Ти знаєш, скільки коштує квиток до пекла?

Ще до закінчення балу «Чорні Яструби» залишили літній палац, де відбувалися свята на честь дня народження принцеси Ілси Ріхтер Вертгейм. Зустрівши на виході Аянамі, Лера побачила в руках командувача намисто. Досить велике в розмірах, швидше схоже на ритуальне, ніж на предмет розкоші. Операція пройшла успішно, судячи з задоволеної пики Х'юги, а також очевидного запаху крові. Не складно здогадатися чому було швидке відбуття, поки що ніхто не помітив пропажу.

Зворотний шлях не зайняв багато часу, незабаром Рібідзаїл прибув до Першого району Барбурзької імперії. Здавалося, мусить потягтися стара рутина, наївно вважала Лера... перший крок, зроблений на поріг Академії, як тут же прилетіло повідомлення, щоб негайно зайти до кабінету директора. Ідучи за провідником коридором, нахлинуло якесь почуття ностальгії, здавалося б, півтора тижні відсутності, а здається кілька місяців минуло. Учні, що стояли в коридорі, періодично розступалися перед нею, за спиною чути шепотіння

«... Ти знаєш? Та він самий…», «…розробився з повстанцями…», «… він Варсфаїль?»

Глянувши не найприязнішим чином на творця нової плітки, змусивши його нервово ікнути Лера, штовхнула ногою двері до приймальні директора Академії. Приміщення не порожніло, навіть не глянувши на присутніх вона знала скільки людей у кімнаті ще до того, як відчинилися двері, всього чотири пари приблизно одного віку. Вони уважно оглянули учня та продовжили тиху розмову.

«Швидше за все батьки учнів з судна, що зазнало аварії». — Двері кабінету директора відчинилися, в них з'явився чоловік похилого віку і дама в пишній сукні. Завмерши в дверях, вони обоє дивилися на Леру як на привид, що ожив!

—Ох, то він живий? – здивовано спитала дама, хлопнувши довгими віями. Скільки їй років насправді, незрозуміло, всі секрети були приховані під товстим шаром пудри та іншого макіяжу. Зачіска за останнім писком моди була високою з різними прикрасами. Сукня світло-бежевого кольору, розшита бісером, просто кричала про багатство та розкіш.

— Схоже на це… — Відповів чоловік, що стояв у дверях, його волосся вже повністю покрила сивина, він здавався дуже схожим на старшого брата П'єра. Обличчя ще зберігає залишки колишньої краси, погляд спокійно не прискіпливо оглядає Леру.

Мовчання затягувалося, «учениця» не знала , як діяти в подібній ситуації, кидатися з криками «маманька, татусе-е-е!» чи якось по іншому? Вирішила, просто ввічливо поклонитися. Для неї це просто незнайомі люди.

— Проходь Ганс, — сказав директор. — Тобі є що сказати? Може, питання?

— Так, сер, — спокійно відповіла Лера. Щоправда, питання були скоріш за технічний план. — Вам звіт давати у письмовій формі? І чи згадувати про учня на ім'я Карл Майєр?

— Командувач Аянами в курсі подій? — Запитав директор Міроку, анітрохи не здивувавшись питанням. Саме їх швидше він і чекав, від учня, що подає великі надії. Дочекавшись позитивної відповіді, продовжив, — можете надати повний звіт для керівництва і зробіть копію для мене.

— Так, сер!

— А у вас є питання? — Перевів погляд на батьків директор, (тут уже сумніви всякі відпали у Лери з приводу хто ці двоє).

— Ем ... Ганс, ми раді що... що ти живий! — Трохи повільно промовив батько, глянувши на дружину, та лише байдуже махнула віялом.

— У такому разі ви вільні! Переступай до навчання негайно, через позапланове завдання ти пропустив тиждень занять, працюй старанніше.

— Слухаюсь, сер!

Вийшовши з кабінету, Лера спостерігала здивовані погляди у приймальні, двері до кабінету директора були відчинені весь цей час… «Тато» від радості забув їх прикрити. Вони заздрили батькам Ганса, адже їхні діти загинули у цій жахливій катастрофі.

— Краще б мій син вижив, — розплакалася жінка, що сиділа у дальньому кутку на дивані. Лера нічого не відповіла вбитій горем жінці, навіщо? Вона просто зневірилася, втративши єдину дитину, готова була продати душу дияволові.

Настрій був паршивий, йти до класу не було бажання, відштовхнувши двері приймальні, несподівано з’явилася чиясь рука! Схопивши за грудки Леру, витягли в коридор. Перед нею стояв ніхто інший, як Джервас Вольф! Лейтенант Х'юга називав його «старим вовком», щиро захоплюючись його витримкою навіть у такі «старечі роки». Насправді капітан був не такий старий, йому було близько 50 років.

— Стояти пацан, — побачивши, як рефлекторно почав учень тягнутися до зброї. Піднявши за шкірку Ганса на рівень своїх очей, — якого диявола ти! Хоча ні. Пішли до мого кабінету! До тебе серйозна розмова «пташеня».

Чи варто знову наголосити, що думку Лери ніхто не питав, сил заперечувати впертим людям не було. «Пташеня…» розмірковувала душа, здогадуючись, про що йтиметься розмова. У невеликому кабінеті капітана, її всадили на м'який диван, що стояв під стінкою, Лера розглядала оточення.

«Дивно, у командувача куди більш похмура атмосфера, хоча предмети одні й ті самі!»

— Ти знаєш, про що я хотів з тобою поговорити «пташеня»? — Недбало запитав Джеварс, наливаючи з фляги підозрілу рідину у склянку. На запитальний погляд учня, адже в армії заборонялися спиртні напої, він лише вишкірився.

— Думаю так, сер. — Намагаючись спокійно поводитися, відповіла Лера, все ще недоброзичливо поглядаючи на заборонену випивку.

— Тоді я не буду тут влаштовувати полеміку! Якого диявола якшаєшся з Варсфайлами якщо ти не один із них?! — Закінчивши фразу, капітан поставив склянку на стіл, той видав жалюгідний «дзинь», проте вистояв силу удару об стільницю, не в перше…

— У мене не має нікого окрім них. Вони просто мої друзі, — терпляче відповіла Лера, подібні питання вже не вперше чула, після чуток про те, що Ганс Лейман «під крилом Варсфаїлів».

— Ти друзів краще не міг вибирати? У тебе чудове життя, благополучна сім'я, брат, видатний політик у королівстві Вертгейм, чому ж ти... — закінчити капітан не встиг. Погляд, який цього разу був у Ганса Леймана, пробирав до кісток…Цей погляд не належав хлопчині… Надто добре, Джеварс знав подібні очі, надто добре! — Шкода…

Пройшовшись нервово по кімнаті, капітан раптово взяв стілець і підійшов до піаніно, ось чого, а музичного інструменту в кімнаті суворого вояки Лера не очікувала побачити. Спостерігаючи за маніпуляціями Джеварда, вона задумалася про те, що відбувається в даний момент, що означало слово «жаль»? Чому старий вовк так захвилювався? Незвичайна мелодія вирвала з думок, нерівномірна та по-своєму красива. Звуки розливалася по всій кімнаті, наповнюючи насиченою музикою оточуючих.

— Гарне заспокійливе знаєш, хе-хе, раджу навчитися, — відповів він на запитальний погляд учня. Тепер капітан справді виглядав куди зібраним, ніж мить назад. — Гаразд, котись вже на свої уроки до Академії!

Вже на виході її застали тихі слова: «... нічого диявол, я ще вирву з твоїх лап хлопчика...»

«Останній час надто багато дивного навколо мене…» — подумала Лера, зачиняючи двері.

Тяжко зітхнувши вона попрямувала назад до Академії, як на зло по дорозі зустрічалися знайомі обличчя! То солдати з корабля, що зазнав аварії, то офіцери з корабля «Чорних Яструбів»… кожен мав бажання поговорити, запитати, попросити допомогти. Зрештою, план з повернення на уроки провалився з крахом. Вже здавалося от-от нарешті! Лера вже бачила вікна класу в якому мав проходити останній урок, як тут…

— Йоу, Ганссе! ☆

До Академії того дня Лера так і не дійшла, з сумом дивлячись на лейтенанта, що тримає її за комірець форми. — Куди зібрався? А як же наші тренування? ☆

Видавши нерозділене мугукання. Зрештою, програму вона наздожене, а особисті тренування проходять набагато рідше! Клинок Х'юги зупинився за міліметр від носа Лери, з чола стікав цівка крові, благополучно закриваючи видимість лівому оку.

— На сьогодні, мабуть все Га-н-с, ☆ — майже промурликав лейтенант, забираючи катану плавним рухом у піхви. Сьогодні горе учень відбувся забоями та кількома легкими пораненнями.

«Знову форму зашивати доведеться…» — невдоволено озвалася одна з думок. Інші бродили в голові здебільшого про біль, а ще про вчителя садиста. З думок вивів голос Х'юги.

—Ти в порядку? Виглядаєш пригніченим, ☆ — звично скуйовдив волосся учневі. А погляд на рідкість серйозний.

— Я не Варсфаїль… і тому… — почала Лера слова, які так довго хотілося сказати важко давалися в цей момент, — до того ж я ...

— Конатцу теж не Васфаїль, але «Чорний Яструб», все залежить від бажання Ганс, твого бажання. ☆

— Це ...

— Не бери в голову будь-яку нісенітницю, ☆ — сказав йдучи лейтенант, подавшись у бік форту.

Висока постать зникла з видимості, а Лера тільки встигнула перевести подих, як тут почувся сильний вибух. Зірвавшись з місця, вона практично миттєво опинилася біля центрального входу. Навколо піднімався стовп пилу від зруйнованої будівлі, чути голоси постраждалих. Перед Лерою розвіялася частина диму і вона побачила жінку... ту саму, що сиділа в приймальні директора, яка втратила єдиного сина. Вбита горем матір!

— Віддай мені свою душу! — Крило стирчало зі спини нещасної, воно було схоже на скелет, як у птаха. Кінці кісток почали різко подовжитися, подавшись у бік Лери, ухилення і парирування не завжди вдавалося, занадто швидким виявилося це чудовисько (?). Якщо врахувати рани отримані при тренуванні, то ситуація ставала зовсім патовою! Знову і знову уникаючи небезпечних жал Лера намагалася зачепити хоч трохи цю істоту. Всі спроби терпіли крах. Дихання збилося, пульс віддавав гулкими ударами у скронях, ноги ледве тримали тіло, в очах літали ненависні мошки. А це означало що вона за крок до зомління!

— Швидше Куно! Вилазь вже, — знайомий голос «півнячої голови» змусив обох, що б'ються зупинитися. Неподалік лежав хлопчик, у ньому Лера впізнала молодшого учня Куно Брауна, саме він розповів про викрадення принцеси. Поруч із ним штовхав величезний камінь «півняча голова» лаючись на всі лади, схоже він намагався витягнути малого.

Наступні миті відбувалися на кшталт уповільненої кінозйомки.

Ривок одночасно двох фігур у бік притисненого хлопчика та «півнячої голови».

Яскравий спалах світла.

Історія набуває нового ходу.

Хвиля атакуючого зайфона захищає від крила істоти.

«Я володію зайфоном?!»

Крило жінки відсікає величезна коса.

«БОГ СМЕРТІ?!»

— Тобі не варто знати цього… Хм? То ти повернувся назад. – Сказав чоловік із пов'язками на обличчі.

Еа з подивом дивився на юнака, душа змінила знову свій номер, цього разу все сходилося. Особистість та душа в цьому тілі.

«Тоді хто був у ньому до цього?»