Забута у пеклі ІІ

Та Ештон дарма переживав, що у нього щось не вийде. Щойно Ештон відкрив очі, потягнувся і вишкрібся з-під ларів, він побачив Картера, ще сплячого, і його перемкнуло. Ештон повільно видихнув. Не розбудити Картера і не укласти з ним договір просто зараз — було складно. Ештон тяжко видихнув і пішов в душ. Спробував — не вийшло. Ештон просто не міг... змусити себе відійти від Картера. Ештон уже знав, як обдурити себе — пообіцяти, що він заключить цей договір пізніше. Але... Ештон тяжко ковтнув і сів на ліжко, скраєчку. Невідривно дивлячись на Картера, Ештон чекав, поки той прокинеться. Це, може, уже ні в які рамки вже не влазило. Але спробуй розкажи це... чомусь там у душі. Ештон сидів, намагаючись домовитись з собою. Та час поки Картер спав, Ештон використав з користю — зійшовся на тому, що якщо Картер захоче перенести, Ештон ще почекає.

І, ось, нарешті, прокинувся. Картер відкрив очі, потер їх, потягнувся, позіхнув. І здригнувся від несподіванки, наткнувшись на невідривний погляд Ештона. Сон з нього, як рукою зняло. Кат шоковано завмер.

— Клятву пам’ятаєш? — спитав тільки Ештон.

— Та-ак... — Картер сів, спробувавши в’їхати у те, що робиться.

Ештон плавно піднявся, намагаючись не налякати Картера, і підійшов ближче — простягнув йому руку, як для рукостискання:

— Готовий? — запитав Ештон, з усіх сил стримуючи свої пориви. Намагаючись поводитись адекватно, аби не відлякати Картера, хоча, мабуть, про це можна забути зараз.

— Готовий, — Картер простягнув руку, очевидно в'їхавши таки у те, що відбувається, Ештону і від цього рукостискання на душі полегшало знатно, що його не відштовхнули, що не потрібно більше стримуватись, що все гаразд.

Ештон потягнув Картера з ліжка на середину кімнати. Той виплутався з ковдри і пішов за Ештоном.

Ештон відпустив себе. І Енергія знайомо закрутилася вихрами навколо, а ХієдХайн стала внутрішнім бар’єром, аби не випустити жодну умову. Картер відвів очі — подивитися навкруги.

Ештон терпляче почекав, поки Картер поверне зоровий контакт.

— Зараз заключимо договір. Ти станеш моїм князем, наставником для мого народу, моєю сім’єю — членом моєї зграї. А я твоїм вожаком і Повелителем. І шляху назад не буде, — Ештон тримав Картера за руку, дивився йому в очі і чекав відповіді, слухав його хвилі і прагнув переконатися остаточно, що Картер... Йде на цей крок з повним усвідомленням. Що він... Не спасує, що вірить у те, що робить. І в Ештона вірить. І Ештон сподівався, що Картер ніколи не розчарується і не пошкодує про цей свій переломний крок.

— Так, Ештон, — усміхнувся Картер. Віл чомусь радів, дурило. — Давай уже, — сказав той рішуче і ступив до нього малесенький крок. І це виглядало, ніби стрибок у прірву, але без страху. З впевненістю, що там внизу — його зловлять, і що це буде Ештон. Картер довіряв йому. І ця довіра була справжня, народжена на війні, загартована вогнем, роками і мирним часом. І Ештон побачив, що очікував. Добре.

— Клятва, Вілліам.

***

А от і відпусточка не за горами. Шона з Архітектором позавершували кілька проєктів — Ештон був задоволеним. Всі в Шазарії вже були проінформовані про відпустку Ештона — готувалися. Оскільки тепер уже два повелителі будуть відсутні, Шазарія ввійде в режим оборони. Ештон перевірив бар’єри, створені алубі. Окрім того, що вони були грандіозними, живилися від жителів Шазарії, та мали такі ж кокони, як в амулетах, а механізми були настільки складними, що самі вирішували — коли і як захищати Шазарію. Ештон виявив дещо, що його насторожило. Бар’єри повністю захищають острів, занурюються вглиб вод навколо, і ще на деяку глибину під землю. А далі, вглибині — бар’єрів немає. Це і логічно — звідки чекати нападу? З-під землі? Але Ештон насторожився — а раптом? От землерийками якимись новий вид виявиться. І що? Ештону це зовсім не сподобалося. Науковий Центр, що правда, мав бар’єри. От же... Ештон щось занепокоївся з цього приводу. Треба буде подумати про це, коли приїде з відпустки... Так і знав, що варто тут все перевірити.

Ештон планував поїхати, щойно закінчить з Картером — залишилось доруйнувати його старий договір, та переконатися, що субстанція стосунків перетекла куди слід — хоча Ештон не переживав. Щойно з’явився новий договір — субстанція одразу потягнулася туди, адже в старому договорі вже місця не вистачало. Тепер йому не потрібна була допомога хлопців — болю у зв’язках, що лишилися не було, тож Ештон справлявся сам. Виставляв бар’єр у вітальні, й медитував над Картером, поки той нахабно дрихнув на дивані. Та Ештон радів з цього приводу — значить йому комфортно, не боляче і не страшно, і взагалі все гаразд — інакше як людина може заснути? Ештон вирішив зекономити час зграї, і не кликав нікого, аби стерегли — вирішив, що бар’єру достатньо. Хоча енергії Рікона було дуже шкода — тепер йому і не світить вона найближчим часом — все акумульовується в його князівський договір. Хіба що з часом буде знову діставатися — коли в акумуляторі місця не буде. Але коли це буде? Рікон пропонував переробити печать, аби всі лари зі зграї могли скидати туди залишки енергії при адаптації, але Ештон відмовився — не захотів змішувати енергію Рікона ще з кимось. Він добре пам’ятав, що йому одного разу стало в пригоді те, що це була саме енергія Рікона. Натомість дав добро на встановлення аналогічної печаті на іншій руці для решти зграї. Рікон ледь не луснув з гордості. Печать зробив для Ештона. Куди досконалішу і круту. З функціоналом всяким. Тоді Ештону стрельнула думка і він дав Рікону завдання — повстановлювати печаті всій зграї. Різні, аби підібрав для кожного свої плюшки. Рікон знову ледь не луснув від гордості, що розпирала його зсередини — став працювати над проєктом. Шоні печать теж виправив з превеликим щастям — тепер їй енергію буде скидати Акелар. Той був не проти.

Ештон ловив кожну вільну мить для медитацій з Картером. Правда, довелося наловчитись з будильником і навчити Картера виводити Ештона з медитацій — щоб не пропускати... все загалом. Щоб весь графік не перекакувати.

От і зараз вони готувалися. Ще трішечки лишилося, і можна їхати у відпустку. Може тиждень ще... Картер вже напівголий влігся на диван, виставляв собі будильник у Ключі, готуючись дрихнути, Ештон бачив, як у нього характерно змінився біоритм — вже налаштувався до сну. Ештон усміхнувся на це й притягнув з кухні стілець. Сів. І вже хотів виставляти бар’єр, як у вітальню мовчки зайшла Шона. Її настрій сходу насторожив Ештона. На себе не схожа.

Вона тихо підійшла ближче.

— Шона? Привіт. Щось сталося? — запитав Ештон, уважно поглянувши на неї.

Шона не відповіла. Просто простягнула Ештону якийсь трохи зім’ятий аркуш. Мовчки, ще й очі опустила. Ештон нахмурився, відірвав від неї погляд, аби поглянути що вона йому принесла. Картина була... Темна. Не схожа на те, що зазвичай пише Шона. Абстракція якась, що ніби затягує в центр. Ніби чорна діра, тільки складається з якихось уривків... З гострих кутів... І написана тільки по центру, ніби Шона дуже поспішала і не домалювала фон. Ештон торкнувся до картини, аби зрозуміти посил і аж задихнувся — біль, страх, приниження, бажання помсти, бажання припинити все, ненависть, злоба, непрощення.

— Шона? Що це таке? Шона! Шона! — Ештон зірвався і кинувся до неї та так і застиг з долонею біля її обличчя. Ештон не знав як краще: не чіпати її, чи обійняти, аби закрити від усього світу. Серце билося, як скажене. Хто це зробив з нею? Розірве покидька на шмаття!!! Хто посмів зачепити його дівчинку? Хто посмів їй нашкодити? Що сталося? Що з нею сталося?

Раптом Ештон згадав, що вони не самі, він різко обернувся і прокричав:

— Картер, зайди пізніше!

Картер й без того завмер, побачивши, що щось не ладне робиться, а почувши це просто зірвався і вийшов — пояснень не треба.

Щойно Ештон побачив, що Картер ворухнувся, аби встати з дивану — знову сфокусував всю свою увагу на Шоні, нахиляючись до її обличчя, так і тримав руку біля неї... Серце розривалося. До чорта! Він згріб її в охапку і став обіймати. Господи, що сталося?

— Скажи мені що сталося? Що трапилось? — Ештон сів з нею разом на стільчик, посадивши собі на коліно.

А Шона... не пручалася. Шона! Його дівчинка! Біль за неї прострілив йому серце і віддавав кудись в плече, Ештон метався у своїх думках від того, щоб прикінчити виродка своїми руками, бажанням захистити і відгородити її від всього взагалі, і скаженим болем за його Шону. Він її гладив і притискав до себе:

— Що трапилось, маленька моя?

— Це Кір, — зронила вона. У Ештона всередині щось завмерло. Він не міг повірити, що Кір зробив це, що б воно не було, — його емоції. Він... Інколи відпускає себе в себе в кімнаті. У нас кімнати поруч. От і... показав мені випадково.

— О, Господи! Шона, до інфаркту мене доведеш в безсмертному тілі, — Ештон з полегшенням видихнув, мабуть, у нього дійсно якийсь мікроінфаркт — серце тягне. Ну, і хрін з ним — зрегенерує... Ештон обняв Шону уже не церемонячись, без страху за неї і пригорнув з полегшенням, що з нею все гаразд — просто вже для себе обіймав. Яка ж вона мініатюрна. А потім відпустив, відкинувшись на спинку стільчика і зустрівся з нею поглядом.

— Ви переживаєте за нього менше аніж за мене? — якось болісно усміхнулась вона. Шона була бліда. Якщо альбіноси взагалі можуть блідніти... Словом, хворобливо трохи усміхалася.

— Ні, Шона. Ні. Я за нього теж переживаю, — все ж потер груди, там де має бути серце. Так злякався, що ще й досі не відпускає: — Просто він сильний і впорається.

— Думаєте, я не така сильна? — дивилася вона трохи докірливо. Але без своєї звичної бравади Шона виглядала надто вразливою.

— Ні, думаю, що ти дуже сильна дівчинка. Але не хочу перевіряти наскільки.

Він усміхнувся їй, спробував пояснити:

— Я хочу аби ти була щаслива, і ось таке, — вказав він поглядом на картину, що покоїлась на дивані, — Не для тебе. Ти повинна бути в безпеці, щаслива і задоволена, раз я несу за тебе відповідальність.

Ештон погладив її по білому, наче сніг, волоссю:

— А Кір — сильний хлопець. Він пережив дуже багато перед тим, як потрапити сюди. І я знав про це. Кір має причини відчувати подібне.

— Ви допоможете йому? — запитала вона.

— Так, Шона. Я зроблю для нього все, що зможу, — пообіцяв Ештон.

І Шона... Вона сиділа до нього боком, на його ж нозі, у своїй незвичній крижаній красі. Дивилася на Ештона своїм блакитним поглядом з-під білого волосся. Але не було в ній холоду. Лише невловне тепло, ледь помітна віра в того, на кого спрямований її погляд. Її болісна легка посмішка, наповнена, тим не більше, вірою, що усе буде добре. Вона не здавалася зараз такою неприступною, як зазвичай. Її емоції і сама вона була тендітна, наче тонесенький кришталь в руках Ештона. Зараз вона була прекрасна. І Ештон закарбував в пам’яті її такою — він напише картину з неї, з цього моменту, коли вона справжня перед ним.