Розділ 2. Підміна
Розплющивши очі, дівчинка розуміє, що якось змінилася обстановка в палаті…
«Невже я знову в комі лежала?»
Озирнувшись навкруги, вона помітила, як лежить на твердій постелі, а ще ліжко двоповерхове. Такого з роду в лікарнях не було! Поряд з усіх боків чути хропіння, багато сопіння, що не свідчило на користь палати. Не може там бути водночас людей з двадцять!
«Невже сусідів підселили?» — Намагалася вгадати Лера, намагаючись роздивитися в повній темряві приміщення. Ідея з включенням світла здавалася дурною, адже тоді вона могла розбудити решту пацієнтів. Немов прочитавши її думки всю кімнату осяяло слабке світло.
— Підйом ледарі! У вас шістдесят секунд!
Пролунало збоку від ліжка настільки несподівано, що Лера буквально вистрибнула з нього. Голос належав одягненому в незвичну форму молодому чоловіку. Довкола відрізали все хропіння, почулося шарудіння одягу, спотикання об меблі та здавлені прокльони. Все ще не розуміючи, Лера дивилася довкола з виразом повного переконання — її таки помістили в дурку. З якого пінгвіна тут засмага опинилась?!
Подивившись на свої руки, вона помітила що тепер вони були куди більші, грубіші, а ще мали деяку засмагу на сонці. Два наступні відкриття змусили ущипнути себе. Невже це сон? Адже вона: По перше — стояла на ногах! Вже півроку минуло як ноги відмовили і пересувалась вона за допомогою лікарняного візка. А по друге вона була насправді ВІН!
«Це не моє тіло!»
Лера не знала чому більше дивуватися, своїм ногам, які ходять чи приналежності до чоловічої статі. Почувши погрозливе покашлювання від стоячого чоловіка у формі, вона вирішила спробувати знайти в собі сили та одягатися. Дивна форма виявилася в шафі поруч із ліжком. Пам'ять послужливо покидала уривки чужих знань, спогадів. Це тіло пам'ятало. Немов читаючи уривки листа, випливали рядки. Жалюгідне життя не бажання жити далі, образа, прихована злість і розпач.
«Чудово і що тепер мені робити?!»
Вийшовши до зали її схопили за плече, яке миттєво озвалося тупим болем. Лера скосила очі на ниючу кінцівку. Все стає цікавіше і цікавіше! Зло думала вона, переводячи погляд на старшого за званням офіцера.
— Ганс чому ти спізнився на шикування? — суворо запитав дядько у формі. Щоб хоч якось відвести підозри, вона чесно збрехала.
— Мені було погано.
— Сер ... — Поправив її офіцер.
— Мені було погано сер! — Виправилася Лера. Не можна забувати етикет, співчутливо підкинула пам'ять.
«Краще, що корисне підкинула ця пам'ять, окрім бажання накласти на себе руки. Хоча зовсім недавно я і сама хотіла померти... » — неприємно скривилася про себе Лера.
— Що за нісенітниця Ганс Лейман! Всі чудово знають, ви здорові, навіть занадто. Скоріше ліниві і не намагаєтесь виконувати навіть елементарні тренування! Як ви збираєтесь складати останній іспит?! — Продовжував гримати вчитель (як виявилося потім). — Ідіть уже на урок! Геть з очей моїх! — зневажливо кинув він, відвернувшись до інших учнів.
Не затримуючись більше ні хвилини, Лера зірвалася з місця поспішивши швидше в аудиторію, на заняття. Тільки куди?
Ледве відшукавши потрібні двері, нарешті відчинила їх, а там… Невдоволене обличчя викладача та єхидні підколки учнів. П'яте почуття говорило про проблеми і не маленькі, чому всі так недоброзичливо дивляться їй у слід?
— Проходьте швидше, плететесь, наче муха в сметані! — роздратовано кидає високий світловолосий викладач.
— Так сер, — машинально відповівши, Лера сіла на вільне місце, чим викликала здивовані косі погляди. Схоже, це було не її місце.
«Ну і нехай! Буде в мене нове місце дислокації!»
Всі усі заняття вона просиділа, дивлячись в одну точку, не звертаючи уваги ні на зауваження вчителя, ні на шепотіння на задніх рядах. Справа в тому, що теми, які розглядалися на лекції, були їй зрозумілі лише частково, а то й зовсім… Лера не розуміла про що йдеться! Сьомий район, Перший район, Зайфон, Велрорен, Церква, Адмірал Оак… дивні слова, які нічого не значили для неї. Єдина позитивна річ, яку вона виділила так це успішність господаря тіла була дуже слабенька і кульгала на обидві ноги, тому її ніхто не питав і не ставив додаткових завдань. Час наближався до кінця обіду.
«Нарешті нудятина минула, — тільки подумала Лера, виходячи з аудиторії, але майже одразу поміняла свою думку: — «Рано зраділа…»
— Куди це ти зібрався Лейман?!
— Невже ти забув про свої обов'язки груші? У мене руки так і свербять «зняти стрес», — промовив високий хлопець із зачіскою як у півня. Це не надавало йому солідності або жахливого вигляду, швидше викликало сміх…
— Я не розумію про що ви, — постаралася якомога спокійніше відповісти Лера.
— Прикидається дурником? Це не допоможе, — посміхнувся ще один з них.
— У мене немає часу…
— У мене немає часу, — перекривив знову «півникова голова», наче шакали зграєю накидаються всі разом на одного, міркувала душа в чужому тілі.
— Слухай ти невдаха, ти забув, як благав про пощаду вчора? Змирись з долею ганчірки!
Чомусь Леру пройняла дика лють. З якого дива вона повинна бути ганчіркою?!
— Не знаю, якою ганчіркою був господар цього тіла, — тихо побормотіла Лера, і вже голосніше додала, — але я не ганчірка. Ідіть, шукайте інших жертв – стерв'ятники!
— Як Ти нас назвав?!
*** Це була жалюгідна бійка***
Вперше в житті Лера побилась з іншими хлопчиками. Вперше з носа йшла кров не через ослаблене тіло хворобою, а через фізичне ушкодження. Все боліло, але... була одна велика різниця. Рани у здорового тіла загояться згодом, а свою гордість людини вона відстояла!
Сидячи у виправному ізоляторі перев'язана бинтами Лера зрозуміла, що почувається зовсім не засмученою з приводу бійки. Мама завжди говорила битися погано, але бути безвільною грушою для побиття це ще гірше! Вона ще їм покаже! Вони ще пошкодують усі!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!