Гетьман майбутнього

Я опинився в світлому коридорі зі свіжим ремонтом, а на дверях переді мною красувалась табличка з написом «Терапевт». Ну в принципі, це, мабуть, те, що мені і потрібно? Лікар, який нічого не вміє, але все знає. Я взявся за ручку і вже хотів натиснути її і зайти, але мене накрив страх. Навіть не страх, а тяжкий напад ніяковості. По суті, ота людина за дверима — це взагалі перша людина, із якою я матиму серйозну, справжню розмову після свого повернення. Ба більше: уперше в житті мені треба буде виступити в ролі роботодавця, який вербує собі талановитого працівника. Ця роль була абсолютно нова для мене. Але мені все ж вдалось побороти вагання. Я зайшов у кабінет. За столом сидів чоловік років сорока, доволі красивий: русе волосся, сувора пацанська щелепа, щільно заросла (хотів був сказати «триденною», але в його випадку це була явно ранкова) щетиною. Бувають такі люди: вранці поголився — а ввечері вже щетина як щітка стирчить. Він щось активно записував у журнал. Коли я зайшов, він відірвався від писанини і глянув на мене. Я знову відчув себе незручно. Ніколи не почувався впевнено з такими от брутальними мужиками. Він ще й явно старший за мене, а «старшим» у цих перемовинах треба бути мені. Та, на щастя, він заговорив першим:

— Доброго вечора! На сьогодні прийом закінчений, я і так затримався на годину довше своєї зміни, треба було вам прийти раніше.

Сказав він це все м’яко, без зверхніх ноток, тоном втомленої людини, яка відтарабанила свою зміну і навіть більше і хоче додому. Я мовчки подолав відстань між дверима і його столом і нахабно плюхнувся на стільчик. Він подивився на мене з докором, але поки без злості і роздратування.

— Розумієте, лікарю, — почав я, — нещодавно в мене з’явились надприродні здібності, які роблять мене надзвичайно могутньою істотою, майже богом, ну особливо в порівнянні з якими-небудь олімпійцями. Я, може, навіть і крутіший.

Після такої заяви він мав обов’язково пожартувати, що мені до психіатра, а не до нього. Але, як не дивно, він сказав:

— І суть ваших суперздібностей — вламуватись без запрошення в мій кабінет за годину після закінчення прийому і морочити мені голову?

Я подумав: щоб і правда довго не морочити людині голову всякими поясненнями, а потім демонстрацією яких-небудь замовлених чудес, треба радикально змінити обстановку переговорного процесу, і запитав:

— Скажіть, а ви бували у Венеції? Кажуть, там гарно. Я от поки не був, це треба швиденько виправити.

— Не був. Ох йо!..

Зміна обстановки подіяла на лікаря благотворно. Його втому як вітром здуло. Ми тепер сиділи за вуличним столиком скраю площі, назви якої я не знав. Навкруги неспішно пересувались зграйки туристів, озброєних селфі-палками і великокаліберними дзеркалками. Мій новий знайомий дико озирався то на оточуючий ландшафт, то на мене. Добре, що я вирішив не переміщувати сюди не тільки його мобільний, а й халат, бо з ним він тут виглядав би особливо колоритно і його можна було б потролити на предмет «хто в психлікарні першим одягнув халат — той і лікар». Але щоб якось прийти в себе і задати перше питання, йому знадобилось навіть менше хвилини.

— Що це все таке, як ми тут опинились, що все це значить?

— Найвірогідніше за все це Венеція, я зазвичай не промахуюсь. — Я вирішив відповідати по порядку, аби не заплутувати людину ще сильніше. — Я нас сюди перемістив із вашого кабінету, ваш мобільний і халат залишились там. Ну і найскладніше питання. Це така проста, ефектна, але далеко не повна демонстрація моїх можливостей. Тобто я випендрююсь, щоб ви поставились до мене і до моєї майбутньої пропозиції серйозно.

— Мені можна відійти?

Чесно кажучи, не такого продовження я чекав. Але забороняти не варто, це довірі не сприятиме.

— Так, звичайно. Тільки недалеко і ненадовго. Не тому, що не можна, а тому, що я збираюсь замовити каву. Ви яку п’єте? І заради Бога не питайте в людей, де ви, бо самі розумієте як це виглядатиме.

— Так, дякую, я недалеко, еспресо.

Відчеканивши кожне слово з відчутними паузами, він підвівся, обмацав себе, перевірив кишені і доволі твердим кроком пішов углиб площі, оминаючи острівці туристичних груп і поодиноких гуляк, досить швидко змішався з натовпом і зник з поля зору. «От і поговорили!» — подумав я. Скоріш за все доведеться висмикувати його з поліції, повертати додому і стирати пам'ять. Це я, звісно, вже вмію, але мені потрібен лікар! Може, треба було не покладатись на удачу і здібності, а якось більш академічно підійти до цього питання? Все-таки визначення «опинитись біля лікаря, що якнайкраще допоможе мені реалізувати мої плани» було досить наївним, але з місцями і речами спрацьовувало. Від роздумів на тему «все пропало» мене відволікла офіціантка. Я ледве пояснив їй жахливою англійською, що меню не треба, та замовив еспресо і лате. Явно не дуже задоволена об’ємом замовлення офіціантка пішла, і я знову залишився сам. Але мене охопило дивне відчуття абсолютної самотності та спокою, яке по-справжньому гостро можна відчути, лише коли навкруги повно людей. Іноді треба просто розслабитись і трошки зачекати, не роблячи різких рухів, і все само прийде. І терапевт мій нікуди не дінеться. І не дівся. Хвилин за двадцять підсів до столику, а я навіть не помітив, як він підійшов.

— Ну добре, ми і справді у Венеції, і я вражений. Але перед тим як вислухати вашу пропозицію, чи можете ви мене зараз повернути в мій кабінет? Мені треба його закрити і забрати особисті речі.

«От хитрюга!» — подумав я. Якусь перевірку влаштовує.

— Добре, — погодився я. Він все одно був на гачку, хай грається. — Заберете речі, зробите що потрібно, але мобільний і прилади, які відстежують місце перебування, з собою не беріть. Скажете забули, завтра вранці заберете, з усіма буває. Як замкнете двері, знову опинитесь тут. Годиться?

Він погодився, і я закинув його звідки взяв. До речі, треба буде після його повернення спитати, звідки ми сюди перемістились. Знову залишившись сам, я подумав, що не завадило б уже і кави випити. Оглядівши майже пусті простори вуличних столиків і не помітивши будь-якого руху офіціантів, я зрозумів, що це, мабуть, одна із тих дорогих фігових кафешок, куди не ходять місцеві чи прошарені туристи. Ну так визначення «опинитись у якій-небудь не дуже людній венеціанській вуличній кав’ярні з видом хоч на якусь площу» було, мабуть, не самим вдалим? Мій «пацієнт» з’явився на цей раз набагато швидше і знову відпросився кудись пройтись. Треба віддати йому належне: цей раз «пройтись» було реально бігом. СМСки він там комусь слав, чи що? Врешті-решт він всівся і сказав:

— Все, тепер я вас уважно слухаю!

— Ні, ну це натуральне свинство! — я не втримався, щоб не постібатись з нього хоч трошки. Витримавши паузу після цієї заяви і насолодившись його розгубленістю, я спокійно продовжив: — Ви тут вже, мабуть, хвилин сорок бігаєте, а нам досі так і не принесли замовлення. Давайте для початку познайомимось, мене звати Святослав Поборовський. Це ім’я я сам придумав і вперше озвучую його вголос. Своє старе ім’я і старе життя я забув.

— Мене звуть Юрій Морозов, моє ім’я мені придумали батьки. А називав його я стільки раз, що і не пам’ятаю. На відміну від свого життя.

В цілому він починав мені подобатись. Дядько щойно протягом години двічі мотнувся з України в Італію, а нічого тримається, навіть кепкувати з мене пробує.

— Що ж, коли ми вже офіційно познайомились, пропоную ще й перейти на «ти».

— Добре, домовились! То що саме, Святослав, тобі від мене треба?

— Я почну здалеку. Не те щоб я не цінував твій час, але я його і правда не дуже ціную, бо можу за нього дати вельми непогану компенсацію. А ще я кілька тижнів тупо ні з ким не говорив, а поговорити мені хочеться. До того ж лікар — він як-не-як має берегти таємницю пацієнта. Але я відволікся. Ти, мабуть, бігаючи туди-сюди по площі, зацінив, яка вона гарна, які величні її оточують будинки, яка досконала архітектура? Венеція не перше місто-держава, і навіть не перше місто-держава, яке жило майже виключно з торгівлі. Але міста-попередники виникали на основних тогочасних торгових шляхах, а Венеції вдалося прокласти новий торговий шлях через себе, використавши зручні для купців закони. Вони і затягнули в це містечко на болоті успішних купців, передові технології, досконалий флот, талановитих митців та вчених. А знаєш, чим торгувала Венеція?

— Ну мабуть, усім потроху? — не дуже впевнено припустив Юра.

— Абсолютно правильно, тільки не потроху, а «побагато». Проте серед усього був дуже цікавий товар, яким вони завантажували свої трюми в основному на чорноморських узбережжях, а вивантажували його в ісламських портах Середземномор’я. Це були раби. В ханському Криму у венеціанців та їхніх конкурентів генуезців були торгові колонії, де їхні купці могли спокійно гуртом або вроздріб затарюватись живим товаром і, заплативши по дорозі мито Візантії за проходження проливів, вивантажити продукт у якомусь єгипетському або перському порту. Потім венеціанців так захарило платити мито Константинополю, що вони його тупо завоювали. І оця вся краса навколо нас будувалась за гроші, отримані зокрема від продажу милої блакитноокої дівчинки в наложниці, чиєїсь матері в служниці чи няньки чужих дітей, вусатого дядька у вантажника каміння на будівництві якогось палацу або мечеті, дрібного хлоп’яти у доглядача породистих арабських скакунів. Звичайно, вони торгували не тільки українцями. Кавказьких хлопчиків, наприклад, як пиріжечки розбирали для укомплектування корпусів яничар та мамлюків, адже воїни в суті своїй майже всюди — теж раби, просто це рабство більш почесне. Але одного разу з Китаю північним Шовковим шляхом у Крим пришла одна специфічна пасажирка. Вона піднялась на борт судна, яке прямувало у Венецію і скоріш за все рабів не везло, адже в цьому місті не було работоргового ринку, скрутилась у трюмі на жмуті соломи і так разом із пацюками сюди і допливла. Вийшовши на берег, де ми зараз сидимо, і озирнувшись на всю цю красу, вона втопила це місто в крові і гної, а потім і всю Європу, за деякими оцінками забравши життя кожного третього тодішнього європейця. Взагалі Європі завжди доволі дорого доводилось платити за свою меркантильність, байдужість до зла та несправедливості, що коїлась у її кордонах. Але попри таку очевидну і миттєву карму, я збираюсь жорстоко помститись цьому місту ще раз.

Під час моєї імпровізованої історичної лекції нам все-таки принесли каву і Юра навіть почав пити свою «ложку дьогтю». І, що мені дуже лестило, слухав він з явною цікавістю. Проте на останній фразі він мало не вдавився рештками свого еспресо і почав мене вмовляти не чудити. Мабуть, він відчув свою потенційну відповідальність за поведінку буйного пацієнта.

— Може, це і правда, але було давно, і нинішні жителі не мають до справ своїх предків жодного стосунку. Тим паче ти сам казав, що вони свою карму відробили. Ну й наших людей крали і привозили на невільничі ринки не вони, а татари.

— Так, татари були ті ще поганці! Але вони тоді не особливо відрізнялись від агрохолдингу, що зараз безкінечну кількість раз підряд садить соняшник на чужій землі, орендованій за копійки, вуйків, що вибривають Карпати, чи бурштинопорпачів. Просто є продукт, який хтось купує, значить, треба добути продукту побільше, а у який спосіб і які наслідки це викличе — всім пофіг. Та і якщо казати про карму, у яку я не дуже й вірю, то завантаження всіх кримських татар у товарні вагони і вивезення цілого народу в степи Близького Сходу можна вважати доволі суворою розплатою. Проте у відкладеній кармі є якась несправедливість. А що ж до моєї страшної помсти, то я просто пропоную зникнути звідси і не заплатити за каву, бо обслуговування тут просто жах, та й кава така собі. Чекаючи, я вже захотів їсти, а якщо замовляти тут, можна і з голоду померти. Тому нам треба опинитись там, де нам будуть раді, де нас смачно нагодують, хай це теж буде просто на березі Середземного моря, і щоб крім персоналу в закладі не було людей. Аби не плутатись в меню, хай це буде Греція і хай подають там їхній знаменитий салат.

Юра хотів щось зауважити, однак не встиг. Ми опинились за столиком на невеличкій терасці на березі моря, біля самого парапету. До води було десь метрів шість вниз, навкруги — посірілі мармурові скелі, які в обидва боки від нас вгризались у море, наче зуби. Крім нашого було ще п’ять столиків із парасольками. Сам заклад харчування виглядав як сильно укріплений і активно колонізуючий навколишній простір фургончик. Біля нього було трохи простору для стоянки трьох-чотирьох машин і ще далі, метрів за двадцять, під зрізаною скелею проходила вздовж моря невелика дорога, із якої і можна було сюди заїхати. Юра сидів навпроти і багатозначно мовчав. Він був явно незадоволений тим, що відбувається.

— Розумію, що дещо втомив тебе, вихваляючись своїми можливостями і тим, що фактично викрав тебе, — сказав я. — Але спробуй зрозуміти: потенційно я найбільша удача, що сталась у твоєму житті.

— Це ж, цікаво, яким боком?

— От скажи, чому ти став лікарем? Розумію, це доволі особисте питання. Чому я зараз є тим, ким я є? Дуже багато людей не дають на нього відповіді навіть самі собі. Якось так все само склалось, я вже звик, запізно щось міняти. Це про тебе чи все-таки?..

— Ну, в цьому плані мені пощастило: мені подобається моя робота, подобається те, що я допомагаю людям і можу хоч трохи, але зробити цей світ кращим.

Продовжити полемізувати на тему свого призначення нам завадила офіціантка. Гарненька дівчина років сімнадцяти-двадцяти, смаглява і кароока настільки, що очі здавались зовсім чорними. Її темно-каштанове волосся було зібрано в дві куценькі кіски, одягнена вона була у вигорілу і затерту до дірок футболку, по якій уже було не зрозуміти, якого кольору та була колись, джинсові шорти і сірі шльопанці. Усі ці лахи, як не дивно, личили їй набагато більше, ніж ідеально випрана і випрасувана форма офіціантці з Венеції. Але головне — це була посмішка: вона реально сяяла. Поки дівчина йшла до нас від фургончика, вона разів п’ять озирнулась на дорогу і стоянку, намагаючись зрозуміти, як ми сюди потрапили без машини. Мабуть, населені пункти були не дуже близько. Дійшовши до нас, вона швидко заговорила, але я не зрозумів ані слова. Десь за пів хвилини захопливого тексту з активною жестикуляцією вона почала підозрювати, що ми її не розуміємо. Спочатку вона сповільнилась, згодом взагалі почала вимовляти слова мало не по складах, а потім зрозуміла, що все марно. У її очах промайнув розпач, але ще за кілька секунд мовчазних роздумів вона видала нам «хело» і так цьому зраділа, що аж підстрибнула. Ми синхронно їй відповіли, але далі діалог не склався. І причина була не тільки в тому, що її запаси англійської на цьому вичерпались, а й тому, що я і сам не знав, як взагалі не те що грецькою, а й англійською замовити грецький салат. Як взагалі греки самі себе називають, як їхня назва звучить англійською, як взагалі салат англійською — селет? Однак страждав я не довго. Ми з’явилися сюди їсти салат — значить, його тут роблять. А мова — то лише засіб, головне — зрозуміти один одного. Я жестами показав, ніби щось ріжу, потім окреслив руками на столі тарілку і переклав туди нарізане, показавши, що в тарілці утворилась гірка, потім узяв із тарілки уявний шматочок, підніс його до рота і відкусив, при цьому голосно сказавши «хрум», потім, тицьнувши на уявну поки тарілку, гордо підняв вгору руку з двома пальцями. Офіціантка знову засяяла щасливою посмішкою, зробила жест долонями типу «дибілятка мої, чекайте, зараз все буде» і швидко зникла у фургончику. Поки нам готують, я вирішив продовжити розмову.

— Це чудово — робити світ кращим і допомагати людям. У простої людини доволі обмежені можливості щодо цього, більшість просто зайнята тим, що виживає. І не сильно шкодити оточуючим у процесі своєї життєдіяльності — це вже певний подвиг. Так сталось, що я можу мати все, що забажаю, і без проблем у будь-якому куточку світу можу перекусити пірамідою з хлібоу, маслоу й ікроу. Але мені вже замало, я хочу більшого. Окрім багатства я хочу визнання і слави. На жаль, я не зможу бути безсмертним і не зможу мати біологічних дітей: такі були умови, на яких я отримав свою здібність. Тому в мене є тільки один шлях до безсмертя — залишити після себе щось, чим будуть захоплюватись десятки прийдешніх поколінь. Я не просто хочу зробити світ кращим, я це можу! І почати хочу з України, бо відчуваю себе її частиною. Та і де б не стався технологічний прорив чи якесь революційне відкриття, воно все одно стає надбанням усього світу, просто трохи згодом.

— Усе це, звісно, чудово, але до чого тут я? І як телепортацією з одного місця в інше ти збираєшся змінити світ і винайти щось революційне?

Відповісти мені не дала стрімка поява першої тарілки з салатом. Вона була така велика і важка, що дівчині довелось приносити їх по одній, може, ще через те, що дві такі не влізли б на тацю. Утретє офіціантка підійшла з двома склянками. В одній була зеленувата рідина і плавав лимон, а другою був бокал із доволі очевидним наповненням. Вона по черзі піднесла вгору праву руку, потому ліву, наче кажучи: «От є два варіанти: вибирайте винчик і лимонадик». Я показав їй обидва великі пальці, це мало означати, що вона вгадала, і забрав обидві ємності. Потім, правда, кілька секунд я згадував, а де взагалі піднятий великий палець означає щось погане. Ні, наче не тут. Проте, як я забрав бокали, вона заусміхалась ще сильніше, радісно писнула, розвернулась і підстрибуючи побігла у фургончик.

— Кумедне дівча! — констатував я. — Вона випромінює стільки радості і позитиву. Добре, що є такі люди.

— Не знаю. По-моєму, вона просто тупа! Працювати в сфері обслуговування в країні, заточеній на туризм, і не знати англійської — це непрофесіоналізм. А як вона вдягнена, ти бачив цю футболку? Навіть боюсь уявити, яка антисанітарія в цьому їх сараї. А салат — це тупо розрубані на кілька шматків овочі, а сир вони навіть не порізали!

Мене якось неприємно зачепила його фраза про те, що дівчина тупа. Звичайно, мені було не до лицарських витребеньок у стилі «викликаю вас на дуель», але неприємний осад лишився. Я вирішив не форсувати поки цю тему, а заступитись спочатку за салат. Тим паче там і правда було за що заступитись: сир був надзвичайно смачний і аж зелений від свіжих трав, а оливки — просто величезні. Мабуть, теж найсмачніші з тих, що я куштував.

— Ти просто не знаєш філософії цієї страви. Береш, наприклад, шматочок огірка, відкушуєш, а потім додаєш шматочок солоного сиру за смаком. Ти сам регулюєш смак і що з чим змішувати, а що їсти окремо. До речі, ти вже пробував оливки? Вони просто божественні.

— Я не люблю оливки! — незадоволено вирік Юра, із підозрою колупаючись виделкою в сирі.

— Тоді я заберу їх собі, — сказав я. І його оливки опинились у моїй тарілці. Цей фокус справив на нього, мабуть, більше враження за всі попередні переміщення. Але я вирішив його добити, адже на оливці можна було так легко показати суть моєї пропозиції. Я розклав на столі серветку, взяв у руку оливку і сказав: — Бачиш, вона велика і смачна, хоч тобі і не подобається, але в ній є один недолік — кісточка. Її тупо незручно обгризати всередині рота, бо вона дуже велика, та й обкушувати шматочки, тримаючи її в руці, теж незручно. Зате якби кісточки всередині не було, — на цих словах на серветці з’явилась кісточка, а я із задоволеним обличчям поклав оливку в рот і розжував, —фак абаато флаше! — Я зробив театральний жест рукою, наче струшуючи щось з тарілки, і на серветці з’явилась купка кісточок. — Тепер вони всі пусті і їх значно зручніше їсти. Якщо ти не тупий, то розумієш, які можливості моя здібність відкриває в медицині. На одну, можеш зробити їй розтин. Я насправді можу набагато більше, ніж ти собі уявляєш. І вибач, що так різко відповів, просто трохи зачепило зауваження щодо розумових здібностей офіціантки, а мені сердитись не варто.

Я їв і дивився, як він бере тремтячими руками оливку, роздивляється її, а потім акуратно ріже. Здається, він зрозумів. Роздивившись нутрощі нещасного плоду та кісточку, він нарешті запитав:

— А наскільки великі і малі об’єкти і в яких кількостях?

— Від Евересту до того зоопарку, із якого складається атом, і навіть менше, якщо там є щось менше, звісно. І в будь-якій кількості.

— О Боже!

— Ну навіщо ж так пафосно? Можеш звати мене просто Слава. Як ти, мабуть, помітив, я доволі скромний, адекватний і поміркований. «Не нашкодь» — це важливий принцип. Я поки сам не знаю всіх своїх можливостей у медицині, тому ти мені і потрібен. Нам треба організувати заклад, де б ми могли проводити дослідження, експериментувати і паралельно лікувати вже перевіреними і безпечними методами. І щоб нас там ніхто не тривожив.

— Вибач, я не хотів тебе образити. Тобто виходить, що ти можеш вилікувати мільйони людей.

— Не я, а ти, коли придумаєш, як за допомогою мене зробити нові вакцини і препарати. Тут працює отой старий філософський прикол із рибою і вудкою. Якщо я лікуватиму всіх підряд, то вийде купа зцілених на якийсь час людей. І все. Насправді я нічого не дам людству. Але якщо ми створимо нові ефективні ліки і методи лікування, це стане надбанням на покоління вперед. Я не проти лікувати когось, хто мені потрібен і корисний для роботи чи експерименту, проте не геть усіх, у мене нема такого покликання. Я не люблю медицину: оця вся кров, нутрощі, запах лікарень, але я відчуваю свою відповідальність через те, що я можу лікувати. А який найкращий спосіб уникнути докорів сумління через невиконання свого, так би мовити, обов’язку? Правильно, перекласти цей обов’язок на когось іншого. Ти, до речі, де живеш?

— Проспект Мазепи, 31. А навіщо тобі?

— Та на фіга така точність, ти місто скажи!

— Тобто ти з’явився під моїм кабінетом, навіть не знаючи, де він?

— Так. Ну якщо в тебе приступ конспірології, то я можу дізнатись і сам. — І я поліз до кишені, де вже з’явився магнітик для холодильника. Дістав, глянув, що за місто на ньому написане, і простягнув Юрі. — О, Дніпро, це чудово! На, тримай, на холодильник повісиш, а то дуже мало в кого на холодильнику висить магнітик із містом, де він живе.

— А чому ти так зрадів? Місто як місто.

— Не зовсім просте а прифронтове. Це значить, що в його лікарні постійно привозять важкопоранених бійців, зокрема й тих, кому потрібна негайна ампутація. Скажу чесно, я не альтруїст, а дуже прагматична людина. У нас будуть для початку добровольці для важливого експерименту, а саме чи зможу я, наприклад, зібрати розірвану ногу з окремих шматків тканин та роздроблених кісток. Якщо зможу, в нас з’явиться боржник, який буде не проти працювати в нас санітаром і з розумінням поставиться до не дуже добровільних, але більш важливих учасників експериментів, яких ми візьмемо по той бік фронту. Я розумію: ти, мабуть, скажеш, що це аморально, незаконно і все таке, але іншого способу не буде. Роки за два я зможу забезпечити тобі державну підтримку, узаконити більшість процесів, а про меншість ніхто особливо не заїкатиметься. Але результати мені потрібні будуть уже зараз. То як, ти допоможеш? Подумай добре, ми маємо повне моральне право, вони самі його нам дали, їхтамнєти — ідеальний об’єкт для експериментів: по-перше, це молоді здорові хлопці, а по-друге, їх і так нема, ніхто їх не шукатиме.

— Мого близького друга вбив російський снайпер, коли той намагався врятувати життя пораненому бійцю. Був день, снайпер чудово бачив червоні хрести на його формі, але все одно вистрелив. Вони обоє загинули того дня. Мій друг і хлопець, якого він так і не врятував. Я не пішов із ним на фронт, я знайшов купу причин залишитись. Але головна причина — я виявився нікчемним боягузом. Якщо ці паскуди зможуть комусь пригодитись хоча б як органи, моя рука не здригнеться. Але ж ти можеш закінчити цю війну одним махом? Просто вбий Путіна. Тільки не розказуй мені про свої моральні принципи, які не дають тобі цього зробити. Ти врятуєш тисячі життів.

— Знаєш, був такий кацапський фільм «ДМБ». Я його дуже любив до війни. Там був момент, коли новобранці у прапора питали, чи дадуть їм зброю. А він просто озвучував цифру, яке за рахунком це питання. Так от ти перший. Тримай!

І я поставив перед ним гранчак, до половини наповнений жовтуватою рідиною.

— Що це?

— Це спиртова настоянка на голові Путіна. Правда, в момент, коли вона опинилася всередині бутля, ця голова вже була жменькою попелу, але я все одно вирішив залити спиртом і пригощати всіх, хто даватиме мені таку глибоко інтелектуальну пораду. Світ трохи складніший, ніж здається на перший погляд. І деякі, здавалося б, очевидні рішення не дають бажаного результату. Ну чого ти кривишся? Чистий вуглець і мінерали, ти ж лікар, маєш уміти пити спирт, це ж базові навички?

— Ні, дякую, я, мабуть, утримаюсь. У мене тут вино є. До речі, непогане.

— Як хочеш. — І спочатку вміст, а потім і гранчак зникли зі столу. — Я доволі туманно уявляю нюанси, але доволі непогано розумію, що нам потрібно. Для початку — купа гаражів в одному кооперативі, бажано поряд. Я без проблем сполучу їх підземними ходами та створю підземні приміщення, однак поруч із цим об’єктом бажано мати який-небудь офіційний заклад, ну там венерологія, пластична хірургія, МРТ — для прикриття, бажано окремою чисто нашою будівлею.

— А навіщо тобі так поспішати? Для чого це все взагалі?

— Все дуже просто. Мене не влаштовує, яка зараз моя країна, і я можу її змінити на краще за дуже багатьма параметрами. Засобів багато, але майже для всіх мені треба самому стати кращим, не таким, який я є. Зараз ідеальний час для змін, тому я не можу надовго розтягувати і зміну самого себе. Починати треба якомога швидше. Бажано, щоб функціонуючий підпільний заклад був уже за місяць, а офіційний — за три.

— Ти взагалі уявляєш, скільки коштує обладнати нормальну лабораторію? Не все обладнання можна просто купити, багато що треба замовляти і чекати, поки його доставлять. Та і гроші майже для всього треба офіційні.

— Не нагнітай, лікарі в Україні — каста недоторканих. Ти коли-небудь чув, щоб якісь контролюючі органи кошмарили медзаклади і лікарів із маленькими зарплатами, що їздять на великих німецьких автомобілях? Гроші не проблема, я придумаю паралельно якісь способи частину з них офіціалізувати. Ти не будеш один у цьому питанні. А щодо доставки, можна замовити товар на якийсь місцевий склад, а звідти потрібне тобі обладнання зникне і опиниться одразу там, де треба. І, як ти розумієш, не варто, щоб якесь екзотичне обладнання асоціювалось із забитенькою українською клінікою. А дещо може просто зникнути звідкись і так, без будь-яких оплат. Та і, як ти сам зауважив раніше, є у нас невеличкий зазор, де можна трошки розвернутись із неофіційними коштами, чи не так? Уже зараз можеш запускати фішечку про лікування будь-яких венеричних хвороб одним укольчиком, якийсь секретний і дорогий препарат, — і всі місцеві чинуші тебе люблять і поважають.

— Я так розумію, ти хочеш захопити владу в Україні?

— Ти дуже прониклива людина, такі зазвичай довго не живуть. Вибач, це в мене таке специфічне почуття гумору.

— Але ж ти можеш зробити тільки гірше. Чому ти взагалі думаєш, що ти достойний цього?

— Поняття «достойний» і влада в цілому майже ніколи не перетинаються. Насправді відповідь дуже проста. Тому, що я можу і хочу. А достойними називають тих, хто зміг не тільки прийти до влади, а й зробити щось корисне. Не тільки для себе. — Юра мовчав і напружено думав. Тож я продовжив: — Я не радикал, я вже казав тобі: мені, аби гнобити когось чи вбивати, влада і повноваження не потрібні, а от щоб робити щось конструктивне — навпаки. Я не робитиму якісь різкі рухи, не володіючи купою даних і аналітичним апаратом, що зможе все прорахувати. Але це вже не твоя проблема. У моїй майбутній організації буде багато відділів, і твій — це медицина. Одна людина, навіть досконала, нічого змінити не зможе, а я далекий від досконалості. Без твоєї допомоги я не впораюсь.

— Добре. То що особисто тобі, а не якійсь майбутній організації, Україні і людству в цілому, від мене потрібно?

Я театрально розвів руки в сторони:

— Для початку мені треба ідеальне тіло. Я не досконалий, і мене це дратує. Ще непогано було б знайти спосіб зупинити моє старіння, бо якщо я стану маразматиком із такими здібностями, то це не дуже позитивно позначиться на нашій планеті. Почати можна, і не маючи нічого свого, просто треба зрозуміти, з чого починати. Ну і мене поки не існує, тобто ніяких документів в мене нема і я не можу просто взяти і прийти в будь-яку клініку пластичної хірургії.

Поки ми говорили, настала ніч, хоч я і відсунув її на якийсь часовий пояс. Навколо загорілись поодинокі ліхтарики. Із фургончика виглянула офіціантка (а можливо, і повар, бо нікого, крім неї, я тут не бачив), щоб перевірити, чи ми ще тут і чи нам нічого не треба. Юра допив вино і, судячи з виразу обличчя, думав не про те, як від мене відморозитись, а про те, як краще все організувати. Як сказав би якийсь шпигун, вербовка пройшла успішно. Я зміг його зачепити. Нарешті він заговорив:

— Що ж, для початку треба зрозуміти, що робити. Приходь завтра після шостої до мене. Будемо розбиратись. Деякі дослідження і аналізи можна зробити і в нашій клініці. Про інше я домовлюсь.

— От і добре. Тепер можна і розходитись. Тебе закинути додому чи в який-небудь закапелок біля будинку, щоб не шокувати домашніх?

— Ні, можна просто додому, я живу один. А звідси ти теж збираєшся втекти, не розрахувавшись? Греки ж теж колись торгували нашими людьми?

— Ні, тут мені все сподобалось, і я навіть залишу хороші чайові. — Я покликав нашу господиню, тобто видав голосний звук, чи то «агов», чи то «хелов», але спрацювало: дівча швиденько опинилось біля нашого столику. Вигляд Юриної тарілки викликав на її обличчі такий трагічний вираз, що захотілось хоч якось її обрадувати. Я дістав з кишені монету євро і запитав англійською, чи беруть вони такі гроші. Отримавши у відповідь акуратне «єс» і милу посмішку, я попросив рахунок, тацю і пообіцяв показати їй магію. Здається, вона мене зрозуміла, бо її настрій знову покращився.

— Ну що ж ти так! — вирішив я трохи подокоряти Юрі. — Ти так нічого й не з’їв, наша господиня засмутилась.

— Ну не люблю я таке. А що ти там за магію зібрався їй показувати?

Але посвятити його в нюанси я не встиг, бо знову підійшла офіціантка. У руках у неї була таця, а на обличчі зацікавленість. Вона показала мені папірець, на якому була написана сума (не дуже вражаюча) і домальована закарлючка, яку я не ідентифікував. Можливо, то був знак місцевої валюти або якесь особливе бачення значка євро. Я піднявся, попросив її взяти тацю обома руками на рівні поясу, зробив загадкове обличчя і простяг руки над тацею. Залишалось тільки сказати чарівні слова. Як на зло, всі варіанти здавались якимись недолугими. З іншого боку, будь-що сказане відповідним тоном незрозумілою мовою лунатиме як заклинання. І я сказав:

— Еники-беники їли вареники! — З-під моїх долонь посипались на тацю монетки євро. Коли купка на вигляд досягла десь двох кілограмів, я вирішив, що досить. Радості і здивуванню дівчати, здається, не було меж. Вона якось примудрялась посміхатись навіть відкритим ротом (а я гадав, що це неможливо), очі стали зовсім круглими, а їхній вираз… О, що тільки не творять хлопці і чоловіки, щоб дівчата дивились на них із таким виразом! Коли монети перестали сипатись, вона ще секунд десять зачаровано дивилась то на мене, то на купу монет. Але більше на мене. Блін, я міг би заприсягтись, що якби я поцілував її в цей момент, а в фургончику крім неї і правда нікого не було б, у нас могло б бути все. Але я тут на діловій зустрічі, а вона на роботі. Завжди є якісь перепони, що заважають взяти з чудової миті ще більше. На моє полегшення, з дороги до фургончика повернула машина, по звуках і по вигляду цей тарантас ідеально вписувався в загальну концепцію закладу. Офіціантка повернулась до нього і побігла в його бік із тацею, щось голосно розказуючи в простір. Скоріш за все це був господар чи якийсь родич і вона поспішала похвалитись успіхами. Коли вона відійшла, я сказав Юрі:

— Вставай, нам пора. — І ми опинилися в невеликому вузькому коридорчику його квартири. Квартира не вражала ні розмірами, ні ремонтом. — Орендуєш чи твоя?

— Жесть! А кожного разу так по вухах лупить?

— Це ще нічого. Чим більший перепад, тим неприємніші відчуття. Різка зміна навіть у 50 метрів вже доволі відчутна, а коли сотня чи більше — просто кошмар. Голлівудські телепорти мене до такого не готували. Цей фактор теж варто дослідити з медичної точки зору: наскільки це шкідливо, чи можна звикнути тощо. Ух ти, хто це в тебе?

А дивуватись і правда було чому: в коридорчик із кімнати вийшов здоровенний сірий мордастенький «британець» і незадоволено сказав «мняв». Юра нахилився і погладив кота.

— Це Ряха. Правда йому підходить це ім’я?

— Так, котик і правда шикарний. Із таким котом і жінка не потрібна. — Юра якось напружився, хоча наче і було зрозуміло, що це жарт. — Можна пожмакати трохи?

— Ну, він не дуже любить чужих, та й людей в цілому, але спробуй.

— У мене на них, до речі, алергія. Як на твою думку, установка «котячі алергени мають зникати до того, як потраплять на мою шкіру і слизові оболонки» нормальна? — І я згріб котяру в обійми. Від такого нахабства його круглі бурштинові очі стали ще круглішими. Він був важкий і спочатку пробував рипатись, але потім притих і замуркотів.

— Дивно, він раніше не любив, коли його чіпає хтось чужий.

— Це взагалі доісторичний пікаперський понт: хочеш сподобатись дівчині — сподобайся її коту. — Я випустив Ряху, він потерся об мою ногу, явно виражаючи бажання повернутись в мої обійми, а Юра зацікавлено на мене глянув. — Ну, краплинка валер’янки на штанину (або в даному випадку плече) — і котик вже любить тебе.

— А ти страшна людина! Якби ти не зізнався, я б, мабуть, і думав би, що ти хороший, раз коту сподобався.

— А я і так хороший, саме тому що зізнався. Насправді органічно не переварюю брехати, абсолютно паскудна риса характеру для людини, що так чи інакше збирається стати політиком.

— Мабуть, ти правий. Це була квартира моєї бабусі, так би мовити, чесний спадок. Кіт, до речі, — теж частина спадку. Ну і установка теж наче нічого. Якщо алергени не потраплять в організм — і реакції на них не буде.

Юра якось аж надто активно почав відповідати на мої раніше поставлені питання. Мабуть, тому що я звернув увагу на фотографію на стіні. На ній були два хлопця в халатах, один з них був Юра, хоч і набагато молодший. Нюанс був у тому, що фото колись було явно груповим, але обрізане чи роздруковане лише з двома людьми.

— Це твій друг, який загинув в АТО? — Юра мочав. Якось аж занадто голосно мовчав. Всі мої дивні не те щоб здогадки, а скоріше відчуття склалися в одну картину. Його роздратувала мила дівчинка з недостатнім рівнем англійської. Він назвав свого загиблого друга не найкращим, а саме близьким. Чоловіки так зазвичай не говорять. Та і живе один із котом. А тут ще й фото, на яке він дивиться кожен день як мінімум двічі. Нарешті Юра сказав:

— Ну давай, спитай те, що хочеш. Я ж бачу, у тебе все на лиці написано.

— Не думав, що в мене така виразна міміка. Із цим теж треба буде щось робити, перед дзеркалом тренуватись чи що? Юра, ну що ти так напрягся, наче я твій тато і знайшов у тебе пачку цигарок? Твоє особисте життя — це твоє особисте життя, і мені на нього в принципі пофіг. Тримай, до речі. — І біля стінки з’явився білий мішок з-під цукру.

— Це що ? — глухо спитав Юра.

— Ну як що, гроші на перший час. Починай фігачити, якомога швидше підтягни надійних людей, непогано було б, до речі, організувати і щось типу швидкої допомоги, але суто наше, типу мобільну лікарню з широкими можливостями. Коротше, у тебе купа роботи. Знайдеш гаражі і місце для лікарні — маякнеш. От жеж, у мене нема мобільного. А хоча завтра все одно побачимось. Я за кілька тижнів знайду інженера, який зробить потрібні розрахунки і проекти.

Юра, тупо дивлячись на мішок із грошима, запитав:

— То ти все одно хочеш, щоб я тобі допомагав, попри те, що я гей? Просто моє життя і кар’єру не можна назвати дуже успішними. Саме через це.

— Юра, що ти мелеш?! Ти здоровий щетинистий мужик, життю і кар’єрі заважає не орієнтація, а невміння нею правильно користуватись. Ти що, ніколи не бачив гетеросексуальних мужиків, у яких все життя через жопу? Ну так, останнє порівняння якесь неоднозначне вийшло, вибачай. Коротше, не вішай носа, нас чекає купа роботи і безліч цікавих відкриттів.

На цих словах я зник. У чувачка явно була депресуха на тлі не дуже влаштованого особистого життя, і тут я йому допомогти не міг. Хоча насправді міг. І таки допоміг, бо нічого так не відволікає від втраченого (неважливо, яким чином і якого) кохання, як цікава та масштабна робота. А її я йому насипав у дуже непоганій кількості.