна, якщо перепад більший за двісті-триста метрів.

Решту дня я таки провів у кінотеатрах, відволікаючись кілька разів, щоб перекусити. І от нарешті годинник показав 20.00, слухняним хлопчикам пора додомці, мити ручки і лягати в ліжечка. Я так і не додивився якусь тягомотну, із претензією на мистецтво драму, бо весь інший репертуар кінотеатрів я вже опрацював, і опинився в подільській хаті. Одним порухом думки зняв весь верхній одяг, відзначив прикольний ефект, коли, не підстрибуючи, зненацька падаєш на висоту каблуків, бо взуття зникло з ніг, дійшов (ні, доповз) до ліжка і нарешті ліг. За кілька секунд інтенсивного лежання виматюкався, встав і відправив усе це криве незручне совкове одоробло в уже знайому бомжатню. А на спустілому місці з’явилось нормальне ліжко з хорошим матрацом і рештою причандалів. Цього разу контакт із ложем був ідеальний: я просто розтікся по бездоганному ортопедичному матрацу, злився з м’якесенькою ковдрочкою, інтегрувався, так би мовити, головою в подушки і вже готовий був із шаленою інтенсивністю заснути, як раптом через стіну, що була за моєю головою, почув: «Добрий вєчєр, с вамі Дмітрій Кісєльов» і бла-бла-бла. Ні, я все розумію: є не зовсім здорові люди, їм хочеться обмазуватись лайном чи їсти його, будь ласка; але робіть це так, щоб я цього не бачив, не чув, не нюхав, не в моєму будинку, не в моїй країні і, врешті, не на моїй планеті. Я знову стояв на ногах і був дуже злий. Різко струсив з пальців шматок однієї з жилок проводу живлення сусідського телевізору, тільки й почув із-за стінки розпачливе: «Галя, што случілась?».

— Галя, купи трамадолу, — сердито буркнув я фразу зі старенької пісні Ірени Карпи (коли вона ще була «Фактично Самі») і вийшов на кухню. Злість і роздратування переповнювали мене, я знову відчув це солодке п’янке відчуття люті, воно росло в мені і прагнуло дій. Мабуть, не слід було виснажувати організм, бо моя адекватність і поміркованість кудись поділись разом із розумінням того, що не варто палитись, вчиняючи якісь не дуже помірковані незворотні дії. На кухонному столі з’явився великий скляний бутель. Я примірився режисерським жестом до його розмірів і залишився задоволений. Зрештою можна було й не примірятись, бо я ж замовив саме такий бутель, усередину якого гарно поміститься людська голова.

— Хочете новин з Кацапстану? Будуть вам новини — закачаєтесь! По сусідах бігатимете, щоб дали подивитись.

Десь у глибині свідомості я розумів, що роблю помилку, що треба заспокоїтись, приборкати гнів, але вже було надто пізно. Відчуття люті і усвідомлення того, що я можу її реалізувати, були такими сильними і солодкими, що їм просто неможливо було опиратись. Я підняв руку вбік бутля і сказав:

— А тепер усередині має опинитись голова Путіна!

Проте нічого не сталось. Спочатку я злякався, що втратив дар. На щастя, страх за себе прогнав морок люті. І добре, що я не перевірив здібність на чиїйсь іншій голові. Повертівши в руках пачку доларів і зливок золота, я трохи заспокоївся: все наче працює, і придивився до пляшки уважніше. На її дні проглядались рештки якогось порошку. Стінки пляшки не були ідеально рівні і трохи викривляли її вміст, проте загальний вигляд темного порошку був до болі знайомий, і скоріш за все це був попіл. Я присів на кухонний ослінчик і замислився. Спочатку в моїй руці з’явилось звичне відро лате, але за кілька секунд я вирішив, що кави на сьогодні і так досить, і замінив його на пляшку молока. Отже, при однозначній вимозі я отримав неоднозначний результат, але повторна вимога дала результат правильний. Можливо, я таки не можу впливати на інших людей. Але раніше міг. Повторити цей або здійснити інший експеримент мені не хотілося. Ні, ну не обов’язково голову, можна, наприклад, палець. Блін, який я добрий, це паливо, може, нирку? Та ні, без правильного хірургічного втручання вийняти нирку — людина помре від внутрішньої кровотечі. Та й нащо мені чиясь нирка. О, ну точно — кров! На столі з’явився класичний гранчак. Треба тільки вирішити чию. Та ні, ну що тут вирішувати! І гранчак наповнився темною рідиною. Думаю, винуватцеві моєї безсонної ночі і купи попсованих нервів у цю мить стало трошки погано. «Співпадіння? Не думаю», — хихикнув я собі. Все працює, я можу дістати кожного. Значить, усе виконано дослівно і в пляшці справді голова Путіна, точніше, те, що від неї лишилось після кремації. Я встав і вилив вміст гранчака в раковину, помив його і налив туди молока, не пропадати ж раритету. Тепер можна спокійно ознайомитися з цією історією. На столі з’явилась папка з доволі промовистою печаткою «Цілком таємно». У ній я знайшов свідоцтво про смерть, датоване 15 травня 2013 року, із діагнозом, який мені нічого не сказав, кілька фоток тіла і, як кажуть в інтернеті, багато букв. Вихиливши молоко, я взявся за читання. Сказати, що було цікаво, — це не сказати нічого. Хто б міг подумати, що суха гебнява писанина може бути такою захопливою? У процесі читання кілька разів доводилось підтягувати, щоб глянути, інші документи, що стосувалися цієї справи. За якихось дві годинки я ознайомився з безцінними документами, знав усіх учасників і купу цікавих нюансів. Дочитавши, я наказав папці очиститись від моїх відбитків та ДНК і повернутись на місце своєї дислокації, допив молоко і з задоволеною посмішкою пішов спати. У кімнаті і досі було чути ораторію сусідів: щось про те, як кляті бандерівці заважають жити корінним киянам. Зараз для мене і не такий фон був би найсолодшою музикою, бо я щойно усвідомив, що для мене тепер немає таємниць: я можу добути будь-які угоди, дослідження, розробки, можу шманати секретні бібліотеки, надзахищені банківські сховища, можу діставати ще не знайдені історичні документи. Є лише одна проблема: мій мозок просто не зможе осягнути навіть манюсінький відсоток усього цього. Отже, треба знайти чи створити більш досконалий мозок, усього-то. Із цією думкою я і вирубився.

Прокинувся я в чудовому настрої, виспаний і бадьорий. Здається, вхід у рідний часовий пояс пройшов успішно. Прийняв душ і вчергове здивувався наявності гарячої води в Києві без будь-якого видимого бойлеру. Може, вони якийсь централізований на весь будинок поставили? Після вчорашньої прогулянки відчувалась легка крепатура. Сьогодні борознити простори міста не хотілось. Зате хотілось їсти. Зайшовши на кухню і оглянувши її прискіпливим оком, констатував про себе, що доведеться, мабуть, їсти консерви. На столі стояв бутель, пуста пляшка з-під молока і брудний гранчак. Ну чим не холостяцький барліг? Я викинув пусту пляшку просто на звалище і дістав повну, помив склянку і налив у неї свіже молоко. А от із бутлем треба було щось вирішувати, не пропадати ж такому кумедному вмісту. І я наповнив його спиртом, як і збирався з самого початку, добув звідкись обтереблений качан кукурудзи і заткнув горлечко. Ну й останній штрих: діставши маркер, я, наскільки мені дозволяли мої вельми скромні каліграфічні здібності, акуратно намалював слово «путінка». Так, із цілою головою всередині ця штука виглядала б значно суворіше, але і так нічого. Я акуратно переставив доволі важкенький (мабуть, літрів на десять) бутель на пусту поличку біля раковини. Нарешті кухонний стіл було звільнено для сніданку. Я дістав свіжісінький багет, пачку якогось крутого суперорганічного масла, ну і власне саму консерву — півкілограмову банку чорної ікри. А що робити бідному холостякові? Треба звикати до грубої і примітивної їжі. Насправді я люблю готувати, але зараз не хотілось готувати, а хотілось чорної ікри. Я їв її один чи два рази в далекому дитинстві, і однозначно треба було оновити відчуття. Освіжені відчуття сказали мені, щоб я їх так освіжав частіше. Скромненько перекусивши, як кажуть святі отці, чим Бог послав, я вирішив зайнятись матеріальним станом. Якраз поряд на тумбі лежали ще одна пачка доларів і двадцятикілограмовий банківський зливок чистого золота. Разом із рештками пачки на журнальному столику, звичайно, непогано, але мені знадобиться набагато більше. І смикати за необхідністю зі «Сбербанка» — це зручно, але однозначно приверне надмірну увагу, а мені вона ні до чого. Зникнення грошей має виглядати природно. Я зціпив зуби, страждаючи від нападу жадібності, і видав установку зливку і пачці повернутись назад, якщо їхнього зникнення ще не помітили. І вони зникли. Пачку можна було й залишити, проте я вже мав ідею, як діставати великі суми грошей чи інших матеріальних цінностей не привертаючи надмірної уваги: треба одним махом обчищати заначку якогось високопосадового злодія. У нього, на відміну від банку, номерні знаки банкнот та зливків в жодні списки не внесені і при їхньому зникненні в розшук своє незаконно нажите майно він (принаймні офіційно) подавати не буде. Почати, звісно, потрібно теж з Росіюшки: по-перше, масштаби розкрадань там серйозніші, а по-друге, пограбований чиновник «працюватиме» над відновленням своїх запасів ще завзятіше (а чим більше пекла в них, тим спокійніше в нас). Що ж, не відкладатимемо, от зараз цим і займусь, треба ж перевірити, як працює система, а заразом скинути з себе жабу, яка досі душила після повернення зливку. Як грабіжник, що може пограбувати будь-кого, обирає жертву? Правильно, самим ідіотським методом. Була в мене мрія мати годинник «урверк», доволі екзотичний швейцарський шедевр: замість класичних стрілок та циферблату там обертаються одночасно три стрілки, на яких у свою чергу обертаються навколо своєї осі невеличкі валики або диски з чотирма цифрами; збоку чи знизу годинника розташована лінзоподібна хвилинна шкала, одна зі стрілок вказує на ній хвилини, а цифра на валику — годину; коли одна стрілка переходить шістдесят, на одиничку заповзає наступна стрілка з наступною цифрою години. До того ж я хотів саме ту модель, де шкала збоку: така компоновка дозволяє бачити правильний час, навіть якщо годинник визирає з-під рукава менше ніж на третину. Звичайно, не факт, що в мене з першого разу вийде зірвати джекпот, але так навіть цікавіше. Я загадав, щоб окрім такого годинника у мого клієнта мало бути ще як мінімум пів мільйона доларів готівкою та інші коштовності, і все це має знаходитись в одному місці (будинку чи квартирі), і якщо там є ще щось цінне, то, звичайно, це все теж має опинитись на підлозі біля мене. І я таки зірвав джекпот: майже вся кухонна підлога в одну мить вкрилась шаром коштовностей. Напевно, все це було в коробках, шкатулках, сумках, пакетах, а тепер тупо валялось на підлозі, добре, що не брудній. Прямокутні стоси різних валют, купа годинників та ювелірки, десятки дрібних і кілька великих золотих та платинових зливків — і все це щедро посипано як ограненими діамантами, так і кристалами алмазів та смарагдів. Так, у мене сьогодні однозначно буде чим зайнятись. На одній із купок банкнот самотньо лежав винуватець цього пограбування століття, мій новий улюблений годинник, зроблений із рожевого золота, на коричневому крокодилячому ремінці… Моя нездійсненна колись мрія, що стала реальністю. Для початку я відділив цікаве від нецікавого. Тобто роздобув два полімерних мішки, у які зазвичай фасують цукор та муку, та перемістив у них долари та євро. Мішки вийшли не дуже рівномірні. Закинувши мішки у кімнату-склад, я взявся за золотце. Дивно, я пам’ятав, що з дитинства любив усякі блискучі забавки, любив гратись біжутерією, яка була в домі чи в гостях, коли мене кудись брали, і коли настав час обирати фах, я чисто випадково пішов вчитись на ювеліра і вже згодом зрозумів, що так просто, з першого разу, знайшов справу свого життя. Зараз мені не потрібно пиляти купу всього, щоб заробити гроші, але з часом треба буде роздобути інструменти і творити чисто для задоволення. Що може бути кращим за роботу, яка стала хобі? Але зараз перебирати коштовності — це була неймовірна насолода. І хаотичність була як подарунок. Я дістав застібні пакетики, точні терези, збільшувальну лінзу, пінцет і почав сортувати дорогоцінне каміння, коштовності та годинники. Моя нещасна жертва була справжнім фанатом ювелірки. Я нарахував дев’яносто три годинники, і серед них, крім мого персонального замовлення, було ще три моделі «урверк». Основна маса годинників була золотою, і декілька діамантових. Колекція вражала — найкращі бренди, легендарні і знакові моделі. Для годинників довелось дістати картонну коробку і кілька рулонів туалетного паперу, я перемотував кожен і складав у пакет, який вже підписав назвою бренду. Відібрав собі ще шість годинників, а решту склав у коробку і теж відправив на «склад». Зливків було не так уже й багато: якісь 20 кілограмів золота і 5 кілограмів платини, взагалі ні про що. А от із камінчиками було цікавіше: 44 діаманти (в основному круглі, кілька «принцес» та огранки «карлоф» — усі більше карата, найбільший — десятикаратний), 23 кристали алмазу від 5 до 30 каратів; із пів кілограма кристалів смарагду і десяток великих (понад 10 каратів кожен), уже оброблених. І навіть така екзотична штука, як олександрит — 40-каратний восьмигранний камінь: огранка була явно нова, а сам камінь скоріш за все переогранений із якогось більшого і однозначно історичного. Адже єдине родовище цього мінералу в Росії було вичерпане ще за імперії, а за радянський період через офіційну ювелірну мережу не було продано жодного природного олександриту. Такий відчутний камінчик такого раритетного мінералу коштуватиме, мабуть, кілька мільйонів. Шкода, що в сучасному світі його особливість, а саме зміну кольору залежно від освітлення, уже майже ніде і не побачиш: сучасні джерела освітлення випромінюють біле денне світло, а вогонь свічки і лампи розжарювання, при світлі яких і змінюється колір, відійшли в минуле або стали ну зовсім екзотикою. У будь-якому разі це не швидкий актив, такому каменю потрібна експертиза і, можливо, аукціон. Потім із годину я розбирав готові ювелірні вироби, серед яких теж було багато якісного топового каміння, але вже не уральського чи якутського походження. Ціла купа різноманітних ланцюгів (їх навіть не було сенсу перебирати, тож я просто кинув на ваги якісь шість кіло) — дрібничка, а приємно. Серед розвалу коштовностей в око втрапив цікавий і лаконічний чоловічий перстень із півторакаратним діамантом огранки «карлоф». Прямокутний, трохи бочкоподібний зверху, камінь зміщений убік, щоб зменшити висоту конструкції і підвищити ергономічність. Очевидно, дуже чистий діамант у касті з білого золота, із якого виходить смужка того ж кольору, яка опоясує весь перстень, а по боках — золото, жовте, судячи з відтінку — 750-ї проби. Усередині перстень був лінзоподібний, без будь-якого полегшення, лише з отвором під каменем. Важила ця конструкція 40 грамів. Штучка робилась явно на замовлення, жодного маркування на персні не було. Він просто радував руки своєю вагою, м’якістю форм, лаконічністю та ергономічністю, і я не втримався і вдягнув його на середній палець лівої руки. Як не дивно, розмір підійшов ідеально. Тепер вага і понт мого факу будуть просто захмарні. Перебираючи всі ці коштовності, реально відчув себе якимось драконом, що засів зі своїм скарбом у печері чи замку. За дуже приблизними прикидками, готівкою у мене тепер було щонайменше мільйони два. Із такою сумою вже можна було щось робити, але головне, що показав мій експеримент, — подібні заначки можна підтягувати регулярно і ще досить довго, поки… А власне, поки що? Ну так, питання не з простих. Мені потрібна монолітна, таємна, спочатку повністю, а потім частково, організація. Але як її створити і з чого почати? Які мають бути складові? Ну однозначно технології (літаки, танки, екзоскелети, супутники врешті-решт). Проте всьому цьому не завадив би енергетичний прорив, така собі пальчикова ядерна електростанція, адже електромотори менші, легші й ефективніші за мотори внутрішнього згорання. Інформаційна складова без суперкомп’ютера, бажано з власним інтелектом, ціла купа переваг, які я зможу дати, просто втратиться. Мені потрібні колосальні аналітичні потужності, щоб обробити всю ту інформацію на купі мов, яку я зможу добути. Усій організації, та й мені, не завадить власна медицина. Знову ж таки, я можу робити операції, яких не може робити ніхто. Але це все має бути таємним. До того ж таємність дає можливість проводити експерименти, які офіційно поки неможливі. Мені потрібна власна спецслужба, яка буде не тільки аналізувати дані, а й активно впливати на процеси як у нас, так і у світі. Однак як знайти людей, що це все допоможуть втілити в життя? Оце питання. Там, на острові, коли мені було погано, я задав питання і отримав конкретну письмову відповідь. Потрібні мені люди — це теж по суті відповіді, тільки треба не їх до себе висмикувати, а самому біля них опинитись. А якщо не спрацює самий простий варіант — ну, тоді об’яву в газету: набирається молода амбітна команда для захоплення влади в світі. От тільки проблема: в мене ні телефону, ні імені немає (кого питати?). Із телефоном можна поки зачекати, а от з іменем треба вже вирішувати щось. Я піднявся з ослінчика, позгрібав решту матеріальних цінностей у пакети і пішов у спальню медитувати перед книжковими полицями. Вибір імені — значно складніший процес, ніж може здатись, особливо коли обираєш для себе. Карл Маркс, Володимир Ленін і навіть Йосічка душу якось не гріли. Карл, звичайно, — це круто. Карл Великий — фундатор династії Каролінґів і терміна «король» загалом. Але хто його у нас знає? А моє ім’я має бути актуальним на нашій території. Ім’я Володимир мені чомусь не подобалось, хоч суть мені, звісно, підходила: володарюй світом. Проте стійка асоціація з Леніном і Путіним якось не покидала: треба ж було так ім’я засрати. На іншій полиці в очі кинулись Рей Бредбері і Станіслав Лем. Ray — це англійською «промінь». Круто, але надто екзотично. А «Станіслав» Польщею віддає. Хоча он Франик колись Станіславом звали. Ні, так діло не піде. Мені потрібне круте ім’я, що буде асоціюватися з силою і водночас із нашими широтами. Може, Богдан? Ні, ну а що, звучить по-нашому. Правда, теж понапідписував усякого з мудаками, що ми досі розгрібаєм. І тут мені на очі трапилась цвітаста книжечка, явно з серії підпільних антисемітських видань, «Іду на ви». Ну точно, Святослав. Суцільна концентрація понту. На нього надрочують як у нас, так і в Росії. Чувак дрючив все, що під руку втрапляло, як в прямому, так і в переносному сенсі: постійні війни і мало не тисячний гарем. Знову ж таки сусіди Русі за його життя срали цегляними виробами, не те що наші зараз. Та і якщо так розібратись, кінчив він з огляду на його спосіб життя не так уже й погано. Правда, не дуже зрозуміло, що власне значить це ім’я — свята слава? Цікаво, що взагалі дохристиянські слов’яни вкладали в поняття «святість»? Наші націоналісти його люблять, а це найактивніша і найбоєздатніша верства населення, і подобатись їм майбутньому правителю України вигідно. Та і скорочене ім’я теж звучить прикольно — Слава. «Слава Україні!» як передвиборче гасло, ги-ги.

Тепер треба придумати прізвище. Тут можна розгулятись. В асоціаціях це має бути щось пов’язане з перемогою. Побідаш — ні, надто просто. Зборов, Поборов — ні, російські закінчення не годяться. Зборовський — щось знайоме, але там, здається, підписали якусь мирну угоду, і не факт, що ми, і не факт, що на нашу користь. О, ну точно — Поборовський, ніяких історичних паралелей наче нема. А що, «Святослав Поборовський» звучить напористо і епічно, а мені це і потрібно. Залишилось по батькові. Ну тут просто — Олександрович. Знову ж таки: Сашок — один із найвидатніших полководців світу, та й асоціації з цим іменем у мене чомусь приємні. Так, розумової діяльності на сьогодні вистачить, біографію буду придумувати вже потім, коли створю технологічну й інформаційну опору і зроблю нові документи. Ну точно, саме так назву свою організацію — Інформаційна опора (ІО), і знак її буде типу як в «Індезіт» — стилізований знак «вкл./викл.», який до того ж символізує одиничку і нуль в програмуванні. Так, от тепер точно досить креативу. Перекусити ікорочкою і повалятися з книжечкою — от програма максимум на сьогоднішній день. А завтра… а завтра треба сходити до лікаря і з’ясувати найважливіше питання людства: як збільшити член без реєстрації та СМС?

Решту дня і справді вдалось провести, як я і запланував. На книжковій поличці саме впала в око книжка з творами Стругацьких, і я вирішив, що ознайомитися з «Пікніком на узбіччі» — твором, який відкрив нам поняття «сталкер», я просто зобов’язаний. Читав, аж поки не стемніло. І не те щоб це було так уже необхідно, проте вирішив не вмикати світло і лягати спати з сонцем. Завтра в мене був запланований візит до лікаря. Треба було якось обміркувати стратегію перемовин. Людина — складна істота, на її поведінку і мотивацію впливає купа факторів, а мені потрібно, щоб в одній людині зійшлася ціла купа необхідних мені якостей. Власне, уже зараз треба продумати визначення, яким завтра скористаюсь. У мене завжди був страх спілкуватися з незнайомими людьми, зараз це зветься красивим словом «інтроверт». Але такий страх — це та розкіш, яку я собі дозволити вже не можу. Спілкуватися з людьми, говорити з ними так, щоб навертати їх на свій бік, — це та навичка, яка була мені зараз життєво необхідна. Однак її, на жаль, не можна було купити за гроші. Потрібні слова, доводи та аргументи теж не були речами чи речовинами, які можна дістати, користуючись моїм даром (хоча на рахунок речовин я б не був такий категоричний). Але щоб освоїти цю фішку, консультація лікаря теж не завадить. Так я простраждав і прокрутився в ліжку мало не годину, а потім все-таки взяв себе в руки і сформулював визначення. Завтра я маю опинитись біля людини, що чудово знається на широкому спектрі медичних питань, може отримувати актуальну інформацію з англомовних джерел, має організаційний і управлінський потенціал. Ця людина має любити Україну і не любити російських військових достатньо, щоб ставити на них необхідні експерименти. Також він (а хоча чому, власне, він — це може бути і вона, стать не важить) мусить бути достатньо талановитим і творчим, щоб сповна оцінити, проаналізувати і використати мої можливості в медичній сфері. Ну і звичайно, він має допомогти мені стати кращим просто зараз. І допомогти мені створити медичну гілку моєї організації, а в подальшому — стати кимось на кшталт міністра охорони здоров’я. Біля цієї людини я маю опинитись завтра в оптимальний для розмови час. Визначення було продумане, і мені нічого більше не залишалось, як спати. Подітись було вже нікуди: завтра в будь-який момент мене закине невідомо куди і треба буде говорити з живою людиною. Діалог із дівчатами на горі і адміністраторкою з ресторану — то не рахується, тоді в мене навіть імені не було, та і в моєму житті від них нічого не залежало. А від завтрашньої зустрічі залежить багато. Але, попри тривожні роздуми, фрагментарні заготовки завтрашнього спілкування й остраху, що ніякого спілкування не буде, бо моє визначення не спрацює чи такої людини просто не існує, я все ж заснув.

Прокинувся я рано і вже за годинку оцінив весь кошмар учорашньої установки, бо в будь-який момент я міг зникнути звідси і з’явитись десь, а міг і не зникнути. Очікування і невідомість плюс необхідність складного спілкування після позитивного результату або придумування якогось іншого варіанту після результату негативного зробили мій день, м’яко кажучи, напруженим. Їжа і читання теж не дуже допомагали. Врешті я вирішив прогулятись, щоб хоч якось розвіятись. Але і це не допомогло. А потім я зрозумів, що просто треба змінити інтенсивність відчуттів від прогулянки. Ну навіщо мені гуляти по Подолу, де майже все знайоме і звичне? Треба різко змінити обстановку. І я опинився в Тбілісі. Колись я замало часу приділив цьому місту, і зараз була чудова нагода побачити багато його цікавинок. Перед переміщенням я замружився і закрив вуха руками, але це місто було явно вище Києва, бо неприємні відчуття все одно накрили. Мені тут подобалось: таке південне місто з гранатами та інжиром на вулицях, і при цьому не приморське, з епічною архітектурою центральних вулиць і з мало не сторіччями не ремонтованими, але такими милими будинками, що у найдивніші способи нагромаджувались один на одному на периферійних вуличках. Така прогулянка і справді чудово відволікла мене від очікування, тому я трохи обалдів, коли замість крутої вузенької вулички перед моїм носом зненацька з’явились двері, у які я мало не врізався.