Гетьман майбутнього

Опинившись у своїй подільській квартирі, я вирішив одразу лягати спати. Завтра зранку непогано було б знайти людину, що допоможе мені побудувати технологічний бік моєї організації і зробити технологічний прорив — всій Україні. Талановитих технарів у нас ще трохи бігає, просто вони як зерна на бетоні — не проростають. А втикни в нормальний родючий ґрунт — вимахують дай Боже. Ще трохи попрацювавши з установкою, я заснув.

До свого жаху я почав помічати, що став жайворонком, бо прокинувся рано і був непристойно бадьорим, не можна ж так. Життя людини, якій майже не потрібно робити якісь рухи, щоб отримати необхідне, трохи відрізняється від життя навіть дуже багатих людей. Багатим, у яких є все, ще треба згадати, де оте все знаходиться, і або самим туди піти, або послати людину, яка це принесе. А в мене все з’являлось або в руці, або під рукою миттєво. Це насправді економить величезний об’єм часу. І відстані тепер були наді мною не владні: я міг опинитись де завгодно. Це я до того, що спочатку подумав перекусити вдома і навіть перебирав варіанти, а потім вирішив зганяти кудись на море, проте не у вчорашню кафешку (хоча їхній, а точніше її, салат мені дуже сподобався, і не тільки салат). Потерпи вже трохи, герою-коханцю, скоро тобі буде справді що запропонувати прекрасним пані, а не отето от. Тож я гайнув на узбережжя Грузії їсти свіженьке хачапурі. Кухню кожної країни насправді варто їсти саме в цій країні, а всі етнічні заклади деінде мають існувати тільки для ностальгуючих діаспор. Мені дуже не подобався стан української кухні в Україні, і його я теж збирався виправляти. Наминаючи хінкалі в кафешці десь на береговій лінії між Батумі і Туреччиною, я обдумував причини занепаду і шляхи порятунку української кухні. Тут на узбережжі — сотні закладів, і майже в усіх саме грузинська кухня. І чого б це? У нас знайти заклад зі своєю кухнею складно, а в приморських регіонах так і взагалі нереально. Тут у всіх закладах хінкалі смачні та якісні, бо я зробив непомітну заміну п’яти з шести торбинок із м’ясом на хінкалі з інших закладів. В Грузії грузинські страви споживають насамперед грузини, і чого б це? А в нас українська кухня орієнтована більше на іноземців і тому доволі дорога. Треба проводити масштабну рекламну кампанію нашої кухні і орієнтувати її на молодь і максимально доступний ціновий сегмент. Ще простіше: в сучасному світі кухня або швидка, або мертва. «Пузата хата» — це, звісно, добре, однак це просто підрехтована совкова їдальня з більш-менш нормальним вибором. Жоден український заклад досі не навчився обслуговувати автомобілі, це просто жахливі втрати, і весь Київ обліплений «маками», бо в людей тупо немає альтернативи. Отже, для початку треба створити український фастфуд із можливістю обслуговування автомобілів. Ні, ну а що? «Велику порцію вареників із сиром, шкварки, сметану і середній узвар» — звучить непогано. Зараз всі крики про патріотизм і любов до своєї культури розбиваються об стіну високих цін, низької доступності, швидкості і рівня обслуговування. Виправити ці пункти — і це вже більша половина справи. Також, щоб була конкуренція, треба робити одразу кілька мереж, аби трохи відрізнялись. Тепер би розібратись, а що взагалі собою представляє класична українська кухня. Ну вареник, так без нього нікуди, тут навіть «пузата» в цілому нічого. Але вареник все ще дуже далеко від людей, його просто необхідно донести до метро, щоб поряд із ларьками шаурми та форнетті стояла і точка з варениками. Проте необхідно зробити, щоб його було зручно їсти. Ну точно ж: вареник не має канонічного розміру, у давнину великі вареники називали косарськими, бо, з’ївши один такий, доросла голодна людина наїдалась. «Косарський» — так і назвемо мережу, треба ж чимось шаурму розбавляти. Українську кухню вже навряд чи вдасться відродити в сім’ях. Щоб зробити вареники, треба витратити весь день, це не відварити макарони і натерти на них сиру. Та і борщ теж вимагає часу. Колись українським господиням допомагала піч: готувати в ній у чомусь простіше, і смак виходить геть іншим, ніж на плиті, і готова страва довго гаряча, причому це може бути будь-що. Насипав у горщик, поставив у піч, і за кілька годин шедевр готовий. Ну точно, і ніхто досі не додумався, ну от же він — готовий фастфуд. Треба тільки вирішити проблему горщичків і їхньої собівартості. Це ж лише глина і електрика, хочеш — викидай, хочеш — залиш на пам'ять. Та й навіщо гончар для стандартизованих горщичків? Просто зробити якийсь гончарний станок чи взагалі 3д принтер, а можна і авторські горщички робити з рекламою майстра. Та і взагалі реклама на горнятках. А чим вони гірші за паперовий посуд? Та навіть кращі, бо для їх створення не треба вбивати дерева. Ну що тут скажеш, сніданок на березі моря видався конструктивним. Ларі я ще вчора трохи наміняв, прогулюючись грузинською столицею перед зустріччю з лікарем. Треба ще створити запаси різних валют, щоб смикати за потреби звідти, а не грабувати когось неконкретного. Та й про конкретного: треба поповнити запаси готівки.

Я знову опинився на своїй кухні і не відкладаючи замовив багато готівки. Цього разу мені не був потрібен екзотичний годинник, тому їх майже і не було — якийсь десяток, взагалі ні про що. А от доларів був цілий матрац, щоправда не дуже великий. Я не втримався і приліг трохи перепочити після сніданку. Доларовий матрац не вразив мене зручністю, але суто психологічний ефект був чудовий. Насправді окрім зустрічі з Юрою на сьогодні була запланована і зустріч з поки незнайомою мені людиною, умовно — з технічним спеціалістом. Я вже не нервував, як учора, от тільки могла вийти накладка, якщо я зникну від Юри, коли настане ідеальний момент для зустрічі. Та це я якось владнаю.

Може, я й не нервував, проте точно ще не звик до нового темпу життя: коли дочитав «Пікнік», на моєму модному годиннику стрілка з трійкою показувала на 40. І я зрозумів, що мені нудно. Гуляти не хотілось, а от поговорити можна було б. Все-таки катастрофічно не вистачає спілкування. І я вирішив позадовбувати свого нового знайомого трошки раніше обумовленого часу.

В установці з’явитись поряд із ним, коли він буде сам, виявився кумедний побічний ефект, бо перемістився я в кабінку туалету. Дзвінке дзюркотіння з сусідньої кабінки дозволяло дійти впевненого висновку: там саме він.

— Пане Юрію, мої вітаннячка, як то кажуть, Боже помагай.

Із сусідньої кабінки почулись приглушені матюки.

— Так можна ж і не тільки по-маленькому сходити, — вже спокійніше продовжив він. — Але добре, що ти з’явився. Тобі все-таки варто придбати телефон. У нас є пів години. Зараз у моєї знайомої операція, ампутація ноги, яку нереально зібрати. Доставили кілька годин тому. Спробуймо врятувати.

— Кого, знайому? — тупо перепитав я. Ми вже вийшли з кабінок, але все ще перебували в туалеті.

— Ні, знайома здорова, вона хірург, до речі, дуже талановитий. Бійця. Його привезли з передової. Я сьогодні вранці з нею обговорював твою ідею, і буквально годину тому вона мені надіслала всю інформацію щодо поранення. Закинь нас до неї в госпіталь, саме встигаємо. Добре, що ти з’явився зараз, бо я місця собі не знаходив, не знав, як із тобою зв’язатись. Я буду голосно називати потрібні дії, а ти просто повторюй за мною, не знаю як — вголос чи про себе. Те, що казатиму тихо, — то іншим членам команди. Я вже пропрацював послідовність. Якраз і перевіримо, чи я не помилився.

— А якщо ми нашкодимо?

— Ну то йому відріжуть ногу, як і збирались. Там це швидко, руки в усіх набиті. Давай, нема часу теревенити, треба діяти.

Швидкий який, часу теревенити в нього нема. А я сюди саме теревенити з’явився, а не оце от усе. Але вголос я нити не став. Зрештою, нудьгувати точно не доведеться. Та і бачити Юру в такому настрої було саме задоволення: учора він не дуже-то справив на мене враження, але зараз був зібраний, конкретний і впевнений у своїх діях. Після Юриного дзвінка знайомій, яку в розмові він назвав Тасею, ми перемістились у пусту операційну. Ну як пусту: на операційному столі вже лежав пацієнт. Вистачило одного погляду на те, що колись звалося його ногою, щоб мене почало мутити. Я не дуже добре переношу вигляд крові, але якби справа була тільки в цьому… Нога нагадувала мішок, закривавлений і набряклий, крізь дірки якого стирчали уламки кісток. Я вже хотів жартома запитати в Юри, куди тут у них заведено блювати, але зайшли двоє. Вони настільки контрастували за всіма параметрами, що я вже захвилювався, чи не збожеволів. Здоровезний чолов’яга і маленька дівчина. Перший на зріст — точно за два метри, а друга — ледве вища його поясу. У нього був вираз обличчя Будди (тільки з моржевими вусами), спокійний і позитивно-пофігістичний; а в неї навпаки — якийсь тривожний, агресивний і прискіпливий. Власне, вираз обличчя і справді відповідав її характеру, бо до свого аж занадто загрозливого як на її зріст вигляду вона ще й заговорила:

— Юра, що це за сраний цирк, хто цей клоун, чого він без халату? Слухай, я, мабуть, зробила помилку, що послухала тебе, ми тут ставимо під загрозу життя людини, ти класний чувак і спеціаліст, але це занадто. Я розумію, що ти дещо не в собі після… ну ти знаєш, але.

Але Юра не став сперечатись і щось доводити. Він почав давати мені дуже точні лаконічні команди. Я не міг його зараз підвести, хоч мене і мутило. Я продумував їх про себе як свою волю стосовно пацієнта. Мені, власне, не треба було дивитись на процес, і я відвернувся до стіни і зціпив зуби. Я розумів з того, що каже Юра, добре якщо третину. Однак те, що я розумів, не особливо сприяло покращенню самопочуття. Треба віддати належне: після того як почали відбуватись якісь зміни, цей лютий світловолосий шпиндик заткнувся і вони разом з Юрою і чолов’ягою почали порпатись і подеколи щось шепотіли Юрі. Мені майже безперервно треба було продумувати сказані ним слова, тому за часом я не дуже стежив, але врешті Юра сказав:

— Все, Слава. Ми врятували його ногу. Розумієш, це неймовірно.

Мені щось не дуже хотілось обертатись. При згадці того мішка з кістками все ще неприємно прихватувало. Проте я обернувся. В принципі, воно того було варте: нога і правда виглядала значно пристойніше. Це вже була таки нога, із кількома дренажами і замазана кров’ю, але вже точно не мішок. Проте порадувала мене не вона, а вираз обличчя Юриної знайомої: загублений і пришиблений, від впевненості і агресивності нічого не залишилось. Юра був реально щасливий, він просто сяяв. І лише здоровань ніяк не змінився, так і залишився спокійним. І треба віддати йому належне: він єдиний, хто помітив, що мені не дуже, та запропонував нашатир, від якого я відмовився. Колись давно мені довелось випадково нюхнути концентрований аміак із широкого горлечка, за відчуттями — наче хтось кувалдою по голові пригрів. Звідтоді я його запах якось недолюблюю.

— Краще б ви віскаря понюхати запропонували.

— А його нема, минулого тижня закінчився, а новий щось поки ніхто не підвіз, — спокійно констатував той. Юра заговорив до всіх, але я-то знав, що він звертається до мене:

— Ми не просто зібрали скалки кісток, ми повернули всередину них кістковий мозок та зростили їх, відновили хрящі і їхнє покриття, зростили основні вени і артерії, зростили майже без швів шкіру і м’язи з сухожиллями. Головне, що нам вдалось зростити всі тканини миттєво. Так, залишилось багато дрібних пошкоджених судин і лімфотоків, і все ще є небезпека виникнення гангрени, але вона вже далеко не сто відсотків, як була. Ну а про те, що ми вийняли всі осколки, я просто мовчу — це порівняно з усім просто фігня.

Тася або реально не зрозуміла, що Юра говорить до мене, або вирішила з мене познущатися (скоріше перше):

— Юра, я не сліпа, і в мене є вуха, я все бачила і чула, але так не буває. Як ти це зробив? Я ж бачу результат, що це взагалі було? І хто ця бородата зелена принцеса? Нафіга ти його приволік на операцію? Це що, твій новий бойфренд? Ау, чутливий ти наш, тебе як звати-то?

Тактовність моєї нової знайомої зашкалювала. Зізнаюсь, я не чекав аж такого поводження і реально розгубився. Ну не зелений я, може, трохи блідий, а от Юра реально почервонів. У мене було два варіанти: промовчати чи зробити вигляд, що я не образився, і завдати удару у відповідь. І я вирішив відповісти. Зрештою, Юру вона образила, грубіянити такій немає сенсу, але в кожної людини, навіть у такої черствої і агресивної, є свої больові точки. І я, здається, знав одну таку.

— Пані Таїсіє, мене звати Святослав. До певної міри я розумію чорний лікарський гумор. Але всьому має бути межа. Я все-таки поки не дуже добре вас знаю, тому для початку можете мені подякувати за роботу як колезі, дещо нетрадиційному, але все ж. І надалі я б попросив вас бути зі мною більш тактовною як з клієнтом і потенційним роботодавцем. Юра казав, ви талановитий хірург. За звичайних обставин із таким характером ваша кар’єра далі як рубати кінцівки у військовому шпиталі не просунеться. Але в мене слабкість до талановитих людей, і я готовий пробачати їм дуже багато і дати можливість реалізувати свої таланти, попри певну (мабуть, взаємну) неприязнь.

— Та пішов ти на хрін! — крикнула вона і вибігла з кімнати. Юра вискочив слідом за нею.

— Даремно ви так, — сумно сказав вусань. — Вона реально образилась.

— Ну, по-перше, на відміну від неї, я злий. І краще ображу її зараз, ніж скину з якогось високого даху за кілька днів. А по-друге, самі згадайте, на який день знайомства з нею вам перехотілось звернути їй шию. А я її вперше побачив.

— Ну так, до цього треба довго звикати. Юра з нею якось домовиться, у нього завжди виходило. Це було справжнє чудо, а я в них не вірив. Дякую!

— Та нема за що. Я дуже хотів би, аби ми могли робити таке без чудес і особливих проблем хоча б за п’ять років. Ви нам допоможете? Юра збирає команду, і якщо ви тут, то мабуть, він вам вже зробив пропозицію.

— Та я не думаю, що я вам пригоджусь, я не дуже талановитий. Та і повинен же хтось тут бути, а не лише в крутих приватних клініках. Ой, піду покличу медсестер.

І він вийшов, а за деякий час зайшов уже з кількома жіночками і покликав мене надвір перекурити. Трохи поблукавши коридорами, ми нарешті опинились на свіжому повітрі, і я зрозумів. Не всіх курців, звісно, а отаких, як, наприклад, лікарі, що після абсолютної концентрації і напруження реально хочуть миттєво отримати розслаблення через довгоочікувану нікотинову затяжку.

— А вас як звати?

— Можна просто Віктор.

— Дуже приємно! Зазвичай люди думають, що всілякі круті організації — це виключно генії на всіх рівнях. Насправді це не так. Зовсім без геніїв, звісно, важко, однак тіло команди — це адекватні, відповідальні і дисципліновані люди, які можуть згладжувати певні кути в спілкуванні занадто талановитих звіздюків і знаходити спільну мову з членами команди. Та от і ви зараз тут курите, а не побігли на наступну операцію. А це значить, що не все так уже і погано і ми теж збираємось трохи відібрати вашої роботи. Тож не партесь, приєднуйтесь до нас. І до речі, не знаю, чи правильно я роблю, але, —я простягнув літрову пляшку віскі, — це замість нашатиря, а то він кошмарний.

Петрович за звичкою роззирнувся, узяв пляшку і сховав її під халатом. А з-за рогу лікарні саме з’явилися Юра з Тасею. Побачивши мене, вона захотіла кудись втекти, але Юра взяв її за лікоть і повів до нас. Вона одразу забрала свою руку, та все-таки пішла. Підійшовши, вона вичавила:

— Вибач!

— Та нічого. Ти теж вибач. Я хотів тебе образити, і мені це вдалось, постараюсь так більше не робити.

Юра полегшено зітхнув. Мабуть, зрадів, що за кілька секунд ми не повбивали одне одного. І ці три нарколиги знову закурили. Ми мовчали, і я зрозумів, що хоч і робив операцію разом із ними, проте поки їм чужий. Не з їхньої касти. Врешті, вони отак збираються після операції не перший раз і знають, про що мовчать, а я поки ні. І я зник. Ну тобто реально опинився в іншому місці. Лише придивившись, я зрозумів, що сталось: оптимальний момент для зустрічі з технічним спеціалістом настав. Власне, я стояв за його спиною в якомусь захламленому заводському приміщенні. Переді мною був невисокий блондин у комбінезоні і замащеній футболці. Він порпався в нутрощах чималого дрона, трохи схожого на американський (хоча вони всі трохи схожі). До крил були під’єднані трубки — явно направляючі для ракет. У процесі щось пішло не так: він матюкнувся і запитав у простору:

— Ну, в чому твоя проблема?

— Ти сам чудово знаєш, у чому його головна проблема.

Він підскочив, правда не дуже високо, і розвернувся до мене. В нього було правильне гарне обличчя, зелені очі, світле волосся — канонічний арієць, лишень зріст підкачав: бо він був десь на голову за мене нижчий.

— Ти хто і що тут робиш? Було зачинено, як ти зайшов? — нервово спитав він, озираючись довкола в пошуках чогось підходящого, щоб мене пригріти.

— Я Святослав Поборовський, і зараз для мене не існує зачинених дверей. Хотів би сказати, що я не грабіжник, але то буде трохи брехня. Але тебе я грабувати не буду, а навпаки — зроблю пропозицію, від якої тобі не захочеться відмовлятись.

— Це ж яку, цікаво? — спитав він, трохи заспокоївшись, бо врешті знайшов неподалік молоток і, наче так і треба, тепер крутив його в руках.

— Ти знаєш, у чому проблема цієї штуки? Проблема будь-якого дрона-зброї в Україні — це те, що немає руки, готової цю зброю взяти і обрушити її на ворога. Знаєш, що буде з цією штукою, коли ти знайдеш ту дрібницю, що все псує, і дрон запрацює бездоганно? Її покажуть у новинах, скажуть: от такий-то ентузіаст запиляв у гаражі, міноборони зацікавилось розробкою, покажуть, як ця штука в щось попала на полігоні, — і все. На цьому історія закінчиться, бо нікому вона далі буде не треба. Які-небудь араби, що вчора пасли вівці, сьогодні херачать дронами все, що можна. Усі розвинені країни наввипередки пиляють дронорієнтоване ПВО, бо загроза їхнього бойового використання неймовірно висока. І тільки наша ще трошки космічна держава, як у Першу світову, уміє працювати тільки з артилерією. — Я підійшов ближче, щоб він міг дістати мене молотком, і погладив корпус літалки. Зблизька було видно характерну ступінчату текстуру на пластиковій поверхні корпусу. — На принтері роздрукував? Тебе як звати?

— Саша. Так, зробив принтера спеціально для друку таких корпусів. Корпус і начинка максимально дешеві, от трохи і барахлить. Як допиляю і підберу нормально всі елементи, їх у місяць штук двадцять можна буде клепати. Стріляє мінами для РПГ. — Але в його голосі лунав сум, бо він розумів: що я правий. — Ну, обісрати починання може кожен. Але хтось же повинен це робити. Хоч щось робити. І так крок за кроком і настануть зміни.

— Маленькі кроки — це чудово. Але поки ми шкутильгаємо на узбіччі цивілізованого світу серйозні гравці намотують мимо нас нові кола розвитку і ми з кожним своїм маленьким кроком вперед продовжуємо від них відставати.

— А що ти пропонуєш, узагалі не рухатись?

— Ні, я пропоную прискоритись, використовуючи найновітніші світові технології.

— Ти говориш наче кандидат у депутати. І як ти збираєшся їх використати, якщо їх у нас нема?

— Вкрасти їх для початку. Проаналізувати, скомпілювати, на основі всіх даних розробити нові, іще передовіші. От, наприклад, танк «армата». У нас всі кажуть — гімно, у них всі кажуть — цукерочка, а де правда? Бо і їм, і нам треба казати саме це. А у тебе є шанс взнати правду, озирнись! — Він озирнувся, от же ж, а мав би тримати мене в полі зору. Проте він, здається, забув про моє існування. Ну звісно, коли хлопчики виростають, вони починають гратись великими іграшками. А коли в тебе за спиною з’являється нова величезна іграшка, решта просто відходить на задній план. — Усі системи, які могли визначити його місцеперебування, залишились там, звідки він сюди з’явився. Не те щоб він був сильно нам треба, я все-таки думаю, що це какаха, але кращого способу продемонструвати тобі свої можливості я не знайшов.

— Але як? Це неможливо!

— Довга історія, якось розкажу. Але це не головне, я так можу зробити з будь-яким матеріальним предметом. Одразу скажу, що я хочу, аби не тягти кота за хвіст. Я хочу створити високотехнологічну організацію, яка зможе взяти під контроль усі процеси в Україні і допоможе мені прийти до влади, перемогти у війні з Росією, ну а далі всякі дрібниці — колонії на інших планетах і все таке. Я залишу тобі цю бляшанку на ніч. Поколупайся, подумай, тільки без фанатизму. Можу підтягти проектну документацію, якщо треба. А вранці я втоплю цю штуку в найближчому до його попереднього місця розташування болоті. Нам треба буде зробити схованку, де нас ніхто не потривожить, із власним незалежним джерелом енергії. Тут у мене вже є ідея. Якщо в тебе є люди, які можуть нам із цим допомогти і яким можна довіряти, — просто чудово.

— Чекай, але ж ти можеш завершити війну! Просто втопи в болоті Путіна, ну або скинь йому на голову щось, коли не можеш переміщувати людей. Предмети ти, бачу, переміщуєш із заданою точністю.

— Два! Розумієш, війни не може виграти одна людина. Будь-яка війна — це суто колективний процес. Війни виграють держави і нації, а не конкретні люди. Якщо тобі буде легше, Путін давно здох, там два двійники, і ти вже другий пропонуєш мені цей геніальний план. Ну хоча, якщо бути до кінця чесним, то я і сам так вирішив. Але у бутлі, у якому мала красуватися його голова і який я потім із написом «Горілка "Путінка"» хотів закинути на Червону площу, опинився попіл. Тож і тобі запропоную спиртяку, настояну на праху молі. — І я простяг йому гранчак, на третину наповнений вмістом тієї веселої пляшечки. Саша взяв, понюхав і зі словами «дай Боже не останній» випив.

— А що ти так дивишся? Символізм! А чого ти думаєш, що ти достойний бути головою України?

— От ще питання, яке теж треба нумерувати. Буквально вчора мене вже питав про це наш лікар (в організації типу нашої обов’язково має бути свій медичний відділ), так йому я відповів: тому що можу і хочу, але цього замало. Зараз поки я недостойний, але хочу і можу стати достойним. У мене є десь два роки на підготовку. Суперздібність — це моя беззаперечна перевага. Але я маю стати досконалим і без неї, маю навчитись контролювати свої емоції, виступати перед аудиторією і переконувати її, приймати правильні рішення, а не лише ті, що подобаються особисто мені. Це, до речі, один із найскладніших фокусів. Майже всі люди думають, що правильно лише те, що подобається їм. Добре, не буду грузити тебе своєю поки куцою філософією. Ти, до речі, де знаходишся?

— У якому сенсі «де»? Ти що, не знаєш, де ти?

— По суті так. Я мав опинитись поряд із людиною, яка допоможе мені створити високотехнологічну організацію. І там була ще купа уточнень, наприклад опинитись біля тебе і в оптимальний для розмови час. А про місце, де я опинюсь, не знав. Зараз на магнітику гляну, не буду порушувати традицію. — І я дістав із кишені магнітик. — Ух ти, Кам’янець-Подільський!

— А це що, має для тебе значення? Ти так зрадів.

— Так, це, мабуть, одне з моїх найулюбленіших міст, ну після мого власного так точно.

— А ти звідки?

— З Києва, але не бійся, у мене лише перше покоління корінистості.

— А, ну добре, заспокоїв. Я там вчився, до речі, у КПІ.

— Гаразд, тримай магнітик, повішаєш дома, зустрінемось завтра о шостій на розвалених сходах вліво від моста. Знаєш, де це?

— Ще питаєш, ми там все дитинство пролазили. Навіть спускалися з каньону вниз по стінці.

— Як добре, що серед багатьох пам’ятних надгробків тих, хто там спустився не дуже вдало, нема твого. Ну я пішов.

І я опинився в своїй квартирі. Тільки з’явившись дома, я зрозумів, наскільки хочу їсти, і одразу поліз шманати холодильник, а потім і холодильники московських супермаркетів та ресторанів.

День був неймовірно насичений, я зробив дуже багато. Треба буде зв’язатись зранку з Юрою, бо зник я доволі не очікувано, але зараз — спати. Але за стінкою знову загорлав телевізор, і знову щось російське. Я навіть не вслухувався, а вже традиційно вирубив його і з блаженною посмішкою заснув під розпачливе скиглення любителя новин із-за поребрика.

Ранок був чудовий, я знову виспався і був повний сил. Мене засмучувало тільки одне: що окрім якихось сраних «маків» не так уже багато закладів у Києві, де можна приємно випити кави о восьмій ранку. Тож довелось смикнути таки «маківський» стаканчик і вийти на балкон Подолу. Ну тобто я опинився на своєму улюбленому оглядовому майданчику Замкової гори. Поставив поряд із собою своє контрольне режисерське крісло, всівся в нього і взявся пити свою каву. Ні, з цілодобовими закладами треба щось вирішувати. Ну або хоча б щоб раніше відчинялись. І справа не в тому, що я різко став жайворонком, а в тому, що мегаполіси ніколи не сплять. І поки київські заклади майже поголовно мертві до десятої, статус мегаполіса нам не світить. Ми поки так — розслаблене забитеньке містечко, а це неприпустимо.

За кілка годин я вибрався до Юри, і цей садюга мало не цілий день тягав мене по всім можливим і неможливим катівням не тільки Дніпра, а й купи інших міст. Ну як тягав, тягав якраз його я, але знущались там із мене. От він, рівень обслуговування, коли лікарю закинути мішок грошей. Зараза, ще й сварив мене, що я прийшов поївши. А я сварив його: коли вже цей кошмар із голодними і злими людьми, яких зранку садисти штрикають у всякі місця, закінчиться. Я навідсіч відмовився, щоб мене проколювали голками, і сказав, що крові своєї або чого-небудь більш екзотичного я можу відцідити і без цих середньовічних екзекуцій. Потім, як з’ясувалось, усі мої аналізи безслідно зникають незалежно від моєї волі. І це було важливе відкриття. До п’ятої ми облітали мало не всі обласні центри і всі провідні медичні заклади там. Я сказав, що більше не можу і тікаю на ділову зустріч. А цей негідник зафрахтував мене на якусь операцію на завтра. Під кінець він мене все ж обрадував: чувачок, якого ми оперували, сьогодні вже ходив на своїй нозі, хоч там і купа проблем із чутливістю і ще якісь нюанси. До повного одужання ще далеко, але в цілому все добре. І навіть додав, що Тася рада. Щоправда, уявити радісну Тасю мені було психологічно складно.

О п’ятій тридцять я вже спускався сходами в Смотрицький каньйон, правда, не закинутихми, а звичайними, що між мостом і водоспадом. Трошки пройтись на природі після цілого дня медичних катувань було саме те. Вузенька, іноді подвійна, місцями заросла кропивою, стежка, що проходить вздовж річки і перетинає кілька галявин для бухання, вивела мене до старих напіврозвалених, але все одно епічних сходів. Нікого не було, і я облаштувався по зручніше: розчистив нижню площадку, поставив своє мандрівне крісло і столик. Щодо кількості людей, які прийдуть із Сашком, я не був певен, тому більше сидільних ресурсів не діставав. Але чекати довелось недовго, Саша спустився з гори. Із ним був ще один хлопець. Як виявилось під час знайомства, його брат Віталій. Саша вже, мабуть, звик до здивування оточуючих щодо трохи різної зовнішності, бо якщо він був, так би мовити, канонічним арійцем, то його брат був таки канонічним семітом: темне кучеряве волосся, смаглява шкіра, карі (щоправда, доволі світлі) очі. І ще він був худим і високим, на голову вищим за Сашу.

— Це ще що! Тато досі засмучується, коли знайомі йому вказують на деяку нашу відмінність, — засміявся Сашко. — Просто я схожий на тата, а Віталік на маму. Я, до речі, боляче стукнувся, коли танк зник, бо був на ньому.

— А я попереджав, що він зникне. Ти що, усю ніч з ним прововтузився? Ну і який вердикт?

— Ну в цілому фігня. Усе прогресивне і високотехнологічне, що в ньому є, зроблено не в Росії, і в більшості випадків це навіть не передостаннє покоління відповіних приладів. Ходова взагалі гівно, а всякі ДЗ і броню перевірити в мене можливості не було. Але середньостатистичний «леопард», «меркава» чи «абрамс» кращі цієї бляшанки за сукупністю багатьох показників.

Я матеріалізував їм ще два крісла, і ми всілись навколо низенького круглого столику. Сходи — епічна кам’яна споруда, заросла деревами і чагарниками, — мали вигляд решток якоїсь невідомої цивілізації. А ми на одній з їхніх площадок на розкладних кріслах виглядали як прибульці, бо ніяк не вписувались у загальний контекст місця. Треба було відкривати новий раунд переговорів. І я почав:

— Щоб не розтягувати, окреслю своє бачення. Нам потрібно зробити класичне кубло суперзлодіїв, як у голлівудських бойовиках, підземне і доступне тільки своїм. Бо по іншому нормально працювати в Україні не вдасться. Для мене не проблема вибрати великі об’єми породи і зробити тунелі й печери потрібних нам конфігурацій і розмірів. Там ми можемо спокійно починати працювати і не паритись якимись перевірками. Для початку потрібне потужне автономне джерело енергії. Думаю, ідеально підійде атомний реактор.

— Ні, я безумовно талановитий і багато всього вмію, але збирати атомний реактор — це трохи тойво. До того ж спеціалістів, які можуть це зробити, не просто мало, їх одиниці. І це, мабуть, чи не єдині вчені в Україні, за якими трохи приглядають. Будь-який контакт із ними на предмет підхалтурити чи змінити місце роботи буде зафіксовано, і ми одразу спалимось, — зауважив Саша.

— Саме тому нам потрібен повністю готовий реактор, під ключ. Є такі реактори, які проектуються саме під повністю автономну роботу на максимально довгий термін. Вони плавають десь в океані, і все, що треба, — це взяти один звідти і поставити в нашій печерці. Мені, наприклад, подобається отой найбільший у світі човен, ну що з двома гвинтами. Не знаєш, до речі, скільки в нього влазить ракет з атомними боєголовками?

— Проект 941 «Акула». Двадцять ракет з атомними боєголовками на борту. Ти що, можеш його дістати?

— Звісно можу. А ти думав, я демо з танком просто так влаштовував? Екіпаж на шлюпки, а коритце до нас. Але це на перший час. Непогано було б зробити енергетичний прорив: реактори як у Айронмена, батарею, яка довше тримає, швидше заряджається, екзоскелети та інші ніштяки. Залізо — це добре, але паралельно треба зробити суперкомп’ютер зі штучним інтелектом, можна квантовий, щоб зібрати і обробити всю наявну на Землі інформацію. — Тут Віталік, що досі не дуже уважно дослухався до нашої розмови, пожвавився і зауважив:

— Ти пропонуєш робити те, на чому геть не знаєшся. Як ти собі це уявляєш? Квантовий комп’ютер не кращий і не швидший, він просто обчислює геть по іншому, тому краще підходить до певних типів розрахунків ніж звичайні комп’ютери. По-вашому це що, так просто — взяти якусь залізяку, увіткнути в неї проводи, і все запрацює?

— А я й не маю в цьому розбиратись. От, прикладом, учора я зробив надскладну медичну операцію, мною користувались як інструментом, і все вийшло. Я можу взяти якусь молекулу чи атом або його частину і покласти поряд з іншою, ну коротше, куди буде треба. Але мені треба людина, яка скаже, що і як робити. Ти зможеш розібратися в питанні, якщо я дістану всю наявну інформацію, що є в письмовому вигляді, чи добуду носії, на яких є те, що треба, чи навіть закину тебе подивитись, а як воно влаштоване, наживо? Ну і для початку в Росії можуть згоріти кілька дата-центрів, треба ж із чогось починати. — Тут Віталік задумався, але вже не байдуже, як досі. — Ще непогано було б зробити матрицю, щоб тестувати в ній всякі штуки, та і людей навчати. Ну й нейроінтерфейс. Знаю: ви, спеціалісти, іноді хочете стукнути чайників типу мене, проте, здається, ще Енштейн сказав, що часто неможливе роблять ті, хто просто не знав, що це неможливо.

— Для початку треба буде купити кілька будинків і домовитись за виділення ділянок в Усті.

— А чому саме в Усті? — перебив я Сашу.

— Ну по-перше, там гарно. По-друге, там понад п’ятдесят метрів майже вертикального берега з орієнтацією суворо на південь, тобто можна безпаливно розмістити купу антен і замаскувати їх під сходи, альтанки чи навіть ресторан. А ще туди йде непогана пряма траса з Кам’янця. Та і який-неякий порт та гілка залізниці поряд. Однак для цього вже треба трохи грошей, нерухомість у регіоні потихеньку росте. До Києва нам поки далеко, але все ж.

— Гроші не проблема, точніше чорні гроші не проблема. Із часом треба буде якось частково офіціалізуватись, зробити таку собі гарненьку верхівку айсберга. І до речі про офіціалізацію: мене ще взагалі не існує. Треба зробити минуле, у якому буде пояснення невеликого стартового капіталу, із яким ми і заснуємо офіційну компанію.

— Чим далі від Києва, тим простіше витрачати чорний нал. На що ми можемо розраховувати?

— Я діставатиму стільки грошей, скільки буде треба. Але психувати не варто. Звісно ви можете брати собі стільки грошей, скільки потрібно, щоб ні в чому собі не відмовляти. Однак чим менше ми витрачатимемо і чим менший буде штат, тим краще не лише в плані вищого заробітку кожного, а й у збереженні таємниці. Та і більшість обладнання, матеріалів і всього такого я дістану без грошей. А от працівники — це найскладніше. Вічна проблема роботодавців — де взяти рукастих, адекватних і працьовитих.

— Ну, в плані будівництва у нас є бригада мого батька. Всі доволі непогані спеціалісти і працюють разом давно. Я можу підтягти трохи знайомих по політеху, які ще не поїхали і намагаються битися за українську науку. А у Віталіка є знайомі програмісти, які теж хоч і вважаються зараз небожителями, але не дуже задоволені загальним станом речей. Та і сам Віталік, хоч і мовчить постійно, — насправді геній. Його багато куди кликали і навіть купували компанії, у яких він працював, ну не через нього, а через їхні розробки, а він не їде. Зараз вільносписує потихеньку. От що б нам зараз не завадило, так це геніальний архітектор, який зробить проект усього цього комплексу.

— Так ти ж казав, що батько будівельник?

— І батько будівельник, і я інженер залізобетонних конструкції (авіація — моє хобі). Але зробити розрахунки такого проекту — це колосальна праця: вентиляція, гідровідведення, входи і виходи. Нам по суті потрібен підземний завод. Усе це прорахувати і спроектувати — робота для цілої компанії. І найняти її не засвітившись не вийде. А будівельники працюють із готовим проектом. Розумієш?

— Я зрозумів. Для початку мені треба знайти вам геніального архітектора, який усе зможе зробити сам. Та і в майбутньому така людина знадобиться. Завтра і займусь. Що ще вам треба для початку, крім кількох мішків із доларами? До речі, куди їх доставити?

— Нам би ще купу геніїв.

— І що ти робитимеш зараз із купою геніїв, водитимеш екскурсією по Кам’янцю? Для початку треба зробити самодостатню матеріальну та інформаційну базу, із якою вже потім генії зможуть спокійно працювати, не винаходячи зайвий раз велосипеда. Я займусь їх пошуком, але робоча площадка вже має починати робитись.

— А ти таки правий. Що ж до грошей, то їх можна поки покласти в квартирі Віталіка, він все одно сам живе. — Віталіка, судячи з обличчя, перспектива обрадувала не дуже, але вголос він не протестував.

— Ну що ж, тоді домовились. Гроші вже в квартирі, там поки три мішки, я не рахував, але по відчуттям багато. Знайду підходящого архітектора чи контору і зведу вас, а ти поки придумай, яке воно має бути. Як це зветься, технічне завдання? Ну і займись покупкою потрібної нерухомості. Коли дійде до будівництва, я підтягнусь. Наче все? От я свинтус, столик дістав, а так вас нічим і не пригостив. Цивілізовані люди типу піднімають тост за початок спільної справи, але я не вживаю алкоголь, та й ми ніби все обговорили. Які будуть питання і пропозиції?

— Навіть не знаю… А як з тобою зв’язатись?

— Я ще не придумав, мобільного в мене нема. Сам розумієш, ця штука відстежує місцеперебування свого хазяїна з точністю до метра. Буде трохи дивно, коли апарат миттєво скакатиме з міста в місто або взагалі в іншу країну. Це може викликати певний інтерес, який мені поки не потрібен. Будемо домовлятись про планові зустрічі, я відзвітую тобі по архітектору завтра, а потім домовимось знову.

— Тоді наче поки і правда все. Не можу повірити, що це насправді і я беру в цьому участь.

Ми попрощались, і я зник, щоб лишній раз повипендрюватися ще і перед Віталіком, а то він неляканий ще. Хоч і можна було прогулятись каньйоном перед сном, але вже стемніло і я хотів спати, ну як дитина. Завтрашня операція була дуже рано, та і запланована наперед: але Юра знає, що робить.

У призначений час я опинився в якійсь новій операційній. Там вже були всі мої знайомі. Побачивши мене, Юра сказав Петровичу:

— Можемо починати. — І той ввів щось із шприца в систему.

І тільки озирнувшись, я зрозумів, де ми. Це був гараж — за спиною видніли стулки гаражних воріт. Юра побачив моє здивування і пояснив:

— Не ураган, звісно, але це все, що вдалось з нього витиснути за два дні. Практикувати в лікарнях наші методи не варто. Петровичу, що там?

— Скоро буде готовий.

— Так от, сьогоднішній пацієнт дасть нам решту потрібних відповідей. Він поранений давно, у нього немає фрагмента черепа (зараз пластина), шматка легені, а головне — пошкоджений спинний мозок. Тому зараз він інвалід-колясочник. Але до всіх проблем в нього… ну, коротше, статеві органи теж сильно пошкоджені. Днями він намагався вкоротити собі віку, мені про нього розповіла знайома психотерапевтка. Коли я з ним поговорив… коротше, він взагалі думає, що ми його пускаємо на органи, але йому байдуже. Хоч я і запевняв, що в нього великі шанси і що ми ще роботу йому запропонуємо. То почнемо? Ти можеш взагалі сісти там за ширмою, хоча сьогодні все естетичніше і майже всі процеси мають відбуватись усередині.

— Я таки сховаюсь. — І я пішов за ширму. Там було доволі зручне крісло, і вмостившись, я сказав, що готовий. Проте, мабуть, трохи не розрахував, бо весь процес взяв години чотири. Чотири години концентрації і уваги, навіть без можливості збігати в туалет. Добре, що я міг перенестити вміст свого сечового міхура, не роблячи жодних рухів. Але нарешті все скінчилось, і я мало не закричав:

— Блін, народ, це жесть! Давайте щось зжеремо?

— Тепер зрозуміло, чого ти такий жирний! — зауважила Тася, яка майже весь час мовчала. — Просто треба менше їсти і більше рухатись, зрозумів, пундику?

Вона явно знущалась. Петрович, який виявився анестезіологом, а не костоправом, як мені здалось спочатку, скрушно констатував, що от поїсти вони якраз нічого і не приготували. Але я взяв процес у свої руки і перемістив на столик поряд із моїм кріслом певну частину запасів із холодильника на Подолі. Вибір делікатесів був доволі вражаючий, і Тася знов не втрималась від стьобу:

— Ну звісно, якщо їстимеш таку смакоту, точно не схуднеш. А я б і випила щось, бо тверезою вас абсолютно не можна терпіти. Особливо тебе! — і вона тицьнула в мене вказівним пальцем. Нічого не залишалось, як добути ще пляшку віскаря. Ми поїли (а дехто ще й випив), і Юра спитав мене:

— Ти готовий завтра до операції?

— А завтра ми що будемо взнавати?

— Завтра ми будемо реалізувати здобуті знання. Видаляємо жир, як ти вже здогадався з Тасіних коментарів, робимо підтяжки. Ти готовий?

І тут я зрозумів, що не дуже. Оця мене різатиме? «Оця» зрозуміла хід моїх думок і зауважила:

— Та не сци ти, я два місяці в клініці пластичної хірургії працювала, я там стільки жирдяїв випотрошила, все добре буде.

От уміє людина заспокоїти, нічого не скажеш.

— Знеболення буде місцеве, а процес займе не мало часу, тому підготуйся, — додав Юра. — Будемо одразу зрощувати шви. Минула операція показала, що метод хороший і шов майже непомітний. Та і крововтрати це зменшить в рази.

Я зрозумів, що мене починає млоїти. Щось мене не радувала перспектива бути покромсаним. Я сподівався, це буде якось інакше.

— А ще зробимо пересадку волосся, — бадьоро додав Юра.

— Зазвичай це дуже дорога, довга і неприємна операція. Свіжовисмикнута з потилиці волосина спеціальним катетером уводиться в шкіру голови. Волосина має бути тієї ж людини, якій її і пересаджують, щоб прижилася. І так кожну волосинку. Тому мало хто взагалі наважується на цей процес, неприємно і дорого, — із серйозним обличчям заявила Тася. — Але ти і тут пропетляв, у твоєму випадку процес займе секунди.

— Ну мені аж відлягло! — спробував пожартувати я, але вийшло поганенько. Ми ще посиділи, домовились про час. Почав виходити з наркозу наш пацієнт, і я розпрощався з, не побоюсь цього слова, колегами. Хотілось скоріше втекти з гаража, де мене завтра кромсатимуть. Ну а що ти хотів, Слава, або шараш місяцями в залі і в усьому собі відмовляй, або так. Після в залі, звісно, теж доведеться шарашити, але менше. Хоч як я себе вмовляв, однак менш страшно не ставало. На Подолі теж спокою не було: яка різниця, де я, якщо завтра… бр-р-р. Треба якось відволіктись, не думати про прийдешнє, і головне — не уявляти процес. Ну точно! Я ж маю знайти архітектора для Сашка! Так, сконцентруйся, Слава, придумай правильне визначення! Але думалось тугувато, навіть руки тремтіли. Ні, зав’язуй із цим лайном, у тебе немає більше права на сумніви і страх, забув уже, як дорого він обходиться? Після такого ляпасу самому собі я трохи заспокоївся. І проговорив: «Хочу опинитись в оптимальний для розмови момент біля геніального архітектора, який сам зможе спроектувати, ідеально прорахувавши всі нюанси, підземний науково-виробничий і медичний комплекси, ну і ще багато чого складного і крутого в майбутньому разом з нами». І тієї ж миті я опинився в коридорі перед трохи прочиненими дверима. Отак сходу важко було оцінити, що це — державна контора чи навчальний заклад, але точно не приватна фірма. Імпровізація — це наше все. І, легенько постукавши, я зайшов до кімнати. Ага, навчальний заклад. Проблема була ще і в тому, що в кімнаті було двоє. Але ж раніше оптимальний момент завжди випадав, коли людина була одна. З одного боку столу сидів геть сивий бородатий дідусь у потертому, але охайному піджаку, а з іншого — дівчина, студентка (а можливо, і колега). Вона була вдягнена просто жахливо, принаймні я думав, що в житті так не буває. Не дивлячись на окуляри з товстими лінзами було зрозуміло, що в неї дуже гарне обличчя. Скоріш за все і фігура теж, але роздивитись її не давали довга щільна спідниця та светр такого огидного кольору і такий колючий на вигляд, що аж підійти було страшно. З-під светра виглядав комір сорочки, і хоч у чоловіків не дуже розвинена здібність сприймати відтінки, я побачив, що білою вона була давно, дуже давно. Так гарні дівчата вдягаються тільки в кіно, щоб потім все це жахливе дрантя зняти і стати красунями. Але камер навкруги не було. Так, не тупи, ти за чим прийшов? Правильно, за проектом. От і питай.

— Доброго дня! Вибачте, що я так вриваюсь. Підкажіть мені, будь ласка, хто тут може допомогти мені зробити один архітектурний проект.

Дідусь відірвався від паперів і зміряв мене хитрим поглядом. Ага, торговець чорним деревом. Може, тут і нема того, хто мені потрібен, та цей зараз нас зведе нас. Пошук дешевих виконавців у профільних навчальних закладах — це давно норма. Зазвичай і звертаються до викладачів, а ті або використовують учнів як рабів, або просто рекомендують когось головастого, все залежить від хоботистості та зажерливості. Цей дідок мені подобався. Скоріш за все порекомендує.

— І який саме проект вам треба зробити?

Ну так, абсолютно логічне і правильне питання, аби порекомендувати того, хто краще впорається. Але я якось не готовий був відповісти. Це як, «мені потрібно спроектувати таємний підземний комплекс»? Але паузу затягувати було не можна, і я сказав:

— Будинок, приватний будинок.

Бля, ну прямо Бонд, Джеймс Бонд. Геніально, Слава! А потім ще сарайчик. Таж я хочу собі будинок, чому б не обговорити його проект, а не висмикувати людей хтозна-куди чи скидати на них згори купу металобрухту. Але, здається, спрацювало, бо дідусь звернувся до дівчини:

— Оксанко, допоможи молодому чоловікові побудувати дім. Не все ж наукою займатись, треба ж якось і гроші заробляти. — Судячи з виразу обличчя Оксанки, вона в домовині бачила допомагати мені будувати дім, і навіть із саджанням дерева не допомогла б, не те що з народженням сина. Та і концепція заробляння грошей паралельно з заняттями наукою теж викликала в неї глибоку огиду. — Сходіть десь пообідайте і обговорите всі деталі заразом. Бо скільки ж можна гризти той граніт?

— Але я не голодна, — хотіла засперечатись Оксана, однак під докірливим поглядом свого вчителя (чи хто він там) замовкла і змирилась. Неохоче зібрала в сумку ноутбук і якісь папери. Сумка була чи не єдиним умовно модним об’єктом її гардеробу: явно саморобна, пошита зі фрагментів старого одягу. Старенький викладач нас офіційно перезнайомив і, так би мовити, благословивши на конструктивну співпрацю, випхав з аудиторії. Вийшовши з Оксаною за двері, я зрозумів, що не знаю, куди йти, бо я сюди не заходив. Але це ще були квіточки, бо вона спитала:

— А де ви припаркували машину?

Ну що ж я так? Звісно, людина, яка приходить робити проект приватного будинку, автоматично не приходить, а приїжджає. А я, як лох, пішки. Та навіть більше: в мене немає навіть мобільного, щоб викликати таксі. Щось мені підказувало, що не варто її брати за шкірки і переміщати кудись далеко. Із нею потрібно плавно і поступово. Доведеться трохи посоромитись.

— У мене немає машини, я на громадському. Не умію водити, і немає натхнення вчитись. Тому можна викликати таксі або спіймати когось. Але й із викликом я трохи підстрілений сьогодні, бо примудрився забути мобілку. У сучасному світі без неї як без рук, і це ще тільки початок.

Ніякої реакції я не дочекався. Однак, здається, вона зрозуміла, що куди йти, я теж не знаю, тому показала рукою напрям, і ми пішли. Я готовий був провалитися крізь землю. Це ж треба було так концентровано натупити! Проблема була ще й у тому, що вона мені подобалась. У неї було дуже гарне обличчя, трохи веснянкуватий носик і щічки, не дуже довге русе волосся, зібране в хвіст. Щоправда, окуляри не личили їй зовсім і не давали роздивитись, які у неї очі. Із фігурою у неї теж було все гаразд. Тож якось пояснити собі її жахливий одяг я не міг. Може віруюча? Але віуючі рідко йдуть на технічні фахи. Хіба що вона збирається храми будувати. Відсутність грошей — це точно не виправдання, можна стильно вдягатись навіть із дуже дешевого секонда. А в неї просто-таки відлякуюча уніформа. Ми вийшли на вулицю і пройшли до зупинки. На щастя, там стояло таксі, хоч зазвичай отак спійманий постоялець чомусь обходиться вдвічі, а то і втричі дорожче за викликану машину. Проте гроші мені рахувати було не треба, а от репутацію слід рятувати. Хоча погляд на Оксану підказував, що їй все одно, на чому б ми поїхали — на моїй машині, таксі чи маршрутці. Та і, власне, куди ми їдемо, вона теж не спитала. Тому довелось питати мені:

— А що ви любите їсти? Якась конкретна кухня чи заклад? Ми зараз їдемо на Поділ. Там, мабуть, найбільша концентрація найрізноманітніших закладів. Та і де ще говорити про архітектуру, як не там?

— Добре. Я не знаю, оберіть ви.

Зізнатись, я не чекав такої байдужості з такого широкого спектра питань. Вона була наче в стуленій мушлі і нікого туди впускати не хотіла. У такому настрої людину не підіб’єш на авантюру. Треба було її якось зачепити, зацікавити, вразити. Ніколи не умів правильно чіпляти дівчат, майже завжди мав із ними ділові чи дружні відносини. Ну то й зараз треба говорити про діло, просто розслабся і говори про роботу, ти що, вирішив її закохати в себе з першого погляду? То не світить, це не твій сильний бік.

— А ви там вчитесь чи викладаєте?

— Я в аспірантурі.

— А яка тема вашої дисертації?

Тут вона трохи пожвавилась і глянула на мене, типу: ого, бидло бидлом, а такі слова знає. Ну хоч щось.

— Якщо без складних слів, то я пишу про герметичні міста, точніше про теоретичну можливість їх створення. Розумієте, такі міста, що є повністю самодостатніми, мають свою екосистему і клімат і не залежать від довкілля.

— Ого, це насправді дуже круто! Але ж ні в Україні, ні навіть у світі ніхто поки не береться до реалізації такого проекту. І, на мою думку, абсолютно даремно. Адже це не просто страховка від багатьох катастроф, а й тренування перед колонізацією інших планет. І те, що досі ніхто цього не робить, дуже сумно, адже людство і наша цивілізація набагато крихкіші, ніж нам здається.

— Так, це надзвичайно важлива тема, але майже ніхто цього не розуміє. Ми дуже крихкі, ви правильно сказали. Щоб створити таке місто зручним і життєздатним, треба прорахувати безліч нюансів, і дуже важливо — щоб усередині був ресурс для самовідтворення. Розумієте?

Я її таки розумів. Найсмішніше, саме щось таке нам і було потрібне, але поки в спрощеному вигляді. І найголовніше — вона таки трошки вилізла зі своєї мушлі. Що ж, продовжуватиму в тому ж дусі. І я уточнив таксисту, куди саме на Подолі нам треба.

— Ви були колись у «Салатерії»? Світлий, чистий і не дуже шумний заклад. Там, як зрозуміло з назви, подають салати і пасту.

— А пасту з чого?

— Та це просто мода така — називати макарони на італійський манер, паста. Вони, як і салати, з усякими смаколиками. Можна вибрати готові варіанти, а можна замовити щось із власної фантазії.

— А, зрозуміла.

Так, в плані кулінарії підтримувати з нею осмислений діалог вийде навряд. Ну значить, і не будемо. Ми доїхали та доволі швидко зробили замовлення. І настав незручний момент, коли мене спитали:

— То який саме має бути будинок, який розмір ділянки? У вас вже є якісь ескізи, плани?

Ну і от що мені їй відповісти? «Гуляв якось вночі Борщагівкою, але протупив рулеткою попрацювати»? На щастя, позвали забирати замовлення, і в мене з’явилося трохи часу. А потім мене врятувала необхідність з’їсти принесені страви. Собі я замовив грецький салат, хоча після наших із Юрою відвідин Греції він здався не дуже вражаючим. А Оксані я взяв «цезаря» і десерт, тому час був. Та я люто тупив. Оксана порадувала хоч тим, що їла вона набагато краще, ніж зналася на їжі, і вже скоро від необхідності відповідати не рятувало нічого. Ну що ж, треба казати правду.

— Справа в тому, що в мене поки немає ділянки, я просто придивився одну, але вона ще, ну, далека від покупки. А вигляд… Ні, з виглядом зовнішнім якраз все просто: це продовгувата прямокутна коробка зі звичайним дахом. Зате з просторами всередині трохи складніше.

Як не дивно, вона не образилась і не сказала щось в стилі «ну що ж ви голову морочите». А навпаки:

— Ну що ж, давайте поки працювати з тим, що є. У процесі візуалізації проекту багато речей стають зрозуміліші.

Вона дістала ноутбук, явно не самий дешевий. Справжній фанат своєї справи: можна економити на всьому, але не на робочому інструменті. І ми почали. Працювати з нею було саме задоволення: вона розуміла все з пів слова і швидко малювала, що я кажу, в себе на екрані, спокійно пояснювала про можливості чи неможливість певних конструкцій і рішень. І абстрактне уявлення про мій будиночок почало отримувати реальні форми. Результат, як на мене, був просто чудовий. Моя суто теоретична мрія стала трошки матеріальнішою.

— Дякую! Ти зробила щось неймовірне! Завжди любив дивитись на роботу професіоналів, у цьому є щось гіпнотичне. Ой, вибач, я вже перейшов на «ти». Звертайся і ти до мене так, будь ласка, а то я почуваюсь трохи застарим. До речі, скільки з мене за цю роботу?

Останню фразу вона сприйняла якось дивно — не те щоб образилась на мене, але знову наче закрилась і, мало не червоніючи, прошепотіла:

— Сто доларів.

— Та ну, здається, такі речі коштують набагато дорожче, не варто себе недооцінювати. А то твій учитель на тебе образиться.

— Так проект ще неготовий, потрібно буде перевірити, чи сходяться розміри з майбутньою ділянкою.

— Як на мене, одна із проблем усієї пострадянської освіти — це те, що ніхто не готує студентів до того, що їм в першу чергу треба навчитись продавати себе, свої знання і вміння і що в цьому не просто нема нічого поганого, а це взагалі — основа всього.

— Не все міряється грішми, адже є наука і мистецтво заради прогресу і позитиву, є вічні цінності, які не продаються.

— Безумовно є! Але всі елементи і науки і мистецтва коштують грошей, і, щоб творити просто так, заради прогресу і майбутнього, треба бути як мінімум дуже забезпеченою людиною. І дуже часто найбільшим успіхом генія було знаходження фінансування його ідей.

Ось воно. Здається, я пробив броню. Вона дивилась на мене вже зовсім по-іншому, наче я їй і справді відкрив якусь істину.

— От взяти, наприклад, твій проект герметичного міста. Ти вже по факту ніколи не реалізуєш його в умовах нинішньої України. Щоб реалізувати його, тобі доведеться подаватись на купу конкурсів, виступати на конференціях, доводити його необхідність світові, знаходити інвесторів, вигадувати історії, як за допомогою нього можна заробити купу грошей, щоб відбити вкладене, і, навіть коли все зійдеться, хтось може більш якісно впасти на вухо основному інвестору, і той згорне фінансування, бо не горів ним чт десь просто трапився більш прибутковий проект.

— Але ж це потрібно людству! Як можна цього не розуміти?

— Більшості людства потрібно встати зранку і піти на роботу, щоб заробити гроші на їжу, одяг і житло для себе і своїх дітей. Так чи інакше більшість не планує своє життя більше, ніж на кілька місяців вперед. Таких людей мільярди, вони і є людство. Щоб вони оплатили твою ідею, їм її треба прорекламувати, а це і є мистецтво продажу.

— Але принаймні буде якийсь початок. Треба ж хоч щось робити, коли ти можеш це робити. Якщо в тебе є ідея, яку ти ніколи не зможеш реалізувати, просто слід нею поділитись, її слід озвучити, сформулювати, і може, хтось потім зможе нею скористатись, коли буде можливість чи потреба.

— Архітектура — це справді дивовижна річ, вона дійсно є водночас мистецтвом і наукою. Насправді мені не потрібен проект будинку, я шукаю геніального архітектора, який допоможе реалізувати мою ідею. І здається, я його знайшов. Мені потрібно спроектувати (для початку) два підземні комплекси, я не дуже розбираюсь у питанні, і ТЗ буде сформульоване людьми, які будуть там працювати. По суті, це і є закрите місто, тільки простіше. А за результатами цієї роботи Україна дуже зміниться. І я обіцяю тобі, що у тої України, яку я хочу створити, з’явиться можливість будувати омріяні тобою закриті міста, наприклад, в Антарктиді чи на морському дні, а далі — на Місяці чи Марсі, як піде.

Я очікував будь-якої реакції, але тільки не такої: у неї закотились очі, вона смикнулась кілька разів і сповзла під стіл. Молодець, Слава, ти її зачепив, розхитав і пробив броню. Тепер у неї напад епілепсії, бо вона перехвилювалась. Роби щось, не сиди як дебіл. Ну, я вже не сидів. Але що робити, м’яко кажучи, не знав. Зняв з неї окуляри, щоб не розбились, дістав її з-під столу, а що далі? Тримати її було важко: вона смикалась і не керувала своїм тілом. Але допомога прийшла звідки не чекав — від сусіднього столику підбігла дівчина і сказала:

— Покладіть її на підлогу і зафіксуйте голову колінами, щоб нею не билась, тільки акуратніше, не розчавіть. До рота пхати нічого не треба, за хвилину-дві має пройти, якщо буде довше — я викличу швидку. Це ваша подруга?

Що й казати, я не став пропонувати своїх варіантів, бо їх просто не було, і швидко виконав настанови. Я не міг у той момент придумати, як зробити їй легше, треба буде потім у Юри спитати, що взагалі можливо зробити. За певний час, який здався мені вічністю, Оксана стихла. Подивилась на мене. Я нарешті побачив її очі. Це було щось дивовижне: навколо світло-сірої райдужки темний обідок, а навколо зіниці — наче жовтувате сонечко. Неймовірні триколірні очі. Я допоміг їй сісти. Дівчина-рятівниця розпитала Оксану, чи та в нормі і чи не треба викликати швидку, і впевнившись, що все гаразд, просто пішла за свій столик. Ми знову залишились удвох. Якийсь час мовчали. Було тупо перепитувати, як вона. Зараз була її черга говорити. І мені було страшно. За час, поки вона не вдягла окуляри, я встиг по-справжньому оцінити, яка вона гарна — із трохи розкуйовдженим волоссям і пронизливим поглядом триколірних очей, якими вона, мабуть, бачила мене дуже приблизно.

— Вибач, я… в мене… Боже, як соромно. — І вона закрила обличчя руками.

— Ну ти що? Це ти вибач, що я тебе так розхвилював.

Добре, хоч не ляпнув: «У всіх буває». Але вона, здається, трохи заспокоїлась.

— У мене давно не було нападів, і я не очікувала...

Я, здається, почав розуміти: вона боїться, що я передумав працювати з нею. І тому сказав:

— То ти допоможеш? Робота, як розумієш, трохи таємна і не дуже законна. Але з оплатою жодних проблем. У нас уже є технологія, за допомогою якої можемо виймати великі об’єми породи будь-якої форми і складності. Треба тільки усе прорахувати. Без тебе ми не впораємось. Навіть більше: усе, що ми хочемо робити, — фактично для того, щоб наші талановиті люди змогли реалізуватись тут, а не поневірятись по інших країнах у пошуках спонсора і щоб за кордон вони їздили читати лекції про свою історію успіху. А не так, як зараз. Розумієш?

— Так, але я боюсь, що не впораюсь. Це дуже складно. І я не хочу кидати аспірантуру до захисту, це для мене дуже важливо, але водночас вести обидва проекти важко. У мене не лишиться часу ні на що, а ще треба якось заробляти на життя, стипендії мало.

— Та кажу ж тобі: більше не треба паритись за гроші, ми забезпечимо тебе транспортом і житлом, якщо треба. Завтра треба буде зустрітись з одним із засновників нашої справи. Він познайомить тебе з деталями. Де тобі буде зручно? Ти сама знімаєш квартиру чи з хлопцем? Просто не варто посвячувати в це питання багато людей.

— Я живу в гуртожитку, тому нам ніде зустрітись, — сумно відказала вона, а мій підступний план дізнатись, чи є в неї хтось, провалився.

— Це неприпустимо. Життя в гуртожитку — це, звісно, цікавий екстремальний вид спорту, але, щоб нормально працювати над чимось складним, потрібний власний простір, де ніхто не відволікає і не заважає. Давай так. Я переговорю з партнером, і якщо вдасться зняти завтра підходящу квартиру (я так розумію, тобі зручно максимально близько до інституту), то решту перемовин проведемо там. А для початку можемо зустрітись тут або в іншому зручному для тебе місці. Де тобі буде зручно?

— Давай тут. Мені сподобалось.

Ми домовились про час, я взяв її номер телефону і вирішив проїхатися з нею до гуртожитку. Мені знову вдалося швидко знайти машину, прямо фарт якийсь. Дивовижно, які іноді бувають люди. Отак є певна сфера діяльності, у якій дуже непогано заробляють, а унікальний талант живе в гуртожитку і чекає на стипендію. Це несправедливо, так не має бути. Дорогою ми мовчали, все наче вже було сказане. Біля входу в гуртожиток я дав їй кілька складених навпіл п’ятсотгривневих купюр, їхня товщина саме відповідала ста доларам. А коли вона поклала їх у сумку, додав туди ще п’ятсот доларів. На перший час. Ми попрощались, а я вирішив ще трохи покататися вже вечірнім містом. Водій був мовчазний — те, що треба. Я давно не їздив отак. Це своєрідний кайф — із водінням у мене не склалося, але я дуже люблю кататись на приватному транспорті. От би вже по скоріше з’явився нормальний автопілот, щоб я спокійно міг їхати на власному авто один і так само спокійно дивитись у вікно, не парячись дорожніми нюансами. Опинившись на Подолі, я зійшов з людної вулиці у першу-ліпшу підворотню і зник звідти в свою квартиру. Спати чомусь не хотілось, мабуть, у мені знову прокинулась сова. Я вирішив, що нема сенсу далі гратись у світломаскування, і ввімкнув на кухні світло. Можна було трохи подумати. За ці дні я встиг зробити дуже багато, і, треба зазначити, щастило мені фантастично: одна справа — знайти потрібну людину, інша — знайти потрібні слова і не натупити. Раніше у мене так не виходило.

— Може, це ти винен? — сказав, я глянувши на діамантовий перстень, що був на моїй руці весь цей час. Раніше я не носив діаманти і суто золоті вироби. Попри те що був ювеліром, дозволити собі таку гайку я не міг. Оглянувши її з усіх боків, я констатував, що знизу вона вже трохи подряпалась, а коли я її одягав перший раз, поліровка була абсолютно свіжа. Отже, його взагалі ніколи не носили або освіжили і поклали на зберігання. Мені аж стало цікаво, хто це був. І я підтяг документи цієї особи. Виявилось, що це якийсь регіональний прокурор із питомо українською фамілією. Ну нічого, він ще нахоботить собі, повинні ж ми опікати братиків наших менших. Отак, наче належала вона попередньому власникові, а насправді просто лежала і чекала мене, ніби завжди була моєю. І тепер радує мене і приносить удачу. Груди стисло неприємним навіть не спогадом, а відчуттям про іншу цінність, яка теж наче була моєю, а насправді просто чекала того, хто її забере. І діамант у тій історії теж був. А, що, скуштував? Ото сиди і не випендрюйся, чекала вона його, не розслабляйся —і все буде гаразд, завтра теж важливий день, тож іди спати. І я пішов.

Що ж, відволіктися вчора мені вдалось якісно і конструктивно. А от коли я опинився в гаражі Юри, коліна почали зрадницьки труситись і підкошуватись. Трійця вже мене чекала, діватись було нікуди.

— А якщо втрачу свідомість? — спитав я.

— Нічого страшного, почекаємо, поки отямишся, це ж шкіра, а не серце чи мозок, — заспокоїв Юра.

Я роздягся, мене вклали на стіл і відгородили по шию ширмою. Знеболювальне в потрібному місці я розповсюджував сам. Юра керував процесом. Треба віддати належне: він прорахував усе, виявилось, що коли видаляти той адреналін, який вкидає організм як реакцію на поріз, то самопочуття доволі терпиме. Коли ріжуть під місцевим знеболенням, це лоскотно і неприємно, але я терпів. Нарешті Юра сказав, що все. Свідомості я так і не втратив. Результат, щоправда, був доволі специфічним.

— Десь глибоко в душі я підозрював це, а от тепер взнав точно: я дрищ.

— Та ладно, Юра обіцяв тебе вдути, ну тобто надути, — підколола Тася.

— От за що я тебе люблю, так це за твоє бездоганне почуття такту, — відповів я. А Юра запитав:

— А воно в неї бездоганне?

— Ну звісно, — відказав я. — Абсолютна пустота, вона ж по-своєму бездоганна.

І ми заржали, на що Тася заявила:

— Всі мужики козли, навіть якщо підараси.

— Слухайте, — сказав я. — А шкіра ж лишилась? Її можна вичинити і пошити гаманець.

— Може, присядеш, розслабишся? — захвилювався Юра.

— Та ну тебе, — відмахнувся я. — Гаманець із людської шкіри — це ж круто, тільки зазвичай стараються знімати так, щоб із татуюванням було. А ти що, не знав? От шкода, що в мене там ніяких татух. О, точно! Ми тепер можемо бабло заробляти ще й видаленням татуювань. Намажемо якимсь кремом (треба, щоб він був чорним — так крутіше, можна графіту в сметану натовкти), якоюсь лампою посвітимо — і татуювання нема. Крутяк! Правда, класна ідея?

— Ні, тобі однозначно треба вилучити ще кілька міліграмів адреналіну, бо тебе ще здорово ковбасить, — скрушно констатував Юра. А Тася додала:

— Не світить тобі гаманець із власної шкіри. Останні шматки ще є, а перші і жир уже зникли. Знаєш, скільки ми тобі жирку спустили? Два відра, он бачиш — порожні і навіть чистенькі стоять. От гаражні песики засмутяться, а то я думала їм згодувати.

Після цієї заяви ковбасити мене стало ще більше, і я спитав:

— Юр, от не розумію, як ті бідні люди, що з ними Тася працювала в пластичній хірургії, терпіли її цілих два місяці, перш ніж зібратись усім колективом і сказати начальству: або ми, або вона?

І ми з Юрою знову заржали, а Тася використала доволі міцну і багатоповерхову репліку, щоб описати як нас загалом, так і її ставлення до нашої думки зокрема. Відсміявшись, Юра зауважив:

— А як ти вгадав, що таке було?

Я відповів, що деякі речі настільки очевидні, що навіть напружуватись не треба. Але насправді я вчора перед сном трохи почитав із того, що було в наявності, про Таїсію Красюк і про інших членів команди. Усі люди залишають по собі паперовий слід, і це не про туалетний папір. Я міг підтягти всі документи і записи, які так чи інакше стосувалися цікавої мені людини. І тепер я знав про всіх своїх підопічних багато. Доля Тасі була доволі сумною, і її підкреслено паскудний характер — усього-на-всього захисний механізм. Відмінно закінчила Львівський медунівер, пройшла інтернатуру і стала колегою (ну і коханкою) авторитетного місцевого світила медицини. І все б нічого, якби не серйозна різниця у віці. Вік, звісно, — то таке. Проте він примудрився під час інтимного процесу на хаті, яку він для неї знімав, померти. Така подія і сама собою не дуже сприяє душевному спокою, та дружина померлого, яка теж була не останньою людиною в місцевій медицині і якій доводилось миритися з таким станом речей за життя чоловіка, вирішила після його смерті помститись за свою ганьбу. І для Тасі робота у Львові за фахом, ба навіть прибиральницею в лікарні, стала неможливою. Та й у багатьох інших місцях теж. Відтоді вона і поневіряється по різних закладах якомога далі від рідних країв. Власне в пластичній хірургії вона працювала в Донецьку, а коли весь колектив написав керівництву вимогу звільнити її, або звільняться всі вони, почала працювати в іншому закладі, а з початком війни переїхала в Дніпро і влаштувалась у військовий шпиталь. Потрібні були всі медичні співробітники, тому ніхто вже не гребував готовим, ще й талановитим хірургом. Знаючи минуле людини, починаєш якось по-іншому оцінювати її дії і поведінку. Я вже трохи відійшов і заспокоївся. Мій одяг тепер висів на мені мішком. Треба потрапити додому і привести себе до ладу, наскільки це взагалі можливо, а потім ще потрапити до Саші і висмикнути його на зустріч з Оксаною.

— О, до речі, — звернувся я до Юри. — На завтра на вечір нічого не плануй, маєш зустрітись з архітектором з приводу нашого закладу.

— Ти вже знайшов потрібного спеціаліста? Оце ти швидкий!

— Як метеор.

— Скоріше як пронос, — пробурчала сердито Тася.

І я перемістився в свій барліг. Ну що і казати, я одразу скинув усе і побіг крутитись перед дзеркалом. Видовище було небачене (бо я ніколи в житті не був худим) і доволі специфічне: зверху до поясу я був дрищ, а ноги на цьому тлі виглядали так, наче я подолав кругосвітній веломарафон. Жодних швів видно не було. А ходячи квартирою, я відчував незвичну легкість. Ну, для початку непогано, хоч зараз вигляд у мене й не дуже, зате відчуття — те, що треба. Може, дріб’язок який по кишенях порозпихувать, щоб не полетіти. Та що там, у мене навіть кубики тепер проглядаються. Добре, що одягу я насмикав небагато: він тепер не підходить взагалі. Та і той, що я дістану зараз, теж не довго буде актуальний. Тому я швиденько перевдягнувся в новий потрібного розміру одяг і замовив опинитись біля Сашка, коли той буде один або з Віталіком. І одразу опинився в кімнаті, в одному куті якої стояв стіл, на якому і навколо якого громадилося щось комп’ютерне. Там і сидів Віталік, який не поспішав реагувати на мою появу. В іншому куті лежав матрац-ліжко, на ньому сидів Сашко і запихував черговий стос банкнот у лічильник.

— Правда, приємне заняття?

— Ти завжди так різко з’являєшся? Я мало не всрався! — розсердився Сашко.

— Іноді буває. То не страшно, із такими запасами паперу то не велика біда. Усім мої вітання! Сьогодні в нас зустріч з архітектором. Було б непогано зняти для неї квартиру десь між Солом’янською і Севастопольською площею, та так, щоб ми там уже і влаштовували переговори. Але коли швидко не вийде, то доведеться сидіти в кафе. Саш, а в тебе машина є?

— То архітектор вона? Є. Ми будемо їхати в Київ на машині?

— Так, дуже мила дівчина. Ні, їхати не будемо, але в Києві краще опинитись разом із машиною, щоб не ловити таксі. Уявляєш, як мені було: ні мобілки, ні машини. Добре, що в нас бомбил пів міста. А то перед дівчиною було б соромно. Тільки познімай з автівки засоби відстеження і телефон з собою не бери. І ще одне. Я тут діляночку придивився на Борщагівці в приватному секторі, там розвалюха стоїть і все заросле, я б хотів її собі. Подивись, чи можна її якось купити, і якщо можна, то купи. Бо щось так власний будинок захотілось, а вже і проект є. Але це не терміново, а от квартиру бажано сьогодні.

— Квартиру я вже зняв, — несподівано заявив Віталік. — А де ділянка? Потім гляну, який у неї статус і що можна зробити.

Я показав на супутниковому зображенні, він кивнув і знову замовк, занурившись у свої справи. Так, команда в мене була реально реактивна, і це не могло не радувати. Я спитав у Сашка:

— Скільки нарахував?

— Поки п’ять мільйонів із копієчками, ще третина десь залишилась, багато дрібних купюр. Але дуже добре було б роздобути офіційні кошти. Я не дуже спеціаліст із відмивання, дещо можна буде оформити за мої і Віталіка збереження. Але їх не так уже й багато. Тут, звісно, ми майже все зможемо порішати чорним, але в Києві треба, щоб хоч офіційна частина була білою. Коли, до речі, зустріч?

— За дві з половиною години, я поки у вас потусуюсь. Ви їсти хочете? Можу дістати щось смачненьке.

— Давай, бо ми тут вже зашиваємось, у Віталіка з їжі тільки чіпси, а мені від них уже шлунок зводить.

Я дістав піцу, і Віталік дещо пожвавився, коли я відкрив кришку коробки і поставив на стоси доларів. Видон був шикарнючий. Оскільки в кімнаті жодних меблів (крім крісла Віталіка, матраца, де сидів Саша, і пачок із доларами) не було, я дістав своє похідне крісло і всівся на нього. Віталіку залишилась половина піци, а ми з Сашею пішли на вулицю до його машини. Це була чорна «Субару Форестер». Запакувавшись усередину, я довго тупив із приводу установки, місця і обставин нашої появи. Все-таки є різниця між несподіваною появою людини і чималого автомобіля. Очі людей, камери спостереження, відеореєстратори — і при зникненні, і при появі їх поряд бути не повинно. Врешті ми опинились на якійсь лісовій дорозі, з усіх боків була зелень, але, трохи проїхавши вперед, ми потрапили на велику дорогу, і я побачив, що це зовсім недалеко від метро «Сирець». Саші було доволі складно орієнтуватись у чужому місті, ще й без GPS-навігатора. Тож мені доводилось активно заміняти останній у стилі: «П’ять метрів тому треба було повернути направо, бля!». Мій розрахунок, що шлях займе десь годину, виявився абсолютно правильним, бо ми встигли постояти в кількох тягучках, але врешті дістались потрібного закладу навіть трошки раніше, ніж треба. Проте всередині нас вже чекала Оксана, яка теж вирішила приїхати трохи раніше, і, судячи з кількох пустих баночок від десертів на таці, чекала вже довго. Цього разу вона була вдягнена значно приємніше і навіть зробила спробу нафарбуватись. Це не могло не радувати, хоча в плані косметики краще б вона цього не робила: у цьому мистецтві сильною вона не була. Та і на мою думку, вона була гарна і так. Я офіційно познайомив її з Сашею, і вони без будь-яких прелюдій і абсолютно мене не соромлячись почали обговорювати майбутній проект. Потім долучився ноутбук, і вони вже на мене навіть не дивились. Як я і підозрював, мені довелось їсти, щоб хоч трохи себе розважити. Але і цей процес себе вичерпав, тому, доведений до відчаю, я дістав книжку. Оту саму рябу, яка і підказала мені нове ім’я. Але, мабуть, доля берегла мене від неякісного чтива, бо Саша сказав:

— Так, а тепер поїхали в квартиру, що ми зняли. Поки не ніч і не комендантська година в гуртожитку, допоможемо Оксанці перевезти речі.

Судячи з усього, вони встигли обговорити цю тему, поки я ходив за десертиком, бо для Оксани ця пропозиція сюрпризом не стала. Ну врешті-решт хоч якась динаміка, бо сидіти і мовчати, коли поряд люди обговорюють якусь цікаву, але зрозумілу тільки їм тему, мені набридло. Що тут казати, я трохи ревнував: Саша був гарний і вони мало не годину щебетали про свої технічні штуки. Тому хоч у дорозі я вирішив поїхати ззаду поряд із нею. Коли ми поїхали, вона спитала:

— Святославе, а з вами, ой, з тобою все гаразд? Бо ти якось по-іншому виглядаєш, ніж учора.

Ну так, доволі важко було не помітити мінус два відра жиру і миску клаптів шкіри. Треба було взагалі не приходити, але то було б трохи свинством. Проте реальна тривога в її питанні мені сподобалась, їй явно було не все одно на моє самопочуття. Тож мені довелось брехати безбожно. Це була настільки недолуга відмазка, що її і брехнею важко назвати:

— Вчора ввечері поправ куртку і штани, але трохи наплутав із режимом, і вони ссілися.

Саша, звісно, щось хмикнув собі під ніс у сенсі: так, за цими пралками пильнувати і пильнувати. Але Оксану моє пояснення, здається, заспокоїло. Однак я так і не придумав, про що з нею ще поговорити, коли ми під’їхали до потрібного будинку і піднялись у зняту квартиру. Вона була двокімнатна, затишна, оформлена в темних тонах. Тут було все необхідне, порівняно з моїм тимчасовим подільським помешканням — просто рай. Але Оксана, здається, так досі не зрозуміла, що може тут жити скільки захоче, бо запитала.

— Я можу тут жити, поки не зроблю потрібну вам роботу?

— Як фахівець ви будете потрібні нам на постійній основі. Ми зніматимемо для вас це або інше зручне вам житло, поки ви не купите власне або не припините з нами співпрацювати. А я сподіваюсь, що цього не буде і наша співпраця буде довгою і плідною, — сказав Саша. От же ж вербувальник! Явно вміє говорити з підлеглими. — Ми платитимемо вам десять тисяч доларів на місяць. Згодом переглядатимемо оплату залежно від проекту і його вартості, але це вже коли працюватимемо офіційно. Правда, ми поки не знаємо, коли саме це буде. Чи знаємо? — звернувся він до мене.

— Думаю, півтора-два роки. Звісно, ти можеш займатись і своєю науковою роботою, бо її результат у майбутньому нас теж дуже цікавить. Поки ти можеш зв’язуватись із Сашком, якщо тобі буде щось потрібно: потужніший комп’ютер, ліцензійні програми тощо. Думаю, можемо тобі допомогти переїхати. Чи ти хочеш зробити це потім?

— Боже, не можу повірити, що це відбувається. Скажіть, що це правда, що ви не розігруєте мене!

— Ну звісно правда. Не бійся, далі буде тільки краще, от побачиш. Тільки ти не хвилюйся! — насторожився я.

— А можна ми нікуди не їхатимемо сьогодні, я тут так переночую, а вже потім сама переїду?

— Звичайно можна, це ж тепер твоя квартира. Дивись, ви можете тут із Сашком ще трохи попрацювати, а я збігаю куплю щось поїсти, щоб тобі вранці не довелось снідати водою з-під крану. Пусті полиці холодильника вганяють мене в депресію. А творчі люди повинні добре і регулярно харчуватись. Що тобі купити з їжі? Любиш чай, какао чи каву?

Ще трохи порозпитувавши її, я все-таки пішов у магазин. Ну як пішов: вийшов за двері і, як тільки вони за мною зачинились, зник і з’явився на парковці супермаркету. Тепер у момент моєї появи десь, де є відеонагляд, лінзи камер затулялись листочком на кілька секунд — а коли він зникав я вже був в кадрі. Швиденько накупивши всього, що може бути треба на господі самотньої дівчини, я з кількома баулами знову опинився біля потрібних дверей. І подзвонив у них. Відкрив Саша, хоча їй треба було б самій звикати відчиняти двері своєї квартири.

— Ну як вона? — тихенько спитав я.

— Чудово, ще годинку попрацюємо і будемо йти.

З його відповіді я не дуже зрозумів, як наші справи, але, мабуть, Оксана його повністю влаштувала. Тож я пішов розпаковувати продукти. Усе, чому потрібен холодильник, впакував у нього, а решту залишив на столі — хай сама вирішує, куди що ставити. Я пройшов до кімнати, де вони сиділи. Вона глянула на мене і посміхнулась. У цій посмішці було стільки теплоти і вдячності, що в мене щось аж грудях стислось. Я вирішив не відволікати їх: все одно не дуже розумів, що саме вони там роблять, тож вирішив прилягти в іншій кімнаті і навіть не помітив, як заснув.

— Просипайся, нам треба йти. — Спочатку я навіть не зрозумів, де я і хто мене будить.

— Та може, хай залишається, тут багато місця, — трошки невпевнено проказала Оксанка за Сашиною спиною.

— Та ні, нам треба їхати, — сказав я, підводячись із ліжка. Ми попрощались і спустились у двір. Коли вже сіли в машину, я спитав:

— Ну як вона?

— Геній. Я думав, такого не буває. Її швидкість у роботі і загальна обізнаність у всіх темах, пов’язаних із будівництвом, просто вражають. Крім того, з нею дуже приємно працювати: вона все розуміє з пів слова. Кажу ж, я ніколи нічого подібного не бачив. Де ти її вполював?

— Та тут недалеко якийсь архітектурний навчальний заклад є. Принаймні ми звідти з нею вийшли. Добре, що вона підійшла, бо вона мені подобається, не хотілося б кидати її напризволяще.

— Так, абсолютно не пристосована до реального життя. Так часто буває з надміру талановитими людьми. А до речі, правда, що з тобою сталось? Тільки мені не заганяй про невдалий режим прання.

— Ну, я буду змінюватись і далі, тільки вже в інший бік і не так різко. Уранці з мене зняли все зайве, а тепер я поступово нарощуватиму що треба. Ти, до речі, май на увазі, що я в співпраці з одним талановитим лікарем лікую всякі штуки, перед якими поки безсила найкраща світова медицина. Я там у скромній ролі інструмента, але результати наче є.

Я закинув Сашу назад у Кам’янець, а потім опинився в своїй квартирі. Сьогодні я втомився просто неймовірно, ледве доповз до ліжка (певне все-таки дався навзнаки післяопераційний стрес). Мені здалось, що я вирубився, навіть не торкнувшись подушки.

Вранці я заскочив до Юри (ми наче мали пересаджувати мені волосся), але виявилось, що він запланував ще й операцію.

— Один красень забив на лікування після операції, і тепер йому мають таки відрізати ногу — почалась гангрена. Можемо її врятувати, заразом глянемо, як у нас справи з м’язами, бо досі ми їх зрощували і відновлювали, але не пересаджували з заміною. Сьогодні доведеться трохи повозитись. Ти готовий?

— А куди я дінусь. Як, до речі, попередній почувається, бо вчора я був трохи в стресі і не спитав?

— Чудово. Ми навіть не чекали таких результатів. Уже тримається на ногах. Там ще реабілітація, але все основне ми зробили. Я вже трошки накидав того, що нам потрібно. Коли зустріч з архітектором?

— Та вже будь-коли, ну не посеред ночі звісно. Вона тепер з нами на постійній основі, тож можна утрясати нюанси і коригувати процес постійно. До речі, теж забув вчора спитати: в неї епілепсія, з цим можна щось зробити за допомогою моїх здібностей?

— Треба по експериментувати, так сходу вирішити цю проблему не вдасться.

— А ще в неї дивовижні очі, але вона таскає такі жахливі окуляри з товстезними лінзами… Коротше, із цим треба теж щось вирішувати.

— О Боже, ну не можна ж бути таким піськостраждальцем. Теж мені герой-рятівник прекрасних «не дам»! — не витримала Тася. Та вона молодець, і так довго трималась. — Іди сюди, опудало, сьогодні керую я, та не сци, все буде добре. Зробимо за раз, щоб ти в мене зайвий раз не відсвічував. Щоправда, в тебе буде майже лиса потилиця, але ці якраз відростуть самі.

І ми почали. Все одно нашого пацієнта ще не доправили. Найбільше часу зайняло очікування, коли подіє знеболення шкіри голови, а сам процес відбувся чи не миттєво.

— Тепер головне: за жодних обставин не чіпай голову руками, волосся має прижитись.

Добре їй було казати. Поки, правда, все було гаразд, а от коли перестало діяти знеболювальне, я реально захотів лізти на стінки і вити на місяць. Голова чесалась так, що хотілось здохнути. На щастя, це почалось уже після того, як ми провели операцію.

— Так і має бути! — спокійно зауважила Тася. Довбана садистка!

Години три-чотири я нив і канючив мене врятувати, коротше, всіма силами влаштовував своїй медичній команді вирвані роки. Тася мене виручала найбільше: ми з нею дружно обкладали один одного прутнями, і це трохи відволікало від сверблячки.

— Мені хоч кепку можна буде вдягти чи краще баф? Бо треба показатись на очі прекрасній пані, а на голові така хрінь?

— Прекрасній пані? Ну обісратись тепер! Як переді мною, так можна хоч голяка бігати, а як перед якоюсь хвойдою, так вже і лисинкою невеличкою посвітити сором?

— Ну ти ж своя, у тебе і член з яйцями є. Щоправда, віртуальні, але оточуючим від цього не легше.

Після цього мені довелось зникнути, бо в мене полетів операційний тазічок (добре, хоч пустий, а не з мертвими тканинами, які ми видалили пацієнту). І з’явившись за її спиною, я продовжив:

— Тасю, ну що ж ти так? Не забувай: язиком можеш мене куди хочеш, але рук не розпускай.

Потім Петровичу і Юрі таки довелось нас заспокоювати, бо, по-перше, почав виходити з наркозу пацієнт, а по-друге, у мене полетіли гострі предмети. Все-таки Тася зжалилась і зробила мені марлеву пов’язку з якимось охолоджуючим розчином і акуратно натягла поверх цього новенький баф, який я спеціально для цього добув. Діставати її я припинив, враховуючи малу дистанції та наявності поруч гострих предметів. А коли вона закінчила, запитав.

— В принципі, якщо у нас все добре, то я забираю Юру на зустріч? Чого довго тягти.

— Ну і котіться, все одно вас нереально терпіти. І толку від вас зараз як з козла молока. – Огризнулась ця люта кнопка.

— Та то ти просто не спіймала техніку доїння.

І ми з Юрою зникли, поки останнє слово залишилось за мною і в мене не долетів черговий пожбурений предмет. Юрине зникнення, мабуть, виглядало епічно, бо я його висмикнув без халата і маски, які, мабуть, плавно осіли в гаражі на підлогу. Гадаю, якщо типчик оклигав у той момент і це побачив, йому пояснять, що це були постнаркозні галюни. А ми опинились перед Оксаниними дверима. Вона виявилась удома. Словами сказала, що рада мене бачити і щоб ми заходили, але на обличчі майже не було емоцій. Я не міг зрозуміти, подобаюсь їй хоч трохи чи вона просто рада мені як спонсору і людині, що пообіцяла втілити її заповітну мрію. Та нічого, ще трохи — і я буду подобатися вже напевне. Я познайомив її з Юрою, і вони пішли обговорювати нюанси нашого медичного закладу. А я тинявся кімнатами, намагаючись хоч якось відволіктись. Потім, оскільки Юра теж був чайником у будівництві, я міг (та і пробував) сидіти з ними, але сконцентруватись на справі все одно не виходило. От же ж довбана терористка! А міг би щось розумне сказати. Години за три вони утрясли всі деталі, і в мене вже не було приводу залишатися з Оксаною, тож ми попрощались і вийшли. Я закинув Юру додому, а сам пішов гуляти містом, щоб хоч трохи відволіктись від неприємних відчуттів на голові. Вечором заскочив до Саші. Процес придбання землі вже ішов. Я поки не був потрібен і незабаром повернувся додому. Якоюсь мірою мені навіть стало нудно: день хоч і був насиченим, як і попередні, але завтра, крім планового візиту до лікарів, жодних справ у мене не було. Я аж розгубився. Ні, треба щось вигадати. Ну я ж хотів ставати кращим, не все ж мотатись у справах і їсти, треба і розвиватись. Точно: закінчу завтра в Юри і візьмуся до пошуку крутих персональних тренерів. Гроші в мене є, треба тільки час і натхнення. Займусь для початку фехтуванням і боксом. Фехтування чудово розвиває реакцію і дихання, можна одразу на шпагу і шаблю, а далі за обставинами. Ну а бокс — це така річ, що завжди пригодиться. Думаю, не складно буде знайти хорошого тренера в країні Кличків, Усіка і Ломаченка. Так я, власне, і зробив. Домовитись про уроки з оплатою готівкою і повною конфіденційністю виявилось не складно, стара спортивна школа — вона така. Я домовився про уроки класичної олімпійської шпаги у Франції, у цілому вся стара Європа рубалась на шпагах, аж гай шумів. Але, як не дивно, моє визначення закинуло мене саме у Францію, яка завдяки нашій версії мушкетерів у наших теренах зі шпагами асоціюється найбільше. Шпага насправді — фантастично ефективна і абсолютно недооцінена Голлівудом зброя (усе через те, що вона не достатньо ефектна; щоб оцінити її справжню міць, треба просто глянути змагання шпажистів — оте мерехтіння, що навіть не видно оку і що триває якісь долі секунди, і є бій; а отой сигнал просто означає, що один з бійців оформив в іншому маленьку акуратну дірочку, через яку виходить життя). Ні, Голлівуду це не підходило. Його врятувала катана — з її театральними замахами обома руками і відрубуванням кінцівок і голів. Ще одного тренера я знайшов в Угорщині. Він був майстром місцевої важкої шаблі. Бо ну як же може українець не володіти шаблею? Ще одна надзвичайно ефективна зброя, яку теж у Голлівуді оминають увагою. На наших теренах справжніх віртуозних майстрів її не залишилось, та й не могло, бо шабля досі підпадає під дебільне совкове визначення холодної зброї і мати її українцям у приватній власності заборонено. От і доводиться гіпотетичному нащадкові козаків шукати вчителя шаблі там, де немає дурних заборон і збереглося безперервне, від батька до сина, передавання навичок фехтування. Це був один з головних критеріїв мого визначення. Тренера з боксу я знайшов у Харкові. І після відвідин Юри скучати мені найближчі дні не довелось.

А потім розпочалося будівництво. Я мотався як вжалений то у Кам’янець, то в Дніпро. Таскав туди-сюди Сашу і бригаду на чолі з його татом. Дядя Стьопа (він же Степан Сергійович Барабаш) був канонічним вусатим дядьком, спокійним і діловим; такий самий низенький, як і його старший син, тільки трохи ширший. Саша домовився з ним і його робітниками так, що ті працюють виключно на нас із дуже високими зарплатами і не задають філософських питань типу: «А якого біса це було?». Бо з огляду на методи роботи й насамперед на логістичні рішення це питання могло б звучати безперервно. Ми без сорому смикали арматуру, бетон, труби і готові конструкції, що нам підходили, із-за поребрика. Це суттєво підвищувало швидкість процесу. Десь за тиждень я втягнувся в такий режим, спати доводилось по кілька годин. Працювали бригадним методом, але я був потрібен у певні моменти і першій, і другій зміні. У вільні години я мотався розім’ятись із залізяками в руках і до своєї квартири поспати. За три тижні у нас були готові перші фази комплексів. Тобто до кінця було ще далеко, але в готових об’єктах вже можна було починати працювати: водопостачання, власні колектори, водовідведення, — все-таки ми під землею, кілька варіантів таємних входів, глибоко законспірована вентиляція і ціла купа всіляких необхідних дрібниць. Оксана все пропрацювала до найменших деталей. Для початку ми з розмахом відкрили Дніпровський медичний центр (ДМЦ) і на радощах ущент спалили круту приватну клініку в Пітері. Ну як спалили… Усе їхнє обладнання опинилось у нас, а будинок я акуратненько підсмажив. Ми навіть метнулись туди подивитись і перевірити, щоб ніхто не постраждав. Енергетичну проблему ДМЦ ми поки вирішили кількома дизельними установками, що стояли в одному з гаражів, які належали нам і знаходились точнісінько над комплексом. Ми примудрились навіть всобачити в один із гаражів ліфт, щоб можна було спускати людей на каталках. Вийшло дуже зручно: в гараж заїжджає наша карета швидкої і каталка вивантажується просто в ліфт. Щоправда, задля конспірації це був проміжний ліфт, який спускав тільки на нижній рівень, а звідтам уже був основний спуск. Зате в гаражі після спуску першого була рівнесенька бетонна підлога, навіть без натяку на такий високотехнологічний спуск. А от з об’єктом в Усті було складніше, робіт там було ще багато, а основні проблеми крилися в масштабах. Сланець у місцевих породах був непоганим матеріалом, проте потребував укріплення, а тягти залізобетонну конструкцію в залі, де мав стояти наш дещо незвичний енергоблок, було тупо нереально. Та й інші зали були потрібні не набагато менші. Ми билися з цією проблемою досить довго, Оксана прорахувала оптимальну форму купола для надійності конструкції. Однак все одно, щоб уникнути раптового падіння камінця згори, потрібно було хоча б символічно укріпити склепіння. На щастя, геніальна ідея прийшла в голову одному з робітників Степана Сергійовича, колишньому геологу. Він, власне, і запропонував нереальне без мене, але цілком можливе зі мною рішення: рівномірно змочувати стінки печери насиченим водним розчином гіпсу і давати йому осідати на стінках. Таким методом ми отримали за три дні мало не півтораметровий суцільний шар каменю, який стабілізував печеру без залізобетонної заливки внутрішньої поверхні. Ну і заразом відпрацювали зручну та надійну технологію для подальшого будівництва. А чувачок, який подав ідею, отримав таку премію, що в принципі вже міг решту життя і не працювати. Саша і я поділяли думку про те, що ініціативних людей треба підтримувати, а це рішення було просто мега як необхідне. І от настав той момент, коли ми були готові прийняти наш енергоблок. Ми пропрацювали визначення. Усе перевірили, підготували спеціальні опори. Я не задавав тупих питань у стилі: «Ми готові?. Бо назад вороття не буде?» Ніякого вороття не було з самого початку. І на опорах посеред печери з’явилась ця махіна заввишки з п’ятиповерховий будинок і завдовжки із футбольне поле. Коли дивишся на такі штуки, занурені у воду, та ще й на відео, вони здаються малесенькими. А наживо ефект дещо інший. Не уявляю, що в цей момент відчуває його команда, яка опинилась на рятувальних шлюпках посеред океану, і що з ними зробить командування, коли ніхто з них не зможе дати відповідь, куди вони поділи атомну субмарину з двадцятьма балістичними ракетами на борту. Я залишив Сашу з командою гратися з підключенням і оголосив, що на честь такої віхової події всім не завадив би вихідний, і не один, а мені так особливо. І зник.

Кілька днів я тупо відсипався, відлежувався з книжкою, їв і активно лінувався. Але це заняття мені швидко набридло. Організм уже звик до постійної дії. Проте щоб визначитись із подальшими діями, потрібно було як слід подумати. А для стимулювання цього процесу краще за все пройтись. І я опинився на Замковій. Поки ми колупались у підземеллях, настало літо, і мені у вітровці вже було жарко. Треба було оновити гардероб. А може, і стиль. Я пішов униз звичним маршрутом. Дійду до приблизного розташування своєї квартири і тоді телепортнуся туди. Слово «телепортація» мені не дуже подобалось: воно було з претензією на науку, а як можна називати науковим терміном те, що не має наукового пояснення? З’явитись туди і зникнути звідти — більш точне визначення.

У районі Контрактової мені трапилися дві гарненькі і, головне, легко вдягнені дівчини. Їхні літні форми вивели мене з метафізичних роздумів і повернули на землю. Але щось було по-іншому: вони теж дивились на мене, але якось не так, як завжди. Точніше сказати, на мене просто ніколи ще так не дивились. Я не одразу зрозумів, у чому річ. Брудний я не був, та й насмішкуватими погляди назвати було складно. Одна з дівчат смикнула подругу за руку, вони пришвидшились і проминули мене. Я зупинився і озирнувся, одна з них теж озиралась, звабливо закусивши губку. А побачивши, що я дивлюсь, хутко розвернулась, і вони ще швидше пішли у своїх справах, сміючись і щось одна одній розповідаючи. Можна було б зробити припущення, що вони трохи п’яні. Але припущення було в біса вимушене. На мене дивилися з бажанням! Це відкриття було серйозною підставою миттєво повернутись додому, і перше, що я там зробив, — це побіг до дзеркала. Ну так, я мало не щодня зранку заскакував до Юри, і ми щось там чаклували наді мною, і він казав, що всі процеси йтимуть поступово, але ж майже місяць минув. У період активного будівництва і тренувань у мене особливо не було часу вертітись перед дзеркалом. І те, що я там побачив, було неймовірним. Якщо не враховувати казна-що на голові, на мене з дзеркала дивився ідеальний бородатий красень із бездоганним тілом. Я був схожий на пам’ятник московському гастарбайтеру у Львові. Хіба що зачіска… Так, зачіску треба поправити. І я підрівняв волосся до найкоротшого. На голові тепер був рівномірний густий їжачок, і жодної лисини. Все-таки зовнішня краса — дивовижна річ. Це базовий капітал, який працює на тебе, навіть коли ти ще нічого не робиш: за неї багато вибачають, дають поблажки. І в мене ця фора з’явилася. Краса — це додатковий інструмент впливу, і я збирався ним користуватися. Але користуватись ним треба ще навчитись, я ж завжди був сіренький і невиразний, а тепер усе змінилось. Хоча поки не все: я залишався сором’язливим і несміливим. Треба сходити в гості до Оксани. Не те щоб я розраховував, що мені сходу кинуться на шию і дадуть. Просто ми завершили першу фазу будівництва за її проектом, і це треба якось відсвяткувати. От тільки придумати б як. Припертись із квітами чи цукерками і шампанським — це тупо. Та треба просто прийти, а там за обставинами — може, витягну її прогулятись, все ж таки літо надворі. Тепер між моїм рішенням і його виконанням минали якісь секунди, тож наступної миті я тис дзвінок на її дверях.

— Ой, Славо, це ти? Ти так змінився! І давно не заходив. Проходь!

Так, вона точно рада мене бачити, я це відчував. Але що це за радість, я не розумів, а так би хотілось напевне знати, що відчуває небайдужа тобі людина. Цікаво, чи можна десь цього навчитись?

— Привіт. Вибач, що довго не заходив, на будівництві зашивались. Я тому і прийшов: ми завершили перший етап, і я просто зобов’язаний тобі про це розповісти. Ну і, може, якось відсвяткуємо це? Ти не дуже зайнята? Зараз, може, прогуляємось десь, а потім підемо з’їмо щось смачненьке?

— Давай. Саша телефонував і казав, що у вас вийшло стабілізувати великий зал і після цього все пішло як по маслу. Так, у дніпровських гранітах усе простіше: робиш собі прямокутні кімнати і не паришся, тільки вентиляцію хорошу треба, щоб радон не накопичувався. Сланець у цьому плані безпечніший, однак і стабільності в нього значно менше. Я займалась своїм дисером, поки немає нових завдань від вас. Але мій керівник теж каже, що мені треба гуляти, а не сидіти за роботою безперервно.

— Чудово. Твій керівник абсолютно правильно каже: не гуляти на свіжому повітрі влітку — це просто злочин. Я, до речі, знову без телефону, тому тобі треба викликати таксі. Бо я люблю і добре знаю Поділ, а цей район якось не дуже. Та і добратись звідси в центр доволі проблемно.

— Добре, зараз викличу. Їдемо на Контрактову?

— Так.

Ми приїхали на Контрактову і пішли в сторону Андріївського узвозу. Пройшли вгору зовсім трохи, коли Оксана попросила:

— А можна не йти далі?

— Добре, не проблема. А чому?

— Там зараз стоїть той кошмар… Ні, будинок не поганий, він би чудово виглядав десь на Позняках, Оболоні чи Троєщині, але тут, на Андріївському узвозі… Я раніше любила цю вулицю, єдиний у місті цілісний архітектурний ансамбль ХІХ століття. Був... Розумієш, мені тепер боляче на це дивитись. Вибач, що зіпсувала тобі плани.

— Та ти що, яке «зіпсувала»! Це ти вибач, я просто не подумав. Я теж не люблю той гараж, просто архітектура — це не мій профіль, але я можу зрозуміти, що ти відчуваєш.

— А який твій профіль?

— Я ювелір. У минулому. Зараз це більше хобі. А щодо прогулятись — може, повернемо вбік і піднімемось на Замкову стежиною? Звідти його наче не видно.

І ми пішли. Піднімались мовчки і нарешті прийшли на мій улюблений оглядовий майданчик Києва. Обличчя Оксани стало дивним.

— Уявляєш, я тут ніколи не була! Як тут гарно. Неймовірно. Дякую, що привів мене сюди. Тут би не завадили перила, та й сходи треба зробити нові, і стежини, але не широкі. А на сходах було б гарно зробити ліхтарі півмісяцями з різних боків через один, із фотоелементами, щоб світились, поки ніхто не йде, тьмяно, наче в місячну ніч, і загорались яскраво тільки тоді, коли хтось до них підходить.

На цих словах мене трохи пройняло, бо я згадав свій сон: там все було десь так, як описала вона. Я насправді не дуже серйозно поставився до його нібито пророчості. Думав, що скоріше це було проявом моїх підсвідомих бажань, які склались в точну картинку і, головне, у відчуття. Але зараз, коли Оксана фактично один в один вимовила моє видіння, я поставився до нього дещо серйозніше.

— Щось сталось? У тебе таке обличчя.

— Та ні, все чудово. Навіть краще, ніж я думав. Розумієш, мені наснився сон, дуже реалістичний. Наче я стою саме в цьому місці і все навколо таке, як ти описала. І Київ був іншим, і я. І розумієш, от зараз завдяки твоїм словам я відчув, що я став по-справжньому ближчим до свого сну. І це дуже дивне і приємне відчуття. Дякую тобі за те, що ти зробила і ще зробиш!

— Та ну тебе, я часто фантазую, як би мало виглядати те чи інше місце, щоб бути гарним, зручним і гармонійним. От і тут так. Я б, прикладом, хотіла, щоб будинки внизу не були такими сірими і одноманітними. Ще було б гарно, щоб на дахах були оранжерейки чи скляні куполи з підсвіткою зсередини. Або щоб просто мідні дахи, а не отака облізла і поіржавіла жесть, як зараз. Так, мідь в рази дорожча, але вона не іржавіє, а поступово змінює колір, і просто гарна і довговічна.

Тут я вирішив промовчати і постарався зробити відсторонено замріяне обличчя, наче уявляю описане нею. А насправді мені просто хотілось кричати і стрибати від радості, бо картина вже і так стояла в мене перед очима! До того ж нічого подібного мені більше не снилось, так, сни ні про що, не надто яскраві, що минають і не відкладаються в пам’яті.

— Ходімо покажу тобі тут ще кілька оглядових майданчиків. Ти ж, мабуть, і мертвого міста не бачила. Воно вже не мертве, але коли цей квартал щойно побудували, бахнула криза, і всі ці новенькі будинки стояли порожніми і наче мертвими. Прогулятись там туманним вечором було справжнім задоволенням: наче опинився в якомусь постапокаліптичному світі — купа акуратних нових будинків і ні душі, ані жодного вогника в чорних вікнах. Зараз там уже купа людей, і Воздвиженка ожила. Але в моїй пам’яті вона завжди буде трошки тим загадковим мертвим містом.

Ми обійшли ще два майданчики, і я запропонував спуститись біля Житнього ринку, щоб все ж прогулятися Воздвиженкою. Треба було доволі високо зістрибнути, але зараз для мене це не було проблемою. Я зістрибнув сам і зняв Оксану, наче пушинку, вона аж трохи пискнула. Бути сильним — солодке чудове відчуття. Ми пройшлись по Валах і повернули у новобудови.

— Звісно, це все пінопласт і штукатурка, однак усе тут нове і побудоване майже одночасно, тому й виглядає доволі органічно та приємно. Насправді квартальна забудова зручніша для проживання і роботи, ніж традиційна радянська архітектура, тому в старих містах так затишно. Тут не завадила б більш дорога і якісна робота з фасадами, але в цілому і так непогано.

Ми зайшли в якийсь крутий місцевий заклад (приємно, коли можеш собі дозволити їсти і пити що хочеш і де хочеш). Просиділи, мабуть, години зо три, говорили в основному про архітектуру. Мене ця тема цікавила з мистецької сторони, і доводилось робити вигляд, що не туплю, коли мова заходить про технічні моменти. Потім я поїхав провести Оксану додому. Піднімаючись до її квартири, я почувався все ніяковіше і ніяковіше. Вона подобалась мені. Але було страшно зробити перший крок так, аби не налякати і не образити. У нас було ідеальне побачення: гуляли, говорили про цікаві нам речі, їли смачну їжу. І от зараз підходимо до дверей квартири, яку я знімаю для неї, де її не чекають суворі батьки, де ніхто нам не заважатиме, ми нормальні дорослі люди. От що я маю робити?

— Дякую тобі за все. Ти зайдеш?

Я не міг її зрозуміти. Це питання було нейтральним. Ніяким. Я не міг відчути в ньому ні запрошення, ні бажання. Проте й байдужості там не було. Ну зайду я, що далі? Які кроки мені робити? Страх скував мене. І врешті я вирішив, що все має бути ідеальним, як і сьогоднішня прогулянка: нічого зайвого, жодного страху і ніяковості. Я ще трохи почекаю, навчусь керувати своїми почуттями і розуміти почуття інших. Це, зрештою, те, що мені потрібно. Стало легше, я обійняв її і поцілував у щічку:

— Це я дякую тобі, без тебе б нічого не вийшло. Ні, сьогодні мені вже пора бігти, у мене ще одна зустріч за кілька годин, а ще потрібно добратись.

— Добре, тоді до зустрічі.

І я знову не зміг зрозуміти: зраділа вона тому, що я не зайду, чи, навпаки, засмутилась, чи їй усе одно? Ця невизначеність дратувала мене. А ще мене дратувала моя несміливість. Слава, ти обростив себе ідеальним тілом, на тебе заглядаються красунечки на вулиці, а ти все так само перетворюєшся на ганчірку, коли тобі потрібно діяти. Так не можна. Я був злий на себе. Опинившись у своїй квартирі, я вирішив подумати про майбутнє, щоб хоч якось відволіктись.