Закляття сьомого моря

За деякий час мені все ж удалося трохи взяти себе в руки та перестати, нарешті, ганебно розмазувати шмарклі в солоній водичці. Та на більші звершення мене поки що не вистачило. Мені й досі було страшно, і я навіть уявити не могла, як краще діяти в цій ситуації. Змиритися та буквально плисти за течією, приставши на пропозицію морського короля і придворного чародія? Просто тихенько сидіти собі та сподіватися, що так мине решта мого життя й не виникне ніякого форс-мажору, що його обірве. І тоді, в кращому разі, я назавжди залишуся тут, більше ніколи не побачу свою родину, а життя закінчу, судячи з усього, на самоті, під постійним наглядом. Від усвідомлення подібних «райдужних» перспектив мені знову захотілося розплакатися, але я таки зуміла стриматися.

Коли в очах морського короля моя доля певною мірою була визначена, мене вивели з тронної зали надвір і посадили поруч із чарівником на кораловій лаві, застеленій чимось м’яким.

Що цікаво... розглядаючи перехожих, я звернула увагу на незвичайне вбрання місцевих. Особливо на невагомі жіночі сукні, які красиво розпливалися. Схоже, всі тканини тут були зроблені з якогось дивного матеріалу. Він прекрасно почувався у воді, здається, ще й тривалий час не псувався, водночас маючи дуже красивий вигляд, постійно мерехтів міріадами дивовижних відтінків у тьмяному світлі, яке випромінювали глибоководні рибинки та молюски. Цікаво, що ж це могло бути? Якийсь особливий вид водоростей, що певним чином оброблялися й використовувалися як основа для пряжі?

Несподівано мої роздуми перервала дівчина, що проходила неподалік, оточена косяком пістрявих кокеток. Не сказала б, що її неземна краса викликала захват, скоріше такий ефект створювали розкішне вбрання і найтоншої роботи прикраси, які працювали на образ казкової принцеси. І все ж, панночка була гарненькою: струнка, з довгими світло-рожевими косами, великими пурпуровими очима та миловидним личком.

Дівчина, а разом з нею і подруги, що її оточували (принаймні саме її подругами вони мені здавалися), пройшли повз мене неспішно, кидаючи косі, навіть злісні погляди. Перлина ж компанії то й поготів подивилася на мене, м’яко кажучи, з граничним несхваленням, навіть, можна сказати, побоюванням. Але щойно вона пройшла повз, як дівчата навколо негайно почали щось їй підступно щебетати, від чого її настрій трохи покращився.

— Схоже, чутки вже поповзли палацом, — сумно зітхнув чародій, співчутливо поплескавши мене по плечу.

— Місцеві пліткарки?

— Можна й так сказати, — знизав плечима чоловік. — Це леді Мілера Атланіс, дуже шляхетна особа, яка була обрана королем нареченою для принца Брайна. Кілька тижнів тому вона прибула до двору, щоб вони з принцом знайшли спільну мову та пройшли низку передвесільних обрядів. Традиції зобов’язують майбутню дружину кронпринца заздалегідь влитися в придворне життя.

— І їй не подобається те розпорядження, яке дав король щодо мене та принца?

— Схоже на те. Хай там як, у попередньої власниці тіла, в якому ти зараз перебуваєш, далеко не найкраща репутація: моторошна морська відьма, та ще й розпусна вертихвістка...

— Вибачте, шо?!

— Ну так. Якщо вірити чуткам, у Зайли було чимало залицяльників і різних сумнівних зв’язків...

— Та за що ж мені все це? — знову не стримавшись, схлипнула я.

— А хто ж його знає, — співчутливо промовив чародій, втішно погладжуючи мої тремтячі плечі.

От же ж срака нероздушена! Щойно я дізналася щось нове про це місце, як знову зажурилася. Цікаво, скільки ще разів таке відбуватиметься зі мною, надто перший час?

Аж раптом мої журливі роздуми перервав різкий звук, із яким морську воду із силою розрізали довгі щупальця величезного білого кальмара, що мчав прямо на нас! Можливо, після всього, що сталося зі мною сьогодні, ці слова прозвучать надто дивно, і навіть наївно. Але від такого видовища я до смерти перелякалася і заверещала, немов кацапка на кримському пляжі, біля якої щось чомусь несподівано вибухнуло!

— Тихіше-тихіше! — стрепенувся чарівник, суворо дивлячись на кальмара, який опустився на дно за кілька метрів від нас. — Брайне, невже хоч зараз не можна було без цієї показухи?

— Вічно ти бурчиш, Клайку, — закотив очі світловолосий парубок, що зіскочив із сідла на спині кальмара.

— Бурчу, бо ж через тебе ось дівчинка злякалася, — ще суворіше вимовив чоловік, погладжуючи плечі «дівчинки», яка й досі істерично верещала. — Тебе ж мали ввести в курс справи та детально все описати в листі?

— Так-так, було таке, — погодився той, підійшовши ближче. — Просто якось не спало на думку, що Малий може її налякати.

— Справді, хто ж міг подумати, що бойовий кракен, побачивши якого, навіть бувалі вояки у воду серуть, злякає дівчину із суходолу, яка іще навіть не відійшла від шоку!

— Але ж Малий зовсім ручний, — промовив принц з невинним виглядом, погладжуючи слизьке місце, яке умовно можна було назвати лобом кальмара.

— Брайне!

— Гаразд-гаразд, визнаю, мій косяк, — незграбно всміхнувся він, почухавши потилицю. — То, Клайку... а коли вона перестане кричати, га?

— Це ти в неї самої краще запитай, — напружено прошипів чарівник.

Навіть у моєму теперішньому стані я зрозуміла, що той дуже розгубився. Кілька секунд він так і стояв, спантеличено витріщаючись на мене... а потім зненацька нахилився, узяв мене за руку, потиснув її і невимушено сказав:

— Привіт, я Брайн Маринор! Будьмо знайомі!

Від несподіванки я замовкла і завмерла. Мій рот, що мить тому злякано верещав, так і залишився по-дурному відкритим, але з нього більше не виривалося жодного звуку. Все, що я робила, це дивилася на просто одягненого, невимушеного хлопця з яскравими зеленими очима, акуратно підстриженим світлим волоссям, яке розпливалося у воді, та м’якими рисами красивого обличчя. Хлопця, що абсолютно щиро мені всміхався, легко, приязно та ніжно тримаючи мене за руку.