Гетьман майбутнього

В очі вдарило яскраве світло, а по голові — наче мішок піску. І заклало вуха. Сонце тут було ще високо. Страх одразу пройшов, наче й не було. Трохи отямившись, я роззирнувся навколо. Я і справді опинився на острові і стояв на доволі широкій смузі білого піску. З трьох боків було видно тільки пісок і воду, але в центрі острівця була якась рослинність. Поряд зі мною на піску лежало три наплічники, стирчав у піску стовп із табличкою, яку зовсім не хотілось читати, і валялася купа лахміття, на яку я не хотів дивитись. У джунглях ці речі зливалися з землею, але тут вони яскравими плямами нагадували мені про те, що я зробив із їхніми власниками. Не треба було переноситися з усіма речами, дещо варто було залишити. Та все, мабуть, варто було залишити? Ні, досить, самокопанням можна буде зайнятись потім, зараз головне — що я живий, а все інше… а всі інші мертві. Я перемістив наплічники й речі під тінь пальм, а сам пішов за ними слідом пішки. Гарячий пісок приємно огортав босі ноги, що мало не два тижні безперервно парились у постійно мокрих черевиках. Так і не дійшовши до пальм, я розвернувся назад: треба спочатку скупатися в океані. Освіжусь, поставлю намет — і спати. Я ще ніколи не купався в океані. Зайшовши метрів на десять у воду і зрозумівши, що сильно глибше, чим по коліна, не стає, я вирішив далі не йти: втома навалювалася все сильніше, тупо було б вирубитись тут і потонути. Тому я приліг, трохи сполоснувся теплою солоною водою, встав і перемістився до наплічників, сил іти вже не було. Не знаю, як я поставив намет. Мабуть, спрацювала звичка, та і конструкція була знайома. Але перед тим як залізти всередину, я подумав, що досить мучитись із карематом, мій похід закінчився, і на підлозі намету з’явився матрац, а потім простирадло, подушка і легенька ковдра. Я думав, що, торкнувшись головою подушки, одразу вимкнусь, але це був передчасний оптимізм. Нарешті я зрозумів, наскільки хочу пити. Якби я не міг отримати будь-які речі чи матеріали, на цьому острові мені б не вижити, адже прісної води тут скоріш за все немає. Я повернувся на бік і трохи припіднявся на одній руці. В іншій руці з’явилась пляшка холодного молока. У такі моменти я як ніхто розумів успіх компанії «Де Бірс», який почався з того, що її засновники купили холодильні установки і почали продавати охолоджену воду шукачам алмазів. Я був настільки виснажений, що не факт, чи впорався б із кришечкою. Але це вже не було для мене проблемою: кришечка сама зникла разом із пояском. Вона вже не була потрібна: випити літр молока залпом — це взагалі ні про що. Але на першому ж ковтку я зрозумів, що все не так просто. Холодне молоко викликало жахливий біль у кількох зубах, які залишились без пломб.

— Ні, так не піде, — подумав я. — Я ж хочу пити! А хай це молоко опиниться одразу в шлунку.

Пляшка спорожніла, а в животі відчулась приємна прохолода. Та я все одно хотів пити. Тож я дав установку пляшці наповнитись до половини природною мінеральною водою, що витікає з землі теплою, і хай вона буде максимально корисною для мене. Такої гидоти багато все одно не вип’єш, зате пити точно перехочеться. Пляшка на третину заповнилась мутноватою від бульбашок рідиною. Я зробив ковток. Зуби, звісно, відреагували, проте вже далеко не так інтенсивно, як на холодне. Та і вода пилась доволі приємно. Мабуть, я зараз і не таку бурду випив би із задоволенням. Нарешті я знову відкинувся на подушку. Їсти не хотілось точно. Від самої думки про їжу ставало трохи мутно, та і що його їсти такими зубами? Із ними точно треба було щось робити. Я не хотів поки бачити людей, однак із такими зубами гратись у затворника вдасться не довго. Хоча, може, спробувати якось самому їх заліпити? Може, якимось природним чином? От наприклад, щоб ті клітини дентину, чи як він там називається, акуратно повбудовувались у стінки дірок, заростили їх, ну і в процесі цього щоб всякі шкідливі бактерії, що спричиняють руйнування зубів, звідти зникли. І емаль щоб відновилась теж. Там, де вона потрібна. І дрібні дірочки та сколи щоб заросли, і якщо вийде, то і тріщини емалі. Коли, звісно, цей процес не зробить зубам ще гірше. Можна взяти потрібні компоненти в якогось російського високопосадовця чи військового, їх у будь-якому разі не шкода. Ну і щоб сумісність тканин була бездоганна. Коротше, чого я жую соплі? Мені треба, щоб мої зуби стали цілими і здоровими і з ними не було потім проблем, а у який спосіб — то не так уже й важливо. Отак, знову багатіючи думкою як дурень, я й заснув. На щастя, без жодних снів.

Коли я прокинувся, надворі світило сонце, тому складно сказати, скільки я проспав. У мене не було ні годинника, ні мобільного, щоб хоч якось зорієнтуватись у часі. Та і який сенс? Я невідомо де, невідомо в якому часовому поясі, сонце світить — значить день, якщо прокинувся — значить виспався. Які ще деталі мені потрібні? Та головне — я пам’ятав, де я і як тут опинився. Жодних сумнівів, що все те було не сном, на жаль, не було. А от щодо пам’яті про все моє попереднє життя… Тут була якась нездорова ситуація. І думати про це мені поки не хотілось. А от що точно хотілось — то це пити. В руці з’явилася вже відкрита пляшка молока, і я випив її залпом. У чому плюс молока — це не просто напій, а ще і їжа, адже в ньому є білки і жири, тому на самому молоці можна протягти доволі довго. Тільки допивши пляшку, я зрозумів, що зуби не відчули дискомфорту від холодного. А провівши по них язиком, я переконався, що дірки заросли, наче ніколи і не було. Зуби гладенькі, жодних переходів, як між емаллю і пломбою. Сказати, що я зрадів, — це нічого не сказати. Це означало, що я можу їсти, і головне: мені не потрібно буде бачитись і говорити з людьми. Як не дивно, мені мало не до сліз захотілось манної каші на молоці та ще й зі шкірочкою. Похідна їжа задовбала так, що від самої думки про будь-який із її складників починало нудити. Звісно, із часом це мине. Але зараз я можу отримати все, що хочу. І переді мною з’явилась ота сама столовська тарілка з манкою, посеред якої плавав ще й шматочок масла. Після сніданку (і не важливо, о котрій годині він стався) треба було обстежити свої володіння. Знаючи, що не варто подовгу перебувати голим на сонці, я обзавівся лляними штанами й сорочкою та широченним солом’яним брилем. Взуття вирішив поки не добувати, бо відучора пам’ятав, що пісок тут просто чудовий. Виповзши з намету, я трохи повагався, з якого боку починати обхід острова, але все ж пішов наліво. Острів був кілометри два завдовжки і метрів триста завширшки у найширшій частині. Із його протилежного краю можна було розгледіти ще один острів, який, мабуть, нічим принципово не відрізнявся від того, на якому був я. Безлюдні острови зараз безлюдні не тому, що ніхто не знає про їхнє існування, а тому, що організувати життя на них дуже дорого. На острові, де є лише пісок і солона вода, треба якось добувати енергію у кількості, достатній не тільки для освітлення, а й для опріснення води, а в ідеалі — і для кондиціювання приміщень. Звичайно, це все не проблема, якщо вгатити кілька мільйонів доларів одразу і чималенькі суми щомісяця на постійне підтримання нормальної життєдіяльності острова. Усі ці клаптики майже мертвої (якщо не рахувати бронебійні кокосові пальми та якісь кущі) суші, а головне — шельфи навколо них належать якимсь державам, і на їхній території діють закони тих держав, яким вони належать. Хоча у купи островів є приватні власники. Але вони з тих чи інших причин не дуже рвуться розвивати свої володіння. Мабуть, багато хто купив собі такий омріяний райський острів за ціною квартири в центрі Києва, бо той так класно виглядає на фотографії (саме смішне, що фотографія не брехала), а потім зіткнувся з тим, що там в принципі неможливо жити, не доклавши ще три-чотири ціни острова. Але я міг жити тут скільки завгодно: мені не треба підвозити прісну воду і їжу, все, що мені знадобиться, з’явиться там і тоді, де я захочу. А ще мені не потрібно було зв’язку й інтернету. Мені тупо не було з ким зв’язуватись. Обійшовши острів, я констатував для себе доволі сумну річ: нічого цікавого на ньому не було. Широкі піщані пляжі та доволі тонка смуга рослинності по центру, вузька настільки, що проглядалась наскрізь навіть у самому широкому місці. Зате чисто. За свій обхід я побачив лише три пластикові пляшки. Тільки одна річ не давала мені знудитися просто зараз: навколо мене був океан, такий одноманітний ззовні й такий дивовижний усередині. Повернувшись до намету, я дістав звідкись легкий гідрокостюм і перевдягнувся в нього, щоб не згорати під водою і не сильно коцатись об рифи. Також дістав ласти і маску, відрегулював і вдягнув їх. Ну і, звичайно, поржав із себе як із уславленого персонажа, що стоїть на асфальті у лижі узутий: чи то лижі не їдуть, чи то я… До води було метрів шістдесят, а мій вчорашній захід свідчив, що й у воді до глибини треба буде пензлювати ще ой як не близько. А в ластах це робити, м’яко кажучи, не дуже зручно, хоча вони й були шикарні: довгі, з напівпрозорого жорсткого пластику, тяга в них по ходу просто фантастична. Але насправді з заходом у воду я все вирішив. Єдине, щодо чого я не був упевнений, — це дихання. Я захотів опинитись у воді біля острова і щоб глибина там була півтора метри. Власне, як захотів, так і опинився. Але тепер було найскладніше. Я одягнув маску, зробив глибокий вдих і занурився у воду. До того я придумав наче правильну установку: щоб набране в легені повітря, поки я знаходжусь під водою, постійно без вдихів і видихів замінялось на атмосферне без пилу і крапель води. Або (якщо це краще) щоб із легень видалявся вуглекислий газ і замінявся на потрібну дозу кисню. Ну і щоб це все було плавно, розподілялось рівномірно і не нашкодило мені. Під водою, не дихаючи, я пробув, мабуть, хвилин п’ять, почувався нормально, вдихати і видихати не хотілось, жодних неприємних відчуттів чи запаморочення. Але про всяк випадок я додав: якщо я знепритомнію з будь-якої причини, то одразу маю опинитись на суші біля намету і щоб вода, яка може випадково потрапити мені в легені, одразу звідти зникла. Все, стирчати на місці не було сенсу. І я поплив. Але плив та насолоджувався спогляданням поки що поодиноких рибок недовго. Щоб залишатись під водою, потрібні були додаткові зусилля. Довелось ще обзавестись поясом із грузиками і по ходу його експлуатації додати ще кілька свинцевих гирьок задля потрібного ефекту. Тепер я міг спокійно плисти під водою і мене не виштовхувало на поверхню. Отже, потрібен був найближчий риф, бо поки піді мною був лише пісок. А основна маса яскравого і цікавого морського життя завжди тягнеться до рифів. Зрештою, я ніколи не бачив коралів по справжньому. Переміщення в просторі зараз були чистою насолодою: я миттєво опинявся там, де потрібно. І дуже добре, що мені вистачило глузду перед переміщенням уточнити, що я маю опинитись не глибше того місця, де я був до цього. Піді мною десь на двох - чи трьохметровій глибині розкинувся кораловий ліс зі своїми строкатими пташечками. Я занурився глибше у їхній світ, я був майже своїм, мені не треба було випливати на поверхню, щоб дихнути, і не потрібно було випускати повітряні бульбашки, які лякають багатьох підводних мешканців. Я торкався коралів. Ці дивовижні морські квіти здаються такими мереживними і ніжними, але насправді тверді як камінь. Це реально важко усвідомити, поки не торкнешся їх у їхньому природному середовищі. Довкола плавало безліч строкатих рибок. Дивовижне відчуття — опинитись усередині такого акваріуму. Я заглядав у всілякі ніші і дірки рифу, мені здавалось, що десь тут обов’язково має бути мурена, хоча я уявлення не мав про ареал їхнього проживання. Кажуть, споглядання рибок заспокоює. Це справді так, особливо якщо робити це десь в океані. Вони яскраві і динамічні, вони відволікають від усього іншого, а це саме те, що мені було потрібно: насолоджуватись тим, що бачу, і ні про що більше не думати. Не знаю, скільки я так проплавав (годинник я собі поки нізвідки не смикнув), але в якийсь момент відчув, що починаю засинати. Це була явно не дуже здорова ситуація, і тому я почав потихеньку спливати нагору. Але, так і не випірнувши, плюхнувся на пісок біля намету, бо не зміг встояти на ногах. Дихав я знову в нормальний спосіб, а от так само рухатись виходило погано: паморочилось у голові, все тіло огорнула неймовірна слабкість, я так і не зміг здійнятись на ноги, з’явилася нудота. У воді все було нормально, я не відчував жодного дискомфорту, а тут такий жах. Найгірше — я не розумів, що зі мною відбувається. Треба було спочатку нормально прилягти і зрозуміти, що коїться. Добре, що зняти з себе все я міг, не роблячи жодного поруху, бо в мене просто не було сил. Перед тим як переміститись у намет, я ще вилив на себе кілька відер холодної води. Ну як вилив: вода, яка, мабуть, долю секунди тримала форму відра, з’являлась за кілька сантиметрів від голови, а потім розливалась по тілі, обпалюючи його приємним холодом. Повторивши процедуру разів п’ять, я нарешті опинився на матраці всередині намету. Тепер мене до всього почало ще і трусити від холоду. Хоча який нафіг холод, коли навколо як мінімум тридцять за Цельсієм? Треба було випити щось холодне, я якось привстав на руці і видудлив чергову пляшку молока. Ну що за фігня? Вже другий день валяюсь у жахливому коматозі, щось не подобається мені ця тенденція. Іще як мінімум треба було напрягтись і з’ясувати, що зі мною сталось і що з цим далі робити. Тож, напруживши рештки свідомості, я, здається, сформулював потрібну установку: хай у мене в руці опиниться листок із книги, на якому буде написано про той стан, у якому я зараз перебуваю. У руці і справді з’явився папірець. Очі не одразу змогли сфокусуватись на заголовку, але, трохи помучившись, я все ж прочитав: тепловий удар. Ну, значить, буду жити. Мабуть? І я провалився в сон чи просто знепритомнів.

Краще б я, звичайно, цього не робив, але вже як вийшло, вибору не було. Мені снилось, що я стою один посеред чорної круглої галявини і не можу поворухнутись. З неба почав падати схожий на сніг попіл. Його пластівці падали і прилипали до мого голого тіла, просякались моїм потом, ставали чорними, а потім оживали. Довбаний попіл перетворювався на мені у всіляких комах, жуків і здоровенних мурах. Вони копошились на мені, а я не міг ані поворухнутись, ані навіть закричати, не те що струсити їх. Спочатку я відчував тільки огидне лоскотіння тисяч їхніх лапок, та потім вони почали мене їсти. І до всього мене знову накрив страх, отой самий чистий і концентрований, який я відчув тільки раз у житті. Прокинувся я весь липкий від холодного поту, надворі була ще ніч, а мені було все ще погано. Але це все було дрібницями: я міг рухатись і мені знову не було страшно. Спати тепер точно не хотілось. Якось вибравшись із намету, я пошкандибав до води. Ніч була тепла і зоряна, океан навкруги спокійно шумів. Стояти було ще важко, тож за моїм бажанням поруч зі мною з’явився шезлонг. Подумавши, що лежати на голому пластику голим задом, мабуть, не дуже приємно, я додав до цієї пляжної композиції ще ковдру з намету. Результат був просто казковим: я лежав, дивився на зорі і слухав, як хлюпочуть хвилі. Не знаю, хто сказав, що речей, на які можна дивитись вічно, усього дві. Як на мене, цей список значно ширший, і вже точно в ньому має бути зоряне небо. Я ніколи не вивчав астрономію, всі мої астрономічні знання якось закінчувались на медведицях і на тому, що коли провести лінію через дві зірки передньої стінки Великого Ковша вгору, то ця лінія має упертись у малесеньку і ледь помітну Полярну зорю, яка знаходиться в хвості Малого Ковша (що його не у всяку погоду взагалі можна розгледіти) і завжди вказує на північ. Оскільки Возу я не бачив, то по ідеї десь тут мав бути Південний Хрест. Але я не дуже старався його вираховувати. Серед зірок час від часу пропливали поблимуючі габаритні вогні літаків, нагадуючи мені, що я нікуди не подівся зі світу людей, що я користуюсь його благами навіть тут, що до нього рано чи пізно треба буде повернутись і якось знайти там своє нове місце. Невблаганний побічний ефект, коли не спиш вночі і можливості відволіктись на щось яскраве і динамічне (типу повтикати у стрічку фейсбуку чи відяшки на ютубі) немає, неминуче починаєш думати. Іноді це прикольно і корисно, але в моєму випадку крім користі був ще і біль. Тільки зараз я зрозумів, що не пам’ятаю, як мене звуть. Я не пам’ятав родичів, близьких, друзів, знайомих. Жодного обличчя перед внутрішнім зором не з’являлось. Але я пам’ятав фільми, музику, книги, приблизний контекст свого життя, проте, наче у вакуумі, жодних справжніх людей навколо будь-якої події, тільки розуміння, що вони там точно були, і спогад про них — скоріше як відчуття. Думаю, я навіть зміг би знайти будинок та квартиру на Борщагівці і подзвонити, але мені б відчинили незнайомі, чужі, вічно всім незадоволені люди, які колись були моїми батьками, а зараз я навіть не пам’ятав їхніх імен. А вони мого. Від розуміння цього мені стало трохи не по собі. Але ж ти сам хотів бути абсолютно самодостатнім і вільним від усіх зобов’язань? Я не задумуючись заплатив озвучену ціну за свою здібність, так чого тепер прикидатись нещасною жертвою обставин?

— Ну якщо ти вже не спиш і вирішив думу думати, то давай домовлятись, як ми житимемо далі, — сказав я вголос сам собі. Звуки власного голосу мене чомусь заспокоїли. Але вести подальший внутрішній діалог уголос я все-таки не став. Я не винен у їхній смерті, це все той патлатий, я був тільки знаряддям. Ну і не я це все організував і потягнув усіх із собою. У моїй зоні відповідальності нічого ні з ким не сталось, ніхто не отруївся продуктами чи водою, нікого не покусали змії чи інша фауна, ніхто не втонув і не загубився, я свої зобов’язання виконав. Усе сталось через причини, над якими я не владний, ну а патлатий — це чиста самооборона. Але ж у захисній установці я міг згадати не тільки про своє життя та здоров’я? Міг. Проте і сам дивом залишився живим. Так, я не думав ні про кого, крім себе, однак це були взагалі перші секунди мого життя в нових обставинах, я ж навіть не пам’ятав нікого з них, як я міг за них думати? Ну добре, я думав тільки про те, як самому вціліти, і це стало причиною загибелі трьох ні в чому не винних людей. Але я вбив того, хто винен у їхній смерті значно більше за мене. Якби я зробив це одразу без всяких пересторог, то міг би всіх врятувати. Я злякався, не зміг, і це стало причиною їхньої загибелі. Перекласти відповідальність на когось, крім себе, виходило паршиво. Мабуть, тому, що ніхто, крім мене, не вижив. Аргументи, що я білий і пухнастий, якось закінчились, а легше не стало. І не стане. Я пішов у похід із групою, а живим залишився тільки я один. Так, у мене безліч пом’якшувальних обставин, але все одно — із цим фактом мені залишається тільки змиритись, жити далі і сподіватись, що з часом стане легше. Здається, часи, коли в мене була можливість уникати відповідальності, закінчились. Врешті втома взяла своє, і я заснув, цього разу без снів. Але спав я не дуже довго. Мене розбудило сліпуче сонячне світло. От тільки обгоріти мені ще не вистачало! Почувався я все ще пожованим, але вже краще за вчора. Шезлонг я перемістив у тінь пальм і ще трохи подрімав. Так, життя на екваторіальному острові не такий вже й цукор, як здається. Треба було придумати, як себе охолоджувати. Одного пиття явно замало, але в мене були можливості наблизити своє перебування тут до рівня умовного раю. Після того як спека остаточно зруйнувала плани ще поспати, я добув із якихось гір чималеньку кучугуру снігу і плюхнувся в неї. Освіжившись у такий суворий спосіб, я поїв і пішов знову обходити свої володіння. Веселішими і цікавішими вони від того не стали, мені не вистачало якихось скель чи навіть вулкану, щоб можна було полазити по складному рельєфу, а не тупо бродити по піску. Але вже що є. Після символічного обходу я пішов плавати. На цей раз уже без гідрокостюму і з установкою витягти мене, якщо знову наближусь до перегріву. Проте зараз жодних неприємних сюрпризів не сталось. Я закінчив плавання, бо нереально втомився. Опинившись біля намету, плюхнувся в досі велику кучугуру снігу. Ні, ну так уже можна жити. За сьогодні я побачив таки дві мурени і навіть акулу метри півтора завдовжки. Після снігової ванни я розлігся на шезлонзі і дістав звідкись бокал із молочно-банановим коктейлем. Мабуть, саме в такі моменти прийнято волати: «Спинись, миттєвість, ти прекрасна!». І, звісно, у моменти, коли все не просто добре, а взагалі ідеально, в голову людям зазвичай починають лізти всякі дурниці. От і мені полізли. А якщо точніше, мене почали тривожити питання: а що за фігня взагалі відбувається? Як все це можливо і чи не склеїв я ласти там, у джунглях, а все це свого роду посмертне буття? Чи може, я поїхав дахом і зараз валяюсь у якійсь задрипаній лікарні в Південній Америці? Чи взагалі нікуди і не виїжджав? От чого з людьми завжди так: ми шукаємо підвох там, де треба просто насолоджуватись життям? Хоча, може, за рахунок цієї особливості ми і вижили. Тут однозначно треба було підтягувати на допомогу філософію. Якийсь філософ казав: «Я мислю — отже, я живу». Значить, я теж живий, коли всіляка депресивна хрінь у голову лізе. Знову ж таки, я відчуваю холод, тепло, смак їжі та напоїв, урешті-решт ходжу в туалет, які ще докази моєї живості мені потрібні? Он учора погано було, був би я в раю — було б лише добре. Ну або тільки погано, якби не в раю. А якщо посмертне буття трохи складніше, ніж його описують релігії? Все-таки концепція посмертного буття мене якось не надихала. Ну не сама концепція звісно,( за неї люди будуть ще довго триматись мертвою хваткою), а ідея, що я таки помер. Але якщо я живий, то автоматично відновлюється актуальність питання: а що це було і є? Якась надприродна сила наділила кожного з групи якоюсь здібністю, що її кожен з нас попросив відповідно до своєї фантазії. Патлатий точно хотів керувати людьми, а які здібності попросили інші, я можу тільки здогадуватись. Судячи з усього, плата за різні здібності теж була різною. Патлатий втратив усі речі, як і я, але окуляри чогось залишились. Та й минуле він не забув. А про плату інших я вже не дізнаюсь. Проте ці деталі — лише деталі. Головне питання: як це працює, як людина отримує здібність і як потім вона взаємодіє з тими чи іншими людьми або предметами? Я на собі відчув дію здібності патлатого. Це було щось неймовірне. Якби його установки були трохи досконалішими, я був би трупом, причому вбив би себе сам із задоволенням. Згадка про ті відчуття приємності не додала. Однак здібність керувати людьми і здібність переміщувати предмети і речовини лежать у, здавалося б, абсолютно різних площинах. Значить, для тих, хто дав нам ці здібності, просто не існує нічого неможливого. Бо жодних застережень чи обмежень я не отримав. Від цього розуміння в мене аж дух перехопило. Я встав і подивився вбік океану. На стику води і піску з’явилась величезна каменюка, чи то скеля, ну добре — уламок скелі. Досі я користувався своїми здібностями майже виключно з необхідності або щоб відволіктися від важких думок. А тепер я приволік сюди цю брилу просто по приколу. Я підійшов до скелі, заліз на неї і пішов тим її боком, що заглиблювався в океан. Іти довелось метрів тридцять. Масштаб моїх здібностей трохи лякав. Я спинився на краю скелі, що майже під дев’яносто градусів входила у воду. До води було метрів шість, тепер звідси можна класно стрибати. Я заглибив піщане дно в місці гіпотетичного стрибка. Вода внизу стала темнішою. Це заглиблення, мабуть, проіснує не довго, поки знову не заповниться піском, але довго воно мені потрібне й не буде. Я стояв на краю ідеальної для стрибка скелі, а внизу був ідеальної глибини океан. Приємний страх заповнив тіло. Це був не той паралізуючий і огидний страх, який я відчув недавно. Я ніколи не стрибав з такої висоти, завжди чогось боявся, завжди були неідеальні умови, а тепер ніяких відмовок не існувало. Я простояв ще кілька секунд, насолоджуючись тремтінням всього тіла. Яке в сраку посмертне життя? Я боюсь — і значить, я живу! І я стрибнув головою вперед. У воду увійшов доволі якісно, проте все одно перехопило дух. Спливши на поверхню, я волав так, як, мабуть, ще ніколи в житті. Відкричавшись, за якусь хвилину знову опинився на вершині своєї скелі. Я був живий, такий живий, яким не був, мабуть, дуже давно. От що адреналін животворящий робить. Ну яка різниця — боги, інопланетяни, якісь геймери, для яких ми всього лише боти. Тільки відчуття і мають значення. Якщо я вже отримав здібність без обмежень, то маю жити так, аби отримувати максимум всіх доступних людині насолод: хом’ячку в колесі абсолютно насрати на людей, що за ним спостерігають, він насолоджується процесом виключно для себе, а мі-мі-мі глядачів — це вже побічний ефект його життєдіяльності. Я відійшов від краю, розвернувся і з розбігу стрибнув ще раз.

Дні на острові потекли один за одним. Я гуляв, плавав із рибками, лазив по скелі. Їжу діставав уже готову, посуд і упаковку повертав туди, звідки вони взялись. На острові обживатись не хотілось, не кажучи про нагромадження тут купи непотрібних речей. Та як би я не намагався себе зайняти, але треба зізнатись хоч перед самим собою: я нудьгував. Перед сном продумував захисні установки на різні випадки та швидкі команди. Адже дуже часто зреагувати на небезпеку вчасно і озвучити якусь команду просто нереально. Наприклад, якщо в мене хтось спробує вистрелити з близької відстані і куля від цього пострілу точно має в мене влучити, то автоматом буде осічка, бо бойок опиниться в моїй кишені. При спробі повторно вистрелити я вже можу за бажанням давати цифрові команди: «один» — постріл таки буде, але куля пролетить мимо; «два» — пістолет зникне з руки стрілка і опиниться в моїй руці, «три» — пістолет таки вистрелить але покинувши ствол, куля зникне і з’явиться без втрати інерції разом із пороховими газами навпроти скроні того, хто стріляв. Якось цілий день я присвятив експериментам із падіннями та стрибками. Я витискав з острова все, що міг. Але здається, моє бажання утримувати себе в своєрідній тюрмі поступово зникало. Кілька днів поспіль мені снились якісь сни, я не дуже їх запам’ятав, проте в них точно не було страху, а після пробудження залишалось відчуття втрати. Роздуми на тему мого подальшого життя були, звісно, приємні, однак чудова концепція абсолютно вільної і самодостатньої людини перестала здаватись мені такою вже вдалою. Так, я зможу побачити весь світ і все, що захочу, буде моїм, але вже зараз я розумів, що зміна декорацій не позбавить мене нудьги безлюдного острову. Виявляється, тільки коли стаєш абсолютно одиноким, розумієш наскільки тобі потрібні соціальні зв’язки і зобов’язання перед іншими людьми. І один із таких зв’язків у мене не був розірваний. Він починав нити кожен день все сильніше і сильніше. Я відчував себе частиною української нації. Я говорив і думав українською. Це була єдина нитка, яка з’єднувала мене з моїм минулим, якого тепер у мене не було. Бажання повернутись зростало з кожним днем, але разом із ним зростав і страх. Я все ще ніхто і нікого там не знаю, проте більш рідних і близьких людей у мене не було. А ще там жили три сім’ї, чиїх дітей я вбив. Та попри докори сумління я уявляв іноді, як з’явлюсь у якомусь гарному місці, на якійсь горі чи оглядовому майданчику, щоб так одразу побачити те, що я люблю, а потім… А от що потім, я так і не зміг придумати. Сказати, що втратив пам'ять, і якось легалізуватись (можливості для заробітку в мене майже безмежні) чи жити в якійсь таємній печері і підробляти суперменом? Вибір — це завжди складно для Терезів. Як не дивно, дату свого дня народження і знак Зодіаку я теж пам’ятав. Так я і провів ще кілька днів на острові у відносно конструктивному русі і роботі з установками і в доволі деструктивних роздумах і ваганнях стосовно мого подальшого життя. Але однієї ночі все змінилось.