Закляття сьомого моря

— Гадаю, от зараз уже точно досить, — зніяковіла я, виходячи з примірочної в летючому платті кольору морської хвилі, під яким у розрізі виднілися зручні штанці до колін.

— Ну гаразд, беремо ще ось це, і все, — погодився принц.

— Трясця, просто зрозумій, якось незручно, що мені оплачують новий гардероб, і все таке. Краще я влаштуюся на роботу і сама куплю все необхідне.

— Тільки не забувай, що із цим у тебе поки будуть проблеми, — зітхнув Брайн і підійшов до мене роздивитися сукню. — Сама ж бачиш, місцеві наразі не дуже до тебе прихильні. Тож сумніваюся, що тебе візьмуть кудись працювати, поки все це не владнається. Але серйозно, не переймайся з цього приводу. Зрештою, ти у всій цій ситуації жертва, тож твоє утримання — це обов’язок, який на цьому етапі взяла на себе королівська скарбниця.

— Однаково мені неприємно бути нахлібницею, — буркнула я, відводячи погляд. — Тому прошу: хоча б без надлишку. Того, що ми вже сьогодні купили, аж задосить.

— Гаразд, із повсякденним одягом закінчили, — погодився Брайн. — А тепер зайдемо до найближчого ательє, що шиє для двору, і замовимо тобі парадні костюми. Мілера мала рацію, вони тобі справді знадобляться.

Я застогнала й вийшла з магазину в новій сукні, яку щойно міряла. Принц розплатився на касі з грошей, виділених скарбницею, і розпорядився відправити всі куплені речі до палацу кур’єром, тож ми спокійно рушили далі без масивного тюка.

І все ж, хоча весь цей новий одяг справді був дуже красивим попри всю простоту, мені було вкрай ніяково його приймати. А найбільший сором я відчувала через те, що платив саме Брайн. Нехай це й були не його особисті гроші, а виділені скарбником кошти для виконання завдання. Головна причина неприємного відчуття залишалася: за мене розплачувався сторонній чоловік. Як правило, подібне в середньостатистичному чоловічому світогляді до чогось зобов’язувало, і потім від тебе завжди могли зажадати чогось натомість. А я однозначно не вважала, що це ОК і правильно — приймати від чоловіків дорогі речі та оплату чеків у ресторанах, за які потім розплачуватися собою. Якщо ж зважати, що я зараз жила в апартаментах принца, буквально спала за кілька метрів від нього...

Усе це було для мене занадто. А перспектива придбання святкового гардероба й поготів звучала для мене, немов контракт на роботу в ескорті.

Коли ми нарешті перепливли поріг обраного Брайном ательє, до всього набору моїх емоцій додалися ще дві. Перша — це те саме відчуття, яке буває в бідної дівчинки зі злиденних районів, яка випадково зайшла в дорогу кондитерську. Друга — щирий захват, коли я побачила деяке вбрання, вивішене для демонстрації.

— Що, подобається? — поцікавився Брайн, дивлячись на те, як я пильно розглядала розкішну сукню, декоровану вишивкою і плетінням з бісеру. Власне, останнє я і вивчала.

— Ще питаєш? Ти це плетіння бачив? Цікаво, яка ж тут схема? — я задумалася, не спроможна відірватися від вигадливих елементів.

— Полюбляєш таке?

— Я обожнюю всіляке рукоділля, а плести з бісеру — то взагалі любов любовна. Поки не потрапила сюди — навіть продавала свої авторські прикраси.

Ба більше, — мала в інсті крамничку, з якою врешті зареєструвала ФОП та звільнилася з поліграфічної фірми батькового друга. Куди мене, за його ж проханням, після випуску з універу посадили дизайнеркою в безпечній коморі, де маленьку недолугу Іру ніхто не бачив, не чув і не міг образити. Спершу батьки, звісно, були проти мого звільнення, але коли побачили звіти до податкової та зрозуміли, що заробляю я не менше, ніж у тій коморі — змирилися з цим вибором. Тому що лише коли я працюю вдома, вони можуть гарантувати мені максимальну безпеку. Туди, звісно, все ще міг прилетіти уламок ракети, але принаймні «ніхто на роботі не образить Ірочку, не здатну за себе постояти». Як не могла за себе постояти ще в дитячому садочку, а тим паче — в школі. Та й загалом у всьому світі, повному лихих людей, що можуть мене скривдити просто тому, що я є.

Друзі, яких я знайшла, всупереч усім моїм комплексам, весь час казали, що я дуже крута з цією крамничкою. І навіть батьки повторювали, що пишаються моїм творчим заробітком. Та попри їхні слова, попри цифри доходів у моїх податкових деклараціях, я почувалася незручно, незатишно через цю похвалу. Мені… не знаю… неначе весь час здавалося, що я просто не заслуговую на те, щоб мене хвалили, адже не роблю нічого аж надто особливого. Просто майструю прикраси, плету з бісеру — багато хто з бісеру та різних дрібничок робить прикраси. Це ж не якесь високе мистецтво чи щось таке. Як за таке можна хвалити, це й таку розмазню, як я?

— Слухай, а сплетеш якусь дрібничку для мене, якщо матимеш час і натхнення? Із мене буде щось рівноцінне, — Брайн своїм безпосереднім тоном витягнув мене з трансу.

— Та звісно, — погодилася я, намагаючись відмахнутися від болісних спогадів. — Як буде час — розкажеш, що тобі подобається, чого хочеш, і я тобі це зроблю.

— До речі, я ось подумав... — ніяково засміявся принц, почухавши потилицю. — Ти ж сама так нічого й не розповіла про себе.

— І то так, — зітхнула я, нарешті відійшовши від сукні. — Щоправда, не знаю навіть, що розповісти...

— Ну, для початку — чим ти займалася, окрім майстрування прикрас?

— Насправді нічим особливим, — я знов знітилася, ховаючи погляд. — Як усі — родилася-хрестилася, закінчила школу, вивчилася на художницю. Люблю аніме і серіальчики, а ще читати, особливо фантастику та фентезі. Між «Гаррі Поттером» і «Володарем перснів» не обираю, бо і те і те краш на все життя. Трохи намагалася сама оповідки писати, але такий треш виходив, що так і залишила все в теці на своєму компі. Лише один фанфік виставила в інтернет, найкращий… і його майже не читали, а хто читав — обісрали по повній. Ще в мене є молодша сестра, з якою міцно дружимо, щойно вона народилася... Та байдуже, усе це вже неважливо, — відмахнулася я.

— Вибач, якось не подумав, що ти іще не готова до розмов про особисте, — делікатно промовив Брайн, дозволяючи мені й далі розглядати власні черевики.

— Та ні, не переймайся, до тебе жодних претензій. Просто… ну, ти розумієш…

Але перш ніж я встигла остаточно зганьбитися своїм незв’язним бурмотінням, до нас вийшла елегантна зріла жінка.

— Ох, вибачте, ваша високосте, сьогодні день просто шалений, ми так закрутилися, що навіть не помітили, як ви увійшли, — промовила вона, присівши перед Брайном у витонченому реверансі. І, здається, геть ігноруючи мою присутність. Якщо, звичайно, не брати до уваги косого погляду, який їй майже вдалося приховати.

— Нічого страшного, пані Матеє, — запевнив Брайн. — Для вас особливе доручення. Ви вже, напевно, чули про те, що сталося з Іриною?

— Так, читала вчора в газетах, — стримано відповіла жінка.

— Отже, для неї треба пошити кілька гарних нарядів для урочистих заходів. Упораєтеся?

— Звісно, зараз зніму з неї мірки, — погодилася Матея, хоча й без особливого ентузіазму. — До речі, ваш костюм для церемонії майже готовий, зараз майстри займаються вишивкою. Чи не хочете приміряти?

— Ні-ні, дякую. Вже потім, коли ви закінчите, — чемно відмовився принц, схоже, не надто прагнучи зайвий раз одягатися в якісь епічні шати.

— На все ваша воля, — розчаровано знизала плечима жінка і без зайвих слів дістала з кишені сантиметрову стрічку та записник, куди почала швидко занотовувати зняті з мене мірки. — Які будуть побажання щодо вбрання?

— Повністю покладаємося на ваш смак, — усміхнувся принц, щойно Матея закінчила з мірками. — Єдине, чого я хочу, це щоб костюми вийшли гарними і пасували Ірині.

— Це навіть не обговорюється, ми професіонали й виконуємо всі замовлення якнайкраще. Незалежно від обставин, — додала жінка, вельми двозначно на мене подивившись.

— У такому разі з нетерпінням чекатиму результатів. Не розчаруйте, — жартома кивнув принц і вивів мене за руку з ательє.

— А більше тут ніде немає якихось порожніх будиночків відлюдьків, де я змогла б оселитися подалі від інших? — сумно промовила я, коли ми попрямували в бік палацу.

— Не переймайся, з часом люди звикнуть і все налагодиться, — спробував підбадьорити Брайн і чи то за інерцією, чи, може, навмисне, поклав руку мені на плече.

Від такого жесту мене немов пронизало холодом. Здригнувшись, я навіть не знала, що відчуваю: бажання цієї ж секунди вирватися і втекти, чи навпаки — сильніше пригорнутися до нього? Але другого робити однозначно не варто.

Мабуть, Брайн відчув, як я напружилася, а можливо, просто вирішив, що достатньо мене підтримав. Але принц майже відразу прибрав свою руку. А за хвилину вже весело теревенив із дітьми, які гралися неподалік і випадково влучили йому в ногу м’ячем.

На кілька хвилин я так і зависла, спостерігаючи за тим, як Брайн базікає з дітлахами, а потім подумки дала собі потиличник, головною метою якого було вибити з голови зайві дурниці. Адже це очевидно! Та що там, усе було очевидно із самого початку, з найпершого погляду: в Брайна немає до мене якогось особливого ставлення або симпатії, що виходить за його звичайні рамки. Він просто добрий та відкритий з усіма. Тому мені не варто думати, ніби з першого погляду цей хлопець перейнявся до мене якоюсь особливою дружбою, через яку так щиро прагне мені допомогти.

Напевно, я не зрозуміла цього відразу, бо сама завжди була хоч і доброзичливою, але дуже сором’язливою. Зокрема, тому друзів знайшла мало, хоча з тими небагатьма, хто моїми друзями все ж ставав, дружила дуже міцно.

Заспокоївши себе такими думками, я чомусь остаточно знітилася й решту шляху до палацу ми йшли мовчки.