Закляття сьомого моря

Моя істерика вартових щонайменше здивувала. Коли ж вони переконалися, що вона щира, — то й зовсім ввела в ступор. Здогадуючись, що щось очевидно не так, чоловіки розгублено підняли мене з дна і кудись повели. Зрештою, я опинилася в темній тюремній камері, де мене посадили на жорсткий вапняковий стілець і залишили саму. Тоді в мене вперше з’явилася нагода зіщулитися та, глибоко втягуючи шийними зябрами воду, порахувати до десяти.

Дідько, та що ж це таке коїться? Може, сон? Чи марево — скажімо, галюцинації після сонячного удару? Певно, ця відпустка до Португалії справді була не найкращою ідеєю, але після прильоту в сусідньому дворі нерви остаточно дали дуба. Тож я розбила свою віртуальну скарбничку в банківському застосунку, забронювала готель і взяла квитки. Ненадовго, всього на тиждень. Просто щоб хоч трохи побути в просторі без повітряних тривог і регулярного дзижчання «мопедів» за вікном. Уже перетинаючи кордон у вагоні «Укрзалізниці», подумала про те, що вперше їду кудись без батьків, які все життя тримали мене в полі свого зору. Тому, коли з потягу написала їм, щоб не чекали до вечері, бо я поїхала у відпустку, — обох очікувано накрило панікою. І я, безумовно, гризла себе за те, що вирішила поїхати. А ще більше боялася, що вони мали рацію, і у свої двадцять три я справді не впораюся та втраплю в халепу під час поїздки на інший кінець Європи.

Що ж, здається, це було слушно, бо ситуація, в якій я тепер опинилася, мало нагадувала ту, про яку можна сказати, що все під контролем. Останнє, що вдавалося згадати — це як я сиділа на березі та, тягнучись до води, пестила океан своєю долонею… Раптом щось немов ухопило мене за руку, а наступної миті власне обличчя хижо посміхнулося мені крізь поверхню води, під якою я опинилася. І чим далі, тим стрімкіше щось тягнуло моє тіло в темні морські глибини, аж поки я не зомліла.

Якщо подумати, це справді збіса схоже на сонячний удар. Але коли так, то скільки мені чекати, поки це мине і я оклигаю? Або ж, якщо вже в мене передсмертні галюцинації, бо я непритомна впала у воду і жоден рятувальник цього не помітив — як багато часу мине, перш ніж я помру і все зникне?

Гадки не маю, скільки хвилин або навіть годин минуло, перш ніж за мною прийшли і кудись потягли. На той час я, на жаль, анітрохи не отямилася. Навіть навпаки — напевно, тільки більше злякалася та заплуталася. І ось тепер, коли була повністю впевнена, що страшніше бути вже не може, мене вивели в розкішний коридор, освітлений десятками дивних рибок, що плавали в кліточках — схожих на ту, що вже раніше помітила в будинку, але тільки якихось... більш породистих, я б сказала. У тьмяному світлі, що линуло від цих «живих ліхтариків», чудесні коридори виблискували і переливалися чарівним калейдоскопом. Коли ж я вдивлялася в дрібні деталі — на кшталт мушель, коралів або блискучих камінців — то від зачудування навіть забувала про свій страх.

Проте тривали ці миті недовго. І остання така настала, коли переді мною відчинилися двері величезної зали, в центрі якої на престолі з коралів і мушель сидів величний чоловік із довгим світлим волоссям, заплетеним у товсту косу. Його голову вінчала масивна корона з мушель, коралів, коштовних каменів і яскравих живих рибок, які плавали між ними.

І ось, коли ця сама мить захоплення минула, я знову злякано заплакала. Тим, що така недолуга плакса, я, звичайно, анітрохи не пишалася! Але зробити із цим теж нічого не могла.

— Зайло, припини! — гаркнув чоловік. Від його голосу я ще більше злякалася і тільки сильніше розревілася, розтираючи очі кулаками. — Нагадую тобі, що ти стоїш перед Октарієм Маринором Другим, а не базікаєш зі своїми друзяками!

— Ваша величносте, з нею щось не так, — здивовано промовив одягнений в темно-зелену мантію молодий чоловік із зібраним у хвіст сріблястим волоссям до плечей. Невпевнено підпливши, він пильно розглядав мене зацікавленими сірими очима, тоді як я тільки більше лякалася. Ну чому все це відбувається саме зі мною?

— Мені начхати, що з нею, — суворо випалив король. — Я хочу знати, що ця морська зміюка задумала та де пропадала останні дні.

— І все ж, мене вона насторожує, — задумався молодик у мантії. — Ви ж пам’ятаєте Зайлу Лірену: найнебезпечнішу, найсильнішу відьму Семи Морів, проти якої єдиний порятунок — це розроблені мною амулети, що частково блокують її чари. Але якщо вірити словам вартових, їм навіть не довелося захищатися цими амулетами! Вона взагалі не намагалася атакувати. Ба більше, тільки й робила, що незграбно борсалася і злякано металася, немов перелякана рибинка. З нею точно щось трапилося.

— От нехай вона сама нам це і розповість, — прогарчав король, пропалюючи мене поглядом. — Зайло, пояснюй, нарешті, що...

— Ніяка я не Зайла! Я Іра! — відчайдушно прокричала я, викликавши хвилину всеохопного розгубленого мовчання.

Гадаю, не варто зайвий раз пояснювати, що мені ніхто не повірив. Але молодик у темно-зеленій мантії, який виявився першим придворним чародієм, таки зміг їх переконати! Дослідивши мене якимись своїми методами, він офіційно повідомив королю, що я й направду не ця їхня Зайла.

— Що це взагалі має означати? — випалив Октарій Другий.

— Не знаю, ваша величносте, — знизав плечима чародій. — Якісь залишки сили Зайли дійсно досі наявні в цьому тілі, але зараз всередині вже зовсім інша свідомість. І якщо я все правильно зрозумів, належить ця свідомість людині з поверхні.

— Як таке могло статися? — напружено промовив король.

— А я звідки знаю? — пролунав у відповідь мій схлип. — Я просто приїхала до курортного містечка і відпочивала на березі моря. Потім у воді з’явилася якась тінь, вона швидко виринула і схопила мене. Після цього пам’ятаю тільки, як провалювалася все глибше й дивилася на саму себе з-під води. Прокинулася вже в тому будиночку, і мене майже відразу схопили ваші вартові. Чому я взагалі досі тут? Я хочу назад, додому! Краще вже шлюхеди та сидіння в калідорі по пів ночі, аніж оце от усе!

— Хто-небудь, заспокойте це рюмсало, — поблажливо, хоч і досі роздратовано, кинув король.

— Кепські справи, — пробурмотів чародій. — Схоже, Зайла зуміла якось помінятися з нею тілами, ще й забравши із собою майже всю чарівну силу та не залишивши для цієї дівчинки жодних своїх спогадів. Навіть не уявляю, навіщо вона все це провернула, але мене таке дуже і дуже лякає... Ну ж бо, тихіше, — втомлено зітхнув чоловік, і, мабуть, таки розчулившись, обійняв мене за плечі.

Остаточно поплавившись, я заховала носа в зелену мантію і схопилася обома руками за чародія, немов маленька перелякана дитина — за великого та сильного старшого братика, який дасть цукерку та від хуліганів у дворі захистить. І коли чарівник дбайливо притиснув мене до себе, я й справді відчула полегшення та трохи заспокоїлася.

— А ще я навіть не уявляю, що робити з нею, — додав він, утішаючи й погладжуючи моє волосся. — Нехай Зайла й залишила це тіло, ми не знаємо, що і як вона робитиме, та й чи збирається взагалі колись у нього повернутися. Звісно, найкраще було б знищити це тіло, щоб убезпечити себе від такого повороту... — почав було чоловік, але щойно я злякано скрикнула — сильніше стиснув мене в обіймах і додав: — Але, врешті-решт, і ця дівчинка ні в чому не винна. А ми ж не варвари.

— Тоді, гадаю, найкраще буде поспостерігати за нею, — задумався король. — Мій син зуміє впоратися із Зайлою, якщо вона раптом захоче повернутися у своє тіло.

— Тобто ви пропонуєте передоручити її принцові? — уточнив чародій.

— Так. Нехай він спочатку трохи адаптує цю бідолаху, а далі постійно стежить за нею, щоб у разі чого вжити заходів.

— Тоді піду надішлю послання його високости, — кивнув чоловік у легких бурих одежах, якого я запам’ятала як головного королівського радника.

Не гаючи часу, він вийшов із зали, ступаючи кожен крок із разючою легкістю, якої я тут, під водою, досі ніяк не могла зрозуміти. Кожен мій власний рух, кожна спроба зробити крок нагадувала щось на кшталт епілептичних конвульсій.

— Заспокойся вже, — зітхнув чарівник, відвівши мене в дальній кінець зали та посадивши на щось схоже на м’який диванчик, який чомусь здався мені на дотик живою істотою. — Ось побачиш, все буде нормально.

Та яке там нормально! Якимось чином я опинилася на темному дні океану, далеко від рідних і друзів, зовсім одна, ще й у королівстві якихось незрозумілих рибо-людей. І немов останній цвях у труну, ніхто з них гадки не має, як мені повернутися! Та й, здається, не надто цим переймається.

Звичайно, якби на моєму місці було якесь типове знуджене дівча, що перечитало дешевого ромфентезі, то воно такій «пригоді» тільки пораділо б! Диви, на морське дно потрапила, у казковому королівстві опинилася, король особисто про неї піклується, ще й принца місцевого няньчитися приставляють. Для цілого натовпу таких дівчат я зараз, напевно, мала вигляд останньої недоумкуватої примхливої істерички, якої вони аж ніяк не могли (та й не хотіли) розуміти. А всі мої сльози геть не викликали б у них нічого, крім роздратування та презирства до такої дурепи, що не розуміє, яке їй щастя випало замість слухати ППО за вікном старенької квартири посеред Борщагівки.

Ось тільки мені було до чого повертатися! Нехай я зовсім не мажорна дівчинка з сімейки мільйонерів, але мені подобалося моє затишне життя, я любила своїх рідних і друзів, раділа всьому, що мала в цьому світі. Тому тепер, утративши це, відчувала болісну порожнечу та прагнула лише повернути все так, як було раніше.

Мені дуже хотілося вивалити всі ці емоції чарівникові, який, здається, щиро намагався мене заспокоїти. Але єдиним звуком, який я здатна була видавати, досі залишалися відчайдушні схлипи. Я просто... хочу додому.