Гетьман майбутнього

— Ну будь ласочка, я дуже, дуже хочу, щоб ти зі мною поїхав, — просила Леся.

Біда підкралася з неочікуваного боку. Леся вже казала про це, але я сподівався, що вона забуде, передумає, зрозуміє, що це така собі ідея. Але ні, шляхів відступу вже не було. Я з дівчатами саме вечеряв у оранжереї, і всі вони осудливо на мене подивились після першої недостатньо аргументованої відмови. Важко не бути підкаблучником, коли на тебе тисне одразу стільки каблуків.

— Ти просто мусиш поїхати, це для неї дуже важливо, — сказала Віка серйозніше, ніж мені хотілось.

— Ну добре, я поїду.

— Ура! Дякую! — закричала Леся і кинулась на мене з обіймами та поцілунками.

— Я ж правильно розумію, що ваше традиційне сімейне свято якось пов’язане з дуже неконструктивною, на мою думку, всеукраїнською традицією пошуків урожаю одного відомого американського коренеплоду, який так само традиційно ховають у землю навесні?

Дівчата дивились на мене з сумом та співчуттям. І тільки на обличчі Лесі я помітив невеликі, але докори сумління. Ну так, можна бути суперменом, мільйонером, розвивати науку і медицину, планувати правління країною і мало не світом, але це не має значення, якщо твоя жінка зве тебе копати картоплю на село до бабусі?

— Свіже повітря, домашні продукти, неповторна атмосфера дружної родини. Що може бути краще? – Оля озвучила це, відверто знущаючись із мене. І одразу отримала відповідь від Оксани:

— У нас і так кури живуть. Та й інших домашніх продуктів не бракує, нам регулярно доставляють купу смачненького постачальники з сіл, тож це не дуже вагомий аргумент. І повітря у нас тут не найгірше, а от познайомитись і провести час з родичами Лесі — це, мабуть, і справді цікавий досвід.

Бідна Оксана! Їй, звісно, можна було пробачити таку наївність, враховуючи що жодних родичів вона ніколи не знала. А от у мене були передчуття значно тривожніші.

— Ну в мене навіть немає на чому поїхати. Мою машину маринують на штрафмайданчику. Та й сліди куль на ній не додадуть позитивного іміджу. А «слон» для поїздки до родичів — якось занадто.

Але Оксана вирішила не дати мені жодного шансу:

— «Жеребець» на найближчий тиждень не замовлений, бери його. Приїдеш із Лесею на білому коні. Здається, це вважається дуже романтичним?

Звісно, у всіх моїх жінок, окрім Оксани, були повні комплекти родичів, але вони, як і я, дотримувались принципу любові на відстані без особливої посвяти в своє життя. А Леся була в цьому плані виключенням, у неї були чудові стосунки не тільки з братом, а й з батьками, до яких вона частенько їздила в Черкаси зі своєї волі. І навіть кликала мене. Але мені вдавалось якось відморозитись, а тут гаплик — загальносімейний збір у бабусі. Час Ч. Невідворотність цього дійства була абсолютна. Кожного року мільйони українців зриваються зі своїх місць проживання і мігрують у села до батьків та дідів копати картоплю. І це при тому, що навіть у найгірших розкладах сумарний дохід родин, що беруть у цьому участь, дозволяє купити викопаний урожай за два-три робочі дні. Але традиція — вона незнищенна. На мене чекало цікаве психологічне випробування, бо мені і справді було страшно. Оцей страх перед родичами — він теж був ірраціональний, як і картопля, теж данина традиції. Нічого в моєму житті від їхньої про мене думки не зміниться, та і в Лесиному житті теж, та чогось все одно було страшно. Звісно, доведеться познайомитись і з її батьками, а це неминуче може вилитись у пояснення певних нюансів нашого спільного життя, у які мені вдаватись не хотілось би.

Мабуть, та сама генетична пам'ять підказувала, що захід вимагає серйозної підготовки. Тому я скупився в «Салко» і завантажив багажник «жеребця» купою ковбас, копченостей та кількома в’яленими поросячими ногами. Ну й алкоголем. Добре, що ресторан остаточно не закрили. Але затарювання було завершене, і вже нічого не могло врятувати мене від важкого обов’язку. Я сів у машину, і вона нас повезла. Майже одразу мені стало краще: назад дороги не було, поряд сиділа усміхнена щаслива Леся, попереду була ще неблизька дорога, а дорогу я любив. Знову ж таки мені вже не треба було прикидатися та приховувати свої можливості, хоча зараз вони й не були потрібні, бо каву я взяв у «Салко» і насолоджувався життям.

— А ми ж могли перенестись куди треба, не витрачаючи час на дорогу? — запитала Леся.

— Могли, але в непринципових питаннях краще не зловживати. Без машини нам потрібно було б пояснювати наявність купи гостинців, чим ми приїхали, коли і чим поїдемо. А переміщуватись із машиною просто не хочу. Коли ще буде можливість просто насолодитись пересуванням? Та і з такою машиною ні у кого не буде виникати тупих питань, чого ти мене терпиш.

— Та ну тебе! У мене хороші родичі, от побачиш. Ой, ми забули солодке для малих!

— Зараз усе буде.

Я зник з машини і опинився на єгипетському базарі в Стамбулі. Швиденько пробігся по точках і, накупивши кілька баулів солодощів, закинув їх у багажник і, присівши десь так само, як я сидів до зникнення, знову опинився в салоні. Хизуватись перед дівчиною — це те, від чого, мабуть, жоден чоловік ніколи не відмовиться. Перетравлюючи мій фокус, Леся помовчала, а потім запитала:

— А немає якогось іншого способу?

Я знав, про що вона питає, але все ж уточнив:

— Ти про що саме?

— Про твій план. Я не відмовляю. Я розумію, як це для тебе важливо, і думаю, що це потрібно, просто можна зробити це якось по-іншому. Не так ризиковано.

— Усі інші варіанти вимагатимуть багато часу і багато брехні. Ну а в мене пунктик: ненавиджу брехню і вважаю, що на її основі неможливо побудувати щось хороше. Можна не говорити всю правду певний час, але саме брехати на самому початку — я так не хочу. Та і час… Замість змін і дій, які я зможу впроваджувати, одразу доведеться долати шалений опір системи, а так я її просто скасую і вона не встигне зрозуміти, що сталось. Адже зараз ми контролюємо абсолютно всі процеси, що відбуваються в державі, система, яка має замінити стару, вже розроблена і просто чекає, коли її ввімкнуть і почнуть з нею взаємодіяти.

— Просто я боюсь, що хтось може постраждати. Там же будуть військові і техніка.

— Постраждати можуть, але саме участь військових зводить кількість постраждалих до мінімуму. Як ти думаєш, чому саме військові перевороти такі успішні? Не в плані подальшого управління, тут у нас все по-іншому, а саме в плані проведення?

— Не знаю, мабуть, тому, що вони добре озброєні.

— Саме так. Усі чудово розуміють, що полемізувати з танком не дуже ефективно. Саме через це у нас немає жодного відомого чи авторитетного військового. От ти можеш згадати прізвище хоча б одного українського генерала?

— Ну Кульчицький.

— Із ним є одна проблема, і ти, мабуть, її знаєш. Відомим воєнний в Україні стає тільки після своєї смерті або якщо не має жодних реальних важелів впливу. Імена видатних і авторитетних військових не популяризуються саме через острах, що вони можуть своєю популярністю скористатися. Та і весь період совка проводилась негативна селекція в усіх силових відомствах. Усе хороше, що там було, підтягувалось у Москву, а на місцях намагались залишити (або прислати) сірих, безініціативних, але дуже слухняних виконавців. Більшість українських генералів — це радянські полковники, які і продовжили цю традицію вже без особливої участі Москви. Їм просто неприємно знаходитись поряд із надто розумними людьми. Звісно, не без виключень. Власне, на ці виключення ми і розраховуємо.

— Добре, я зрозуміла. Але виходить, що мені доведеться обманювати людей? Я в своїй роботі буду озвучувати потрібні вам речі, і вони не завжди будуть правдою. Але я теж не люблю і не вмію брехати. Взяти, наприклад, «Новоросію»: я так плакала, коли цей кошмар почався, а виявляється, що це просто мультик, неправда.

— Так, це обман, але тільки частково. У цьому мультику перебільшена правда. Правда, яку ніхто не знімає і не виставляє напоказ. Та і хіба я колись просив тебе щось говорити про ці відео і про те, що на них відбувається? Я прошу тебе озвучувати певні тексти більш художнього характеру. Вони мають вмотивовувати і підбадьорювати людей. Наші бійці пера створили багато матеріалу, але так вже в них склалося, що вони думають, що краще пишуть російською, тому ми ці тексти перекладаємо, а ти озвучуєш, потім ми накладаємо на це відео, і інформація отримує нове життя, більш потужну і доступну форму. Це важлива робота, і краще за тебе з нею ніхто не впорається. І так, це пропаганда, оте саме страшне і ненависне нашим чесним журналістам слово, але пропаганда не дорівнює брехні, пропаганда якісна тоді, коли це у найкращий спосіб висвітлена правда.

— Ти казав, щоб я озвучувала якомога більше тих текстів, але багато не можу, я плачу.

— Як колись писав один з авторів тих самих рядків, щоб люди читали і плакали, треба писати і плакати. Я перефразую це для тебе: щоб люди слухали і плакали, треба і озвучувати плачучи. Просто навчись плакати про себе, плакати без сліз, і плач, бо твої сльози — це зброя нашої нації та держави, зброя, сильніша за ракети чи бомби. І ти маєш це прийняти. Тебе люто ненавидітимуть вороги як України, так і мої особисті, але бути ні при чому в важкі часи і не робити того, що можеш, того, до чого маєш хист, — теж зло, хоч воно і здається на перший погляд добром.

— Вибач, я не подумала. Ти правий. Просто я не вважала, що це корисно, думала, що я нездара і не можу навіть нормально озвучити те, що треба. Я не ховатимусь і робитиму те, що ти попросиш. Значить, це потрібно. Люди йшли на війну і гинули, не завжди розуміючи, для чого вони виконують той чи інший наказ. А я навіть не журналістка, щоб паритись якимись стандартами. Хоча здається, вони там уже давно на ті стандарти не зважають.

— Дякую тобі. Я ніколи не змушу тебе озвучувати брехню. Можливо, часто тобі доведеться озвучувати не всю правду або висвітлювати щось із вигідної нам позиції, але брехати ти не будеш, це я обіцяю. Ми взагалі говоритимемо дуже багато правди, але звісно не всю. Та давай трішки відволічемося від сумних речей. Ти бачила вже новий рекламний ролик ІО?

— Ні. Але Оля казала, що класний. Покажи.

Я попросив Мурзіка ввімкнути ролик на екрані «жеребця». На відео Саша зі складним виразом обличчя виходить з нашого робочого ангарчику в Усті і так само пафосно одягає мотоциклетний шолом. Сідає на квадрокоптер, піднімається на ньому в небо та летить каньйоном Смотрича вбік Кам’янця. Його політ знімається з різних ракурсів і просто неймовірно показує не лише літальний апарат, а й красу навколишньої природи. Звісно, політ трішки обрізаний, бо летіти там хвилин п'ятнадцять, а ролик триває всього п’ять. Після прольоту біля замка він обігнув старе місто і приземлився на даху нашого головного кам’янецького офісу. Зняв шолом і прийняв дзвінок на ІОфон, який уже став для нас звичним. Наступний кадр: він сів у свого білого «жеребця» з малюнком туманної фортеці на боці (на боці мого був такий само задимлений вид Києва з Лаврою та Батьківщиною). Звичайно ж, машиною він не керував, а переглядав проект «Магури» на екрані свого «Верцадла». А наприкінці екран потемнів і там з’явився наш логотип: біле кільце з невеликим потовщенням згори і лінзою всередині і напис «Майбутнє вже настало, треба просто не боятись зробити в нього крок».

— Просто шикарно. Це ж не графіка була? У вас справді є така штука?

— Стосовно квадракоптера, так це взагалі ні про що. Звісно він у нас є, і Саша на ньому іноді літає. Але і політ, і він у кадрі — це, якраз таки, графіка, у Сашка просто не було часу гратись зі зйомками, а ми вирішили перевірити межу наших можливостей у відео високої якості, а не якогось розмитого на погану мобілку в ніякому освітленні. Ніхто різниці не помітив. Оце і є той самий світ постправди: люди все ще вірять у те, що бачать, а ми вже перейшли той рубікон і можемо творити реальність, якої насправді не існує. Це жахлива відповідальність, і зловживати цим ми не будемо, хоч іноді дуже хочеться. Розумієш, скоро правда стане одним із самих рідкісних і дорогих товарів, і ми маємо докласти максимум зусиль, щоб у нас цього товару було дуже багато. А ось, до речі, ще один ролик. Можливо, ти придумаєш для нього озвучку? Наша технологія дозволяє підганяти міміку персонажів під потрібний текст.

На відео вдягнений у російський піксель чоловік із калашом ударив жінку, та впала на землю, де знайшла дивний медальйон у формі нашого логотипу. Він, як ртуть, розтікся на її долоні, проник під шкіру та поширився судинами. У сірих очах жінки поступово проявилися наші логотипи.

— Схожі на очі Оксани, такі самі обідки. Тільки в неї зіниці не лінзовидні, — прокоментувала Леся.

Жінка піднялась із землі, чоловік усміхнувся і спробував вдарити її вже прикладом, але вона перехопила автомат і зім’яла його в кисті, наче той був із картону. На обличчі чоловіка проступив переляк, він вдарив її в обличчя кулаком, але вона тільки хижо посміхнулась і встромила пальці у його бік. На його обличчі тепер були жах і біль. Вона вийняла пальці з його боку і з цікавістю їх оглянула, а потім злизала з них кров та мрійливо посміхнулась. Леся подивилась це як заворожена і сказала:

— Мабуть, просто треба згадати цей смак і стати хижаком, а не жертвою, яка просто намагається втекти. Досить тікати, настав час полювання.

І ніби на продовження її слів жінка підчепила тими ж пальцями щелепу чоловіка, що вже стояв перед нею на колінах, і вирвала її, покрутила в руках і викинула, так і не придумавши, що з нею робити. Потяглась, розім’яла плечі і пішла у перспективу кадру, у якому залишилось лежати нерухоме тіло в російському пікселі в кривавій калюжі, що збільшувалась.

— Тобі не здається, що це дуже специфічно як для реклами? — спитала Леся.

— А це не ми. Ролик просто буде випливати у Мережі. Там і графіка доволі примітивна, типу просто хтось запиляв від нічого робити.

У моєму вусі зазвучала Ольга:

— Щойно блокували роботу радіостанції, працівників просто вигнали, обладнання конфіскували. Думаю, годинки за півтори буде офіційне позбавлення частоти, поки ніде не зареєстроване. Ми працюємо за схемою: розголос, позови. Просто вирішила попередити, хай Леся від тебе дізнається, бо їй все одно зараз дзвонитимуть працівники.

— Щось сталось? — стривожилась Леся.

— Ти знову безробітна, станцію закрили після нашого чергового замашного ефіру.

— З Оленою і Богданом усе гаразд?

— Наче так, крім моральної травми звісно. Думаю, хтось із них тебе зараз набере. У нас залишається інтернет. Сама розумієш, що частота, яку все одно ніхто не слухав, — це інфопривід для розкрутки нашого продукту, а особливо її офіційне закриття. Можна сказати, для цього ми її і відкрили.

Лесі дійсно зателефонували, і вона хвилин десять заспокоювала працівників. А потім сумно сказала:

— Тепер у мене і справді буде більше часу для озвучування. Шкода тільки, що студії більше нема.

— Ну студія — це не проблема. Ми її надрукували з усім необхідним обладнанням за тиждень, але це було майже три місяці тому, зараз можемо зробити таке за день. Та навіть це не потрібно, до твоїх послуг усі можливості Небес.

Як же класно їхати на автопілоті! Ми спокійно спілкувались, дивились відео та у вікна, їли й пили і насолоджувались поїздкою. Звісно, новина зі станцією трохи зіпсувала Лесі настрій, але не критично, бо вона тепер знала, що це було неминуче з самого початку, тож яка різниця коли. Чим краще їдеш, тим швидше подорож закінчується. І, кілька разів звернувши з великих доріг, «жеребець» нарешті в’їхав на геть розбиту сільську дорогу. Леся взялася керувати автопілотом, направляючи його в потрібний бік і підказуючи траєкторію для об’їзду тієї чи іншої ями. Ями в українських селах — річ статична, і якщо вони вже з’являються, то надовго. Тож їх просто об’їжджають, створюючи альтернативні шляхи. Правда, із часом і ті теж стають неактуальними. І тоді дуже важливо з-поміж десятка колій вибрати саме ту, що сама безпечна. На «бугаї» проблем не було б взагалі, бо він розроблявся як база бойового броньовика (щоб два рази не проектувати), і сільські ями йому по барабану. А от «жеребець» — все ж елітний седан (хоча скоріше лімузин), і тут були певні складнощі і шанси сісти днищем на каменюку. Але й ці складнощі ми подолали і примостились біля зеленого паркану, коло якого вже стояло дві машини — сріблястий «ланос» і старенька «октавія». У дворі вже хтось зайняв місце не самою новою «кемрі». Тож наш «жеребчик» примостився з більш ранніми гостями в один ряд і завдовжки виявився не набагато коротший за них обох. Отепер я особливо чітко зрозумів, що все ж трішки перегнув із вибором транспорту. Треба було щось поскромніше швиденько висмикнути з Кам’янця, але що поробиш. З двору вибігли двоє дівчаток років десяти і п’ятнадцяти і спочатку кинулись обійматися з Лесею, потім — витріщатись на «жеребця» і в останню чергу з обережністю та цікавістю зиркати на мене. Леся познайомила мене з меншою Даринкою та трохи старшою Анею, але ті вирішили поки триматись на відстані і побігли у двір. А звідти до нас йшла гарна маленька руда жіночка, і я точно знав, що це Лесина мама (іноді досить добре відчуваю, хто є хто, ну і такі самі великі сірі очі теж не давали помилитись; хоча головне — почуття: вона любила свою доньку, і я це відчував, любила якось м’яко і ненав’язливо, у цьому почутті хотілося бути якомога довше; треба запам’ятати його для себе). Я трохи переживав, як вона поставиться до мене. Мені було не все одно. Звісно, вона може зіграти, та я все одно відчую справжнє ставлення. Леся нас познайомила, і пані Лариса, оглянувши простір за моєю спиною, запитала:

— А де решта дівчат?

Я завис. Це питання могло означати лише одне. Але цього не могло бути. І я перепитав:

— Яких дівчат?

— Ну, решта гарему.

І отут мені захотілось зникнути якнайдалі. Варіантів не було: Леся сама розповіла мамі про нюанси свого життя. Але нащо? Цього я зрозуміти не міг. Мені була невідома така ступінь близькості з батьками, щоб їм можна було довірити настільки пікантну особливість свого життя. І при цьому я не відчував її до мене неприязні, що теж не влізало в голову. Адже має бути осуд. Чи ні? Зібравши волю та думки, що розбіглись хто куди, я віджартувався, мабуть, на межі можливостей організму:

— Леся сказала, що хвалитиметься тільки мною. Дівчата плакали, просились, але вона була невблаганна.

— Лесюню, ну що ж ти так? — жартома запитала її мама і, не розвиваючи тему, покликала нас у дім. Але я все ж хотів уточнити в Лесі дещо, тому придумав, як трохи відстати:

— А ми зараз, тільки гостинці з багажника заберемо. — І коли ми повернулись до машини, я запитав: — Ти що, їй розповіла про те, як ми живемо?

Леся подивилась здивованими очима, у яких було одне питання: а що тут такого?

— Так, у мене немає таємниць від батьків. Ну в плані особистого життя. Якось так склалося, що вони завжди мене підтримують. Розумію, що у багатьох не так, але якось не дуже розумію, як це оце — не так. Ти просто не казав, що це таємниця. Вибач, якщо не можна було.

Здається, вона серйозно засмутилась від моєї реакції, а я цього не хотів.

— Та ні, не таємниця. Просто в мене ніколи не було нормальних стосунків з батьками, всі їх реакції зводились лише до осуду і байдужості. Тому для мене і стало шоком, що можна отак просто розповісти батькам, що ти живеш у не зовсім традиційній сім’ї, не нарвавшись на скандал і не створивши трагедію. Ну або не забезпечивши їхню стабільну до мене неприязнь. Але от я її не відчув, принаймні від твоєї мами, і я в шоці.

— То ти на мене не сердишся?

— Звісно ні. Просто для мене щось типу аксіоми, що про наші сімейні стосунки не варто розповідати батькам. Просто щоб їх не засмучувати.

— Так а чого вони мають засмучуватись? У мене ж все добре.

— Ну як це чого? А як же що скажуть люди? Ну більшості ж не важливо, як хто себе почуває, головне — щоб усе було правильно. Тобто ти хочеш сказати, що твій тато, знаючи, що ти живеш зі мною і зі ще чотирма жінками, не буде при першій же зустрічі, яка от саме зараз і станеться, товкти мені пику?

— Не буде звісно, він хороший.

— А-а-а! Я ніколи так не жив, я в шоці, я не вірю, що таке може бути.

— Та годі тобі нереститись, пішли уже, нас чекають.

А й правда, чого це я? У Лесі був чудовий настрій, а це головне. Ми ледве вигребли пакети з багажнику, їх стало ще більше (додались солодощі), і таки пішли в дім. Не оминула мене ця участь.

Після офіційних знайомств і ввідного інструктажу, хто з них кому хто, я трішки зорієнтувався в ситуації. Приїхали ми до Лесиних бабусі та дідуся, у яких було четверо дітей, один з яких — Лесин тато Олександр; крім нього було ще два брати — Дмитро і Олег та сестра Віра. В наявності мався сам Лесин тато, його сестра з чоловіком і дітьми — дівчатами, яких ми першими і зустріли, і ще один з братів, явно старший, із дружиною (як я зрозумів, їхні діти на свято не приїдуть). Очікували ще одного брата з родиною і доукомплектування внуками — Лесиного брата з подругою, які теж мали підтягнутися з години на годину. Ми б їх підхопили, але вони їхали з зовсім іншого боку. Оскільки всі тільки збирались, то якихось городніх робіт на сьогодні передбачено не було. І я старався не плутатись під ногами, щоб не нарватися на тісне спілкування. Попри мої страхи, Лесин тато поставився до мене досить нейтрально, а чи навіть позитивно. Мабуть, її колишній подобався йому значно менше. Лесин дідусь Гаврило мені сподобався, він був ну зовсім старим і виглядав як зморщена кульбабка, був позитивний і усміхнений. А от бабуся Рая була суворою і в’їдливою, от вона тут усім і заправляла, роздавала вказівки і влаштовувала допити. Тому від неї треба було триматись якомога далі, що я і зробив. Я вислизнув із будинку і пішов оглядати господу, перевіряти наявність чогось їстівного та смачненького на деревах, а заодно об’єми лиха, що нас чекало, а саме розмір городу, відведеного під картопляні ресурси. Сад був відверто слабкуватий, єдина осіння яблуня не порадувала смаковими характеристиками своїх плодів, ну і з цього одразу витікало, що господарі тяжіють до городництва. І я не помилився. Скільки сягало око, ширився отой самий город. Я не дуже добре розбирався в аграрних мірках в усіх цих сотках та гектарах, але те, що я побачив, точно відповідало одному з визначень Подерев’янського. А вголос я сказав:

— Так, багато картоплі.

Якось так склалося, що аграрні процеси не викликали в мене жодного захвату, хоча в моїй домашній оранжереї росла ціла купа їстівної, а не тільки екзотичної й красивої зелені. Спочатку для проектування та догляду за цим всім я наймав фахівця, який продумав систему поливу та решту нюансів, а потім за зимовий сад взялась Яна, пізніше Леся. Вони усунули бідаху від свого квітника, який вони більш-менш поділили на зони впливу і наче не воювали. Тобто насолоджуватись рослинами естетично та і їсти їх я любив, а от вирощувати — це було не моє. Я так засмутився від побаченого, що вирішив: хай вже краще до мене пристають у будинку, ніж дивитися на цей об’єм робіт. Але в будинок я не пішов, а оглянув ще внутрішній двір і, здається, побачив своє потенційне спасіння, а саме гору не рубаних дров. Навіть якщо за цю місію буде бій, я тихенько зламаю претенденту руку і буду їх рубати сам, тільки б не копати картоплю. На вулиці примостилась ще одна машина — потертий «опель»-універсал. Приїхав Тарас із подругою. Тож, скориставшися своєю стратегічною перевагою, я вийшов їм назустріч. Мабуть, мій ентузіазм був написаний на обличчі, бо Тарас не проґавив можливості мене потролити.

— Що, багато картоплі вродило? — зубоскалив цей садист.

— Я рубатиму дрова. І вже подумую, що того, хто на них спробує претендувати, я теж зарубаю.

— То я поїхав назад. Ну добре-добре, копати корисно для здоров’я. Знайомся, це Настя. Настя, це Святослав. Завдяки його нездоровому креативу і моїм родинним зв’язкам (а точніше, сестрі) ми займаємося зараз тим, чим займаємось.

Моє представлення явно справило на Настю враження, бо їй одразу стало ніяково. Тож довелось її заспокоювати.

— Добре, що ви теж приїхали, а то мені якось не по собі на цьому святі життя. Я останній раз копав дуже давно. Пам’ятаю тільки, що мені не сподобалось.

— Нічого, тебе ще чекають традиційні повчання, як жити, обговорення неправильності політичного курсу країни і, звісно, розмашисті сімейні скандали, — радісно підбадьорив Тарас.

— Усе те, що я люблю, — сказав я з таким виразом обличчя і інтонацією, що Настя не втрималась і розсміялась.

У неї були яскраво-зелені очі (точніше, лінзи, бо очей такого кольору все ж не буває) і менш яскраве, але теж зелене волосся. Тож можна лише уявити, що їх обох чекає попереду. А я вирішив уточнити:

— А хто з ким в основному скандалить? Ну так, щоб я орієнтувався. Історія, приводи, рахунки?

— Та в принципі всі з усіма, але треба віддати належне нашим батькам, вони в основному відбиваються. Головна лінія — це мій дядько з тіткою, їхні діти емігрували в Штати та Ізраїль і назад ані ногою. Пишуть звідти, що дуже класно живуть, і це привід разом із бабусею по дорікати, що ми з Лесею нероби і що наші батьки нас розпустили. Це з актуального останні кілька років. Раніше теж щось було, але я вже забув. Ну а всі інші теж все роблять не так, як треба. Класика. Ти по ходу швидко розберешся, сподіваюсь, що в тебе імунітет спрацює, — і він показав пальцем на «жеребця».

Я хмикнув, і ми пішли в будинок. Попередній огляд кімнат підказував мені, що місця для сну всім точно не вистачить, а якщо і вистачить, то інтим нам із Лесею не світить. Добре, що в мене були запасні варіанти щодо цього. Всередині на всю готувалось умовно святкове застілля, і я міг Лесі тільки поспівчувати, бо від приготування мене відсторонили категорично, я ж гість. Ага, краще б мене від картоплі так відстороняли, а готувати я якраз люблю. Але в баби Раї на це були інші погляди. Настя теж справила враження, але поки неприязнь була мовчазною. Я зрозумів одну річ: я давно не був у компанії настільки різнодумаючих людей. Саме так, люди можуть бути різними, та на корпоративі, наприклад, ми всі були частиною однієї команди, де кожен робив якусь свою роботу, що вела всіх нас до спільної мети, яку більшість навіть не знала, однак відчувала, що мета є. І це їх мотивувало. А тут усе було навпаки: люди наче робили одне, але в них не було жодної спільної мети: просто якось жити, жити якось краще. І кожен готовий був битись навіть не за примарну мету (краще життя), а за правоту свого шляху до цієї примарної мети. У цьому і була проблема: я відчував дискомфорт від знаходження там. Та це був важливий досвід, адже по суті ця велика і досить середньостатистична родина і є отим самим зрізом суспільства, яке хоче жити краще, але не знає точно, яким чином цього досягти. От і поривається то до Європи, то до Росії за примарним хорошим життям замість того, щоб шукати свій самостійний до нього шлях.

Із філософських думок мене вивела тітка Люда, дружина Лесиного дядька Дмитра, саме та, за словами Тараса, хто генерує конфлікти:

— Святослав, а чим ти займаєшся?

Теж по суті досить філософське питання. Список того, чим я займаюсь (навіть офіційний), був настільки великий, що перераховувати не було сенсу, тож я вирішив піти на загострення і відповів:

— Усім потроху.

На її обличчі прочиталось зневажливе «так я і думала, нездара», а вголос вона сказала:

— Леся — дуже хороша дівчинка. У тебе з нею серйозно чи теж потроху?

Нічого собі у неї темпи створення конфлікту на пустому місці! Я аж розгубився від обурення: тітка мене знає кілька хвилин, а вже прагне навчити правильно жити. Я вже якось і забув, що прийнято робити в таких випадках. Але все ж сказав правду для початку:

— Серйозніше не буває.

— А чого ж вона ще без обручки?

— Ну чого ж без, ви просто не помітили. Чудова обручка з діамантами. Гляньте, Леся вам покаже. — Здається, мені вдалось її на якийсь час підобламати. А обручка була і справді гарною. Я вирішив зробити обручки для всіх дівчат. Усі були різними. Лесина — з рожевого золота з квадратними та прямокутними діамантами різної довжини, що викладались у звукову доріжку слів «люблю тебе». Камені форми багет гранилися спеціально для цієї ідеї, і кожен мав свою довжину. А в мене був «перстень всевладдя», який складався з п’яти різних сегментів у стилі обручок моїх жінок. Здоровенна різнокольорова гайка на моєму безіменному пальці була справжнім шедевром, що органічно поєднував різні матеріали та техніки і коштував як маленький літачок. Але тітку він аж ніяк не вразив, мабуть, тому, що майже не було традиційного для старших людей червоного золота. Гаразд, конфлікт — так конфлікт. І я вирішив насипати їй трішки козирів: — Ну а щодо підписання стандартного гарантованого державою шлюбного договору… Думаю, нам він не потрібен.

Вона аж пирхнула від обурення:

— Всі ви так кажете. Я так і думала: перевелись справжні чоловіки! — Вона розвернулась і демонстративно пішла в іншу кімнату. Мабуть, ділитися цією хрестоматійною істиною з тим, хто під руку втрапить. Її фраза про справжніх чоловіків мене так розвеселила, що я ще довго усміхався. Якоюсь мірою я і був мало не канонічним справжнім чоловіком. Але бач, комусь, виходить, треба ще справжніший. З-за сусідніх дверей виглянули одразу чотири голови, що давились від сміху: Тарас із подругою та його малі кузини Аня і Даринка.

— Ти вже зіткнувся зі світовим злом? — сміючись запитав він. — Тримайся, то лише розминка була. Вона зараз пішла укатувати маму чи тата — хто під руку трапить.

— А що ж ти, свинтус невдячний, мене не прикрив, а ржав там за стінкою?

Це запитання викликало в них ще більшу радість.

— Я хотів, чесно, а потім щось так сцикотно стало, тож я вирішив пересидіти, зі мною ж діти.

Діти ржали так, що було зрозуміло: рейди тітоньки — священна традиція, і якщо вона не по тебе, то краще сидіти і не відсвічувати. Зарази такі.

— А як же прийняти удар на себе і захистити маму?

— Та вона стресостійка, сам дивуюсь, от тато іноді здає.

Я вирішив прикрити Лесину маму сам, коли вже став приводом для наїзду на неї. Але спочатку треба було зорієнтуватись, де саме в будинку відбувається конфлікт. Все ж дивна мені була ця українська традиція ненависництва одне до одного просто за іншу думку. Приводи для сімейних конфліктів були настільки дріб’язкові й неадекватні! В них не було логіки і, головне, цілі. Точніше, конфлікт і був самоціллю: він нічого не доводив і не обстоював, це було тупе тваринне домінування. Мені було неприємно встрявати, та я відчув, що коли уникатиму цього дрібного неприємного конфлікту, то сприятиму примноженню несправедливості. А якщо я допускаю таке в дрібницях, то який із мене верховний суддя? Технічний прогрес відкривав переді мною широкий спектр можливостей, тож до того як підійти до дверей кімнати, я трохи потряс Мурзіка — не турбувати ж Ольгу заради таких дрібниць. Але в мого персонального секретаря було достатньо можливостей для пошуку, зокрема і в закритих джерелах. Тому, потупивши трішки в екран ІОфону і обравши оптимальну стратегію, я прислухався, що відбувалося за дверима. Чи то я вчасно притулив вухо, чи дискусія там одразу вийшла на такий рівень, та я почув тираду Люди Гончаренко до пані Лариси:

— Твоя дочка пішла по руках! Кожен рік із новим кавалером! Ти зовсім за нею не дивишся!

— Та годі тобі. Головне, щоб вона була щасливою.

— Лариса, ти розпустила дітей. Ну куди воно годиться, оця вся музика, радіо? Тарасик взагалі з якоюсь кікіморою приїхав. Це поки молоді, то все це здається веселим, а потім доведеться плакати.

На місці пані Лариси я б уже прорубав її в ніс. Та Лесина мама мала ангельський характер і якось трималася. А от мій характер був інший, і я терпіти не збирався. Та і за Тараса мені теж було образливо. Бо так звана кікімора була справжньою красунею, скоріше мавкою. Тож я різко відчинив двері і недобре глянув на тітку Люду. Цього вистачило, щоб вона миттєво замовкла, а пані Лариса стривожено на мене поглянула: вона реально злякалася за свою родичку. Я витримав театральну паузу, мило посміхнувся і сказав:

— Щойно зрозумів, який тісний світ. Виявляється, я знайомий з людиною, у сім’ї якої працюють ваш син та невістка, пані Людо. Це мій діловий партнер Ізраїль Катц, алмазний брокер із Тель-Авіва. Антон Гончаренко працює в нього водієм ну і дружину прилаштував хатньою робітницею. Буквально хвилину назад переписувався з Катцом за партію алмазів , зайшов потім на його сторінку в ФБ щоб Тарасу показати а він взяв і впізнав родичів — вони такі милі.

І я показав спочатку Лесиній мамі, а потім червоній як рак Люді просто канонічну фотографію: її син на задньому плані мив «мерседеса», а по центру стояв сам алмазний брокер — низенький і кругленький, але досить позитивний та усміхнений. І не дивно, бо поряд з ним була мінімум на пів метра за нього вища красуня, яка, повернувшись до нього круглим задком, на який він, власне, і косився зі своєю життєрадісною посмішкою, бавилась із замотаною лялькою, що була на руках у іншої жінки, яка теж була частиною великої сім’ї Гончаренків. Я абсолютно позитивно ставлюся до найманої праці, але для багатьох наших бути найманими працівниками — це приниження. І навіть традиційне українське слово «наймит» досі має негативний відтінок і не використовується в побуті, при тому що наймит (на відміну від кріпака) таки отримував платню і був по факту більш кваліфікованим та мав вищий рівень довіри. Але яке це має значення, якщо статус їхніх власних дітей глибоко ображає їх як батьків і є страшною сімейною таємницею? Бити треба в найболючіше місце. Тож відтінок пані Люди плавно перейшов у насичено-буряковий. Але я не збирався зупинятись. — А от їхньої донечки ще фото є. Така мала, а вже кур’єром підробляє, молодець, ще кілька років — і піде в ЦАХАЛ служити. — Та вона не дослухала і кулею вилетіла з кімнати.

— Не треба було так. Просто в неї характер такий. Насправді вона добра. І надто переживає за долю своїх дітей. — заступилась за родичку пані Лариса

— Треба було. Те, що її діти втекли світ за очі від її батьківської любові, не дає їй права псувати життя та нерви більш далеким родичам і взагалі випадковим людям. Залишаючи зло безкарним, ми примножуємо його. Тут не може бути місця для співчуття чи спроб розуміння. Треба бити по рогах, і тоді є шанс на зцілення. Ну або на те що їх бездоганний життєвий досвід припинить литися на голови випадкових жертв золотим дощем.

— Може, ти і правий, але я так не можу.

— Нічого страшного, звертайтесь, коли що.

І вона засміялась. Усе ж вони з Лесею дуже схожі. Мабуть, більше не зовнішністю, а характером: обидві легкі і позитивні. Її гарний настрій був мені так само приємний, як і настрій її доньки. Виходить, що вона мені фактично теща. Це було кумедне відкриття. Ніколи не розумів цього пласта анекдотів про тещ. Але довго розслаблятись нам не дали, покликавши їсти. Вийшло так, що врозріз панівній концепції накривати стіл довелося переважно чоловікам, бо жінки розбіглись по кімнатах промивати одна одній мозок. Тарас із подругою, Дарина з Анею та я з Лесею і її батьками постарались примоститись скраєчку, щоб можна було швиденько змитись з офіційного застілля за першої ж нагоди. Тітка Люда була вже нормального кольору, але намагалась у мій бік не дивитись. У мене була ще одна дилема: казати, що я не п’ю, чи дівати кудись випивку. І я вирішив не прикидатись.

— Як не п’єш? Що, взагалі нічого? Ну давай хоч свого трошки, — забідкалася баба Рая.

— Ну як же нічого? — віджартувався я. — От, наприклад, молоко п’ю.

— А ти раптом не мусульманин? — з підозрою уточнила вона. — Може, у тебе і гарем є?

— Не мусульманин, не хвилюйтесь. — А тему гарему краще було не розвивати.

Але за мене не очікувано вступився дід Гаврило:

— Відчепись від людини, не п’є — то й добре. — А потім звернувся до всіх: — Дякую вам, діти й онуки, що пам’ятаєте та приїжджаєте. І сьогодні мені особливо радісно бачити, що мої вже такі дорослі онуки живуть і працюють на своїй рідній землі і зараз разом зі своїми половинками сидять зі мною за одним столом. І в мене ще є шанс потримати на руках правнуків.

Тут був явний камінь у город його старшого сина і його жінки, бо в їхніх заморських дітей уже були свої діти, але в Україну та ще і до діда в гості вони явно не поспішали. Що і казати, день для Дмитрової дружини не задався, її мокав не лише я, а й дід. Певно, вона б зараз щось відповіла, та глянула на мене і промовчала. Але не встигла наша і так не маленька компанія випити по першій, як її лави поповнила ще одна родина у складі ще одного брата Гончаренка Олега, його дружини Інни і їхнього сина Вови. Останньому на вигляд було років шістнадцять, і от він зацінив мою присутність по повній. Він спочатку довго роздивлявся мене, а потім все ж спитав:

— А можна зробити з вами селфі?

Оце, я розумію, успіх. Звісно, ми піарились усіма можливими способами, і я та Саша, хоч і не безперервно, але частенько з’являлись в ефірах провідних телеканалів. Та головним полем нашої гри був, звісно, інтернет, тому нас і впізнавала насамперед молодь. Та й молоді було більш зрозуміло, чим ми взагалі займаємось.

— Давай уже трохи пізніше і групове, і скоро ти зможеш оцінити його крутизну по-справжньому, — запропонував я.

Застілля плавно набирало обертів. Якщо після першої-другої-третьої чарки всі в основному їдять, а діалоги (під акомпанемент активного жування) не несуть суттєвого змістовного навантаження, то до четвертої вже починається складний комунікативний процес. Мені (як досліднику) він був по-своєму цікавий: зібрались люди різного віку, статі, занять, соціального добробуту. І я не розчарувався. Точніше розчарувався з теми обговорення, але не з досвіду, отриманого від прослуховування. Те, що мене по-справжньому вразило, — це масштаб. Не самі бідні люди в країні, батьки Ані і Даринки, говорили про покупку дітям черевичків на зиму як про певне досягнення. Буде в чому в школу ходити. Ну і зарплати. Майже всі відмітились обговоренням цього явища і обурювались тим, що воно мале. Тільки зараз я зрозумів, що особисто мене від слова «зарплата» починає нудити. Надто довго я її не отримував, я отримував «прибуток». Усі ці дорослі і адекватні люди не розуміли, звідки взагалі береться зарплата. Це реально шокувало і лякало водночас. Ну і звісно, обурення: тарифами, курсом долару, дорогами. Тут теж ніхто не говорив про свободу ділової активності, про зменшення податків і про спрощення їх сплати та взагалі про спрощення спілкування і взаємодії з державними службами. Політиків вони не любили в цілому, але теж неконструктивно, не за конкретні дії, бездіяльність чи слова й наміри, а просто за покликом серця. Мене радувало тільки те, що Лесині батьки нормально так виділялись на загальному тлі. Тарас із татом жваво обговорювали характеристики якогось магніту до звукової колонки. А Леся з мамою обговорювали фемінітиви, а саме, як краще говорити: «членкиня» чи все ж «членка». І я зрозумів просту і очевидну істину: якщо люди люблять те, що роблять, вони про це і говорять; а якщо не люблять, то говорять про зарплату і про те, що вона мала. І це при тому, що ККД їх як працівників часто тяжіє до нульових значень. Мені пощастило не потрапити у гарячі обговорення, градус яких зростав із градусом вжитого алкоголю, бо був оголошений застільний тайм-аут у вигляді перекуру. Тому, скориставшись цією нагодою, я, Леся і вся молодь шмигнули з хати і розсілись на пеньочках біля дров. Так вже сталося, що ніхто з нас не курив, тому тусуватись зі старшими на ґанку було нецікаво. Але і у нас тут назрівав конфлікт, а точніше бій за горище, заявку на яке подали одразу п’ятеро людей. Нюанс був у тому, що двоє з тих, хто подав заявку, хотіли там бути тільки вдвох. Це були Тарас і Настя. Але цей конфлікт я міг вирішити без проблем: я запропонував Тарасу намет з усім начинням, а малі вже хай утрьох вовтузяться на горищі.

— А ви де будете спати? — запитала Настя.

— У машині звісно. Я ж її так і проектував, щоб можна було зручно заночувати. Ну і якщо ми вже поїли-попили, а спати ще не йдемо, то саме час цікавих історій. І у мене якраз є одна така. І подаруночки, із нею пов’язані.

Я сходив до машини, відкрив багажник і взяв звідти кілька книжок, яких там досі не було (їх кілька годин тому надрукували, а мені хотілось похвалитись). Повернувшись, я роздав книжки, так би мовити, по одній на сім’ю і перш, ніж в мене запитають, що це, почав свою історію:

— Колись давно жила собі дівчинка. Звали її Марія Виговська. Сильно простою її назвати складно, бо походила вона з роду української козацької старшини, тобто була панночкою. Але її життя було заможним і безтурботним не через дуже далекі родинні зв’язки з одним із гетьманів, а через діда. Харитон Виговський, трішки порубавшись на Січі, покинув це непросте заняття і взявся чумакувати. Мені завжди було цікаво, чого це заняття так погано вивчене нашими істориками, а виявляється, були не те що негласні, а документальні розпорядження не вивчати цю галузь. Не тільки радянського періоду (адже для совків чумак — це ворог номер один, бо він і є отим самим капіталістом — ідеологічним ворогом), а й ще за часів імперії тему намагались не висвітлювати, бо імперії українці треба були хліборобами та рабами, а не успішними купцями-бізнесменами. Для мене було відкриттям, що чумаки мали свою страхову систему, зародки системи банкової, створювали інфраструктуру вздовж своїх шляхів і ще цілу купу цікавих речей. І мені було дивно, що чумацького фольклору так мало, адже сама суть цієї діяльності передбачала і купу пригод, і можливість їх інтерпретації, перетворення на легенди, та і взагалі просто байок, які можна розказувати дорогою і на ночівлях. Виявляється, історії були і дехто їх навіть записував, але рукописи підчищали і до наших днів майже нічого б не збереглось, якби не Марія Виговська. Її мама рано померла, а батько пішов на якусь імперську війну, і дівчина була по суті кинута напризволяще. Її дід не дуже надокучав своєю увагою, але, мабуть, суто заради жарту найняв кількох хороших вчителів. Ті навчили її грамоти та наук — у тих межах, у яких вони взагалі були тоді доступними. За тодішніми мірками Маруся засиділась у дівках (їй було майже сімнадцять), але влаштовувати їй особисте життя було нікому. І однією з її головних розваг було слухати історії, які оповідав дід, коли до нього приходили численні гості. Опанувавши грамоту, вона вирішила, що ці історії непогано було б записати. Та і сам дід іноді розказував одне і те ж по-іншому залежно від складу компанії та об’єму випитого. І вона почала записувати. Родина не була бідною, тож у неї не було проблем з папером. Дід, який грамоту так і не освоїв, радів за внучку і всіляко сприяв її хобі, не розуміючи насправді, чим вона займається. А взялась вона за справу серйозно і до повернення батька накопичила кілька сотень рукописних аркушів з купою містичних, детективних, іноді навіть еротичних історій, розказаних дідом. Вона, до речі, цікаво вийшла з проблеми передачі певних українських сполучень буквами тодішнього письма, якого її вчили. От Ї вона писала як ЙІ (прикладом, як ми зараз пишемо ЙО, що в російському алфавіті позначається літерою Ё). Але то дрібні деталі. Так от, батько приїхав і одразу оцінив масштаби лиха: донька грамотна і незаміжня в сімнадцять років. Це попахувало катастрофою і найстрашнішим українським жахом — «що скажуть люди?». Тому після недовгого, але інтенсивного скандалу батько постановив: рукописи спалити, а доньку — негайно видати заміж. Але у Марусі були інші плани щодо обох пунктів, тому вона зробила те, у що важко повірити: втекла з дому. Але втекла вона недалеко: ранком наступного дня в компанії молодшого за себе на два роки сусідського панича вона стояла на порозі доброго знайомого її діда — місцевого священика. Вислухавши її пропозицію, священик трохи повагався, але прохання виконав і обвінчав парочку того ж дня. Скандал був грандіозний, і на священика надулись обидві родини, але вони не були ворогами, та й обоє дітей були шляхетного роду (якби вона спробувала утнути таке з простолюдином, історія закінчилася б набагато сумніше). Коротше, всі трішки подулись, а потім влаштували весілля заднім числом і закрили цю тему. Думаю, що вибір дівчини був далеко невипадковим і вони і до весілля знали одне одного досить близько, адже вона була старша і досвідченіша за свого чоловіка. Але і це все дрібниці. Вони прожили разом, мабуть, щасливе життя, Марія народила трьох синів, склалось так, що ті стали єдиними спадкоємцями обох маєтків. Вона померла у вісімдесят років, переживши свого чоловіка на рік. Доля їхніх дітей теж була різною: хтось був у війську, хтось у торгівлі, хтось у науці. Старший син не дожив до революції, середній від неї втік на Захід, а молодшого вона перемолола. А де ж тут книга? — спитаєте ви. А все дуже просто і складно водночас. У ніч перед втечею з дому вона вклала рукопис у глечик, залила розплавленим воском і закопала в саду дідового маєтку. Чому вона його так і не викопала, коли все налагодилось, незрозуміло. Може, просто не до цього вже було, перегоріла, чи з’явились нові захоплення, чи не хотіла злити батька, але глек так і залишився глибоко в землі. Їхні маєтки спалили, сади викорчували, і не залишилось жодної матеріальної згадки, що на цих орних полях колись трапилась така цікава історія. Якби вона додумалась покласти в глек золоту монету, то, думаю, копачі вже б до нього дістались. Але мабуть це і на краще, що не поклала, бо одної темної ночі над глеком опинився темний маг. Він підняв свою руку — і глек із безцінними рукописами опинився на поверхні. Маг доставив знахідку своїм посіпакам разом із рештою унікальних документів та знахідок, які він видобував по всьому світу, і тільки за кілька днів дізнався, який скарб добув. Адже ці рукописи не просто одна з пам’яток української літератури, не лише унікальний історичний скарб, який розкриває величезний об’єм інформації по багатьох напрямках нашого традиційного господарювання. Це ще й просто надзвичайно цікаві історії, які легко читаються. Історії, які розкривають нам складну, багатогранну і, головне, успішну торгову діяльність українців, яких всі режими так старанно малювали виключно хліборобами. Там, до речі, описується, звідки в Україні бралось червоне намисто, корали ля якого ростуть у Червоному ж морі, і ще купа цікавих речей, а всі зациклились на солі. Та чим вони тільки не торгували!

Я закінчив свою розповідь, і зачароване мовчання стало мені найкращою подякою. Першою заговорила Леся:

— Просто неймовірно. А чому ти мені раніше не розповідав цієї історії?

— Бо ще не було результату. Книгу тільки недавно надрукували, понюхай, як пахне, а-а-а. Тепер ти знаєш про неї з перших уст, приїдемо — ще почитаєш прес-реліз і презентуєш її. Ти все одно тепер офіційно безробітна.

— От за що я тебе люблю, то це за уміння напрягти в самий неочікуваний момент, — засміялась Леся.

— Чумацькі історії Марії Виговської, — задумливо мовив Тарас. — От би зняти за ними серіальчик, а то читати так рідко руки доходять.

— І серіал вже пиляємо, і аудіокнижка буде скоро, якщо Леся не лінуватиметься. Думаю, у неї вийде бездоганно, — відповів я.

— Клас, — захоплено видихнув Вова. — Я взагалі книжки не люблю, але оцю прочитаю обов’язково, не чекаючи серіалу чи аудіо, щоб все знати наперед.

Мені вдалось вмовити Лесю прочитати нам на ніч одну з наймоторошніших містичних історій, що були в книзі. Це щоб життя медом не здавалось, а то порозслаблялись. На ніч треба слухати страшні історії. Ефект було досягнуто, і всі малі, тишком цокочучи зубами, швиденько зазбирались до хати. Потім я видав Тарасу та Насті намет зі спальниками та термоізоляційними килимками. Ну а ми з Лесею пішли моститись у машині, добре, що розміри дозволяли. Але тільки трішки вмостившись і оцінивши зручність розкладених задніх сидінь як ліжка, я вирішив різко змінити обстановку, і ми опинились на моєму, як я вирішив, острові. Тепер не було жодних причин не ділитись своїми можливостями з Лесею та іншими дівчатами. Тут вже мав починатись ранок, і пісок був прохолодним, зате океан був теплим і лагідним. Ми купались і кохались у його теплих хвилях, а на світанку по черзі пірнали з моєї скелі у воду. І нарешті, зовсім знесилені та задоволені, перенеслись назад у машину і одразу поснули. Добре, що машина стояла далеко від епіцентру деструктивної діяльності жайворонків, але це врятувало нас ненадовго. Довелось прокидатись і йти снідати з усіма, а потім отримувати свої трудові повинності. Я на правах гостя таки виторгував собі дрова і швиденько, поки бабуся не передумала, побіг їх рубати. Тут головне було правильно розподілити об’єми справжнього і не дуже рубання так, щоб і вистачило на цілий день, і щоб сам процес виглядав реалістично. Я дістав шикарну сокиру нашого виробництва: пакетний об’ємний друк, серцевина високовуглецева, армована середньою сталлю і все це закуте у сталь нержавіючу. Щільність зерен та їхня зварка між собою були просто чудові, і за прорахованими характеристиками вона мала бути навіть кращою за подібну, зроблену методом традиційної ковки. Що я зараз і мав перевірити. Рукоятка теж була надрукована з легкого бронебійного пластику і просто ідеально лежала в руках. Процес пішов так жваво, що я навіть засумнівався, чи використовувати свої здібності для подрібнення дров взагалі. Але після того як всі пішли на город, я вирішив, що з мене досить, дістав розкладне крісло й каву і для початку дізнався, як там справи всюди, де тільки можна. Першим ділом Ольга прозвітувала, що треба евакуювати наші заводи, бо після купи невдалих спроб заволодіти ними (що від найманців, що від російських військ) було вирішено все там гарненько зарівняти. Збивати чи виводити з ладу таку кількість снарядів і техніки потреби вже не було. Усе одно свою основну роботу потужності, що працювали цілодобово, виконали, і ми на перший час мали достатньо матеріалу для всього, що нам треба. Тож я згорнув певне обладнання і вивів із сектора наших людей та техніку. Узагалі проект «Новоросія» днями теж мав бути згорнутий, от тільки треба було підібрати зручний для цього час та привід. А така масова артпідготовка території, що нібито контролюється Росією, була непоганим приводом. Разом із переформатуванням наших віртуальних військ на «Азовську січ» додавався новий чинник. Ми спускали на воду кілька безпілотних субмарин типу «скат». Їхнє завдання — не поспішаючи планомірно вибривати азовський басейн від усіх військових корит РФ. Плоскі човни зливались із дном і мали захисне забарвлення на випадок переховування в настільки мілких водах, що проглядається дно, а десять торпед і ракет підводного старту мали хороші шанси взбадьорити навіть досить велике корито, не кажучи вже про різноманітні катери. Руки чухались, але все треба робити поступово. Ми ще не використовували свої технологічні переваги повною мірою, майже без моєї в них участі, а «скати» — вже були відчутні технологічні комплекси, і ми (а насамперед Сашко) трохи переживали. Потім я переговорив із Юрою. А вже після ділових лясів взявся за романтичні, треба ж було пожалітись дівчатам на нещадну експлуатацію. Найгірше, що ніхто з них мені не співчував, а навпаки — сварив, що я байдикую замість конструктивної діяльності. Бездушні сучки. Ну нічого, я ще поквитаюсь. За годинки дві почався поступовий броунівський рух між городом та господарськими будівлями, та і я наговорився донесхочу, тому таки довелось рубати. Настрій у мене після переговорів був аж занадто бойовий. Мені хотілось дій, я втомився чекати. І, що саме головне, мені хотілось творити неможливе. Весь цей час я мусив не просто ховати свої здібності (бо ховати, що вони мої, доведеться і далі), весь цей час ми готовили плацдарм для їхнього справжнього розгортання. І мені вже не терпілось чудити по-дорослому. Тому я озирнувся, перевірив, що нікого немає, і всі не порубані дрова зникли, а потім з’явились у двох метрах над землею і з гуркотом впали на землю вже окремими полінцями. Ну а за спиною я почув захоплене «ого!». Озирнувшись, я побачив малу Даринку, що дивилася на мене величезними, від здивування, очима. Я приклав палець до губ і змовницьки сказав:

— Ш-ш-ш. Хай це буде нашою маленькою таємницею. Усе одно тобі ніхто не повірить. Так вже влаштовані дорослі — не вірити дітям. Із мене щось смачненьке. Ти що любиш?

Вона так само змовницьки мені підморгнула і сказала:

— Морозиво.

Я сховав руку за спину і дістав звідти здоровенний ріжок. Вона взяла його, а потім ще для певності провела пальцями по губах, наче застібає блискавку. Потім трохи подумала і розстібнула рот назад, щоб сказати «дякую». І пішла у своїх справах, натоптуючи морозиво. І де вона взялась? Перевірив же, щоб ніде нікого, от же ж відьма мала. За кілька хвилин прийшла баба Рая, прискіпливо оглянула розвал дров і показала, куди їх носити та складати. Ну тут усе було зовсім просто. Мені вдалося ще години півтори робити вигляд, що ношу дрова, але я, мабуть перегнув із темпом їх непомітного переміщення, і вони підступно закінчились. А це означало, що наді мною знову нависла картопля. Однак баба Рая вигадала ще більш екзотичне заняття. Вона впихнула мені в одну руку великого чорно-білого кроля, а в другу — кошмарний іржавий тесак, зроблений із якоїсь технологічної сталевої стрічки, яка майже наскрізь прогнила і ображала самим своїм існуванням мою ножелюбну натуру. Моє завдання можна було не уточнювати, усе було зрозуміло. Але я народився в місті, і цей процес був для мене не те що екзотикою, а чимось нереальним. Люди делегують неприємні і складні для них речі іншим, спеціально навченим та тренованим людям. Але ж це просто кролик. Їх їдять. Їхнє хутро широко використовують. Чому я не можу його вбити? Ні, не так. Можу, звісно, але не хочу. Я і так привіз купу смачного готового м’яса. Але те м'ясо, що я привіз, теж було колись живим, бігало, рохкало, зализувало комусь чуба. Можливо, все ж не варто вдавати з себе аж занадто добрих? Ми живемо і ведемо господарську діяльність, знищуючи мільйони життів щохвилини. Що таке один кролик туди, один сюди? Я глянув на його мордочку. Він смішно смикав носиком і дивився на мене здивованими очима-бусинками. Я засміявся. Це не був складний моральний вибір, це була просто примха, яка не мала жодного значення. Я згадав, що таке справді важкий моральний вибір, який мені довелось зробити за багатьох людей одночасно. Юра знайшов підходящу людину для дуже цікавого, але ризикованого експерименту. Це була літня жінка з раком термінальної стадії. Для нас була дуже важлива саме її добровільна згода на експеримент, бо він був дуже тривалий (у разі успіху звісно) і співпрацювати треба було довго і тісно. І Юра ніяк не наважувався на розмову. Тому до неї пішов я. Я запам’ятав кожне слово і кожне почуття, як своє, так і її. Коли я зайшов у кімнату, я відчув стільки надії, страху та відчаю, що ледь не заревів, хоча жінка здавалась байдужою. Вона запитала:

— Є якісь шанси?

От тільки тоді я зрозумів, чого навіть Юра, який сам завжди займався подібними речами, здався. Бо мені таки треба було її убити, хоч і морально, але саме убити. Не ворога, не випадково, не погану людину, а отак саме як зараз із кроликом — беззахисну та невинну, бо нам потрібні були нові унікальні знання, а вона була їжею, паливом для експерименту. І я це зробив. Я сказав їй:

— Ми можемо вас вилікувати. Ми робили подібні речі багато разів. Але нам це нецікаво.

Вона навіть не образилась, сприйняла це як даність. А потім сумно сказала:

— Ясно.

Але я продовжив:

— Ви прожили досить довго, але жили завжди для когось, усе життя витратили на те, щоб поставити дітей на ноги. І от зараз вони на ногах, далеко від вас, у них все добре, і ви їм не потрібні. Це сумно і болісно. Ви важко працювали, ваше тіло зношене і убите, а подальше життя не має жодного сенсу.

— Я зрозуміла, не продовжуйте.

Але я продовжив знову:

— Я сказав, що нам не цікаво вас вилікувати, бо ми вже робили подібні речі, але наші можливості майже безмежні. І в мене для вас є значно цікавіша пропозиція — взяти участь в унікальному експерименті і почати зовсім нове життя, майже спочатку. — Я тримався, але після цих слів відчув таке, що не зміг не заплакати: надію і страх водночас. Страх, якого щойно зовсім не було. Добре, що я міг прибрати сльози з очей, не витираючи їх. Я взяв себе в руки і продовжив: — Єдиний ваш здоровий орган — це мозок. Ми пропонуємо вам взяти участь у експерименті з його пересадки. Ризик неуспіху дуже великий, але якщо все вийде, ви станете не просто здоровою, а вдвічі молодшою й іншої статі. Нове життя за геть інших обставин. Із мінусів — постійний наш нагляд і регулярні дослідження. Із плюсів — безперервне і дуже достойне грошове забезпечення. Та і ваші діти неочікувано отримають від вас спадщину, на яку і не чекали.

— А що сталось із тим хлопцем, у тіло якого ви збираєтесь пересадите мій мозок?

— Унікальна патологія, у нього фактично немає мозку.

Ну а як ще можна сказати про молодого здорового пацана, що поперся з рідного Сибіру воювати на Донбас із фашистами? Безмозкий. Хоча я схитрував, звісно експеримент мав і дзеркальний намір: витягти її тіло на відповідний рівень і пересадити туди його мозок, так пацану пощастить значно менше, але хто ж йому винен. Вона задала ще одне-єдине питання:

— А у мене є вибір?

І тут я зрозумів, відчув, пережив справді дивну річ, про яку ще довго думав потім. Більше за все на світі вона хотіла, щоб вибору у неї не було. Отак просто: непереборні зовнішні обставини, стихія, а вона ні при чому. Усе ж дивно, із якою легкістю адекватні розумні люди віддають право вершити свою долю іншим. Особливо вирішувати складні моральні дилеми. І я подарував їй це рішення, зняв відповідальність з її плечей:

— Немає. Ви померли чотири дні тому, і вчора вас кремували.

Я тоді покинув кімнату, і мені стало легше. Я знову переклав відповідальність за неї, операцію та її результати на Юру. І став не учасником процесу, а інструментом. І у нас усе вийшло. І результати того унікального експерименту ми отримуємо досі. І досі я згадую те дивне, таке зрозуміле і незбагненне бажання — перекласти прийняття важкого неприємного рішення на когось іншого, навіть якщо виконувати це чуже рішення доведеться все одно тобі. От і зараз: наче і не я вирішив долю цього кролика, я всього лиш знаряддя, не зроблю я — зробить хтось інший, не з цим — так з іншим кроликом, адже для цього їх і ростили. І я сам не маю нічого проти смачної тушкованої в сметанці кролятинки. Так що ж не так? Мабуть, те, що я став інструментом не зі своєї волі й мене змушують зробити те, що мені неприємно. Саме змушують, не просять, не пояснюють, не вмовляють, а тупо ставлять перед фактом. Але з філософствування мене вивела Леся, що саме прийшла з городу.

— Що це ти надумав? — сердито запитала вона.

— Це не я. Усі питання та пропозиції можеш адресувати своїй бабусі.

— Ану віддай сюди Петрика. — Вона забрала кролика і притисла обома руками до грудей.

— Ну я уже зрозумів, що у нас нова домашня тваринка. Але як і хто донесе цю інформацію його попередній власниці? Бо в мене є деякі підозри, що у твоєї бабці на нього були дещо інші плани.

— Ти ж не збирався його вбити?

— Я довго думав над цією проблемою і так і не дійшов остаточного висновку. Ти вирішила це питання за мене, і я в чергове переконався, що це дійсно дуже цікавий і важливий механізм, який ми виробили в процесі еволюції. Можливість скласти зі своїх плечей важкий неприємний вибір, перекласти відповідальність за нього на когось іншого дуже полегшує життя.

— Невже тобі його просто не шкода?

— Шкода звісно. — Я погладив по голові надійно зафіксованого пухнастика. — Але наша жалість іноді може бути не просто неконструктивною, а навіть шкідливою.

— Ой та знаю я, знаю, я ж їм м'ясо. Просто не хотіла б думати, що саме ти його убив. Оце побачила тебе з ним, і так його шкода стало. То ми правда заберемо його додому?

— А чого ні? Привчиш його ходити в туалет, так хай хоч в домі живе. А не привчиш — так із курами житиме, вони ж термостійкі.

— Уві-і-і! Завжди хотіла забрати якогось кролика, але бабуся віддавала тільки патраного. Та й батьки не були в захваті від ідеї домашнього кролика, у нас маленька квартира.

— Гратися з їжею — це риса найбільш розумних ссавців. Ти коли-небудь бачила, як косатки грають морським котиком у волейбол?

— Та ну тебе. Зараз напишу дівчатам, а ти перенесеш кролика додому. Скажемо бабусі, що я взяла на подивитись, а він вирвався й утік.

— От хитрюга. А що з іншими?

— З якими іншими?

— Не прикидайся. Ти взяла на себе відповідальність за життя милої пухнастої тваринки, що мала стати їжею на вечерю. Але просто для себе цікаво: що ти пропонуєш робити з іншими кроликами?

Леся надовго задумалась, ховаючи свій милий носик у хутрі кролика, а потім підняла голову і, сердито глянувши на мене своїми неймовірними сірими очима, відповіла:

— Бабуся та дідусь купували колись цих кролів, щоб розводити на їжу та хутро. Вони вкладали в їхнє вирощування свій час та працю, вони розраховують на них як на запас харчів. Це домашні кролики, і вони не виживуть у природі, де і так є їжею для купи істот. Забрати їх доживати у нас вдома — це і пограбування бабусі з дідусем, і вже не забавка, а проблема в домі. Бабуся засмутиться, що кролик утік, і попросить когось забити наступного або зробить це сама. Маючи можливість зробити те, що здається мені хорошим, я маю втриматись, щоб не наробити справді шкоди. Здається, я не лише зрозуміла, що ти від мене хотів почути, а й наскільки тобі буває важко, маючи такі можливості, стримуватись, щоб не наробити лиха. Не знаю, чи їстиму м'ясо приготованого сьогодні кролика, але підливка з нього точно смачна. Усе, відправляй Петрика додому, і закрили цю тему.

Кролик з її рук зник, вона обійняла мене і заплакала. Не робити все, що заманеться, і усвідомлювати наслідки своїх дій — це і є відповідальність дорослої людини. Однак прийти до цього розуміння складно і болісно. Трохи поплакавши, вона глянула на мене знову і усміхнулась. Усе ж сльози — досить дієвий механізм зняти стрес. Потім вона усміхнулась вже зовсім лукаво і сказала:

— Сам бабусі скажеш, що кролик утік.

І вона швиденько вислизнула з моїх обіймів і втекла назад на город. Класно я влетів. І отак завжди. Я глянув на ніж, що досі був у моїй руці. Залітати — то по повній. Може, звісно, він був дорогий бабусі як пам'ять, але мої естетичні почуття він ображав, тому лезо та алюмінієві заклепки, що тримали рукоятку, перетворились на оранжевий і білий порох відповідно і висипались на землю, а кинуті слідом за ними рештки рукоятки загорілись і швидко перетворились на золу, яку здув легкий вітерець. От що значить простимулювати процес окислення. А в моїй руці з’явився хороший кухонний ніж. І я пішов здаватись та розказувати бабусі казку, як кролик втік, а я кинув в нього ніж і не зміг того знайти. Що можне бути недолугішим? Вислухати, що я тупий нездара, від чужої і байдужої мені людини було взагалі ні про що. Особливо враховуючи, що це все життя до мене доносили власні батьки, а їхня думка (особливо в дитинстві) засмучувала мене значно більше. Після того як Костянтин Кошовий знайшов моїх батьків, ми організували щось типу випадкової допомоги родині від неіснуючого депутата, вислухали щось у стилі «якесь падло стільки накрало, що з жиру біситься», і на цьому я вирішив це минуле не ворушити. Ну а саме смішне, що вони таки були праві. А от із моєю колишньою стосунки вийшли досить ділові та конструктивні, все ж вона талановита дизайнерка, а нам такі потрібні. От і працює в київському офісі, коли там нема маски-шоу, але частіше вдома, бо дуже вже силовикам припала до душі наша кава. Вона розлучилась із чоловіком, що сильно підсів на наркотики і спустив відчутний шмат батьківських ресурсів та трішки попсував їй життя. Але я не збирався її повертати. Минуле і справді треба залишати в минулому. З Лесею вона була схожа хіба що кольором очей, і коли я побачив її вже після того, як знав, що це вона, жодних почуттів не з’явилося. Так, просто фонова приязнь до хорошої людини та гарної дівчини. Минуле і правда не має значення. Має значення лиш те, що ми робимо зараз, як для себе, так і для інших, і потенціал нашої діяльності для прийдешніх поколінь. Але завдяки доріканням баби Раї я зміг із чистим сумлінням зробити вигляд, що образився, і швиденько змитись, наостанок навіть легенько грюкнувши дверима, поки мене не припахали до ще якихось господарських робіт. Я всівся в машині, і в мене саме з’явився час подивитись себешки з кроликом, які скинула Оля. Дівчата були вдома і вже його активно тискали. Бідося, мабуть, за все попереднє життя не отримав стільки людської уваги. Але довго побайдикувати мені все одно не дали. Я скоріше відчув, ніж помітив, що на мене хтось дивиться, і навіть відчув почуття споглядальника. Від цього коктейлю все аж свербіло всередині. Тому я прочинив двері і гукнув Вову, який страждав від ніяковості біля виходу з двору. Він приречено зітхнув і, змирившись із будь-яким результатом, пішов на таран:

— Дядько Слава, а можна взяти вашу машину? Хочу з подружкою на річку з’їздити.

Його фантастичне нахабство аж обеззброїло. Тому я не вступив у полеміку, а просто видав «жеребцю» установку возити, не відключати автопілот і всіляко сприяти романтичній атмосфері. Потім коротко проінструктував нахабу, чого вимагати від коника не варто, і відпустив на всі чотири сторони. А вже за кілька хвилин зрозумів, що залишився не тільки без гарного сідала на невизначений час, а й потенційно без ліжка на ніч. Із сідалом можна було особливо не паритись, бо якщо малий звалив з городу, то сьогоднішній основний об’єм робіт виконано і народ потроху зав’язує з цим брудним ділом. До мене знову підкрадалася безнадія картоплекопу, і я вирішив зібратись і сходити на оцінку об’єму лиха, що залишилось. Народ і справді посунув у хату та на подвір’я, а не викопаною залишалася десь третина. Мене підпрягли переносити мішки, але в мене з’явилась ще одна цікава ідея. Після того як усе викопане було перенесене, я проявив нездорову ініціативу трішки поколупатись, щоб завтра менше було, типу я весь такий зі свіжими силами. А коли всі, крім Лесі, пішли, я пафосно простяг над клаптем городу руку і всі коренеплоди, що покоїлись в землі, зникли з неї і акуратно вляглись на одну велику купу. Леся скептично похитала головою і сказала, що треба розділити на кілька і провести калібрування за розмірами, бо бабуся сваритиме, що не підсохне як слід, та і виглядає нереалістично. Поряд зі мною, ну от просто нізвідки, матеріалізувалась Даринка і з кілотонною іронією в голосі сказала, що коли вона все правильно розуміє, то вона буде лимонне. Отримавши морозиво, вона ще лукавіше глянула на мене і сказала:

— А Лесі? Їй же теж треба мовчати.

Відьма мала! Хоч і спалився вчергове, зате завтра можна буде з чистою совістю змитися звідси. Ну або побайдикувати в своє задоволення, по обставинах. Я дістав морозива й Лесі, а то справді непорядок виходить. А потім, трішки подумавши, і собі, бо і мені часто не завадило більш ретельно тримати язик за зубами. І ми втрьох не поспішаючи пішли вбік дому. Поки навкруги відбувався броунівський рух, потикатись у дім було не варто. Тож ми з Лесею заховались у закапелку подвір’я і тихенько там цілувались, як малолітки. А потім я показав їй класний фокус, щоб зекономити час і не робити лишніх рухів: уся земля й бруд, що за день копання накопичились на її тілі, перемістилися з нього і, повисівши поряд нерівномірним силуетом, за якусь долю секунди опали на землю. Фокус їй сподобався. Але як би ми не відтягали, нас таки позвали до хати вечеряти. Дорогою Леся помітила нарешті, що машини за воротами немає, і запитала:

— Тільки не кажи, що ти дав цьому малому шкоді покататись?

— А що, не треба було? — невинно запитав я.

— Ну хоч можеш глянути, де він і що робить? І маякни йому якось, що вже пора додому.

І я глянув, кашлянув, дав глянути Лесі. Вона теж не одразу знайшла що сказати. Тож я погасив екран і філософськи запитав навіть не в неї, а у світобудови:

— Цікаво, а те, що ми бачили, можна вважати дитячою порнографією?

— Хлопчик став зовсім дорослим, — теж задумливо констатувала Леся. А потім ми обоє засміялись.

— Коли я утрясу всі першочергові проблеми і стану почесним професором, то обов’язково напишу наукову роботу типу «Вплив транспортного засобу на загальне сприйняття сексуальної привабливості чоловіка жінкою». Ця тема недодосліджена, на мою думку. Механізм працює настільки базово, що просто не міг утворитись за короткий термін існування автомобілів. Думаю, його коріння в палеоліті, у часи, коли люди почали приручати майбутніх домашніх тварин. Більш ніж впевнений, що їздили тоді на яких-небудь буйволах лише найкрутіші пацани, от безумовний рефлекс і виробився.

Леся глянула на мене з іронією і запитала:

— Ти ж наче казав, що всяких прохвесорів ганятимеш нещадно? А тут уже сам намилився?

— Так то тих, хто несе дурню або ллє воду ні про що, а хоче мати цілком офіційне звання, а «почесний» — це як прикол. Ну от, наприклад, Біл Гейтс кинув вчитись і частенько в старих інтерв’ю казав, що його викладачі тупі і зарозумілі нездари, а заклад, де він вчився, — відстій і нікому нафіг не потрібен. А потім став мільярдером, його колишні викладачі й керівництво закладу, який він так і не закінчив, настільки інтенсивно лизали йому сраку, що дістали аж до серця і те розтало. І все — він уже почесний професор і розказує студлу, як важливо для успішної кар’єри гарно вчитись. Та й робота буде серйозна, я взагалі після завершення політичної кар’єри збираюся взятись за викладання.

— Викладання? — замислено дивлячись угору, перепитала Леся, хитро посміхнулась і зовсім лукаво, просто як Оля, глянувши на мене, припустила: — Це ж і студенточок гарненьких довкола багато буде?

Але виправдатись я не встиг, бо нас мало не силою затягнули в дім, у якому вже довелось батькам Вови пояснювати, де він і що з ним усе гаразд і незабаром він, мабуть, з’явиться. Отут на мені вже відтягнулись по повній не так його батьки (що прийняли пояснення про автопілот та визначене місцеперебування досить адекватно), як тітка Люда і навіть її чоловік, що до цього моменту участі в активному повчанні, як жити треба, не брав. Я вже думав узятись за цих діячів української науки, що все життя поклали на анігіляцію бюджету з нульовою користю, але, здається, своєї черги на бій з ними чекало багато охочих, а я в списку був далеченько. Бо мокати їх взялись як батьки самого Вови, так і Ані з Даринкою, бо ті встигли нагримати на їхніх малих ще на городі і вони вирішили за компанію підсипати ще й від себе. Але все ж чи то привід був замалий, чи то всі втомились, та грандіозного скандалу не вийшло. І сам Вова виявив відповідальність, гідну похвали, і досить скоро приїхав назад, хоч був би я в його обставинах — не факт, що мені б вистачило сили волі відірватись від подружки. Добре, що його вже не сварили, хоча в нього була така задоволена пика, що всі ті сваріння йому були б по барабану. Як не дивно, решта вечора пройшла мирно і вже ніхто нікого особливо вкусити не намагався. Але якось непомітно тема розмови зачепилась за Донбас та Крим і за те, що від них треба відмовитись, бо там самі росіяни, що ненавидять Україну. І тут мене понесло:

— Вони не ненавидять Україну, просто їм на неї все одно. Вона не асоціюється у них ні з чим хорошим. А якщо бути точним, вони не відчувають в Україні сили. Є люди, які справді люблять Україну, їх не так уже й мало, але їх завжди меншість. Є люди, які справді фанатично люблять Росію, але їх насправді зовсім мало. А основна маса тягнеться до культури, за якою відчуває силу. Росія більша, багатша, агресивніша, тому вони тяжіють до неї. Це дуже добре видно на прикладі футболу. От ви, наприклад, знали, що в Кам’янці-Подільському є п’ять футбольних команд? І в мене є друг, який є фанатом і зараз уже спонсором одної з них, «Імпульсу». А ніхто не знає. А тепер уявіть, що ця команда дрючить усіх суперників і стає чемпіоном України. І от невідомо звідки у неї стає багато фанів. Потім вона починає трощити найкращі команди світу і бере якийсь там кубок кубків, чи як він там називається? Ніколи не цікавився футболом, і от виявиться, що в «Імпульсу» вже є фанати по всьому світу, футболки в їхніх кольорах з іменами і номерами гравців можна побачити де завгодно, самі гравці знімаються в найрізноманітніших рекламах. Приклад дуже простий. Як тільки українці перестануть скиглити про репресії, розстріляне відродження, визнання голодомору, а почнуть рвати Росію, виявиться що всі ті проросійські люди насправді завжди любили Україну навіть більше, ніж старі патріоти. Вони будуть голосніше за всіх співати гімн і активніше за всіх махати прапором. І не треба їх винуватити в продажності. Цей механізм закладено на генетичному рівні: чим примітивніше суспільство, тим краще воно розуміє мову сили. Ви кажете, їм ніколи не зайде українська, а я кажу, що ще й як зайде, треба просто трішки підштовхнути приклАдом. Думаєте, чого на Західній Україні так активно свого часу голосували за Януковича? Бо після слабака Ющенка люди хотіли хоч якоїсь сили, навіть якщо ця сила — тупе бронелобе нахабство. Національність, мова і культура для більшості середньостатистичних людей не такі вже і важливі. Як тільки за Україною буде справжня сила, усі ті люди, яким зараз на неї насрати, захочуть бути українцями.

І після того як я це сказав, я зрозумів, що мене не просто слухали, а почули. Абсолютно всі. Це було дуже дивне і приємне відчуття. Навколо мене всі зараз думали і відчували в один зі мною бік. Звичайно, за якусь хвилину вони знову почали говорити як до мене, так і між собою, але я зрозумів, що таки освоїв техніку публічних виступів, техніку, яка справді впливає на людей.

Наступного ранку викопана картопля викликала фурор. Я тихенько піджартовував, що це фігня, головне техніку правильно піймати. І раз уже ніякої роботи не заплановано, то я запропонував усім махнути на ту саму водойму, де вчора відривався Вова. Із дорослих підписалися тільки Лесині батьки, тож я спакував усю дрібноту в «жеребця», і ми на двох машинах, по дорозі зачепивши ще й Вовину подружку, виїхали на річку. Чи що воно там було. Окрім Лесиних батьків, усі дорослі сприйняли ідею їхати на річку негативно, хоч у всіх були машини. Та навіть Лесини батьки примостились у машину до Тараса. Дивне все ж сприйняття власного транспорту у старших людей. Іноді здається, що він для них — щось на кшталт тролейбуса, що їздить за певним розкладом і виключно суворо закладеним маршрутом. Річка, яка виявилась ставом, не вражала: зелено-сіра непрозора вода, зарослі очеретом береги з поганенькими заходами, ну і всюдисуще сміття — правда, у фоновому режимі, справді гарні місця засираються значно ефективніше. Сказати, що я був розчарований, — це нічого не сказати. Так уже вийшло, що я любив плавати і досяг у цьому (особливо з моєю здібністю) дуже вагомих результатів. Я плавав в кришталево чистих гірських озерах, самих різних річках, морях та океанах. Приймав душ у найгарніших, часто малодоступних, водоспадах. Я ловив тризубцем щук у Карелії, форель та палтус на Алясці, діставав крабів у фіордах. Просто милувався самими різними рибками на рифах. Плавав на плавниках білих акул та чухав їм пузики. А найдивовижніше — мені здалось, що я подружився з синьою китичкою (тобто то я спочатку думав, що це кит, але потім в неї з’явився малюк, і вона мене від нього не проганяла). Не з якимись пуголовками-горбачами, а з найбільшою живою істотою нашої планети. Це дивовижне відчуття — заглядати в її око та бавитись з її малюком. Було б тупо не використовувати здібність для пізнання справжнього масштабу та краси світу і його живих організмів. У мене було багато екологічних ідей, я міг трохи в обхід технологій прибрати сміття, особливо там, де його вже ніхто не дістане. Але треба було досягти певного рівня в переробці всього цього безкоштовного багатства, коротше треба було трішки зачекати. І от зараз я страждав, що доведеться занурюватись в цю малоестетичну баюру після всього, що я пережив, хоча відчуття підказували мені, що бувало і гірше. Леся, яка вчора разом зі мною купалась в океані, теж досить скептично оглядала водойму свого дитинства. Отак, мабуть, це і працює: спочатку ми перестаємо користуватись і за можливістю покращувати поганеньке, воно стає ще гіршим і користуватись ним стає зовсім неможливо. Не треба так. Тому для початку я дістав кілька сміттєвих пакетів і палиці-збиралки, і всі умовно дорослі учасники пішли прибирати сміття. Але на те ми і приклад, бо малі теж долучились, хоч Даринка і дивилась на мене з певним здивуванням. Тому, коли ми опинились поряд, я пояснив:

— Звісно я можу і сам, усе за всіх. Але батьки змушують тебе саму прибирати свої речі не тому, що не можуть їх прибрати, а тому, що ти маєш сама цьому навчитись. Бо життя — це не тільки насолоди та задоволення, а й відповідальність та обов’язки перед дуже багатьма.

Вона мовчки з серйозним виглядом кивнула і про всяк випадок вже веселіше ще раз застібнула ротик на замок. Ну а я все ж підчистив мул, прибрав зі дна бите скло та інший непотріб, видалив водорості з зони купання. Шкода було, що підсипати піску на заходи не додумався раніше, але вже як є. Тепер купатись було і справді нормально, але вода вже не була настільки теплою, щоб бовтатись там подовгу. Тому, злегка освіжившись, ми влаштували пікнічок. Я (наче як з багажнику) дістав кілька луків, стріли та мішені, і всім, а не лише малим. Стало значно веселіше. Ми цікаво та приємно провели час і навіть не помітили, як почало вечоріти. А це означало, що треба повертатись, бо я хотів їхати сьогодні. Тож спакувавшись, ми завезли всіх назад і після мало не годинного марафону прощання все ж виїхали. Коли ми вже доїхали до більш-менш нормальної дороги, у моєму вусі зазвучала Ольга. Її новина не була надто гарною: нас кілька разів згадали в телефонних розмовах із зазначенням місця і часу перебування. Цього виявилось достатньо, щоб вирахувати наш маршрут і послати по нас дорожню бригаду. Леся помітила зміну мого настрою. Довелось поділитись із нею цією інформацією. Ми могли б насолоджуватись нічною дорогою, як і на шляху сюди, але знання, що нас спробують убити, сильно псували враження і додавали нервозності. Особливо нервувала Леся. Можна було, звісно, їй не казати, але як сюрприз це теж було б недоречно. Ми мовчали. Можна було і зникнути разом із машиною, але додатковий провал з поганими наслідками для виконавців нам тільки в плюс. Ну і якщо вже за нами стежать, то не варто отак різко змінювати положення в просторі удвох, та ще й з автомобілем. Ще був варіант кинути машину і самим переміститись додому. Однак усі ці варіанти були недосконалими. Пережити черговий замах разом значно корисніше, але і страшніше. Хоча я, здається, звик. Ми не напружували автопілот додатковими даними, він працював у звичайному режимі і реагувати на аварійну ситуацію мав саме так, як і на справжню, що виникла зненацька. Нарешті Леся посміхнулась і сказала:

— Добре хоч Петрика додому відправили, а то я б і за нього переймалася. А як це буває?

— Що саме?

— Ну коли тебе пробують убити?

— Завжди по-різному. Усе залежить від обставин та чинників впливу. Якщо пошкодження будуть критичними для нас, ми зникнемо з «жеребця», як я зник з «бугая», коли в нього поцілила ракета. А якщо ні, то нічого й не відбудеться. Не переживай, постався до цього як до атракціону.

Вона нервово хихикнула і знову замовкла. Але чекати довго не довелось. Я нічого не встиг помітити, проте сенсори й камери «жеребця» були чутливіші. Спочатку «жеребець» повідомив, що назустріч рухається вантажівка з вимкненими фарами, а потім ми не розчули, що він сказав, бо машина сильно вильнула. Нас крутануло і викинуло в кювет. Автомобіль ГАЗ, номер якийсь там, із вимкненими фарами виїхав на зустрічну смугу. Тому машина зробила різкий маневр, як наслідок, задні колеса втратили зчеплення з ґрунтом, а ми сіли днищем на землю під невеликим кутом, упершись бампером, і тяги передніх коліс недостатньо, щоб зрушити з місця. Це не я так швидко все зрозумів, а система керування розписала ситуацію голосом Мурзіка. Усі подушки безпеки, що спрацювали і надійно зафіксували нас, втяглись назад. Леся глянула на мене переляканими очима. Вона була такою неймовірно гарною, що я просто не втримався і поцілував її, а вже потім запитав:

— Ну як ти?

— Та наче нормально, але не певна, що захочу колись таке повторити.

— Так, сумнівне задоволення. Зате ми попрацювали отими манекенами, треба ж комусь тестувати продукцію нашої компанії в польових умовах. — Леся сердито глянула і відчутно ляснула мене по потилиці. — Ну добре, добре, так би і сказала. Більше ніяких краш-тестів. Цього тижня так точно.

Тут вона почала бити мене вже обома руками. Але побиття якось невловимо перетекло в обійми і поцілунки. Ну а що ще нам залишалось робити до приїзду евакуатора та поліції? Проте зайнятись антистресовими процедурами нам не дали. Поруч зупинився темний «ланос», звідки швидко вийшли двоє чоловіків і підійшли до наших дверей з обох боків. Я скомандував заблокувати двері на відкриття зовні і спокійно сказав через динаміки:

— У нас все добре, ми цілі і здорові, чекаємо евакуатор так…

Але договорити я не встиг: після кількох невдалих спроб відкрити двері, без жодних пропозицій, ці два «рятівники», мабуть, переморгнувшись між собою, з усієї сили гупнули по бокових вікнах передніх дверей. І так само одночасно заволали від болю. Так що я швиденько скомандував вимкнути зовнішній мікрофон, а то й оглухнути можна. Ну а на вікнах з бронепластику з’явилось дві відмітки; з мого боку, чотири довгасті поряд від кастету (у руці, на яку він був одягнений, після удару я не залишив жодної цілої кістки) і дві довгасті цятки з невеликим відколом від монтировки з боку Лесі. Власне, отой самий відколений шматочок теж чогось так невдало застряг у зіниці ока того, хто бив, що не додало йому гарного настрою. Усе було наче весело, але я на якусь мить уявив, що, якби не здібність і не броня та реакція машини, вони б вже довели нас до стану кривавого місива — Лесю теж, просто за компанію. Не треба було мені це уявляти, бо в мені прокинулась ота сама, солодка лють. Я майже відчував, як її чорні щупальця розповзаються моїм тілом. Леся, мабуть, теж це відчула, бо обійняла мене і тихо попросила:

— Заспокойся, будь ласка, не треба, з них вже досить. Не треба більше, прошу тебе.

Вона пригорнулась до мене, я відчував аромат її волосся, її дихання, биття серця. Усе ж жінка і справді діє на чоловіка як доза заспокійливого. Мені вдалося взяти в руки себе, а потім і її.

— Дякую. Вибач, що злякав тебе. Трохи накрило. Хороша уява іноді грає погані жарти.

І нам стало зовсім байдуже на тих двох невдах, точніше трьох, бо у вантажівки після спроби наїзду на нас різко лопнуло колесо і вона на значно більшій швидкості десь далі по дорозі теж злетіла в кювет. Звісно, за успішного сценарію все мало виглядати природно: що водій вантажівки, що група зачистки мали залишитись на місці ДТП. Та зараз їм треба було швиденько вшиватись, а їхня машина, до якої вони з горем навпіл таки долізли, чогось не завелась. Вони навіть уявити собі не могли, як їм пощастило, що мене заспокоїла Леся. Поліція приїхала досить швидко, ми навіть заскучати не встигли. Наряд був нормальним. Пояснення, показ відео з камер, відправка трьох тіл на швидких у невідомому напрямку. Ну і прибуття нарешті нашого евакуатора, який витяг машину з трішки пом’ятим бампером, але на ходу. Тож ми вирішили на ній і їхати, а не тулитись у кабіні евакуатора. Решту дороги Леся чесно пропрацювала. Вона записала ролик на наш канал з історією цієї пригоди. Тож коли ми нарешті дістались додому, інші дівчата вже були в курсі. Вдома було справді добре. Можна було відволіктись від усього на світі і просто насолоджуватись. Кролик Петрик, який після ретельних обстежень виявився кроличкою Петрою, ганяв по дому, смішно тупочучи лапками і явно балдіючи від невиданих досі просторів. Особливо гостро насолоджуватись нашим спокійним домашнім життям допомагав той факт, що воно дуже скоро мало закінчитись для всіх нас. Це, звісно, викликало певні приступи суму, та він був своєрідною приправою до нашого щастя.