Гетьман майбутнього

Інформація, надіслана Юлею, надійшла на баланс МВС, тому менти не могли не скористатися новим шансом висмикнути мене з лап СБУ. Їхня тяганина мене забавляла. Мене довго допитували, із пристрастю, так би мовити, не випускаючи в туалет. Але це не було проблемою, а от коли я під час допиту я пив чи смакував якийсь делікатес, що з’являвся просто в мене в роті, виглядало це (мабуть) дещо дивно, але мені було все одно. Найгірше, що вони так нічого і не зрозуміли. Юля надіслала відео, де були вертольоти в бойовому обвісі, бойові машини (які не зовсім можна назвати танками, бо вони були дещо іншого формату) і кілька надзвукових винищувачів та бомбардувальників. Але ніхто з вищого державного керівництва не прийшов домовлятись, робити якусь пропозицію. Вони тиснули силою, і навіть більше: їх цікавило тільки, за скільки хочуть купити мою компанію і як привласнити ці гроші. Це було смішно і страшно водночас. У них під боком хтось робить високотехнологічний прорив, а вони замість того, щоб з пнутися зі шкіри, направляючи цей прорив на службу державі, частиною якої вони є, намагаються його швиденько вкрасти і продати. Вкрасти і продати — своє ж майбутнє! Але я якось примудрявся гасити лють, яка мене іноді накривала. Мабуть, я був розчарований заслабким супротивником, надто малою кількістю людей, які були в системі і справді розуміли і адекватно оцінювали те, що відбувається. Мабуть, ніколи в житті я ще не бачив такої концентрації тупих людей навколо мене. Але вони втомилися від марафону допиту. Звісно, вони мінялись, але всі хочуть спатоньки, коли на годиннику п’ята ранку. Я так і не переписав на їхні структури свою компанію. І мене відправляли в тюрму, аби я в камері переосмислив свою поведінку. Вони всі реально вважали, що їм тепер нема куди поспішати.

Дорогою мене порадувала Ольга. Були таки сили, які тверезіше оцінювали потенційну загрозу від мене. Виявляється, до тюрми я мав не доїхати. Ольга мала рацію: мені таки бракувало можливості відповідати їй без звуку, тож довелось приспати конвоїрів.

— Що за команда?

— На жаль, не кадрові. Своїми власними вирішили не ризикувати, а якісних росіян підключити не вдалось, бо вони думають, що ти дестабілізуєш ситуацію на їхню користь. Тому інтернаціональна бригада. Теж цікаво. Треба повну фізичну ліквідацію, наші хом’ячки можуть постраждати, якщо когось залишимо в живих. Ти як?

— Я як? Не люблю це діло, особливо коли мені на них все одно.

— Так я і думала. Ватра готовий, зараз на підхваті, закинеш його на вказану позицію, коли дам сигнал.

Звісно, я вже був без наручників, і в моїй руці з’явились окуляри, вдягнувши які я міг проглядати все навколо з доступних камер та інших засобів. Над нами летів дрон, замаскований під ворону, та і на сам автозак теж було почеплено купу камер. Зв'язок і розвідка — основа сучасної війни, і ми у цьому були попереду всього світу. Дивитись, як наближаються автомобілі з групою ліквідації, було по-своєму захопливо. Не знаю, що відчувають люди на полюванні, але полювати на людей значно цікавіше, ніж на беззахисних тварин. Фургончик обігнав автозак і вклинився між ним і машиною супроводу, мене добряче трусонуло, а охоронці полетіли мармизами на підлогу. Другий автомобіль (джип) відрізав машину супроводу, що їхала ззаду. І на цьому все закінчилось. Бо Ватра вже був на потрібному даху, а на його «Антрациті» стояв дуже цікавий приціл: теплоакустична система, яка дозволяла бачити крізь корпуси машин, ну а відстань для нього — взагалі ні про що. Ніхто з нападників так і не встиг вийти з машин, у яких дуже швидко з’явилися маленькі дірочки навпроти кожного з них. І все закінчилось.

— Усе чисто, Батьку. Може, прикласти ще і вашу охорону?

— Дякую, сину. Ні, своїх, якими б дурними вони не були, треба жаліти. По можливості.

Але це був ще не кінець вистави. Мої нещасні конвоїри оклигували, а я встав і, пройшовши мимо них, штовхнув дверцята і вистрибнув із машини. Я підійшов до спантеличених поліцейських, що вже відкрили фургончик і перелякано дивились на його вміст, і сказав:

— Хлопці, ану проведіть мене до Лук’янівки, тут зовсім трохи лишилось, бо здається, що там мені буде безпечніше.

Шоу тільки починалось. Навкруги зупинилося кілька автомобілів, із яких повиходили люди і почали знімати на телефони. Масовка зростала дуже швидко. Я спілкувався з ними, пояснював ситуацію: мене везли у в’язницю, на нас напали, мої охоронці прикинулись сплячими, а двері автозаку були відкриті, тому я вийшов і от стою перед вами. І нещасним копам супроводу не залишилось нічого іншого, як піти зі мною та натовпом до воріт Лук’янівської тюрми. Звичайно, серед масовки було багато наших, але й ефекту флешмобу ніхто не відміняв: чим більше людей — тим краще. Мене знали вже всі. Тож будь-хто, проїжджаючи чи проходячи повз, побачивши мене та натовп, що знімає на телефони, просто не міг не приєднатись. Так ми і підійшли до воріт. Поліцейські хотіли завести мене в двері, але їх акуратно відтіснили, ще був не час. І я заговорив:

— Зараз на прикладі цієї тюрми я покажу вам, як наша державна система реагує на будь-який новий виклик, — і я погупав у ворота. — Я мав заїхати в них на машині, що зараз стоїть недалеко звідси розбита, але я прийшов сюди і стою перед воротами, які мали б зараз розкритись і пустити мене всередину. Але вони закриті. Бо супровідні документи на мене залишились у машині. Черговий надзвонює керівництву і доповідає про нештатну ситуацію, керівництво зв’язується ще з кимось, і це все відбувається значно повільніше, ніж я розповідаю. А я тим часом стою тут під воротами тюрми, у яку мене хочуть посадити тільки за те, що я щось робив для розвитку України. І от досі мене не можуть посадити, бо ворота ще зачинені. Як шкода!

Натовп засміявся. До мене звернулась мила зеленоока дівчина із пухнастим чорним волоссям:

— Але ж ви ні в чому не винні. Ви можете зараз просто піти. Ми не дамо вас затримати!

— Я не боягуз і не втікач. Я не ховатимусь за спинами невинних людей і не симулюватиму серцеві напади. Я нагадаю тим, хто хоче мене посадити, як має виглядати людина, що знає слово «честь». Бо лише одиниці з них бачили таку людину в дзеркалі… — я не довів фразу до кінця, але там мало бути «…моєї маски». — От уже наче йдуть. А ні, ще дзвонять.

І люди знову засміялись. Я говорив ще хвилин десять, поки мене нарешті не завели всередину. Усе ж правильно розставлені і підібрані актори та статисти творять дива. Ми знали і вміли користуватись цим мистецтвом, але головна наша перевага була в розповсюдженні інформації. Десятки відео того, що сталось, уже ширились Мережею.

Ворота зачинились, і мій настрій змінився. Це місце, яке пережило кілька держав і суть якого була в тому, щоб ламати людей, буде зламане мною. Ніхто з тих, хто мене оточував, ще не розумів, що через ворота до них потрапив вірус, який їх знищить. Вони були бадьорі і жартували, але їх було надто мало. Тож я ще трішки змінив настрій і відчув тривогу й напруження тих, хто мене оточує. Але це був тільки початок. Мене підвели до потрібної камери, а вона не відкрилась. Охоронець безпорадно борсався з замком. А я спокійно зауважив, що мене потрібно розмістити в одиночному номері. Бідолаха продовжував колупатись у замку, аж поки той трішки не провернувся, залишивши в його руці уламок ключа. Ніщо не виводить з рівноваги більше, ніж коли щось іде не так, як мусить, особливо коли ти маєш виглядати господарем ситуації. Я вже не раз перевірив цей фокус, але це були не всі мої козирі. Так само не відкрилися ще кілька дверей. Я вже знущався з них. Наприклад, коли всі аж занадто захопились черговими дверима, у мене в руках з’явився стаканчик із кавою, яку я голосно сьорбав, роблячи єхидні зауваження. Тепер вони відчували страх. З одним я б упорався і сам, але з цілою групою на допомогу прийшла одна з трофейних речовин. Страх, що сковує і паралізує розум і волю. Страх не давав їм до мене наблизитись. За якісь хвилини переді мною постали повністю зламані люди, які щойно були тут господарями ситуації і чи не королями. Вони топтались на місці і ховали погляди. Більш за все на світі вони хотіли опинитись подалі від мене. І я змилувався:

— Відведіть мене в хорошу одиночну камеру і можете бути вільні.

Я не просив, я наказував, без тиску чи злоби. Так дають команду гарно тренованому собаці. І вони повели. Я сам, без ключа, відчинив потрібні двері і, сказавши, що закрию сам і викличу когось з них, коли буде треба, зачинив їх за собою. Страх — дуже дивний інструмент. Багато хто з правителів ним успішно користувався. Але щоб викликати страх, потрібно було регулярно чинити терор. А мені досить дрібки препарату. До того ж страх заразний: вони зараз підуть і рознесуть його по всій тюрмі, кожен їхній колега поряд із ними відчує його, а страх охорони — це надія в’язня. Технології — це опора й інструмент, а мене привели туди, де я зможу кувати руки, що цим інструментом скористаються. Сотні досвідчених бійців, що пройшли АТО та інші війни, тепер у моєму розпорядженні. Звісно, у Лук’янівці не всі, але вони стануть прикладом. По тюрмах мене чекав десь десятитисячний резерв досвідчених воїнів. Звісно, багато хто з них і справді був неадекватним відморозком, але саме такі люди і роблять війну. Просто треба, щоб вони ніколи з неї не повертались.

Я оглянув кімнату, змінив ліжко, додав гарне крісло, викинув лишні тумбу і шафу, встановив на стіні навпроти крісла великий екран та проміжні модулі зв’язку. Чудовий офіс у центрі міста неподалік від метро, краще і не придумаєш.

* * *

Я сидів у кімнаті для допитів навпроти молодого есбеушника, який явно не знав, із чого почати, і трохи ніяковів, та не подавав виду, тримаючись зверхньо і всіляко вдаючи, що контролює ситуацію. Мені було смішно, коли він із серйозним виглядом гортав папери, які до мене не мали жодного стосунку. І я вирішив це шоу припинити:

— Знаєш, для чого я тебе позвав?

Його награна зверхність на мить розвіялась від цього питання, але він швидко опанував себе і серйозно запитав:

— Ви мене позвали? У вас тут раптом не розвинулася манія величі через те, що вас показують по телевізору цілими днями? Це я прийшов, щоб допитати вас.

— Це не зовсім так. Невже ти не помітив нічого дивного, коли проходив усі КПП? Ти ж бував тут уже, ти ж відчув: щось змінилось. — З його обличчя зник навіть натяк на зверхність, натомість з’явилася тривога. Він швидко скочив з місця, рвонувся до дверей і гупнув у них. Але жодних наслідків це не мало. Він ще розгубленіше озирнувся на мене і загупав ще голосніше, кричучи, щоб його випустили.

— Сідай, тебе випустять, коли я скажу.

Він дістав мобільний, і отут, мабуть, була остання крапля: зиркнувши на екран, він вирячив очі і дерев’яним голосом спитав:

— Це взагалі що таке?

— Хлопче, ти мене засмучуєш. Тобі двадцять вісім років, у тебе є дружина, і ти питаєш в мене, що на екрані твого телефону?

— Але як?

— Як ми встановили цю заставку? Чи як розблокувати? Добре, відповім на обидва питання. Кожен сучасний смартфон перебуває на двохсторонньому зв’язку з мережею через купу каналів: вайфай, блютус, мобільні оператори. Отримати зовні доступ до нього через будь-який із цих каналів не є проблемою взагалі. На те смартфон, власне, і розрахований.

— Але ж це айфон, його неможливо зламати!

— Тоді чого ти так здивувався з побаченого на своєму екрані? Значить, ти сам встановив цю заставку? Ну і відповідь на друге питання: обведи клітор тричі за годинниковою стрілкою. — Він зробив маніпуляції на екрані, телефон тихенько клікнув, але есбешник не став нікому дзвонити чи писати, а знову його заблокував, поклав на стіл, сів і глянув на мене. І я відповів на його німе питання: — Тому що ти молодий, талановитий, амбітний і майже не заляпаний системою. Ти йшов служити Україні, а не мутитись на посаді, ти йшов за шпигунською романтикою. І це теж нормально. Так, вона дещо не така, як показують у кіно, але вона є. Це азарт полювання на серйозного супротивника. На жаль, більшість твоїх колег, а особливо керівництва, не підходить для подальшої роботи за фахом. А ти підходиш. У тебе дуже непоганий потенціал, що при правильній освіті дасть чудові результати.

Він мовчав, думав, його переповнювали емоції, але він тримав їх під контролем і за кілька секунд сказав:

— Буде якась провокація проти людей, що вийшли на твою підтримку?

— Ти думаєш у правильному напрямку. Будь-яка влада будується на крові. Але я не будуватиму свою на крові українців. Іскра матиме інше походженні. А протести — це свого роду дрібний відволікаючий маневр. Я знаю, як тобі зараз важко. От сиджу я, колюсь перед тобою, а ти клявся захищати Україну і думаєш, що робити, кому можна вірити, хто не в темі, з ким можна об’єднатися, щоб мене зупинити? Але не спіши з висновками чи діями. Юлій от взагалі хотів мене застрелити, зрілі люди — вони закоренілі традиціоналісти, вони завжди хочуть зберегти те, що є, і їм дуже страшно від самої думки про зміни. Але він уже з нами. А ти молодий, ти народився і ріс в епоху постійних змін. Україні пора мінятись, перестати бути жертвою, припинити метатися між Заходом і Сходом, посісти своє належне місце в центрі світу. І тобі теж пора мінятись. Закони, конституції та інституції — все це покликано служити нації та державі. Якщо вони не підходять і не відповідають обставинам і викликам часу, їх треба змінювати нещадно. Якщо система не змогла захистити те, що покликана захищати, — вона не має права на існування. Нам всім треба вийти з власної в’язниці, звільнити свій розум і по-новому оцінити свої можливості.

Після цих слів стіни кімнати допитів упали, і ми опинились посеред туманного лугу. Десь удалині паслися коні. Мій співрозмовник ошаліло дивився на всі боки, намагаючись зрозуміти, що відбувається. І навіть почав думати вголос:

— Ні, це не гіпноз. Це просто величезні екрани, а зображення стін весь час було картинкою. — А потім знову опанував себе і сказав: — Але ж це спричинить хаос! Не можна все руйнувати, не маючи альтернативи. Доведеться домовлятись з усіма. Росія однозначно скористається хаосом і нападе. Ми втратимо все, що так довго відстоювали.

— Хаос? Хаос —це довідка з ЖЕКу, це запис до лікаря, це вступ у спадщину. Хаос — це будь-яка взаємодія із зашкарублою державною системою. А я принесу порядок, новий світовий порядок, дивись.

І я розвів руки в сторони. На екрані з’явився вид тюрми з повітря. Зображення повільно зміщувалось убік центру. На машинах, що рухалися, та в будинках навколо були маленькі таблички — десь більше, десь менше. Я махнув рукою, і Київ навколо швидко перемотався. Перед очима тепер був великий офісний центр. Я легенько потягнув руку до себе, і наша кімната повільно занурилась у нього. Тепер навколо зовсім поруч ходили люди, а ми опинилися на стику кількох кімнат. Біля кожного з тих, хто метушився довкола, була та сама табличка. Я вибрав випадкового чоловіка, тицьнув пальцем у табличку, і та розгорнулась на всі чотири стіни.

— Тут уся інформація, що збирають про людину всі служби протягом усього її життя. Статки, власність, сімейний стан, здоров’я, соціальні зв’язки, навички та звички. Уся інформація, яку збирав хтось і яку добровільно розміщувала вона сама. Усі взаємодії між державою, її окремими проявами та громадянином чи підданцем (а це тепер будуть різні поняття) відбуватимуться через цю базу, жодної довідки чи папірця. Кожна служба бачитиме лише свій профільний шматок інформації, як і запит від профільного спеціаліста теж відображатиметься в справі. І тільки десятий відділ СБУ матиме повний доступ до всього. Бо ваше завдання і буде аналіз усієї цієї інформації для виявлення небезпечних людей та упередження їх дій.

— Але це неможливо, це просто графіка.

— Звісно, графіка на основі відео, фото, локаційних та акустичних даних. Ми запхали в голову кільком кажанчикам купу датчиків (простіше кажучи, оцифрували їхній мозок) і на основі отриманих даних створили програму, що робить акустичну картину простору, використовуючи звичайні мікрофони телефонів і комп’ютерів. Телефон прив’язаний до людини тисячами невидимих зв’язків, відмовитись від нього можливо, але це те саме, що відмовитись від успіху, це означає обнулити себе. Ми можемо заглянути в кожну кімнату і побачити її як камерою телефону чи вебкою, так і мікрофоном, зрозуміти, хто в ній перебуває, через аналіз голосу, дізнатися, що ці люди роблять і де в кімнаті вони розташовані, через звук. А далі програма їх просто домальовує, враховуючи наявні дані, навіть якщо камера їх і не бачить безпосередньо. Це інформаційна опора, за допомогою якої я можу перевернути землю. — Я зробив рухи, наче аплодую, і все на екрані почало згортатись, а за моєю спиною опинився глобус, що повільно крутився. — Усі спецслужби світу століттями працювали над цим, кожен додавав свою крихту, а ми взяли всі їхні розробки, бази та аналітичні підходи і об’єднали все, просто поставивши свою вершину на піраміду, що вони так довго будували.

— Це неможливо. Ти хочеш сказати, що у вас є база даних усіх людей світу? Але такий об’єм інформації просто нема де зберігати, не те що аналізувати чи домальовувати, як на відео.

— Але ж ти знаєш, що, скільки б ви не вилучали сервери з наших офісів, жоден із наших сервісів не припинив працювати.

— Небеса — це унікальний суперкомп’ютер із таким небувалим об’ємом пам’яті?

— Так. І штучним інтелектом, здатним об’єднувати всі ці дані в досконалу картину. Тепер ти розумієш, чому я не домовлятимусь із недостойними? Щоб вони не влаштовували саботаж усьому, ховаючи чи знищуючи матеріали, справи та документи. Усе вже оцифровано і зафіксовано, а знайдені по дачах папери державної ваги будуть додатковим приводом їх вжучити по повній. Ці ідіоти весь час ділили гроші Гугла, що той був готовий заплатити за нашу компанію. Звісно, ми заплановано спровокували його інтерес до нас, нарощуючи свій пакет патентів і програм. Але кілька днів тому ми вирішили начисто вимкнути їм мозок і попросили одну китайську компанію зробити пропозицію на тридцять мільярдів. Продаватися ми, звісно, не будемо, але як кумедно дивитись на всіх цих захисників держави в їхньому нересті з приводу того, як би віджати в мене побільше, а бажано все. За цією вознею вони не помітили, що я віджав у них державу. Жалюгідні істоти. Усі, хто більш-менш тверезо оцінював ситуацію, уже так чи інакше з нами. Приєднуйся. Я не триматиму тебе. Можеш зараз вийти і піти куди завгодно. Усе, що ти скажеш, не матиме жодного значення. Твоє керівництво тебе до мене не посилало. Начальник тобі не дзвонив зі свого номеру, і не його голос ти чув у слухавці. Ми живемо в світі постправди, і найважливіше завдання спецслужб на майбутнє — вміти відрізняти правду від того, що за неї видають.

На боковій стіні з’явилося наше відображення, тільки я сидів в екзоскелеті з дзеркальною маскою, а відображення мого співрозмовника повернулось до нього і заговорило до нього його ж голосом:

— Ти можеш бути ні при чому, жити спокійно, працювати охоронцем чи приватним детективом, а можеш бути частиною нової потужної команди, що змінить світ. Обирати тобі.

Зображення зникло, а замість нього навколо нас знову було зображення тюрми згори. До входу під’їхав рудувато-перламутровий автомобіль, із нього вийшов чоловік у дорогому синьому костюмі. Я посміхнувся і сказав:

— Поглянь на нього. Зараз він цар і бог. Успішний прокурор, він думає, що зараз розрулить справу всього свого життя. Вони вирішили віджати мене у ментів, зробивши пропозицію небаченої щедрості. Якщо менти вже всерйоз розраховували на все, то ці запросять усього-то тридцять відсотків і після підписання угоди продажу беруть на себе зобов’язання випустити мене з України. Дегенерати.

На екрані було видно, як високий гарний чоловік проходить КПП і його проводять коридорами до кімнати допитів, де знаходились ми.

— Вийдеш на хвилинку? Я перекинусь кількома словами з новим гостем. Випустіть пана Андрія.

У ту ж мить двері відчинили. Не знаю, яку силу волі треба мати, щоб отак спокійно встати і твердим кроком вийти з кімнати, не сказавши ні слова. Я б на його місці, мабуть, не зміг. Усі стіни, крім стіни з дверима, стали знову огидного зеленого кольору. І тільки остання показувала зараз те, що відбувається за нею. Типчик у синьому костюмі підійшов до охорони і з підозрою зиркнув на Андрія. Чи не конкурент? Але, мабуть, оцінивши його дещо спантеличений вигляд, заспокоївся і зайшов у двері. Останній екран теж погас, ставши звичайною стіною, а двері зачинились. Він усівся навпроти, випромінюючи впевненість, і заговорив:

— Я не буду тягти. У вас все дуже погано, але ми можемо піти вам назустріч і…

Але я не дав йому договорити. Щойно він відвів погляд на папку з документами, я зник зі свого місця, опинився за його спиною і приклав його обличчям об стіл. І, дивлячись, як він оговтується, сказав:

— Пане Євген, мушу вас засмутити. Ваша пропозиція мені нецікава. Сподіваюсь, що ми колись ще побачимось за більш сприятливих обставин. Ви вільні. Випустіть гостя! А папочку вашу я залишу собі.

Він вилетів з кімнати, як корок, дико роззираючись на всі боки. Із розбитого носа на дорогий костюм юшила кров. А я знову дивився крізь стіну. Він оцінив те, що відбувалось навколо, правильно: двоє охоронців дивилися на нього з неприхованим злорадством, а Андрій — досі дещо розгублено. Відвідувач холоднокровно витяг хустинку і, приклавши до носа, сказав:

— Мабуть, тиск скакнув. Треба взяти відпустку.

І швидко пішов коридором геть. А я вийшов і передав папку Андрієві:

— Можеш ознайомитись для загального розвитку. Ми мали ці документи ще тоді, коли їх набирали у ворді. До зустрічі.

Я розвернувся та пішов до своєї камери у супроводі охорони, а він залишився стояти в коридорі, переварюючи те, що сталось. Він був уже зі мною, навіть якщо ще не зрозумів цього.

Тільки в тюрмі я по-справжньому оцінив, що таке власний кабінет і як це зручно. Таке собі місце концентрованої ділової активності. Я весь цей час де тільки не зустрічався і не вів переговори і думав, що це я такий прогресивний і демократичний. А виявляється, у мене просто кабінету нормального не було. Кімната для допитів і моя камера стали моїми першими кабінетами, де я провів десятки важливих переговорів. Але на сьогодні зустрічей у мене більше не було, і я мав відпочити, хоч це і складно з огляду на те, що має відбутися вночі. Сьогодні вночі своє слово мали сказати військові. Звісно, я міг зробити заплановане і без їхньої участі, але вона була необхідною — це був акт вірності, віри та самопожертви з їхнього боку, після якого вороття не буде. Україна не тільки має найдовший сухопутний кордон з Росією, вона оточена нею з моря кораблями та Кримом. Але був ще один маленький метастаз Росії, і миритися з ним було категорично не можна. На території Придністров’я були не просто російські військові, це була база зі швидкого озброєння тисяч найманців, які, просто прибувши туди як туристи, миттєво перетворились би на ополчення одеської республіки під прикриттям далекобійної артилерії з анклаву. Усі ці склади і бази треба було за раз помножити на нуль. І ми знали, як це зробити. Цілий день проводились спільні навчання кількох авіачастин у Вінницькій області. Усе, що літає, мало пролетіти на максимальній висоті вздовж кордону з Придністров’ям і скинути наші керовані плануючі бомби, які самі знайдуть цілі. Звісно, я сам міг їх скинути і не втягувати військових, але це був би крайній варіант. А для всього світу це буде антитерористична операція: адже документи з планами РФ щодо використання складів та баз (із підписами всіх відповідальних) були в мене на руках і ці плани і були тероризмом у чистому вигляді. Що нам залишалось? День неминуче поступався ночі. Ми мали поставити під угодою з військовими і свої підписи. Їх було всього п’ять — більше ми фізично не встигали зібрати і довести до ума, але і ці п’ять були дуже вагомими підписами. Ми розписувались у тому, що забезпечуємо майбутньому українському війську беззаперечну технологічну перевагу. П’ять літаків, два бомбардувальники «качур», універсальний винищувач «жайвір» і два безпілотні універсальні винищувачі «сич» із можливістю миттєвого зльоту-посадки і трохи більший і важчий «пугач», якому потрібен розгін. Усі вони були невидимі для радарів і вже нашпиговані всім необхідним. Проблема була тільки в тому, що Устя і Небеса, де вони знаходились, були блоковані гвардією і поліцією. Зігнали справжню армію, це теж було частиною плану: картинка звідти показувала, хто справжній ворог нашої держави. Люди, що здійснили технологічний прорив, люди, що дали надію на майбутнє, — і таких людей треба знищити? На психологічному рівні це і було те саме, що побиття студентів. Ми просто працювали на благо України, просто робили машини і телефони з комп’ютерами, просто зробили зручну соцмережу, тому нас мають давити танки. Формально то були БМП, та яка різниця, чиї гусениці переїжджають твоє майбутнє? Тому літаки і мав запустити я. Я хвилювався, але не так сильно як Сашко, адже сьогодні в небо мала злетіти саме його мрія. Тести показали: все добре. Але ж поки не почнеш — не взнаєш.

І ми почали. Перший літак розігнав двигуни, і я перемістив його в повітря одразу поближче до приймаючого аеродрому. Ми отримали зворотній зв'язок: політ почався успішно, тепер мала так само успішно відбутись і справжня посадка. Мабуть, Саша посивів за ці хвилини чекання, та все пройшло добре, і ми відправили в політ усі літаки. На військовому летовищі їх мали оглянути і дозаправити. Ну а весь наш обвіс (підвісні баки й бомби для старих літаків) приїхав туди на колесах. Навігацію та зв'язок ми підтягли раніше, власне, їх і обкатували на денних навчаннях. І от тепер була моя черга сивіти: наша техніка була в повному розпорядженні військових, і ті могли кинути і не виконати свої зобов’язання. Ми давно з Сашком тролили один одного, що він робить зброю з заліза, а я роблю її з людей. Його зброя спрацювала бездоганно, тепер була черга моєї. Я знаходив аргументи й доводи, я опинявся біля них у потрібному місці в потрібний час, зі своїм обличчям або дзеркалом замість нього. Обіцяв, вмовляв, підкупав, залякував. Не тільки цих військових. Тисячі впливових людей по всій Україні. Усі вони в один момент мали дати своє слово на мою підтримку. І не тільки слово. І вони дали. Мало не все, що літає, і ціла купа всього, що ми швиденько змогли поставити на крило, почало підніматись у повітря, у такий не типовий для нас нічний політ. Уперше в історії країни масове бомбардування. Першими мали зайти наші винищувачі-невидимки і ліквідувати все ПВО, ну а потім навіть древні радянські корчі справляться, особливо зважаючи на те, що бомби знають, куди падати.

На навчанні в Індії та Китаї я навчився та зрозумів багато речей. І мабуть, головна з них — це те, що найважливіше вміння лідера — любити і ненавидіти. Любити свій народ за будь-яких обставин, навіть якщо він іноді любові не заслуговує, навіть якщо він ненавидить у відповідь. І ненавидіти ворогів, навіть якщо серед них є гідні і невинні. І я зненавидів. Я відчув ікла та кігті нової України як власні. Дві «качки» несли особливі бомби — шедевр хлопця, якого я колись дістав із психлікарні. Це був «Купол» — система об’ємно-резонансного вибуху. Як пояснив Нітроген, вся фішка в повторенні, що досягається за рахунок двохетапного рівномірного надходження вибухових дронів. Коли стукнути дерево, то майже нічого не станеться (це просто вибух). Коли хитнути один раз туди-сюди — впаде кілька яблук (це об’ємний вакуумний вибух). Але якщо одразу хитнути так само ще раз, то й хитнути легше, і яблук впаде більше. «Купол» перетворював усе живе всередині себе на фарш, спричиняв детонацію майже всіх боєприпасів незалежно від формату укриття і майже не шкодив тому, що за його межами. Звідси й назва. Жива сила у військових частинах нам не була потрібна, взагалі. І «качки» скинули бомби. Далі були склади, техніка, але це вже не мало особливого значення. Воїни виконали свої зобов’язання — отже, виконають і майбутні.

Був ще Крим. І він був на черзі. «Магура», що стояла заарештована в Одесі, чекала на сьогоднішню ніч, аби скинути з себе лоск круїзного лайнера і показати і свої зуби. Їй треба кілька годин ходу до Севастополя. Разом із «Кашалотом» вони знищать російський Чорноморський флот. А три сотні — Одіна, Ласки та Ватри — з різних боків захоплять усі важливі військові об’єкти. Крим завжди був фортецею, головна зброя якої скерована в море. Сухопутної атаки він ніколи не тримав. І зараз до неї не готовий. Усе, що треба, — це за ніч взяти все, крім Севастополя, із яким піде окрема гра. Після закриття Криму та отримання трофейної техніки, зокрема літаків та кораблів, залишиться лише один довгий, але виключно сухопутний фронт. Та і знову ж таки: росіяни не чекають атаки на Крим, їм це здається нереальним. Тож треба їх здивувати, а Донбасу ще кілька тижнів почекати своєї черги.

Мені стало тісно в кабінеті. Я хотів бачити і відчувати цілий світ. Мене несло від моєї могутності. І я знав, що ще необхідно зробити і з ким я це зможу розділити. Я опинився на дніпровській кручі, із якої відкривався чудовий вид на Київське море. А поряд зі мною опинилась Оксана — неприємно здивована таким грубим відволіканням її від її ж справ.

— Ти якось попереджай наступного разу, я тепер на вухо не чую, так дало. — Але не дивлячись на сердитість вона все ж була рада мене бачити. — Мабуть, ми тут не просто так?

— Усе почалось, і я подумав, що зробити одне з найвеличніших діянь, придумане і розраховане тобою, без тебе було б свинством. Остаточно зняти Дамоклового меча з нашого міста. Дивись!

І я простягнув руку вбік води і... І нічого не сталось. Зате я почув дзвінкий сміх. Вона сміялась так рідко, і це було так дивно і приємно, що мені навіть не зачіпило, що сміялась вона з мене. А заспокоївшись, вона, витираючи сльози, сказала:

— Ти такий кумедний, коли в куражі. Усі зміни за моїм проектом, початок якого ти щойно ініціював, відбуватимуться поступово протягом трьох днів і під водою. Проявляться вони тільки після планового спуску зайвої води. Тоді побачимо петлі русла, обхідний канал і стабілізаційні озера. Але все одно дякую, що розділив зі мною мить початку цього процесу. Це важливо для мене.

Вона знущалася з мене. Тонко і ніжно. Тільки я і дівчата могли зрозуміти її дивний гумор і іронію, які вона озвучує зазвичай із незворушним обличчям. Але це був перебор. Не можна так знущатися з мене, бо покарання буде невідворотне. Але вона не була проти, щоб я її покарав. Я штовхнув її на землю. Вона навіть не спробувала пручатись і майже прямо бухнулася на матрац, який опинився за її спиною на землі. Я джедайськи махнув рукою, весь її одяг зник, а я отримав ще одне єхидне зауваження:

— Я нічого не маю проти, але вже осінь, і на вулиці вночі дещо зимно. — Це був удар нижче поясу, і я матеріалізував кілька обігрівачів на штативах, нашу батарею і ще з хвилину возився з проводами, поки все запрацювало. Але вона вирішила йти на підвищення кепкувань: — Ну я мала на увазі, щоб ти скоріше йшов до мене, але якщо ти там ще шашлик зберешся робити то я почекаю, вже тепло.

Далі цього терпіти було не можна, і я змусив її замовкнути, а потім кричати, а потім знову мовчати, і так багато разів.

У камері я опинився аж під ранок, і питання спати чи не спати взагалі не стояло. Я вирубився миттєво. І Ольга взялась знущатись з мене, явно перехопивши естафету в Оксани:

— Прокидайся, герой-коханць. У тебе переворот за кілька годин. І взагалі Леся каже, що не допомагатиме тобі, бо ти її вчора отак проігнорував.

Поряд явно чулись Лесині запевняння, що це не так, але, як то кажуть, запізно: я був готовий спокутувати свою провину просто зараз. Я опинився в кабінеті Ольги, без зайвих слів згріб Лесю в обійми і опинився разом із нею в кімнаті для допитів. Додати в стосунки трішки арештантської романтики — це весело, правда лише тоді, коли це гра. Мені вдалось трохи зняти з неї стрес, адже їй треба було дуже скоро зазвучати на всю країну, з усіх можливих медіаресурсів, і їй було страшно. Ми попрощались, і вона зникла, щоб переміститись на Небеса. А я перемістився в камеру, щоб одягтись як слід. Звісно, мені теж було страшно, але це був той самий знайомий і приємний страх. Я повільно і смакуючи вдягав свій екзоскелет, як древній боєць перед вирішальним боєм. Моїм ворогом була система, конкретні люди не мали значення, жоден з них не мав сили поза нею. Систему може знищити тільки інша система. І ми створили її — оптимальну і достатню на перший час для реалізації і контролю державних процесів. Ніхто, як би він не старався, не міг протистояти старій системі, вона засмоктувала або випльовувала, а при спробах змінювати її, створюючи нові структури, встигала ці структури поглинути. Але нам вдалось створити систему, що миттєво запрацює одразу після запуску, і стара просто не буде потрібна. Вона упаде і розсиплеться, і люди, що всередині неї були безжальними, безпринципними, шкідливими, стануть знову звичайними людьми, що вже нікому не зіпсують життя. Вони втратять свою суперсилу, що давала їм система за вірну службу.

Я приєднував усе нові й нові елементи. Шоу мало початися з хвилини на хвилину. Секрет успішного перевороту дуже простий: мають бути блоковані всі люди та організації, що мають повноваження приймати якісь рішення в кризові моменти. І яка ж тупа традиція — тримати всі ці організації в одному місті! У моїй державі не буде столиці. Столиця — це пережиток минулого, коли в управлінців просто не було адекватного захищеного зв’язку і їм всім треба було знаходитися поряд. А зараз вони не просто знаходились в Києві, вони мусили тут знаходитись, адже сталось небачене: зрада кількох генералів, що провели масоване бомбардування сусідньої держави, заблокувались у своїх військових частинах і мовчать. Треба ж зустрітись і вирішити, що робити. Треба про всяк випадок силами МВС блокувати всі київські і прилеглі військові частини, ще більше відвернувши від себе військових. Ну все ж так просто! Ніхто не міг побачити чи відслідкувати, як потрібна бронетехніка, зброя та спорядження опинились у місті, розмістились по гаражах та територіях забитих інститутів і заводів. Усе, що було потрібно нашим людям, — це прийти, одягти та взяти все готове. І вони брали. Так само, як я, тисячі воїнів по всій Україні одягали екзоскелети. Звісно, майже всі екзоскелети були надруковані в непоганому, але пластику, який і девять міліметрів не при всіх розкладах витримував, але це була необхідність. Британці в Першу світову теж ліпили танки з лайна і палиць, головне — психологічний ефект. А він є. Коли поряд здоровенний, озброєний до зубів темний силует у глухій масці з купою лінз — це зовсім інше відчуття, ніж коли дивишся в очі переляканому хлопчику з калашом. Тим паче що картинку робитимуть люди у справжніх костюмах, а масовка є масовка. Те саме було і з бронетехнікою: корпуса більшості теж були пластмасові (друк багатошарової комбінованої броні займає забагато часу), але вона їздила і виглядала страшно і загрозливо, а це основне. Ну і звісно, головний бій точитиметься у телевізорі й інтернеті. Це буде переворот-онлайн із тисячі ракурсів. І там ми зможемо домалювати будь-яку кількість техніки та людей на нашому боці. Правда — це те, що покажуть по телевізору. Я одяг весь костюм. Залишилась одна деталь — маска. В її дзеркалі бачили себе багато різних людей, більшості з них було страшно, хоч по суті дивились вони самі на себе, адже саме їхнє життя — достойне чи навпаки — і привело до них мене. Я тримав її в руках, бо мав під’єднати, але завагався і повернув дзеркалом до себе. А потім я довго реготав. А кого я там хотів побачити — когось чужого? Невідомого монстра? Лякаючий погляд холодних блакитних очей? У мене з-під шолома смішно стирчало пасмо бороди. Запхати його назад рукавицями було досить складно. Я це я, я сам створив себе таким, яким мріяв бути завжди, — ідеальною людиною. Скориставшись своєю здібністю по повній, і настав час скористатись цією можливістю змінювати на краще не тільки для себе. Я хочу, щоб так само захоплено говорили не тільки про мене, а й про мою країну. Пора! І я приєднав маску. Переворот відбувався просто зараз, наша техніка й бійці швидко стартували звідусюди. У небо піднялись вертольоти, до того заховані у вантажівках, які в свою чергу перекрили під’їздні траси. Я вивів на екран різні зображення з Устя: озброєні і запаковані по повній хлопці, нудьгуючи, вешталися селом, мешканці якого тактовно поховались по хатах. Можна було, звісно, скористатись технікою, але шанс комусь нашкодити був досить великий, а там були і наші люди. Хоча вони всі були нашими людьми. Тому всі, хто не мав із нами безпосередніх домовленостей, просто отримали дозу наркозу і одночасно опали як підкошені. Не важливо, яка в опонента зброя, якщо нема рук, що здатні її взяти. Устя було розблоковано, а в тих, хто був з нами, з’явилась купа техніки та зброї. Я скомандував вимкнути всі зображення, бо починалось звернення Лесі.

— Вітаю вас, шановні українці! Мені зовсім не радісно звертатись до вас, приносячи таку звістку. В державі відбувся військовий переворот. Усі державні органи взяті під контроль. Конституція скасовується. Замість неї чинності набирає Закон України. А гетьманом України оголошується Святослав Поборовський. Ми всі хотіли швидких і конструктивних змін, але зізнаймось самі собі, що ми їх боїмося. Проте як би мені і вам не було страшно, зміни вже настали. Прошу вас незалежно від вашої позиції: залишайтесь за можливістю вдома і тримайтесь від центру міст якнайдалі.

Вдома? Ач чого захотіла. У центрі ж зараз саме цікаве. Я підійшов до дверей і одночасно з установкою їм зникнути і з’явитись разом із косяком на кілька сантиметрів далі в коридор, лупонув їх ногою. Звісно, в екзоскелеті я б їх все одно вибив, але не так красиво з першого разу. Двері вилетіли і, припечатавшись об протилежну стіну, гепнулись на підлогу. У цій виставі все має бути красиво, навіть якщо глядачів поки дуже мало. Я йшов безлюдними коридорами до свободи і світла. Тюрма була майже пуста. Я судив їх своїм правом верховного судді. Хтось був невинен. Але наші судді навчились вимагати хабар навіть за очевидний обвинувачувальний вирок, адже зона в порівнянні з СІЗО — це просто курорт, тому багато людей тут просто тримали в заручниках. Звісно, багатьох я за новими законами засудив до великих штрафів чи виправних робіт, їх не було сенсу утримувати в тюрмі за рахунок держави. Але є люди, яких не варто випускати в соціум, вони потребують ізоляції, бо шкідливі для всіх, і для тих, хто сидить із ними поряд, — у першу чергу. Одним із перших і, звісно ж, непопулярних завдань для мене була побудова нової тюрми замість цього кошмару. Перед воротами мене чекали, вишикувавшись у дві шеренги, вояки, майже повністю з самої Лук’янівки, тільки старшини груп були нашими. Вони дружно гупнули у броньовані груди кулаками. Таким я вибрав військовий жест вітання. Це був красивий і сильний жест, що проказував «моя дія з тобою». Було ще і цивільне вітання прикладанням долоні — як символ співчуття і підтримки. І я так само гупнув у відповідь. Ворота відкрились, і ми вийшли з тюрми. Частину бійців чекали бронемашини, а частина зі мною летіла до Верховної Ради. Над нами завис «крук» і спустив троси. Тут головне було не осоромитись із посадкою, тому я і ті, хто був зі мною, трохи тренували цей фокус. Бо, приєднуючи трос до кріплення на поясі, треба вміти ще правильно за нього триматись, щоб не висіти на ньому як мішок з лайном. Але всім це вдалось успішно, лебідка вертушки затягла всі троси і перемістила нас по направляючим у салон. Я зрозумів, що вперше лечу на вертольоті і що це вертоліт, до побудови якого я причетний. Два гвинти протилежного руху та турбіна в основі хвостової частини забезпечували швидкість до п’ятисот кілометрів на годину, а водневий реактор дозволяв пролетіти майже необмежену відстань. Малопомітність для радарів та вищезгадані переваги робили «крука» унікальною бойовою одиницею. Я майже не встиг насолодитись польотом. По азимуту та з такою швидкістю від Лук’янівки до ВР були лічені хвилини. Я знав, що шлях, який я обрав, рано чи пізно приведе мене сюди, але не думав, що це станеться так швидко. Вертоліт приземлився біля Верховної Ради. Навколо було багато нашої техніки й бійців. Вони привітали мене, а я їх. Попри звернення Лесі подалі топталися купки людей, і я згадав стареньку картину «Пожежа ради»: довкола палаючого парламенту мирно гуляють люди. До мене підійшли двоє: карлик у капсулі і важкий латник, що були більші і страшніші за мене, і кожен ніс по одному предмету. І я в їхньому супроводі пішов до парадного входу, охорона розступилася, пропускаючи нас у сесійну залу, повну переляканих депутатів. Я підійшов до трибуни, мовчки оглянув їх, а потім зняв дзеркальну маску, і заговорив:

— Український парламент у тому вигляді, до якого ви звикли, припиняє своє існування. Так, він був з Україною в найгірші часи. Але саме його діяльність дуже часто до найгірших часів і призводила. Для тих, хто ще не встиг ознайомитися з Законом України, повідомляю, що тепер буде правління трьох: Гетьман, Віче, зібране з найвищих службовців, воїнів, моральних авторитетів суспільства, учених, представників бізнесу, та профспілок. Віче буде зрізом усього суспільства і матиме значно більше членів, ніж нинішня Верховна Рада. І пряма демократія громадян, людей, що мають право та обов’язок вибору. У перехідний період я як гетьман матиму всю повноту влади. Але дві інші складові, маючи поки рекомендаційну функцію, будуть працювати майже одразу. Україна — світська держава, і присягати їй на вірність на релігійній книжці, якою б старою вона не була, — це неправильно, її місце в музеї. — А про себе я відзначив, що по суті музей і є звалищем історії. Один із латників поклав справа від мене велику жовто-блакитну книгу, обкладинку якої була зроблено з титану й золота, а сторінки — повністю із золота, на яких лазером був випалений текст Закону України. Вона важила понад двісті кілограмів, та латник у гідравлічно підсиленому екзоскелеті міг переносити її легко. Я зняв латну рукавицю і поклав на книгу руку. — Я присягаю народові України, що завжди буду відстоювати його інтереси, що вся моя подальша діяльність та життя будуть направлені на розвиток України та українців у всіх сферах. Я завжди буду захищати Україну від будь-яких загроз, як зовнішніх, так і внутрішніх. Ну а тепер… — Я знов одягнув рукавицю, і латник справа узяв книгу з трибуни і відійшов на певну відстань, а латник зліва подав мені булаву. Булава, як і книга, була шедевром Яниної майстерні, хоча формально це був пірнач грушовидної форми на шість пелюсток, та все одно булава. Виточена з цільного бруска титану, інкрустована золотом і діамантами з копалень російської корупції. Між рукояткою та верхівкою були цитати видатних українців, а кожна пелюстка з кожного боку була прикрашена українськими орнаментами, поєднуючи синій, як небо, окислений титан, і жовте, як сонце, чисте золото. Булава була важка, хоч і зроблена з досить легкого металу. Але в костюмі я її ваги не відчув, у моїй руці опинилась наче диригентська паличка. І я продовжив: — …ось вам маленький символізм. Булава — це зброя, призначена ламати кістки та проламувати черепи, навіть якщо ті захищені бронею. А стара булава України — це красивий, але муляж із тонких срібних трубок, зі стилетом в руків’ї, який її ж додатково послаблює. Нова булава попри свою зовнішню красу повністю функціональна. — І, відступивши трохи вбік, я розмахнувся й ударом булави перетворив трибуну на купу друзок, звісно, теж трохи допомігши їй розсипатись для більшого ефекту. Тепер межи мною і депутатами не було нічого. — Я міг би влаштувати цирк і попросити вас проголосувати за скасування Конституції, за складання повноважень, за визнання моєї влади, але все і так ясно. Якщо я зміг взяти владу, то ваш дозвіл мені вже не потрібен. А владою, що я взяв згідно з найдревнішим правом на світі — правом сили, я розпускаю Верховну Раду і анулюю цей орган. Ви зараз за бажанням можете покинути цю будівлю у два способи: або через підземний хід, або разом зі мною через центральний. Це не дасть вам ані переваг, ні індульгенції. До кожного з вас, до кого виникнуть питання, питання будуть задані і вироки винесені. Просто на них життя не закінчиться. Вибирайте самі, чи бачите ви себе в майбутній державі якось причетними до її поступу, чи для вас це був просто бізнес, який закінчився так само зненацька, як знесення ларька.

І я та мій супровід вийшли з зали. Якусь мить повагавшись, за нами посунула решта. Але я вже не дивився на них та їхню кількість. На вулиці людей ставало все більше. Вони не рвалися надто близько до бійців, але й іти нікуди не хотіли. Я відчув їх. Це було так просто! Найпримітивніша реакція, закладена в нас ще з часів, коли ми були тваринами. Вони відчули силу, силу, яка на їхньому боці, силу, якої їм так довго бракувало, і потяглись до неї на інтуїтивному рівні. Усі покинули будівлю Ради. А мої люди винесли звідти все більш-менш цінне, що можна було винести. Досить великий самотній дрон підлетів до вершечка шпилю і, відрізавши тризуб, що з’явився там порівняно недавно, бо майже всю історію незалежності на шпилі ради красувалась зірка, разом із ним злетів до свого оператора, що забрав тризуб. Тягти далі не мало сенсу, і я дав прораховану Оксаною установку. Спочатку купол, а потім і вся будівля з гуркотом, але дуже акуратно склались усередину. Тут все закінчилось, але було ще одне місце, яке мало сказати своє слово. Тому я звернувся до всіх присутніх:

— Тут вже не буде нічого цікавого. Тут залишилась робота тільки для будівельників, які розчистять місце під сквер Верховної Ради. Ходімо всі на Майдан, якщо вам удома не сидиться.

І я пішов. Пішов поряд із сотнями людей. А люди, що піднімались та йшли до Ради, повертали та спускалися разом зі мною. Усі вони відчували: от зараз щось і справді змінилось. На Майдані вже було людно. Але і зі мною прийшло багато, і з усіх боків продовжували стікатись люди. Ото їм нема чого робити. Інтернет та зв'язок працювали, звісно, так, як було потрібно нам, і все, що відбувається, можна було дивитись у тисячах самих різних ефірів. Але щось інтуїтивно тягло їх сюди. До стели під’їхала «миша» — чи то легкий танк, чи то важка машина вогневої підтримки (Сашко так і не визначився з класифікацією цього виду озброєння з двохствольною безгільзовою системою ведення вогню «Ная»). Двоє воїнів взяли з двох боків щит, і я, ставши на нього як на сходинку, піднявся на машину. Це була моя скеля з океаном. І я мав зробити перший і єдиний крок. На латниках, дронах та техніці навколо були колонки, що підсилювали мій голос і створювали ефект, наче він звучить звідусюди. Я підняв руку з булавою, і гомін стих.

— Дякую вам, що прийшли. Знаю, багато хто з вас підтримував мене, коли я був у ваших очах пригнобленою жертвою. Але тепер я — агресор, що захопив владу силою. Підтримайте мене і зараз, і ви не пожалкуєте про це. Вам більше не буде соромно ні за владу, ні за державу. Ми всі живемо в час змін, і постійні зміни — це єдина стабільність, яку я можу вам обіцяти. Але зміни бувають різними. Ми ж відтепер будемо мінятись на краще та розвиватись. Це буде не так швидко, як нам всім хочеться, і не так легко. Але це єдиний шлях, що веде в майбутнє. У нас багато проблем, і їх вирішення буде складним і болючим. Одна з проблем — це наш сусід, який трішки поплутав береги. Тож доведеться лупити його салом по морді. Звісно, у нього є ядерна зброя, але скажу вам по секрету, тільки ви нікому: у нас теж дещо є. Ми вилікуємо Росію від імперських замашок, омивши її її ж сльозами та кров’ю. Ну а нам треба зрозуміти нарешті, що окрім нас ніхто нам гарного життя не зробить. Нам треба більше і продуктивніше працювати, краще і ефективніше вчитись і завжди бути готовими до змін та самовдосконалення. Ну а моє та держави завдання — щоб нам нічого не заважало це робити. Наразі першочергові завдання держави — це забезпечення безпеки. Щоб ні в кого навіть думки не вини кало, що на нас можна напасти. Забезпечення порядку всередині країни, швидких та справедливих судів. Повний перегляд та створення актуальної і ефективної системи освіти, бо та система, що ми маємо, не відповідає потребам держави. Ну і просто не заважати нікому працювати. Але пам’ятайте: максимальні свободи, які ви всі отримуєте згідно з Законом України, — це не вседозволеність, це відповідальність перед самим собою та перед оточуючими. Карний закон схуд більше ніж удвічі, але за те, що залишилось, покарання буде невідворотнім. Тож, як написано на двохста гривнях і на моїй булаві: «Берімось, браття, до роботи, змагаймось за нове життя!» Слава Україні!

І мені відповіли.

Але це вже зовсім інша історія.