Гетьман майбутнього

В авіамаршрутку ми запресувались доволі швидко, але нас розкидало по різних місцях, і Таня не змогла всістись поряд з Ігорем, який вмостився ближче до входу і біля якого одразу зайняли місце. Тож ми просочились далі, і вона всілась поряд зі мною, а потім безапеляційно заявила:

— Я хочу летіти біля вікна, давай поміняємось.

Не те щоб мені аж дуже хотілось летіти біля вікна, але її наказовий тон мені не сподобався. Можна було впертись чи спробувати її якось вколоти в стилі «ти що, ніколи в ілюмінатор не дивилась?», проте вона була і дівчиною роботодавця, і членом групи, із якою доведеться кілька тижнів ковбаситись у джунглях, і просто дуже гарною дівчиною. Тому я взяв під контроль хвилю обурення, яка мене накрила, і пересунувся ближче до виходу, щоб встати і пропустити її. Однак щойно бажане місце звільнилось, вона плюхнулась мені на коліна і, якось аж занадто сильно притискаючись до мене, просочилась до вікна. За такий масаж стегон її сідничками я, мабуть, пробачив би їй і не такий тон. Після передислокації вона з цікавістю глянула на мене і запитала:

— У тебе є дівчина?

— Якби в мене була дівчина, я б не підписався на це самогубство, а так можна, втрачати нема чого.

— Просто ти зануда, от у тебе і немає дівчини.

Це я зануда, а ти, курва, весела? Сашо, спокійно, пам’ятай: у неї є цицьки, тому вона майже завжди має рацію, ну принаймні бити її не можна. А вголос я запитав:

— А ти давно вже з Ігорем?

— Два місяці, а що?

— Так, просто цікаво.

А сам подумав, що справи зовсім погані. Виходить, що Ігоря більш-менш знає тільки Толік, і то не факт. Може виявитись, що вони познайомились за тиждень до відльоту. Цікаво, як би її розпитати, щоб виглядало органічно?

— Та ні, ну колися, ти ж не просто так питаєш, я ж бачу!

— Та цікаво виходить, що ми всі по суті незнайомі одне одному. А Толіка ви як довго знаєте?

— Ігор казав, що вони вчились разом, хоча я побачила Толіка вперше тиждень тому. Ну взагалі так. Але що це міняє?

— Та нічого, просто цікаве спостереження.

— Кажу ж: ти зануда, через те від тебе дівчина і пішла.

— А з чого ти взяла, що вона від мене пішла?

— Ну а як же ж? Або вона від тебе пішла, або її взагалі не було. Такі хлопці, як ти, дівчат не кидають.

А от зараз мені вже по-справжньому захотілось її стукнути. Добре, що мене відволікли стюардеси традиційними танцями з пасками безпеки та кисневими масками. А взагалі, звісно, філігранно обісрала. І мені залишалось не так багато способів хоч якось підняти власну оцінку у своїх же очах.

— Просто в мене не було крузака і квартири в центрі, а так я веселий. Проте ми не настільки добре знаємо одне одного ,щоб я міг собі дозволити не бути занудою.

— Фотку покажеш?

— А ти носиш у телефоні фотку колишнього?

— Так у мене вже є хлопець. Та й на то він і колишній, що видаляється нещадно, а для хлопця гарненька колишня — це як трофей, якщо вона, звісно, гарненька. Ну покажи, по-любому ж є!

От сучка. Але сердитись на неї було складно, бо вже занадто спокуслива вона була. Та й вона була в певному сенсі права: все, що в мене залишилось від Алли, — це наші та її фото. І що-що, а мені було чим похизуватись. Я дістав телефон, вибрав фотку і показав. Бачити її реакцію було приємно.

— Ух ти, та вона просто шикарна! Ну і як ти примудрився її провтикати?

— Ти ж сама щойно казала, що я зануда, а я озвучив свою версію. Про що тут іще питати? Я ж не питаю, чого ти розійшлася з колишнім. Чи він із тобою розійшовся? І взагалі давай закриємо цю тему. Розкажи краще, чим займається Ігор.

— Ну, він бізнесмен.

— Це дуже широке поняття. Я теж бізнесмен. Це все одно що відповісти, що хтось працівник, а працівник може бути керуючим транснаціональної корпорації, сталеваром чи касиром супермаркету. Чи ти взагалі не знаєш, чим він займається?

А отут уже я, здається, зміг зачепити її за живе, бо відповіла вона досить сердито:

— Ну це щось пов’язане з фінансами, я не розбираюсь у цій темі. Може, ти його сам спитаєш?

— Та я ж не з ним поряд сиджу. Думав, ти знаєш.

Я не був певен, чи варто пробувати вкусити її сильніше чимось типу «нічого страшного, два місяці — це надто короткий термін, щоб взнати одне одного». І вирішив не знущатися. А вона на упередження вирішила з’їхати з явно слизької теми:

— А ти чим займаєшся, бізнесмен?

— Виготовляю ювелірні вироби на замовлення.

— Тю, а я думала, ти туризмом професійно займаєшся.

— У туризмі я любитель. А ти думала, чого жоден професіонал не підписався на це божевілля? Тільки дилетанти, тільки хардкор. Зате буде весело. Є шанс, що ми швидко охрініємо і повернемо назад. І все у нас буде добре.

— Оце навряд, Ігор дуже наполегливий, і якщо вже щось надумав, то не відступиться.

Я не став перераховувати можливі причини, що змусять його відступитись. Спілкуватися з нею було приємно: вона була весела і розкута, нормально сприймала ризиковані жарти, тому в теревенях ми не помітили, як наша повітряна маршрутка пролетіла відведений час. Динаміки повідомили, що ми знижуємось. Із її розповіді я зрозумів одне: що вона дупля не відловлює, чим займається її хлопець, і взагалі фактично його не знає, а це так собі. Треба буде якось помордувати Толіка на предмет їхнього спільного навчання. Та й навряд сам Ігор буде особливо ефективно шифруватись.

Після того як ми висадились у Франкфурті, з’ясувалось, що серед нас затесався ще один небожитель із біометрикою, що може вийти з терміналу і погуляти містом. Зрадником нас, пролетарів, виявилась Валя. Вона, звичайно, спочатку впиралась і не хотіла нікуди йти без Дениса, але ми її дружно переконали, що від того, що вона за компанію просидить з нами вісім годин і не побачить міста за рахунок Ігоря, нікому краще не стане. Хай погуляє разом з ними, щоб їм, заразам, життя медом не здавалось. Врешті ми залишились суто чоловічою компанією. Але розмова не дуже клеїлась, тож я вирішив скористатись своєю хитрістю, вийняв із чохла від спальника, який взяв у ручну поклажу, каремат, розстелив його на підлозі, вмостився і, натягнувши на очі баф, побажав їм на добраніч. І щось мені підказувало, що на мене дивляться з німим питанням: а що, так можна було? Я трохи полежав, і, як не дивно, заснув. Прокинувся я, коли наша біометрична трійця повернулась з прогулянки, хоча до вильоту залишалось ще чотири години. Навкруги стало шумно і метушливо, не поспиш. Тож я скрутив каремат і всівся слухати, як Валя захоплено розповідає Денису про прогулянку.

Попри те що я подрімав кілька годин, стан був такий, наче мене каток переїхав. Підтримувати адекватний діалог було доволі складно, тож я просто сидів і тупив. Мабуть, мені вдалось іще раз заснути, бо час пролетів швидко, і ми пішли завантажуватись на потрібний нам рейс. Попереду був переліт через океан. Я ще ніколи не літав так довго. Теоретично нас мали годувати на борту, але це не точно. Поряд зі мною тепер сидів Толік. Так воно, може, і на краще: все ж нам стільки днів жити у одному наметі, тож буде добре взнати один одного поближче в не дуже стресовій ситуації. Як з’ясував підступний допит, Толік усе своє свідоме життя займався спортом і недавно був на якихось змаганнях, де навіть щось виграв. А от нормально пояснити, чого з нами летить, він так і не зміг. За його словами, з Ігорем він вчився разом у школі, але після вони майже не бачились і не спілкувались, не кажучи вже про якісь ділові стосунки. А недавно зустрілись, Ігор запропонував йому участь в експедиції, і Толік одразу погодився. Це було доволі дивно. Іноді краще і справді брати в діло чужих людей, але професіоналів або хоча б просунутих любителів, ніж отак ні сіло ні впало звати з собою якогось давнього приятеля, навіть не знаючи достеменно, що він зараз за людина. Ну й звісно, Толік взагалі не знав про Ігоря нічого, як і Таня. Це було чергове неприємне відкриття. Бо якщо врахувати всі отримані дані, то, за винятком якихось дрібниць, Ігор зібрав групу з людей, які йому взагалі незнайомі і незнайомі між собою. Доволі дивний вибір для подібної авантюри. Зазвичай у живих людей є умовні друзі, яких за наявності бабла і ентузіазму можна підписати на подібне безумство. Але той факт, що в нашій групі таких людей не виявлено, свідчить, що у нього просто немає друзів або їх йому шкода, а нас ні. Хоча обидва ці факти не віщують нічого хорошого. Ну ти ж знав, з самого початку знав, що це якась підстава? Чого ти підписався на це? Щоб довести собі, що ти був правий і твоя чуйка тебе не підвела? То чого тепер скиглити?

Переліт був важким. Для мене це був новий рекорд сидячого пересування. Усе ж я більше люблю переміщення у просторі лежачи, та хоч би і плацкартом. Зараз я б не задумуючись обміняв це крісло в літаку на плацкарт десь по Україні. Але, здається, така опція не входила в мій договір зі всесвітом. Я потеревенив із Толіком години зо три, а потім мене розморило знову. Спати сидячи неприємно, проте це допомагає згаяти час. Однак я вже і виспатись встиг, а ми все не прилітали. Я, здається, відсидів собі жопу, нила спина, радувало одне: мучився я не один. Толік теж не був чемпіоном з сидіння, крутився як міг і теж інтенсивно страждав, але старався не подавати виду. Радувало, що безкрайній синій простір внизу вже змінився атлантичним узбережжям, а потім — морем джунглів Амазонки. А це означало, що маємо певний шанс скоро долетіти. Що ми нарешті і зробили. Рух, нарешті рух і навіть стояти в черзі на паспортний контроль — це насолода, адже вже не треба сидіти!

Ми окупували «макдональдс», такий звичний і зрозумілий, однаковий у всіх країнах світу. Перевізник, із яким Ігор ще з Києва домовився через інтернет, мав приїхати за годину. Жодного бажання милуватись містом після багатогодинного перельоту ні в кого не було. Але я з Денисом мав ще зганяти за балонами і мачете. З горем навпіл нам вдалось викликати таксі: ми купили три місцеві сімки ще в аеропорту, і тепер з кожною умовною командою можна було зв’язатись або, як от зараз, викликати таксі. Проте коли ми приїхали до туристичного магазину (а точніше, за адресою, де він мав знаходитись), нас чекав великий облом. Ми тупо дивились на забиті дошками двері і вицвілу вивіску. Із щілини між дошками вилізла плямиста кицька, всілася на порозі й почала граційно вилизувати задню лапу. Ми з Денисом синхронно промовили слово, схоже на назву милої полярної лисички.

— Зате у них був самий гарний сайт, — сумно констатував Денис.

— А адреси отих, з трохи гіршими сайтами, у тебе десь є записані?

— Та є.

І Денис дістав телефон, щоб залізти в записник. На його обличчі явно читалась туга, що компанія з таким хорошим сайтом так погано закінчила. Але нам не дали поневірятись містом, бо з сусіднього будинку вибіг чоловік і, погрозливо розмахуючи потрібним нам балоном, закричав: «Гес!». Дьоні вдалось з’ясувати, що в того є потрібна нам кількість балонів. Мене, звісно, трохи тривожило, чи не заправлені ці балони сечею альпаки. А ще я шкодував, що ми не прихопили примус, щоб перевірити, чи ця штука взагалі горітиме. Проте вирішив все ж брати і не паритись, гроші ж не мої. Звісно, балони треба буде перевірити в «маку», а коли вони не працюватимуть — таки поїхати за іншою адресою.

— А спитай, чи нема в нього ще мачете, — звернувся я до Дениса.

Проте балоновласник, почувши знайоме слово, так радісно залепотів, що я одразу зрозумів: є.

— Каже, що є і щоб ми йшли з ним у будинок.

— Нафіг будинок, у нас клаустрофобія, хай виносить усе на вулицю.

І той виніс. Із явно ображеним такою недовірою виглядом. Мачете були непогані, хоч і не звичні мені «трамонтіни», але теж тонкі і легкі, з дерев’яними ручками і, що головне, із піхвами, теж не дуже важкими. Я прискіпливо оглянув клинок на предмет гостроти (довжина і ширина теж були нормальні), постукав по ньому, зігнув об коліно, перевірив, чи він повністю після цього вирівнявся, і констатував, що річ хороша, дайте чотири. Ми завантажили картонний ящик балонів і тесаки в багажник, розрахувалися з баригою і поїхали назад. У нас були непогані шанси повернутись менше ніж за дві години. Мене вже майже не тривожила працездатність балонів, бо вони, здається, були нові. Ну або тут сиділи боги підробки, що навряд. Коли ми під’їхали і вийшли з таксі, нас із бусика, що стояв поряд, гукнула Таня:

— Ау! Ми вже майже всі тут. Ігор ще кудись звалив. Ми набрали жрачки в дорогу, але, якщо хочете, можете ще сходити підкріпитись, поки його нема.

Їжа з «макдональдсу» — це, звісно, жахливо, зате вона настільки стерильна, що нею точно не отруїшся. Тож після перепакування балонів та мачете по наплічниках я вирішив все-таки сходити і перекусити ще раз, про всяк випадок. Ніхто не захотів скласти компанію. Денис — тому що не хотів іти без Валі, а вона і всі інші — бо вони і так сиділи і їли весь той час, поки нас не було. Тож я пішов творити гріхопадіння на самоті, головне — пояснити касирці, що мені потрібні соуси, багато соусів, ну і щоб вони тут взагалі були. Я їв повільно, запихуватись можна починати після того, як прийде Ігор, а так сам винен — нічого вештатись невідь-де. Коли я розібрався з бутербродом і взявся за неспішне кавування, до мене приєдналась Таня. У машині їй явно не було з ким потеревенити.

— Він не відповідає на дзвінки.

«Ну слава Богу! — подумав я. — Його прирізали десь, ми зараз протупим тут ще годинки три, потім поїдемо в готель, потім знайдуть його труп, ми всі, звісно, дуже засмутимось, особливо Таня, і можна з чистою совістю зайнятись своїми справами. Поїду в Аргентину, піднімусь на Аконкагуа, ну або хоча б зблизька гляну, по обставинах, та й додому». Після перельоту і фрагментарного сну ідея подорожувати здається вже не такою привабливою. А Тані я сказав:

— А у яких справах він пішов, ну хоч приблизно?

— Не знаю. Він сказав, що за годинку прийде.

У мене, звісно, була певна здогадка, за чим таким він міг відлучитись на самоті і що ніяк не можна провезти з собою в літаку. Але вирішив цю тему не розвивати. Та й не встиг би, бо в дверях саме з’явився Ігор і махнув нам рукою, щоб виходили. Отак і накрилась моя остання надія на те, що джунглі мене якось оминуть. Він всівся поряд із водієм, чим знову розсердив Таню, яка хотіла їхати з ним. Тож вона всілась поряд зі мною. Три ряди спарених крісел не особливо дозволяли розлягтись на них, тому я майже не заздрив Толіку, який сидів сам. І ми поїхали. Таня сердилася мовчки, а потім безцеремонно вляглась мені на ноги. Я зиркнув на Ігоря, але він взагалі не дивився в салон, і, здається, йому було пофіг, як хто їде. Мені, звичайно, було приємне таке використання моїх ніг, але у моїх рук стало трохи менше поле для маневру. Те, що вона вляглась на мене, — це її ініціатива, а от якщо я покладу на неї руку, як мені зручно, — то це вже моя. Залишилось тільки схрестити їх на грудях. Стемніло майже одразу, як виїхали за місто, тож помилуватись краєвидами чужої і поки що незвіданої країни не вдалось. Дорога дивним чином втомлює людину: от наче сидиш і нічого не робиш, а то і лежиш, однак почуваєшся, м’яко кажучи, не дуже бадьоро. От і мене теж майже одразу розморило, і я вирубився. Прокинувся від того, що ми пригальмували. Майже одразу оцінив, де була моя рука, матюкнувся про себе і швиденько її прибрав, бо Таня теж прокинулась. Можливістю трохи розім’ятись і сходити в туалет треба було користуватись, ну і може ще купити в призаправковому магазині щось холодне і газоване. Далі я вже нормально не заснув, Таня теж уже не лягала мені на ноги. Правда, за деякий час вона схилила голову мені на плече. Її чорне волосся приємно пахло, але, попри певну увагу з боку прекрасної пані, самопочуття в мене було препаскудне. Зміна часових поясів, недосип, постійна дорога, а ще тут добряче парило, жарко було навіть уночі. Майже дві доби в дорозі з купою пересадок — це вимотувало. Усе, чого хотілось, — це вже вийти на маршрут, дійти до стоянки і нарешті нормально поспати. За вікном почало світати. Ми, мабуть, ще затемно з’їхали з нормальної дороги, і бусик час від часу підковбашувало. Коли зовсім розвидніло, стало зрозуміло чому: ми доволі повільно їхали по ґрунтовці, яку можна було назвати дорогою досить умовно. Час від часу проїжджали якісь села, а потім звернули на ще вужчу дорогу, що поступово піднімалась угору і з часом почала петляти то в суцільній зелені, то відкриваючи перед нами з одного боку красивий вид на смарагдові пагорби, що були вже трохи нижче за нас. Ці хвилі зелені не викликали в мене нічого, крім тривоги: в них тупо нереально орієнтуватись, а все, що в нас є, — це GPS-навігатор Ігоря. Проїхали ще години три, й Ігор сказав водію зупинитись. Чесно кажучи, я сподівався, що він просто захотів у туалет. Але ні, ми вигрузилися з машини. Навіть коли повиймали всі наплічники, я ще сподівався, що, може, просто з-під них треба щось дістати. Однак водій, перекинувшись з Ігорем і Денисом кількома словами, сів у машину і тупо поїхав. А ми залишились. Перед нами була довбана стіна непроглядних зелених хащів. Я вкотре зрозумів, що нам глина. Але Ігор як ні в чому не бувало дістав мачете і почав врубуватися в цю стіну. Ну і нам всім не залишалось нічого іншого, як іти за ним. Коли трошки прорубались від дороги і заглибились у джунглі, просуватись стало легше. Якщо цю жесть можна було назвати просуванням. Вже не потрібно було прорубуватись, і було трохи видно явно звірину стежку, якою і був, мабуть, прокладений маршрут. Проблема була в тому, що ратиці і копита підходили цій трасі значно краще за наші трекінгові черевики. Стежка була похила і мало не по коліна засипана гнилим листям. Час від часу хтось послизався і трохи скочувався схилом; добре, що нахил був невеликий і зачепитись завжди було за що. Я теж кілька разів з’їжджав униз. Приємною таку подорож точно назвати не можна. За якусь годину всі були вимазаними в багнюці. Ну і так, тут було задушливо, піт лився рікою. За години дві стало рівніше, але й відносна стежка теж якось розсмокталась. Знову потрібно було прорубуватись, і наш рух сильно сповільнився. Другим прорубувався Толік. Не те щоб ми не могли просто перти навпростець, проте коли хоч трохи не розчистити зелень, то людину попереду вже не видно за якісь два метри. І з огляду на те, що губитись нам ніяк не треба було, доводилось рубати. Через годинку черга дійшла і до мене. Рубати мачете джунглі — це саме задоволення: вологий м’який підлісок рубався як масло. Порівняно з хащами шипшини, терну і кизилу, які мені доводилось рубати в Україні, це був чи не відпочинок. Але навіть якщо просто махати мачете в повітрі, то за годину можна задовбатись дай боже. Мене змінив Денис, але рубати в нього виходило так собі, і ми пішли зовсім повільно. Ігоря це явно дратувало, і він вирішив, що краще вже сам порубає, аніж терпітиме такий жахливий простій. Рубав він, як не дивно, дуже непогано, що було приємним сюрпризом на фоні його ботанської зовнішності. Та що там «непогано» — він пер як комбайн. Але, як то кажуть, як би добре турист не йшов, а все одно про стоянку думає. От і я думав. І те, що я бачив навколо, не видавалось хорошим місцем для стоянки ні з якого боку. Усе було зарослим і кривим, і щоб організувати тут хоч невелику галявину для трьох наметів, теж треба було витратити хоча б годину. Власне, цю сумну новину я і доніс до Ігоря: нам потрібно ставати на стоянку хоча б за дві години до темноти, щоб встигнути підготувати площадку, розбити намети і приготувати їжу ще з денним світлом. Як я і думав, ця концепція його не обрадувала, але діватись йому було нікуди. І прорубавшись ще трохи і знайшовши відносно рівну ділянку, ми заходились її розчищати. А вже хвилин за сорок все-таки поставили намети. Багаття тут, як я і думав, зробити було ні з чого: суцільна вогка зелень, що плавно переходить у гниль. Тож ми одразу почали готувати на газовому примусі. Із водою теж був не ураган: за ті кілька годин, що ми йшли, нам не трапились не те що річка чи струмок, а й навіть якась калюжа; і це трохи тривожило. Погану воду треба було закип’ятити, відстояти і вже потім розлити по пляшках. І, звісно, робити це було краще звечора. Пусті пляшки в нас вже були, а от води, щоб туди набрати, навіть поганої, — ще ні. Це, до речі, доволі важко психологічно — відчувати спрагу у вологому лісі, де води кругом просто неміряно, але вона не дуже доступна. Після вечері Ігор урочисто дістав пляшку віскаря з дьютіфрі і виголосив:

— Так, ми рухаємось повільно, але все ж рухаємось, нам важко, але разом ми долаємо всі перешкоди. Пропоную випити за успішний початок нашого шляху! Несіть сюди ваші кружки.

Валя запротестувала:

— Я не п’ю взагалі.

— Так ніхто і не каже про те, що ми маємо напитись, цей ковток — він як символ нашої єдності. Пані Валентино, не покидайте нашого дружнього кола.

Я не став влаштовувати пусту полеміку про те, що я в сраці мав його дружнє коло і що я не вівся і на більш інтенсивні вмовляння і приводи бухнути. Мовчки підставив кружку, тим паче в мене вже були плани на цей алкоголь. А от Валя таки піддалась на його вмовляння і поступилась принципами.

— Скажу просто, — вів далі Ігор. — За нас!

Ми цокнулись кружками, і я зробив вигляд, що пригубив із неї (це було доволі просто: моя сталева літрова кружка була широка, тож не було зрозуміло, п’ю я чи ні). Зробивши віртуальний ковток задля годиться, я одразу поліз у намет виконувати свій підступний план. Майже кілька діб у одязі, літаки, автомобіль, важкий перехід… Усе, що я хотів, — це помитись, але підходящої води сьогодні ми не бачили. А тут такий подарунок судьби! Я швидко зняв штани, а потім і труси, змочив їх віскарьом із кружки і швиденько протер ними хазяйство і прилеглі території, вдягнув нові труси, запресував старі у рюкзак і увалився в спальник. Тепер у наметі приємно пахло віскариком. Поки я займався гігієнічними процедурами, Ігор вирішив покатувати всіх присутніх ще й своїми вокальними даними: він почав мугикати якусь пісеньку, слів не вдавалось розібрати, але це було однозначно щось знайоме. Вона в’їдалась просто в мозок, та мені під неї вдалось майже миттєво заснути. Я навіть не помітив, як і коли в намет заліз Толік, але вранці він похропував у своєму кутку.

Наступний день був аналогічний попередньому, за тої тільки різниці, що йти ми почали раніше і до часу, коли треба ставати на ніч, задовбались значно сильніше. А на третій день ми зрозуміли, що вчора були ще квіточки. Як на зло, саме під кінець дня ми дуже довго тяглись по схилу, на якому взагалі неможливо було влаштувати табір, і більш-менш придатну галявинку знайшли, вже коли почало темніти. Настрій у всіх, окрім Ігоря, був приблизно однаковий: усім хотілось його вбити. До певної міри я йому співчував, бо і сам колись водив групи і на мене дивились такими ж очима. Але була одна різниця: я в тих походах теж був втомлений і злий, а от цей гад, таке враження, що взагалі не втомлювався, і це дратувало ще більше. Перші дні ми майже не розмовляли, ну так, суто по ділу: те принеси, те подай, те зроби. Друге дихання відкрилось на четвертий день під обід. Ми вийшли до доволі відчутного потічку, і, як підказали нам звуки, трохи вище за течією був водоспадик. І, звісно, всі, крім Ігоря, погодилися з думкою, що треба влаштувати водні процедури та відпочити трохи більше, ніж зазвичай. Бідаха, мабуть, не знав, що чим більша група, тим повільніше вона робить усе, і наша банна годинка затягнулась на чотири. Ігор сидів весь цей час злий як чорт, але нічого зробити не міг: усі хотіли помитись. Зате коли ми нарешті зібрались і пішли, засумували всі, крім Ігоря, бо ми нарешті повністю поповнили водні запаси, які до цього поповнювалися з калюж і болітець. Смакові характеристики такої води, навіть кип’яченої, залишали бажати кращого. Звісно, воду з цього струмка теж було страшнувато пити некип’яченою, але вона принаймні не смердітиме болотом. Є ще один недолік у водних процедур посеред похідного дня: до ночівлі люди знову пропотівають і починають інтенсивно пахнути. Та де ж ти увечері візьмеш душ посеред джунглів? А наступного дня нас чекав новий водний атракціон, однак, на жаль, не такий приємний, як учора.

Ми вийшли до берега досить широкої болотистої водойми. Як з’ясувалося після наших хаотичних спроб розвідати береги в обидва боки, це була річка, і те, що було перед нами, — це ще був не найгірший варіант броду. На щастя, я все ж передбачив таку проблемку і взяв надувний круг і п’яти міліметрову мотузку. Надутий круг дозволяє переправити на собі наплічник, майже його не намочивши, та й людину теж майже сухою. А це особливо важливо з огляду на те, що мокрим доведеться бути в смердючій жижі, повній самого неочікуваного життя. Я озвучив концепцію переправи, і всі з нею погодились, крім Ігоря, бо це було довго. Але йому знову довелось змиритись. Ніхто не хотів лізти в неперевірену воду, якщо була хоч якась можливість оминути сю чашу. Я поліз першим, бо мені якраз оминути її і не світило: власне, за це мені і платили гроші, щоб похід не був аж занадто пеклом. Я прив’язав до себе мотузку, показав Толіку, як її випускати, і з надувним кругом поліз у воду, ні про яке роздягання не могло бути і мови. Майже з перших кроків я відчув, як ноги грузнуть десь по коліно, тож я постарався одразу прилягти на круг. Від бруду це, звісно, не рятувало, але і не засмоктувало в мул. Перегрібши на той берег і знайшовши більш-менш адекватний вихід, я зафіксував мотузку і по ній доправив себе назад. Першим переправленим бажано мав бути сильний чоловік: треба буде як приймати наплічники, так і допомагати вибратись іншим; ну й про всяк випадок. На щастя, Ігор погодився бути першим переправленим (хоч не буде напрягати). Тож я вмостив його на круг, і він сам, як мотор, переправив і мене, і себе, швидко перебираючи руками по мотузці. Та й вибрався він теж непогано, майже не замазавшись. Вже дорогою назад мені спала на думку геніальна ідея зняти після наступної переправи з одного з наплічників дощовик і прикрити ним зад того, хто буде переправлятись наступним. Та й Ігор із бруднющим від багнюки задом буде кумедно виглядати. Цікаво, він повірить, що я справді додумався до цього пізніше, а не просто вирішив із нього познущатись? Так я, власне, і зробив: закинув наплічник Толіка, а назад повернувся з його дощовиком. І, як істинний джентльмен, переправив Таню, акуратно загорнувши її сіднички у водостійку тканину. Ігор допоміг їй вибратись, і вона залишилась майже ідеально сухою а (головне) чистою. У такий спосіб я перетаскав на той берег усіх членів групи і наплічники, відв’язав мотузку з цього боку і на крутому форсажі, який забезпечив Толік, що тяг круг зі мною, переправився до решти. Так, можна було не морочитись, адже тут і так усі постійно мокрі. Але бути мокрим від поту, дощику чи вимазатись болотом ззовні і бути просякнутим смердючою багнюкою наскрізь — це дві великі різниці. І я був живим тому підтвердженням: від мене смерділо, мабуть, метрів на п’ять, і в цій же шмотці мені треба було йти і далі. Зате я відчув, що всі (крім, мабуть, Ігоря) почали ставитись до мене зовсім по-іншому: всі чітко зрозуміли, що я тут не просто для краси, бо зібрати в похід і порадити спорядження — це не подвиг, хоча без цього їм теж довелось би не солодко. А от від своїх куховарських зобов’язань я морозився як бог і делегував їх оточуючим в усі можливі способи. Але цього вечора ні у кого не виникло жодних сумнівів, що я сьогодні не готую. Води на стоянці не було, а наші запаси було складно назвати багатими. А це означало, що помитись мені не світило від слова «взагалі». От зараз пригодився б Ігорів віскарик, треба було частину кудись тоді перелити, та хто ж знав. Поки ми дійшли і облаштувались, тіло почало жахливо чесатись, хоча, роздягшись, я не знайшов на собі (на щастя!) жодних паразитів. Валя відсипала мені трішки своїх вологих серветок, і я зараз не міг від них відмовитись. За пів години протирань я більш-менш привів себе до ладу, а потім зайнявся порятунком того, що не мало альтернативи, а саме черевиками та штанами. Замість сорочки вдягну термуху, а завтра, може, вдасться знайти нормальну воду та випрати одяг. А найнеприємніше — що Ігор явно на мене злився через затримку. Хоч він мав би розуміти, що перебреди ми сьогоднішнє болото всі однаково, швидше б не було. Бо мокрі і брудні були б не тільки ми, а й речі в наплічниках. І це однозначно вилилося б у грандіозне прання за першої-ліпшої нагоди і ще купу неприємностей, одна з яких — це важчі від води речі, які все одно треба було б волокти. Зате від усіх інших я приймав як промені вдячності, так і слова та дії. І це було приємно — бути героєм хоч би в такій дрібниці.

Наступний день минув без будь-яких пригод. Це був важкий та нудний перехід через непроглядну вологу зелень джунглів. Я почав відчувати, що друге дихання якось попідвивітрилось, а третє щось не відчувається. Наприкінці дня всі були виснажені і злі, і тільки Ігор ходив мало не з щасливою посмішкою, що просто не могло не бісити оточуючих. Взагалі від його роздутої ввічливості, що особливо яскраво проявлялась в Києві, не залишилось майже нічого. І це було б нормально: в естремальних ситуаціях всі стають простішими і ближчими (я вже спокійно міг жартувати з Валею, вона виявилась доволі веселою і адекватною малою, просто перший час вона всіх нас дуже соромилась), але Ігор ближчим до нас точно не став, і це було доволі неприємне відчуття. Він був на якійсь суто своїй хвилі. До Тані він ставився взагалі якось дивно, суто формально: він наче і звертав на неї увагу в якихось технічних справах (допомогти з наплічником чи перелізти через дерево), але жодних проявів ніжності з його боку я жодного разу не помітив. Ну хоча б здавалось: усі свої уже давно. Я такого його ставлення не розумів категорично: ну навіть коли він настільки розбалуваний увагою дівчат, що йому вже на них просто насрати, то нащо тоді було перти з собою Таню? Відпочив би від жінок у джунглях у майже суто чоловічій компанії, але ж ні. Він нащось взяв її з собою і наче демонстративно ігнорував її прояви уваги до нього як щось зайве і надокучливе. Для мене як стороннього глядача це виглядало доволі неприємно, і було по-своєму шкода Таню: ми-то сюди пішли за гроші, а вона за гроші могла спокійно залишитися вдома, а не пертись сюди ризикувати життям, та ще й терпіти таке до себе ставлення. А взагалі починала накочуватись якась апатія, про кінцеву ціль маршруту просто не хотілось думати. Усі дії стали якимись автоматичними. Я бував у довгих важких походах, але вони відрізнялись принципово хоча б тим, що все навколо мінялось: гори, ріки, моря змінювали одне одного. А тут ця постійна зелень, за якою просто нічого не видно, тільки іноді клапті білого неба, і то коли пощастить. Так минули ще кілька днів, я вже збився з ліку, скільки ми тут, а яка різниця? Рахувати — це лише засмучуватись, бо в найкращому разі це шлях лише в один бік. Під кінець одного дня ми натрапили на просто ідеальну галявину, яку не потрібно було розчищати, і всі, крім Ігоря, одразу заскандували стоянку. Оскільки готова галявина дещо зекономила час на розчистку, я вирішив прогулятись засвітла і глянути, куди з неї веде доволі виразна звірина стежка. Це і справді була чудова ідея, бо стежка вивела мене до піщаного заходу в доволі широку і відносно чисту річку. Я мало не заплакав від щастя і одразу побіг назад сповістити благу вість решті (ну і заразом швиденько перевзутись, щоб освіжитись перед сном і попрати одяг, аби за ніч трішки висох).

— Народ, там вода є! Я митись, я швиденько.

— А вечерю готувати хто буде? — іронічно запитала Валя.

— Ну ти почни, а я підійду. А взагалі добре, що ти нагадала, — зрадів я. — Дьонь, бери казанки і ходімо зі мною, я тобі воду покажу. Тільки треба буде її трішки відстояти, перш ніж готувати, бо вона таки каламутна. Але піде.

Я перевзувся, набрав пляшок, брудний одяг, і ми з Денисом пішли до річки. Набрали води, Денис поніс її в табір, а я серйозно взявся за прання. В мене назбиралась ціла купа одягу, який того гостро потребував, і головне — одяг, у якому я форсував болото. Звісно, я збирався помитись і сам, але прання взяло трохи більше часу, ніж я думав, і вже почало темніти, проте не це виявилось проблемою. Бо коли я майже закінчив і вже був готовий освіжитись, із сусіднього берегу в розвалочку в річку спустився крокодил. Метра півтора завдовжки, однак купатись от просто зараз мені чогось перехотілось. Тож довелось швиденько протерти себе свіжовипраним одягом і на цьому водні процедури на сьогодні завершити. Повернувся в табір я в депресії: не люблю, коли доводиться так кардинально міняти плани. Валя запитала:

— Як водичка? А ти чого такий сумний, сталось щось?

— Та сраний крокодил наламав купання. Треба буде завтра його заполювати і засмажити, козла такого.

За похід ми не бачили наживо жодного великого хижака, окрім, звісно, слідів. І крокодил у нас під боком усіх трішки збадьорив. Тож довелось їх ще й заспокоювати, що все кидати і тікати не треба, бо він доволі маленький. Мені це вдалося, а от щодо крокодилячої печені — це, звісно, були фантазії. Продовольча криза була ще далеко, але за стільки днів походу організм втягується і починає вимагати більше їжі. А більше її не ставало точно. Тому ідея роздобути м’ясця була доволі здоровою, особливо на такій хорошій стоянці — можливо, тут і багаття вдасться розвести. Але ж цей вилупок Ігор не захоче робити тут дньовку. Навіть пропонувати сенсу немає. Хіба що камінцем по голові стукнути. Тож моя мрія про свіженьке смажене м’ясце так і залишилась мрією. І ми пішли спати.

Ранком ми з Толіком спакувались, як завжди, найшвидше, і, поки парочки м’ялись зі своїми наметами та речами, я вирішив сходити та попри все освіжитись, не втрачати ж таку нагоду.

— Я схожу все ж скупнусь, усім теж рекомендую, хоч вода і каламутна, але вона мокра і є нормальний захід, я вчора перевірив. Вологі серветки — це, звісно, наше все, але нагоду нормально помитись втрачати не варто.

— А крокодил? — зауважив Толік.

— Та скільки там того крокодила? – заспокоїв я скоріше себе.

— Я хочу помити голову, — сказала Таня. — Тільки сходіть хтось зі мною. — І виразно глянула на Ігоря. Але той, мимохідь на неї зиркнувши, буркнув:

— Сходи з Сашком, а я поки спакуюсь, тільки постарайся не довго там.

Таня була обурена такою заявою.

— А нічого, що я буду купатись гола?

— Ну попросиш Сашу відвернутись. Це що, проблема? Ми постійно запізнюємося з виходом, бо хтось ніяк не може вчасно спакуватись.

І він сердито перевів погляд з Тані на Дениса і Валю, що теж копошились біля свого намету і були ще далекі до готовності йти далі. Я вирішив позлити його ще більше і гукнув парочку:

— Агов, давайте освіжіться трохи, бо невідомо, чи буде вода далі. Там реально малесенький крокодильчик плавав, і він злякався мене більше, ніж я його.

— Ні, дякую! — відповіла Валя, скручуючи каремат. — Щось мені ідея купатись з такою фауною не дуже подобається, ми вже якось переб’ємось. — І помахала в повітрі відчутно схудлим пакетом вологих серветок, а потім спакувала його в наплічник.

Толік умостився біля наплічника і, судячи з виразу його обличчя, серйозно взявся за процес після сніданкового досипу. Я взяв мачете, і ми з Танею пішли до річки. Вхід у воду був невеликим ґрунтовим пляжиком, а його походження з огляду на купу різних слідів було явно не рукотворним, а ратицетворним. Хоча зараз я побачив і кілька відбитків котячих лапок. Ну як лапок, лапищ, блін.

— Хто буде купатися першим? — Але озирнувшись, я вже побачив відповідь. Таня саме знімала труси.

— Ти б хоч попередила, щоб я не дивився, чи що? До речі, заходь у воду в босоніжках, бо краще мокрі тапки, ніж порізана якою-небудь ракушкою нога. І не пісяй у воді: ходять легенди, що тут живуть такі веселі рибки, які по гаряченькому можуть туди заплисти, розчепірити гострі плавці, і вийняти їх можна тільки хірургічним шляхом.

— Та твою ж мать, Саш, харе нагнітати, і так тоскно.

Але, судячи з дзюркотіння за моєю спиною, вона мене таки послухала. Потім я почув шурхотіння липучок її босоніжок. Вона підійшла до мене ззаду і трохи повернула. Потім я почув плюскіт води. А згодом вона сказала:

— А нічого, що ти маєш дивитись, щоб мене не зжер крокодил, а ти оце дивишся куди завгодно, тільки не на воду?

І я розвернувся. Вона стояла обличчям до мене по пояс у воді і лукаво посміхалась. Поділене надвоє волосся ледве прикривало її соски. Вона з мене явно знущалась, і я не міг не відповісти їй тим же:

— Та хіба він тебе з’їсть? Глянь, який він маленький, он ззаду тебе пливе.

Ну звісно, волосся, що вона так старанно укладала, розметалося, коли вона різко озирнулась і прожогом вискочила з води. На березі вона сховалась за моєю спиною. Це було дуже приємно: завжди тішить, коли хтось вважає тебе захисником. Але, мабуть, основний кайф моменту — це були її груди, що притислись до моєї спини. Оцінивши ситуацію, вона ляснула мене по потилиці, але не так сильно, як я заслуговував.

— Ай! Ну ти перша почала. Ти взагалі думаєш, як я тепер житиму? Тобі добре: ти з хлопцем у наметі, а я навіть подрочити нормально не зможу зі своїм сусідом. Треба було брати окремий намет, а я протупив. Та він ще й хропить. Я більше не буду, чесно.

— Не ний, ти тут не один страждаєш, — якось аж занадто сумно сказала вона. — Та і ви з Толіком дуетом так херячите, аж гай гуде, так що йому теж не солодко.

І вона зайшла у воду знову, вже нікуди мене не розвертаючи. Я вирішив зайти теж: зрештою, я вже все бачив, та і щоб час не гаяти.

— А ти чого в трусах? Так нечесно.

— Ну, по-перше, мені нема особливо чим хвалитись, а по-друге, у цих широтах водяться інші рибки, що можуть прийняти його по вигляду і по запаху за шматочок не дуже свіжого м’ясця і зробити кусь, я по «Діскавері» бачив. А він мені дорогий як пам'ять, я з ним все життя прожив і розставатись не хочу.

— От хитрюга, а мене попередити не треба було?

— Ну так у тебе там нема що відкушувати, та і в рибки так паща не розкриється.

— Це ти на що натякаєш?!

— Ой, я якось не подумав, як це неоднозначно прозвучало.

— Подай шампунь, раз ти все одно самий вдягнений.

Я теж вирішив помити голову, коли вже і шампунь під рукою. Закінчивши гігієнічні процедури, ми вийшли на берег. Таня трохи вдягнулась, а я накинув ще вологу від вчорашнього прання сорочку і перевдягнув труси. Коли я обернувся, Таня була зовсім поряд і якось дивно на мене дивилась.

— Дякую!

— Ти чого? За що?

— За все.

Вона стояла зовсім поруч, у кількох сантиметрах. Ми майже однакового зросту. Вона ще трохи наблизилась і поцілувала мене. Ну, легенький дружній цьом як додаток до «дякую» — це ж абсолютно нормально. Але це був не легенький дружній цьом: її язик вже боровся з моїм за простір мого роту, руки обвились навколо шиї. Я обійняв її і притис до себе, десь там далеко в голові все ще метушилась думка про те, що коли нас застукають, то мені скоріш за все жопа. Але жити цій думці було недовго. Мої руки заходились блукати по її бездоганних, апетитних і таких бажаних формах, а її рука опинилась в моїх трусах. І тут зі стежки почувся голос Толіка:

— Ну що ви тут так довго? Всі вже чекають.

Таня миттєво вислизнула з моїх обіймів і, підхопивши решту речей, швидко пішла вбік табору, дорогою кинувши Толіку, який вийшов на берег:

— Вже йдемо.

Добре їй, а мені довелось присісти і зробити вигляд, що я вожусь із застібкою босоніжок. Толік підозріло на мене глянув і спитав:

— Ви що тут, трахались?

— Ні, поки тільки лизались, а тут прийшов ти і все наламав.

— А-а-а, ну заливай-заливай!

Органічно не люблю, та і не вмію брехати, але іноді сказана в жартівливій або перебільшеній манері правда може чудово заміняти брехню. Ну і щоб остаточно з’їхати з теми я запитав.

— Купатись будеш? Давай швиденько.

— Ну зараз гляну. — І як спеціально в цей момент з сусіднього берега у воду плюхнулось щось сіре і продовгувате. — Та ну його нах!

Ми повернулись у табір, я швидко перевзувся, і ми пішли. Ігор нічого мені не сказав, просто був незадоволений у фоновому режимі. Ну а на Таню я старався не дивитись.

Погода стала сухішою (або ми вже звикли до цієї вологості), іти теж стало легше, усе частіше під ногами були звірині стежки, по яким і проклав свій шлях невідомий мандрівник, маршрутом якого ми зараз ішли. Прорубуватись, звичайно, доводилось і зараз, але йти було однозначно простіше. Пересування стало щоденною рутиною, у довкіллі вже нічого не дивувало і не цікавило, вся звірина старалась триматись від нас подалі, але її було багато. Ми звикли до шурхоту, криків і тупотіння навколо. Ми були тут чужі. Хоч ми і старались триматись одне одного, але майже не розмовляли. Можливо, економили енергію.

Цей день нічим не здивував: він був такий самий, як і вчорашній. Близько шостої прийшли на невелику галявину, і Ігор знову сердився, що ми надто рано стаємо. Але ми вже не велись. Усі чудово знали, що розбивати табір, готувати їжу і готуватись до сну краще засвітла і що сонце в екваторіальній зоні сідає і встає дуже швидко. Після того як поставили намети, Таня як завжди взялась допомагати мені куховарити. Але тільки зараз я зрозумів, що вона просто не хоче зайвий раз залишатись з Ігорем наодинці. Поки варили їжу, ми старались не дуже дивитись одне на одного. Поряд бігали Валя та Денис. Але коли всі поїли і я поставив кип’ятитись воду зі вчорашньої річки і всі розсмоктались по своїх наметах, наші погляди нарешті зустрілись. Часом буває так, що, не кажучи ні слова, можна сказати абсолютно все. Їй було важко не фізично, у неї з Ігорем було щось не так. Та що тут казати, у всіх з ним було, і мабуть не щось, а все не так. А їй треба було кожен вечір іти спати в один із ним намет. Вона була вже не з ним, але коней на переправі не міняють. Ми були в його розпорядженні, і формальних причин все кидати і розвертатись назад у нас не було. Тільки відчуття тривоги. Він був абсолютно чужий усім нам, а Таня ще й явно починала його боятись, хоча лякливою точно не була. Це неправильно, похід зазвичай зближує або розбиває на нові групи, але зараз мені стало зовсім зрозуміло, що є всі ми, а Ігор — геть окремо. Хоч він і йде з нами, часто перший, рубає стежку, їсть одну їжу, але він чужий. Тільки зараз я зрозумів, що він ніколи ні з ким із нас не говорив. Не в плані якихось справ, а просто щоб потеревенити. І якщо спочатку я думав, що Толік і Таня — це його команда, то тепер я вже точно знав, що ні. А що я міг їй сказати? «Давай втечемо»? Чи спробувати підняти бунт? А яка причина? Ми всі підписались на цю експедицію і взяли за неї гроші. Правда, як виявилось, тільки одна людина знає, за чим ми власне йдемо. Але ж це було і з самого початку зрозуміло, просто не так очевидно. Пропонувати їй переночувати в одному наметі з Толіком і мною? Так а що це змінить в глобальному плані? Ми реально на підводному човні, і нам звідси нікуди не подітись, а гірше такий крок може зробити усім. Вода закипіла в обох каструльках, табір накрила ніч, у нас більше не було приводів не розходитись по наметах. І ми розійшлись. От тільки я не зміг видавити з себе «на добраніч» і тихо сказав:

— Тримайся!

А у відповідь почув вже знайоме, таке солодке і гірке водночас:

— Дякую.

Толік у наметі вже хропів на всю. А я ще довго не міг заснути, згадуючи її ніжні губи і дивовижні зелені очі. Розслабся, Саша, вона тобі не світить, у вас принципово різні вагові категорії в метафоричному сенсі, жодного майбутнього у вас немає. Та хрін із ним, із майбутнім. Тут би хоч разок, а ще краще кілька, і це вже некислі такі спогади. Втекти б із нею разом, по дорозі до цивілізації я ще буду героєм і крутим, а там, звісно, я знову стану ніким, таж це буде потім. Блін, та гори все вогнем, навіть заради однієї ночі з нею можна ризикнути і більшим, ніж неотримання решти грошей. Ну що він зробить, поженеться за нами? Та він нереститься за кожну хвилину затримки, а в цивілізації він вже нічого нам не зробить. Треба валити вдень. Відстанемо трохи, а потім на всіх парах по вже прорубаній стежці, трохи відійдемо трохи вбік, поставимо намет, а потім потихеньку назад, йти майже завжди в південно-східному напрямі. Та і яка-неяка стежка має залишитись, заростає, звичайно, дуже швидко, але все-таки пройшло шестеро слоненят, вона просто мусить читатись. Так я багатів думкою, як той дурень, аж поки не заснув. Ранок нічим особливо не відрізнявся, я впакував собі додатковий балон із газом, пояснивши це Толіку тим, що їжі в мене стає все менше і я вирішив його пожаліти трохи. Довелося ще відбиватись від пропозиції пожаліти його ще на купу речей. Намет і так був у моєму рюкзаку. Їжі в мене було мало, але насправді на перекусах можна було протягти ще довго. Я дивився, як спаковуються Ігор з Танею, наче все як завжди, хоча настрій у Ігоря явно покращився: він знову посміхався і не дуже вдало жартував, як і на початку походу. Це мене трохи стривожило. Може, вони помирились уночі пару раз, а я як дибіл запропоную тікати щасливій дамочці? Але Таня не виглядала щасливою. Вона говорила мало і навіть не пробувала жартувати. А в її випадку це була погана ознака. Діяти треба було десь після другого перекусу, краще спонтанно. Я і так часто був замикаючим. Треба, щоб вона опинилась поряд, трохи відстанемо — і дьору. Ну або з мене похіхікають і я почуватимусь ідіотом до кінця експедиції. Дивно, та у запланований момент Таня трохи пригальмувала, порівнялась зі мною і попросила перевірити, чи однаково затягнені лямки на наплічнику, хоча все там було рівно. Ми пішли далі зовсім поряд, вона попереду, я за нею. Зараз, треба зараз, але мене скував страх: ну хто я такий, що я взагалі собі надумав, може, ото в неї було таке собі дружне «дякую», а я вже собі нафантазував, язик не повертається її позвати, але ж вона сама відстала, ну може це просто співпадіння, а настрій — так вона просто задовбалась, як і всі ми. Так я і брів за нею, весь як із вати, але врешті наважився і спитав зрадницьки тремтячим від хвилювання голосом:

— Тань, може втечемо?

Вона розвернулась до мене. Її очі були найкращою відповіддю. А потім вона відповіла і вголос:

— Давай, просто зараз!

Але ми не встигли. Зі стежини почулося вже знайоме мугикання Ігоря, проте зараз воно було набагато голосніше. І я побачив, як змінюється обличчя Тані: з напруженого і готового на будь-яке безрозсудство воно стало м’яким і розслабленим, якимось зовсім дитячим. Не буває таких облич у дорослих людей. Хоча ні, бувають, коли ті сплять. М’язи розслабляються, і звична життєва маска спадає, звільняючи те саме дитяче личко, що під нею ховається. Але зараз, попри те що вона стала ще гарнішою, це нічого доброго не означало. Я сам зрозумів, що провалююсь у себе. Все моє напруження і страх теж почали розсіюватись. Ритмічні звуки наближались, і вже нічого не хотілось, стало спокійно і якось байдуже на все. Підійшов Ігор. Він вже мовчав. Так само мовчки взяв Таню за руку і повів за собою. Провів трохи вперед і сказав до всіх:

— Хороше місце для стоянки, чекайте мене тут.

Всі (і я теж) синхронно скинули наплічники, він оглянув нашу вервечку і теж скинув наплічник, знову взяв Таню за руку і повів уперед. А я тупо проводжав її поглядом, поки вони не зникли в хащах. Я все бачив і все розумів, але не міг реагувати ніяк. Тіло наче паралізувало, та і думки були якісь загальмовані і неадекватні. Лише одна думка колола мене наче голкою, не даючи заснути остаточно: «Я не встиг!». Ця думка робила гірко і боляче, в загальному спокої мого нинішнього стану від неї хотілось просто вити, але голос теж мене не слухав, цієї думки явно не вистачало, щоб вийти із заціпеніння. І тут я побачив її. Або його. Коротше, здоровезну коникоподібну комаху. Воно (отак буде точніше) проповзло по наплічнику, залізло мені на ногу і спокійнісінько подряпалося вгору. Я відчував його вагу, відчував, як його кігтики прошивають штанину і дряпають ногу. Воно піднімалось все вище і вище, а в мені наростали панічний страх і огида. Змахнути, розтоптати тварюку — треба зробити хоч щось. Комаха вже подолала живіт, я бачив її огидну зелену морду і вусики, а вона і не збиралась зупинятись. Рівень огиди і паніки був такий, якого я не відчував ніколи. За звичайних обставин я б просто не дав їй на себе залізти чи змахнув би одразу і вдав би для оточуючих, що це просто неприємна фігня (не казати ж, що в мене інсектофобія; насправді при житті у місті вона майже не заважає, та й обставини, коли ти не можеш змахнути чи розчавити свій жах, майже ніколи не трапляються). Тварюка доповзла до шиї і торкнулась її якоюсь частиною свого тіла. Я, мабуть, заверещав і змахнув її з себе. Мене тіпало, а серце калатало як навіжене, мені все ще здавалось, що ці огидні лапки копошаться по всьому моєму тілу. Проте я доволі швидко оговтався, згадав, що сталося, і, оцінивши ситуацію, підбіг до Толіка. Він (як, мабуть, і я) спав із розплющеними очима. Я поклацав перед ними пальцями — жодної реакції. Легенький ляпас нічого не дав, я потряс його — теж нічого, я закричав:

— Ти боєць чи шматок лайна, ану роздуплись, слабак!

І вліпив йому відчутного ляпаса . Спроба прикластись з іншого боку наразилась на удар під дих. Я склався на землі біля його ніг.

— Ти чого б’єшся? — спокійно спитав він.

Мені було складно заговорити після його удару, але я показав на Дениса і Валю і якось видавив:

— Глянь на зомбаків. Ти теж таким був. Зараз якось будемо їх будити.

Толік підійшов до парочки, а я якось піднявся (живіт сильно болів) і пошкандибав слідом.

— Ти як сприймав оточуючий світ, ну, коли я тебе бив?

— Та ніяк. Просто якось так зло взяло: хтось мене лупить, а я не захищаюсь.

— Тобто ти нічого навкруги не бачив? Я просто бачив, та й у тебе очі були відкриті.

— Та наче нічого, ніби пелена якась. А що це взагалі було?

— Ігорьок! Треба якось роздуплити парочку. Наче допомагають страхи. Мені, коротше, треба налякати їх як слід або розізлити. — Я наблизився до Толіка і прошепотів йому на вухо: — Забери Дьоню з поля зору Валі і зроби вигляд, ну там звуки, що б’єш його, тільки не бий по-справжньому, а то я мало не здох.

Треба віддати йому належне: він спокійно підійшов до Дениса, згріб його, заніс за спину Валі, акуратно поклав і почав гупати по землі кулаком, примовляючи щось у стилі:

— Ну шо, дрищ, довистьобувався? Тобі твоя тьолка не поможе!

Сказати, що подіяло, — це не сказати нічого: я ледве встиг відтягти від Толіка Валю, що розвернулась і кинулась на нього майже миттєво. Оце сила любові.

— Та тихо ти, — постарався заспокоїти її я. — Ніхто нічого поганого йому не робить. Точніше робить, але всім нам. Ми всі були у відключці, це Ігор зробив. Страх або якесь потрясіння допомагає вийти з цього стану. Залишся з ним тут. Може, якось налякай. Ми побігли рятувати Таню.

Я вийняв свій мачете і смикнув за руку Толіка. Напрям я пам’ятав. Він без лишніх слів дістав і свій мачете і пішов за мною. По дорозі я знайшов камінець і дав його Толі.

— Ти наче казав, що колись і диск метав. Я взагалі не вмію нічим кидатись, відволічу його, а ти кинеш, бо щось мені здається, що в нього є ще й ствол на додачу.

Толік кивнув. Він і зазвичай не був дуже говіркий, а зараз був самою зібраністю, тупо машина для вбивства. Скоріш за все йому теж здорово не сподобалось те, що відбувається. Дуже скоро ми вийшли на галявину. Це не була звичайна поляна, це було ідеальне коло — доволі велике і абсолютно рівне, без жодної рослинності, лише чорна земля. У центрі кола спиною до нас стояв Ігор, а біля його ніг на колінах спиною до нас стояла Таня. Я заговорив, обходячи його збоку:

— Слухай, я так розумію, що ми вже пришли куди треба, і щось тут ніякого закинутого міста я не бачу. Може, ми тепер спокійно підемо назад, а ти залишайся тут, роби свої справи, але вже без нас?

Він розвернувся до мене і, як я і думав, направив на мене пістолет, схожий на ТТ, але яка вже різниця, із чого в тебе ціляться. І замугикав свою срану пісеньку. Я закрив вуха, але в цей момент на галявину вибігли Валя з Денисом, і Валя пронизливо заверещала, заглушаючи і збиваючи його ритм. Він перевів пістолет на неї і крикнув:

— Заткнись!

Але вона не замовкла. Я зрозумів, що коли щось не зроблю, то він вистрелить в неї, і швидко зробив до нього кілька кроків. Він перевів пістолет на мене, і в цей момент Толік метнув камінь. Метнув — це не те слово. Я такого красивого і точного кидку не бачив ніколи в житті. Доволі велика каменюка летіла прямо в голову Ігоря, але той, не дивлячись і не напружуючись, трохи відхилився назад, і камінь просвистів мимо, прямо перед його носом. Це була поразка. На галявині не було більше жодного камінця, ми стояли тут усі, а в його обоймі було однозначно більше чотирьох патронів. Навіть якщо я зараз піду під кулю, Толік не встигне добігти. Та й те, як він від камінця ухилився… Не факт, що Толік зможе щось зробити, от тільки якщо я в Ігоря вчеплюсь, але з кулею всередині я навряд чи буду живчиком. Із роздумів мене вивела Таня: вона встала за спиною Ігоря і розвернулась до нас обличчям, у неї було все таке ж спокійне і щасливе обличчя, але щось було не так. На грудях у неї була якась пляма. Мій мозок відмовлявся вірити в те, що бачать очі: вона простягла вперед руку, на її долоні було щось темне і живе, воно трохи ворушилось, мене почало трусити. Не може людина з діркою в грудях і зі своїм серцем в руці бути такою щасливою. У цьому було щось огидне і заворожуюче водночас. Вона посміхнулась і сказала:

— Це вам усім!

Ігор обернувся назад, і вперше я побачив на його обличчі лють. Він закричав:

— Ні-і-і!

І я спробував рвонутись до нього, розмахнувшись мачете. Це вже не мало жодного сенсу, але в цей момент мені хотілось зробити хоч щось, аби заглушити біль, який здавив груди. Як я і думав, він миттєво повернувся до мене і вистрелив. Ну як «вистрелив»: я чомусь побачив, як куля вилітає зі ствола і наближається до мене, але з кожною секундою все повільніше і повільніше, хоча, мабуть, не секундами вже мірявся час, у якому ми опинились. Я перевів погляд на Таню. Вона дивилась на мене, її обличчя почало світитись, а потім вона просто зникла. Хоча ні, не просто зникла. Я вже не пам’ятав її, хоч прекрасне обличчя і стояло перед очима. Я вже не міг згадати, що мене з нею пов’язувало. Залишилось лише відчуття втрати: от вона зникла — і зникла якась частинка мене. Час зовсім спинився або став індивідуальним для кожного з нас. І тоді я почув голос. Він звучав і всередині мене, і ззовні, і повсюди, проте я знав, що чую його тільки я.

— Ти можеш обрати одну здібність.

Я чомусь знав, що ніяких торгів із ними чи з ним, хто б не був цим голосом, вести просто немає сенсу. Все було сказане: здібність, одна або нічого, все, що хочеш, на що вистачить фантазії, не продешеви, ти знаєш, що було платою за цю можливість. І я сказав чи подумав (зараз це було одне і те саме):

— Я хочу переміщувати предмети, речовини, їхні частини та складові, а також людей, у тому числі себе та інших живих істот, із будь-якого заданого або невизначеного місця в будь-яке задане або невизначене місце. Видобувати з цілих предметів фрагменти потрібної мені форми. Все має спрацьовувати саме тоді, коли мені потрібно, і в оптимальній формі і не повинно мені зашкодити. Хочу опинятися в потрібних мені місцях або біля потрібних мені людей і отримувати необхідні мені речі і речовини, навіть якщо я точно не знаю, що саме мені потрібно. Все це не має вимагати від мене жодних зусиль і не повинно ніяк позначатись на самопочутті. Також мають працювати заздалегідь задані установки: наприклад, кулі, випущені в мене, мають зникати і з’являтись на траєкторії, що мені не зашкодить, адже в момент пострілу я просто не встигну дати команду. Розміри предметів теж не повинні мати значення — від найдрібніших компонентів атомного ядра аж до континентів. Це ж по суті одна здібність?

— Так, — відповів голос у моїй голові. — Це можливо. Платою за це буде твоє попереднє життя. Тебе забудуть всі люди, яких ти знав до цього моменту, а ти — їх. Ти ніколи і в жодний спосіб не матимеш біологічних дітей. Твоя здібність не дасть тобі безсмертя, як не старайся, а набагато довше ста років не проживеш. Якщо тебе влаштовує ціна, здібність твоя.

— Я згоден.

Все зникло: голос у моїй голові, і особливий хід часу, і чорна галявина. Зараз я стояв на звичайній, невеликій, порослій зеленню галявині, а поряд було четверо людей. Я не пам’ятав їхніх імен, але вони були по-своєму знайомими мені, із кожним асоціювались якісь відчуття: отой голий патлатий мудак точно поганий, але я ніяк не міг згадати обставин, чому він поганий, а решта хороші. Але про всяк випадок треба застрахуватись. Якщо він спробує зробити мені щось погане, то хай вся вода і її компоненти зникнуть із його організму і хай цю установку я вже не зможу скасувати. Надалі, щоб зробити ту ж дію, мені треба буде направити руку в бік жертви і сказати чи подумати: «Випаруйся». Але чому він голий? Хоча не зовсім, окуляри лишились. Стоп, я теж голий, от блін, блін, я не просто голий, зникли навіть пломби в зубах і язик неприємно торкався гострих країв дупел. Троє інших були вдягнені і стояли трохи далі від мене: двоє хлопців, дуже різних на вигляд, і гарненька руда дівчина. Але нас було шестеро! Темноволоса зеленоока красуня, що подарувала нам своє серце, теж була в нашій групі? А може, ні? Про неї в мене залишився тільки один кадр у пам’яті: як вона стоїть із простягненою рукою, де лежить серце, слова: «Це вам усім!» і — біль. Але довго розмірковувати не довелось. Першою заговорила руда дівчина, і зверталась вона не до мене:

— Ігорь, що це все означає?

Судячи з усього, з її пам’яттю було все набагато краще, але відповіді вона так і не отримала. Патлатий, якого, значить, звали Ігорем, глянув на свою пусту долоню і сказав:

— Тепер він мені і не потрібен. Всім мовчати і не рухатись! Ви були не гідні цього. Я так довго чекав цієї миті, стільки часу готувався, а ви — просто тупі нікчеми, сміття, біомаса. Мені, звичайно, буде трохи складніше вибратись самому. Але ви мене настільки дістали, особливо ти, жирдяй, що я просто не можу втриматись і відмовити собі в маленькій насолоді. Повбивайте один одного!

Поки він промовляв, я зрозумів, що не те що не можу рухатись чи говорити, а й не хочу чи навіть не вмію цього робити. У голові взагалі не було думки, що це в принципі можливо. Але загальний контекст його слів не залишав сумнівів: треба було щось робити. Але я не встиг, і мене боляче укололо гірке відчуття, що не встиг я знову. Проте надовго цього відчуття не вистачило. Після останньої фрази мене переповнили абсолютна лють і ненависть до тих трьох. Відчуття були настільки сильними і водночас солодкими, що аж перехоплювало дух. Жодних сумнівів чи роздумів, не кажучи вже про боротьбу, у мене не було. Я сам цього хотів і — головне — міг, мені навіть не потрібно було до них підходити. Моє обличчя розплилось у хижій посмішці: ну що, тупі нікчеми, отримуйте! І я простягнув в їхній бік руку. Останнє, що я побачив, — це були очі рудої дівчини. В них не було ні страху, ні докору: просто вона все зрозуміла і в її очах були сум і прийняття. Здоровань наблизився до худого темноволосого хлопця і спробував вчепитись руками тому в горло, але не встиг. Я прокричав, ні, проволав: «Випаруйтесь!». І вони всі не просто розсипались — вони вибухнули. На землю спочатку попадали рештки їхнього одягу, а потім на поляну почав сипатись попіл. Він вкрив її наче сніг. Від моєї люті нічого не лишилось. І таке враження, що і від мене теж: вона, здається, витіснила все. А як її не стало, залишилась пустота. Проте побути наодинці з моєю пустотою не вийшло. Я почув сплески долонь і насмішкуватий голос:

— Ти диви, який ти, виявляється, злий! Ти, може, мені б і пригодився, але мене ти бісив найбільше, а вбивати я тепер і сам можу. Хіба не так ефектно, але я щось вигадаю. Що, хотів вкрасти в мене цей тупий шматок м’яса? Я своє нікому не віддам! А тепер, — він розвернувся і відійшов метрів на п’ять, повернувся знову і сказав: — Зроби те саме з…

Але закінчити він не встиг, його розірвало, і на галявину та на мене знову опустився шар попелу. Моя установка спрацювала тільки тепер. Я залишився один. У вухах дзвеніло від вибуху.

Проте на цьому мої проблеми не закінчились. Я все ще не міг поворухнутись. Мабуть, перша його установка відмінялась тільки на час роботи другої і залишилась працювати навіть після його смерті. І цей факт засмучував. Я стояв голий посеред екваторіального лісу і не міг поворухнутись. Із цією ситуацією треба було щось робити, але що? Певний час я просто стояв і тупив, жодних ідей у голову не приходило, і ніяких способів хоч якось поворухнутись я не знайшов. Але постояти і потупити спокійно мені теж не дали. На ногу щось заповзло. Лапки цієї тварюки неприємно лоскотали шкіру, а я навіть не міг глянути, що там. Однак і цього було замало: комасі моя нога явно сподобалась настільки, аби не тільки по ній лазити, а і їсти. Укус був дуже болючий, та я не міг ані зігнати комаху, ані навіть закричати. Мене почала розбирати злість: я, весь такий тепер всемогутній, буду тупо з’їдений мурахами в цьому довбаному лісі! І це після всього, що я пережив! Ні, так не має бути. Ну точно! Я можу тепер переміщувати будь-що. І я видав установку: всі комахи, їхні личинки, гусениці не повинні наближатись до мене ближче, ніж на п’ять метрів. Полегшення було неймовірне. Тварюка з ноги зникла, але укус все ще болів. Так, це вже краще. Врешті, я можу переміститись звідси кудись. І їжу з водою переміщати собі у шлунок. Але це все одно срака: я уявляв своє самодостатнє життя динамічнішим за нерухомий стовп. Хоч мене і не діставали тепер комахи, але стояти ставало все важче, почала нити спина. А ідей, як вийти з цього стану, все ще не було. Ні, не можна здаватись. Я одного разу вже вийшов з цього гіпнозу (до речі, завдяки комасі), і, мабуть, тому що не пив того віскаря, коли перший раз лунала пісенька. Події пам’ятались якось дивно, наче я був їхнім єдиним учасником, без жодних дійових осіб. Відсутність зілля в організмі ослабила гіпноз, проте зараз ніякого зілля не було. Це була його суперздібність, яку він отримав одночасно зі мною, неймовірна сила, яку я не можу перебороти силою волі. Ну точно бухло! Я не п’ю, бо колись кілька разів допивався до такого, що забував, що і як робив. Це наче від того, що багато клітин мозку померли, а інформація записувалась саме на них.

Отже, можна спробувати, тільки установку поточніше. І непогано було б зафіксувати, що він говорив. Переді мною з’явився стовп, на якому просто навпроти обличчя була прикріплена сталева табличка. І я переніс туди монолог патлатого очкарика, якого звали Ігор. Слова з’являлись заглибинами на пластині, наче їх гравірували лазером. Перечитавши текст, я залишився задоволений: тепер можна і забувати. Я забув уже і так майже все, що мені втрачати. Хай ті нейрони, які запам’ятали установку не рухатись і мовчати, або зв’язки між ними зникнуть — і бажано, щоб це не зашкодило мені. Я взагалі нічого не відчув — ні головної болі, ні ще чогось — і вже був готовий злякатись по-справжньому, але якось незручно переставив ногу і впав на землю. Від радості я аж закричав: я знову міг рухатись і говорити, ну в цьому разі кричати. І тільки піднявшись на ноги, я потихеньку почав розуміти, що взагалі сталось. Я був голий і весь перемазаний сажею, галявина була засипана попелом, і від розуміння того, що це за попіл, мені стало погано. Я не пам’ятав, звідки я прийшов, наплічник із речами залишився десь в п’ятдесяти метрах звідси, нічого схожого на стежку я не знаходив. На щастя, я згадав, що можу просто перемістити наплічник до себе, і не лише свій. Так я і зробив. Переді мною з’явилося три наплічники. Порпатися в них я не став. Все, що мене цікавило (мобілки і документи), з’явилось у руках саме. Я інтуїтивно відчував, що маю замести сліди свого хоч і вимушеного, але злочину. Я знищив телефони, просто наказавши в них окислитись усьому, із чого вони зроблені. І цього було досить, щоб вони згоріли та перетворились на порох. А потім я взявся за паспорти. Коренастого здорованя звали Анатолій Петренко, темноволосого худого хлопця — Денис Остапчук, а руду дівчину — Валентина Капочка. Капочка-а-а-а-а! Я не витримав. Я борсався на землі і кричав, а потім ревів як дитина. Це було як знущання — не зникли документи і речі, а відповідно і пам'ять, саме про тих людей, у смерті яких я винен. Десь удома їх пам’ятають і чекають на їх повернення, а їх уже не повернути. Трохи заспокоївшись і взявши себе в руки, я подумав, що не можна їх так залишати, зрештою хоч прах має повернутись додому. Переді мною з’явились дві (я чомусь знав, що так правильно) скриньки з зеленого нефриту. Більша таких розмірів, щоб вмістити прах одразу двох. Від розуміння того, що я можу розділити те, що не зміг би розділити ніхто на землі, веселіше мені не стало. У меншу я помістив прах Толіка, а в більшу — Дениса і Валі. На кришці їхньої скриньки я проявив знак Інь-Ян. Галявина і я стали значно чистішими. Я наказав решті попелу щезнути з мого тіла, бо тепер не було сумніву, чий він.

— А ти залишишся тут назавжди, тупий нікчема!

У траві за кілька метрів від мене щось блиснуло. Підійшовши, я побачив окуляри Ігоря. Без скелець. Але ж вони залишились після того, як усі речі зникли. Я підібрав їх і роздивився. Хороша позолота по сталі. Що дивно — ніякого маркування чи бренду, а всередині обідків, що тримають скло, якісь значки. І тут мені стало страшно, от просто так — ні з того ні з сього. Я взагалі не дуже лякливий, скоріше пригальмований, не встигаю злякатись вчасно. Але зараз боятись взагалі не було чого. З’явилось нав’язливе відчуття, що за спиною хтось стоїть, хтось дивиться з джунглів. Я викинув оправу, але це не допомогло. Ситуація погіршувалась ще тим, що почало темніти і тіні, що наповзали на галявину і на мене (таке враження, що з усіх боків), ніяк не допомагали заспокоїтись. Так страшно мені не було ніколи в житті. У мене цокотіли зуби. І чим темніше ставало, тим страшніше мені було. Відчуття, ніби за спиною хтось стоїть, було таким сильним, що я крутився на всі боки. У тінях та темних плямах на землі мені почали ввижатися величезні огидні комахи, що копошились там, проте поки не виповзали на світло. На світло, якого майже не залишилось. Я чітко зрозумів: коли залишусь тут ще хоч на трохи, то збожеволію. І я закричав:

— Хочу опинитись з усіма речами на безлюдному острові посеред океану! І головне, щоб там був день і не було цього страху!