Забута у пеклі ІІ

Ештон відкрив очі. І... Що? Немає більше медитаційного спокою. Лише емоції Ештона. Він уже давно не почувався таким безсилим. Все ще не синхронізована з реальністю свідомість підсилювала і вдало доповнювала паршивий стан душі. Ештон перевернувся на бік. Волосся впало на обличчя. Він навіть не пробував привести себе хоч у якусь норму. Так паршиво давно вже не було. Ніби Шона знову свої штуки провертає. От, тільки на цей раз емоції виправдані, справжні, не стимульовані. Вириваються з розтріпаного думками серця і душать свідомість. Ештон зітхнув і безсило закрив очі.

Як тепер дивитися Мерін в очі?

Тихо у серці Храму. Та зараз тиша не радує — давить. І сльоза скотилася. Можливо, він був не готовим отримати відповіді? Відповіді, що зовсім не радують Він не знає що йому робити. Раніше йому хоча б здавалося, що він йде вірним шляхом, і його дорога, хоч і лежить далеко за горизонтом має кінцевий пункт призначення. Він вірив, що впорається. Що ж зараз? Хіба це можливо?.. Знайти повелителів для всіх людей світу? Хіба можливо — знайти хоча б одного? Аби замінити Мерін?

— Ештон? — Сірін кинулась до нього й обняла з-заду, притиснувшись всім тілом, — Ештон...

Та сил відповідати зовсім не було... Тепло Сірін допомогло йому трішки. Ештон відчував, як поступово його свідомість приходить до норми. Та зовсім не хотілося. Адже доведеться знайти сили, аби піднятися. Аби піти до дружини. І зізнатися їй, що він не виправдає її сподівань — не зможе підготувати Шазарію до її відходу. Що це неможливо...

— Що з ним? — раптом, як нізвідки, почувся голос Рікона. Той швидко ліг поруч, втиснувшись між рук Ештона і його грудей.

— Не знаю. Він мовчить, — відповіла трохи налякана і тривожна Сірін.

Рікон пірнув в обійми Ештона, намагаючись заспокоїти власне сполошене серцебиття, аби опісля допомогти вожаку.

— Ештон, — звернувся Рікон. — Що трапилось, Ештон?

Та у відповідь лише тугий клубок стиснув груди й горло Ештона.

《Ештон. Що трапилось? Скажи мені》, — заборонений прийом, малий. Не чесно використовувати прийоми Ештона на ньому ж. Серце стислося.

《Я не зможу》, — чомусь, аби зізнатись саме Рікону сил і зовсім не потрібно. Це легко. Ділитися з ним.

《Що ти не зможеш?》— запитав Рікон.

《Впоратись з усім. Не зможу. Це занадто》, — пояснив як зміг Ештон.

Рікон не відповідав. Шукав правильні слова, мабуть. Та що тут скажеш?..

《Тобі й не треба》, — врешті озвався той.

《Я дав клятву Мерін. Поклявся, що зроблю. Та не знав, що наобіцяв》, — Ештон тяжко зітхнув. Здається, вузол трохи ослаб. Цікаво у людей мозок влаштований. Поділився з кимось — і вуаля, легше стало. Хоч і не змінилось, по суті, нічого.

《Якщо ти один не можеш, не страшно. Ти і не повинен робити все сам. У тебе є ми. Зграя. І лари всі. Тільки скажи, і ми зробимо все, що треба》, — пояснив Рікон свою думку.

Ештон слабко усміхнувся і погладив Рікона по голові. Від цих слів стало приємно. Вміє его потішити. Підлабузник.

《Для того аби наказувати, потрібно знати що робити. Куди бігти. А... Я не знаю》, — скрушно відгукнувся він.

《Ти щось придумаєш. Обов'язково. Роби поки що те, що можеш. І нас не жалій. І крок за кроком ти придумаєш, що робити》, — заспокоював Рікон.

《Затяжке завданнячко. Боюсь не потягну》,— усміхнувся якось бадьоріше Ештон.

《Мусиш. Хто ж окрім тебе ще на таке здатен?》— І стільки віри. Стільки впевненості було у цих словах... Що Ештон не посмів не повірити йому. Він відкрив очі й поглянув в Ріконовий зелений погляд.

Ну, що ж... Мусить, так мусить.

***

Тяжко Ештону далася ця медитація. Не лише через те, що він два місяці у візії пробув... А швидше через обсяг обробленої інформації. І через відповіді, що отримав.

Але минуло два дні вже. Час вклинюватись у життя. І справ навалилось чимало. Зустрічей достобіса. Того та сього... Як завжди. Але... Ще слід поговорити з коханою. Вона повинна знати.

Ештон виходив з Елізіуму, направляючись в кафе. Поїсть і тоді потрібно буде бігти на зустрічі.

Та наткнувся на знайому фігуру. Кір стояв до нього спиною. Ештон здивувався. У Ештона було таке враження, що вони бачились на раді тиждень тому, не більше. Але насправді минуло... Два з половиною місяці?

— Мене чекаєш? — запитав він, підходячи ближче.

Кір обернувся, миттєво відшукавши поглядом очі Ештона. Усе. Вчепився, як кліщ — не зводить свого чорнющого погляду. Ештон цьому навіть усміхнувся. Може і на краще поговорити зараз з малим.

— А... Так. Мені сказали, що Ви тут буваєте кожен день і десь в обід йдете в інше місце… — розгубився якось малий. Сковзнув поглядом вбік, намагаючись зібратися вкупу. І рвучко поклонився. Швидко, наче носом клюнув. І негайно повернув погляд на місце — в очі Ештону. Ахах. Ця його розгубленість і ввічливість по-шазарійськи на нього не схожі.

Ештон усміхнувся, натурально милуючись картиною.

Кір на це розгубився і нахмурився. О, а це на нього більше схоже. Та Ештон ніяк це все коментувати не став.

— Давно чекаєш? — запитав він.

— Ну... Години дві. Не довго, — підсумував Кір.

— І скільки днів ти сюди вже ходиш? Не легше було аудієнцію призначити? — підняв Ештон брову скептично.

— До Вас на аудієнцію, щоб потрапити, потрібно черги місяці два чекати! Краще дві годинки тут постояти покараулити... Я сюди тільки сьогодні прийшов, — відфиркався той.

Поталанило йому так легко Ештона виловити... І чому він не здивований? Ештон іронічно посміхнувся кутиком. Ні, Кір не ключ, швидше за все. Той просто Ештону потрібен. Хех...

— У тебе щось термінове? Поговорити хотів? — запитав Ештон.

І тут малому як ляпаса дали — той широко розкрив очі, вилупившись на Ештона. Тоді рвучко відвернувся, закусивши губу. А всередині така каша з почуттів замішалася, ніби блендером збили. Кір ніби метався від одної крайності у своїх думках, до іншої, доводячи себе до сказу. І час йому явно не допомагав зібратися.

Ештон раптом ступив крок малому на зустріч і гупнув свої важкі долоні йому на плечі. Пильно поглянув в очі.

Той від несподіванки завмер, зупинивши внутрішні метання. І здивовано подивився на Ештона. А малий вилюднів. Ештон відмітив, що та майже хвороблива худоба зникла, порівнюючи з часом їхнього знайомства. І тепер його риси обличчя не такі гострі. І колір шкіри якийсь здоровіший став. Кір що голодував у своєму інтернаті, чи що? І волосся відросло.

— Що? — нахмурився той, одночасно поглянувши з-під лоба.

— Та ось дивлюсь, що Шазарія тобі на користь пішла. Симпатичніший став, може тепер і дівчину собі знайдеш. І м'язів наростив, — похлопав-прибив Ештон його по плечах, усміхнувшись: — Молодець. Пішли, поїмо. Там і перекинемось словом. Так?

Малий лише скоса глянув, не промовивши ні слова.

Ештон відпустив малого і пішов в напрямку кафе, в якому й так намірився їсти. В тому самому: кафе-печера, що Ванесса ще колись показала. Йому там подобалось.

Йшли мовчки. Кір ніби перед стрибком з парашутом на щось наважувався. Збирався з духом. Та що він хоче такого? Може у Зовнішній Світ йому потрібно?

Кафе було, як завжди, малолюдним. Ештон став копатися в Ключі, замовляючи обід. А Кір все не зводив з нього напруженого погляду.

— А ти нічого не замовляєш? — нагадав йому Ештон.

— А, так… — ніби й дійсно забув про їжу Кір... Негайно відкрив свій Ключ (він у нього нагадував якийсь маніпулятор на руці. Дивна штука).

— О, отримав Ключ. Молодець, — порадів за чергові успіхи малого Ештон.

— А... Так, — кинув Кір погляд на свій девайс і кивнув.

У нього не погано виходило, якщо судити по відчуттях його біохвиль. Було очевидним, що Кір чітко розуміє, що робить, а не використовує "пальцевий" метод. Малий таки замовив собі щось. Закрив Ключ, підняв очі і наткнувся на привітну посмішку Ештона і його вивчаючий погляд. Той нервово якось смикнувся під цим поглядом і з очікуванням завмер.

— То що? Як передбачив лавину? — згадав Ештон їхню давню умову, нагадуючи самому собі зараз Мерін.

Та Кір, судячи з глибини його теплих почуттів зрозумів, що стояло за цим питанням — Ештон цікавився чи все у нього гаразд.

Кір зробив паузу на якусь мить. А потім поглянув убік, повівши плечем:

— Та як-як... Знак там був дорожній. "Обережно можливе сходження лавини", — видав малий.

Ештон засміявся в голос. А він то нафантазував там собі! Ахах.

Малий перевів погляд на Ештона і усміхнувся кутиком рота, заражаючись позитивом:

— Я роздивився... Там був крутий схил на скелі в одному місці. Понад 45 градусів. І снігопад йшов страшний. Склав до купи, та й вирішив ризикнути...

— Ти де начитався про лавини? — все ще усміхаючись запитав Ештон.

— Та де... На уроках ОБЖ, — кисло скривився Кір.

Ештон вибухнув новою хвилею сміху.

— То ти на розвідника готуєшся? — поцікавився Ештон.

— Ага… — якось не впевнено протягнув той.

— Чому на розвідника? — продовжував розпитувати Ештон.

Кір з якоюсь підозрою зазирнув Ештону в очі, але, очевидно, не знайшовши там нічого поганого відповів:

— Я хотів піти в якісь силові структури вдома. В поліцію, може. Або в охоронну фірму, чи в рятівники. Якось так. А тут окрім розвідки і немає нічого подібного, — стенув малий плечима. А всередині відгукнулось... Щось неприємне. Тягуче.

Ештон насторожився.

— І... Ти хочеш цього? — уважно поглянув він в очі малому.

Той дивився десь на кутик столу, але відчувши переміну в настрої Ештона перевів погляд на його очі, не міняючи повороту голови. Кір стис губи на мить. А тоді зітхнув:

— Не хочу займатись тим брудом, — чесно відповів той, — Я надто близько роздивився їхню роботу. Але... Чим ще займатись не уявляю.

Ештон замовк. Малому тут не подобається?

— Хочеш повернутися назад? В Зовнішній Світ? — серйозно запитав Ештон. Його погляд став глибоким і серйозним. Але не холодним.

Кір не думав. Заперечно кивнув:

— Ні, — не став чекати подальших уточнювальних запитань. Продовжив думку: — Тут дуже багато знають про біохвилі, енергію й інше. Ззовні я не зможу розібратися у своїх вміннях.

Кір зробив паузу, обдумуючи. Тоді прижмурив очі і вкрадливо сказав:

— Не після бою з Вами. І не після того, як потримав амулет в руках.

Ештон підняв підборіддя, приймаючи його відповідь. Приблизно те ж відповіла йому Шона... Хм... Ештон розумів. Там, ззовні, якщо той комусь розповість про свої сили його вважатимуть психом або супергероєм. А тут... Кір має можливості. Тут його приймуть, зрозуміють.

— То... Що ти хотів обговорити? — запитав Ештон. Якраз і їжу принесли.

Але Кір знову заметався. Таке було враження, що його знудить зараз.

— Так. Стоп, — зупинив його Ештон. І спробував направити порадами: — Я ж не тікаю нікуди. Давай по черзі. Почни з маленького. Чогось менш суттєвого. Що ти переживаєш так?

Малий напружено поглянув йому в очі, облизав пересохлі від нервів губи і кивнув. Той задумався, відвів погляд вбік. А тоді узгодив щось всередині і рішуче потягнувся за своїм ножем. Швидко дістав його.

Та Ештон навіть не смикнувся, аби дістати свій — відчував, що загрози немає.

Кір виставив руку з ножем перед Ештоном впоперек — не загрозливий жест. Тоді поклав його посеред столу — між ними:

— Мені потрібна допомога з цим, — сказав той рішуче.

— Яка саме? — запитав Ештон, уже зісковзуючи у сприйняття.

Кір якось зам'явся.

Ну, окей…

— Можна? — вказав Ештон на ніж.

Малий кивнув.

Ештон потягнувся до ножа.

Кір же напружено спостерігав.

Ештон роздивився амулет, крутячи його в руках. Авторизований? Ештон перевів сповнений нерозуміння погляд на Кіра. Той був напружений і спостерігав з певним зусиллям.

— Ти його назвав? — уточнив Ештон.

— Так, — підтвердив Кір.

І в голові Ештона ситуація не вкладалася. Кіру тяжче було віддати ніж тоді... Рікону, в хатинці. А зараз йому майже не потрібно для цього зусиль. Та й ніж... Ні, амулет ігнорує Ештона, як і має бути... Але щось не так. Ештон почухав голову.

— Як назвав? — запитав він.

Кір відчув незручність. Легку провину. Відвів на мить очі, а тоді поглянув в очі Ештону уже рішуче:

— Вірус.

Ештон підняв брови. Вірус?

— Чому Вірус? — ім'я це важливо. Дуже. Власник амулета велике значення цьому надає. Так, амулет це просто річ, насправді. Але... Така, що назавжди залишається у серці власника. Що б там не було далі... А тут... Вірус.

Кір скривився і потер лице. З ним все ж не все гаразд...

— Він. Вгризається у свідомість. Відвойовує кожну йоту волі. З ним дуже важко впоратись... Чим далі, тим більше він розростається, пускає своє коріння у свідомості. Не знаю, чому Вірус. Тому що це якась не здорова фігня... Може рак було б влучніше. Чи як там... Пухлина? — Кір був роздратований. Тому ніби наждачкою по нервах пройшлися.

Ештон перевів погляд на ніж у себе в руках.

— Чому ти тоді його взяв, якщо так почуваєшся з ним? Була ж можливість відмовитись, — засмутився Ештон. Він, звичайно, розумів, що цей амулет далекий від ідеалу, та не думав, що так налажав...

— А раніше такого не було, — серйозно запевнив Кір. — Раніше він... Впускав своє коріння у свідомість, чітко до якоїсь межі. Перехідної... Це ніби… — Кір зобразив руками шар, — ніби от є людина... хееех…

Кір важко зітхнув, поглянув в стелю. Ештон прямо бачив хвилі його роздумів, які мерехтіли, наче новорічна ялинка.

— Короче, не ліз куди не слід, — підняв Кір погляд на Ештона. Помовчав мить, тоді фиркнув, дратуючись, і все ж доповнив: — Ніби є перехідна зона якась! От поки ніж в ній, він не вривається у твоє "я". Розумієте?

Ештон відчував його стан. І було б природніше, якби Кір уже кричав. Та той говорив хоч і роздратовано, на вищі децибели не переходив.

— Розумію, — кивнув Ештон. Штекер, що приєднується до свідомості власника сполучається лише з периферією, вплітаючись і доповнюючи свідомість, стаючи її частиною, але не втручається у глибокі шари. Не порушує цілісність свідомості власника, — І... Коли ж це почалось?

Кір облизав губи, а потім їх же роздратовано витер тильною стороною кисті, гарячково намагаючись згадати:

— Я думаю почалось за деякий час до того, як у мене його вперше вкрали. Але зміни сталися... Такі, щоб кардинальні — після того, як мені його повернули, — хмурячись, відповів малий, при цьому інтенсивно тручи лоб.

Його це все довело. Можна уявити, якщо такий гордий пацан за допомогою прийшов... Але не це ж найдивніше. А те, як малий розповідає про власну свідомість. Ніби про щось матеріальне. Таке що той може пальцями помацати, або таке, що точно бачив. Не раз. Ештон теж розуміє про що мова. Звісно... Скільки часу він в медитаціях провів, розкладаючи знання по полицях, доходячи до нових висновків? Скільки книг прочитав про амулети і все що можна, з цим пов'язане? Йому допомагали Акіл та Рікон. Він досліджував Ліам. І створив цілу купу печатей... Все це еквівалентно десятиліттям роботи для звичайного вченого, котрому не доступний режим медитації. А... Кір? Ештон облишив амулет. Поклав його де взяв. Вийшов зі сприйняття і уважно почав препарувати Кіра поглядом.

Кір же змучено поглянув на ніж. І взяв його в руку, якось боляче, навіть. А тоді вклав назад в піхви. У тього був такий вигляд, ніби зараз проблюється. Ештон відчував, як йому паршиво. Кір відторгав амулет. Або ж амулет відторгає його? Хоча, ні. Судячи з опису — амулет діє навпаки... Ні, так не піде. Ештон сам має розібратися що відбувається з амулетом. Для початку, найлегший дослідницький метод — порівняння. Ештон дістав Ліам. І поклав її між Кіром і собою на столі. Так само, як до цього Кір.

— Її ім'я Ліам, — представив Ештон свій амулет. — Можеш взяти.

Кір трохи здивовано поглянув на Ештона і простягнув руку. В цей момент Ештон відчув, що його навиворіт вивертає. Єдине бажання, яке затьмарило все довкола — вберегти, забрати, повернути дорогоцінну частку себе і одночасно — друга. Та Ештон лише склав руки на грудях і до болю стиснув себе за лікті, стримуючись. Серце билося повільніше, аніж повинно було. І погляд не можливо було відірвати від руки, що тягнеться до його Ліам. Кошмар.

Так боляче, ніби серце живцем з грудей виривають. Боляче так, ніби... сестру у тебе на очах забирають насильно — тягнуть кудись, ґвалтують. Так боляче, наче...

— Я цього не робитиму, — забрав руку Кір.

Ештон перевів погляд на його очі і полегшено забрав Ліам назад. Ештон спробував зібратися в купу. Відвернувся від малого.

— Вибач, — не весело посміхнувся Ештон.

— Все гаразд, — Кір дивився на Ештона уважно. Слідкував. Але це не давило. Той був... Не нав'язливим.

Кошмар. От ідіот. Нащо це зробив? Мазохізм якийсь чи що? Чи наука вже всі мізки відбила? Ще й після медитації, після якої ніяк не вдається себе в купу зібрати... Ештон потер лоб. Окей. Ніби легше.

Він поглянув на Кіра. Власне, нащо він це зробив. От у нього реакція на свій амулет в чужих руках нормальна. А що це з Кіром і Вірусом? Ештон потер підборіддя. Після того, як він побував в руках тієї малої відбулися зміни, кажеш?

— Кір, а пам'ятаєш, як ти тримав в руках амулет Рікона? — раптом блиснула цікава думка в Ештона. — Що про нього скажеш?

— Ну… — малий задумався на секундочку, відвів очі в бік, згадуючи. Потім неочікувано усміхнувся кутиком губ і поглянув на Ештона з якоюсь іскрою. В Ештона від несподіванки серце тьохнуло. — Круто було.

Круто було? Весь опис?

— А детальніше? — незадоволено буркнув Ештон. — Опиши.

Кір задумався. Пригадував:

— Він... Спершу я не втямив, що з ним робити. Але, коли Ви мене направили, я зміг відокремити своє "я". Відшукати себе ніби. Ніколи до цього я не відчував себе... Ну... СЕБЕ. А тут відчув — який я є. Це було миттєво. Але після того, я можу без проблем робити це знову. І... Тоді я відокремив себе від ножа. Але він... Не шкодив мені. Не намагався завоювати. Він відчувався, наче підтримка. Наче... — Кір поглянув на Ештона, ніби зважуючись. — Чимось це нагадує те, як Ви мене в печері знайшли. Ніби... Ти б'єшся не сам. З кимось. Але це одночасно і доповнює тебе самого.

Ештон приголомшено слухав. По-перше. Ножі однакові. Він їх зробив ідентичними. А відчуття від різних ножів у Кіра кардинально відрізняються. По-друге... Якого дідька, Кір? А?

А малий, наче виправдовуючись додав:

— Я багато про це думав.

Ештон відмер. Це все дуже схоже на опис того, як він медитував перші рази. Як віднайшов Мунлайт. Як... Але не достеменно. Зв'язок Кіра і його "я" інакший, аніж в самого Ештона. Не потрібно бути генієм, аби зрозуміти це. Кір не лише відокремлює своє "я", а відчуває свою свідомість аж надто чітко. Тобто, люди взагалі свою свідомість не відчувають. Може... Це його талант? Ну, гаразд.

— З цим ясно. Приходь до мене завтра ввечері в бібліотеку. Спробуємо розібратися детальніше, — підсумував Ештон. Що він має в кафе цим всім займатися? Він би помедитував. А для цього потрібен Рікон, або Сірін, щоб постерегли. Не те що Ештон малому не довіряє, але у нього в руках буде амулет. Не дуже хочеться регенерувати потім, якщо їм (Кіру та Вірусу) щось в голову збреде.

— В яку саме бібліотеку? Їх тут купа, — уточнив малий не надто задоволено.

— А, точно, — якось Ештон звик, що все його оточення знає, куди йти. — Не хвилюйся тебе проведуть.

— Гаразд... — Кір почувався в цей момент... незручно.

— То що ще ти хотів? — запитав Ештон.

— Що?

— Ти ще щось хотів, — Ештону було цікаво що це, якщо Вірус — це менше із бід.

— Ааа... — розгубився той, зрозумівши про що мова. Той захвилювався, і страх стискав груди. Йому було соромно. Таке було враження, що Кір зазнає страшного приниження... Але Ештон не встиг зупинити його, Кір рішуче поглянув Ештону в очі, і це вимело все інше, той випалив: — Візьміть мене у свою зграю.

Ештон округлив на нього очі і схилив голову на бік. Що?

— В зграю, — констатував Ештон.

Кір кивнув. З завмиранням очікуючи.

— Може у свиту? — з певною підозрою перепитав Ештон. Може той плутає?

— Свиту? — Кір не розумів про що мова.

— Так. Люди, що мені служать, — пояснив Ештон без прикрас.

— Ні, в зграю, — категоричність малого здивувала Ештона.

— Чому в зграю? В зграї лише лари. А в свиті люди. Тобі не місце в зграї. У свиті теж будуть плюси. Я не робитиму тобі зараз реклами, але свита — це виграшний варіант для тебе. Хоч я не розумію, нащо воно тобі взагалі, — Ештон щиро намагався зрозуміти.

Кір дивився йому в очі, стояв на своєму. Вперто не погоджувався.

— А хто був з Вами там, — кивнув Кір десь вбік, наче в минуле. — В медовому місяці?

І Ештон зрозумів про що мова. Чхати Кір хотів на плюшки від Шазарії пов'язані зі служінням Серцю Шазарії. Йому в душу запала та атмосфера, що той її побачив.

— Ти не знаєш про що просиш, — м'яко усміхнувся Ештон.

Та, схоже, поблажливість у тоні Ештона розсердила малого.

— І що ж мені не ясно? — насупився той.

— Що це значить — зграя. Вони... — Ештон спробував подумки підібрати пояснення. Та це виявилось не просто. — Ти знаєш, що таке договір?

Кір поглянув кудись над головою Ештона, ніби відповідь шукаючи, тоді кивнув:

— Так... — протягнув той не зовсім впевнено.

— Їх зв'язує договір. Вони підкоряються мені, — обережно пояснив Ештон.

— Не бачу проблеми. Якщо потрібно, я теж підпишу договір, — дивився малий в очі Ештону.

І тут до Ештона допер зміст сказаного:

— Та, ні! — Ештон нервово засміявся. — Мається на увазі не юридичний документ Зовнішнього Світу.

Повертаючись у "терплячий режим", вже спокійніше став пояснювати Ештон:

— Це... Щось подібне на амулет... — як пояснити? Ештон пригадав, як йому пояснювала Мерін. Давала йому можливість прийти до цього самому, а перед тим як вперше укладала — і зовсім не пояснила нічого... А спробуй поясни... Це треба на своїй шкурі відчути. — Одним словом... Це така технологія. З її допомогою вони... — Ештон зітхнув. Поглянув на Кіра. Той уважно слухав, та нічого не розумів. — Я їх контролюю.

Малий стенув плечима, мовляв, ну то й що?

Ештон не стримався:

— Вони раби, Кір! — Ештон і сам рознервувався. Відвів погляд. Тоді зітхнув, поглянувши на Кіра уже м'якше. Він розраховував, що до нього щось дійде.

Та малий не розгубив рішучості.

— Тобі що начхати на свою свободу? Забув, як по горах бігав і життя на кін ставив? — ні, він зараз малого не розуміє.

— Щось я не помітив, щоб це їх особливо турбувало, — з сумнівом сказав Кір.

— Це тому, що вони лари! — ні, все-таки забагато пояснювати. Це не реально зробити за столиком в кафе. Ештон зітхнув. Легше навести якісь приклади: — От скажи, тобі не хотілося б мати сім'ю?

Кір подивився на нього з нерозумінням. А тоді скептично видав:

— Це що аргумент проти? Ви з ними і є сім'я.

Ештон підвис на секунду. Малий надто багато вклав почуттів у цю фразу, аби просто ігнорувати її. Але... Кір і справді не розуміє, що просить.

— Ні, я не про це, — Ештон заспокоївся. Він зрозумів, що Кір має власні причини аби йти на це. І не з впертості той не визнає абсурдність ідеї. Просо той вкладає у це інший зміст, аніж сам Ештон. — Я про дівчину. Про пару.

— Не бачу проблеми, — в своїй категоричній манері заявив той. — Теж приєднається до зграї, як Сірін з Ріконом. Або буде поза нею. Як у Вас з Мерін. Якщо така знайдеться, звичайно, — скептично додав той.

А Кір же правий. Окей. Не це основний аргумент. Хоча він слабо уявляє стосунки, якщо дівчина не в зграї. Вона не розумітиме до кінця в якому положенні знаходиться її половинка. Вони повинні бути на рівних... Угу... В цьому проблема. Кір не розуміє, що це за положення. Ну, то Ештон йому покаже. Він зосередився. Чомусь з Кіром не страшно провертати подібне — той сильний, нашкодити йому можна хіба що навмисне. Ештон настроїв свої хвилі на ментальний вплив, відшукав його волю, повністю заглушив і дав потужний посил власної волі, заміщаючи, природну волю свідомості Кіра:

— Встань і поскачи на одній нозі, — ментальний наказ, виявляється не так уже й складно, якщо точно розуміти, що робиш...

Кір бездумно піднявся, виконав вказівку, а тоді ніби опритомнів. Поглянув розгублено на Ештона. І повернувся за столик.

— Ну? Як відчуття коли тобою керують? — напружено запитав Ештон.

Малий нахмурився.

Що, не дійшло? Ештон повторив фокус:

— Піди лизни камінь на стіні, — махнув він вбік стіни кафе.

Кір виконав.

Ештон не дивився в його бік.

За хвильку роздратований Кір повернувся:

— Припиніть це!

А що ж тобі не подобається? Трохи капосно і переможно роздумував Ештон.

— Що не подобається? Договір має подібний вплив. Не приємно, так? А це я якісь дурниці наказав. А ти уяви, якби мені в голову збрело б щось принизливе? Або таке, що йде в розріз з твоїми принципами. Це рабство на новому рівні, Кір. Воно тобі не потрібно, — впевнено і категорично завершив думку Ештон.

Та в очах напроти, замість розуміння, він зустрів рішучість в своєму рішенні. Ештон навіть відчув захоплення його непохитності.

Він не знав що ще йому сказати і як відмовити. Сидів просто і дивився в очі цьому парубку. Він його не розумів. Ештон встиг побачити, що для нього означає свобода. Чому той так вчепився за цю ідею — бути в його зграї? Та настільки, що готовий жертвувати заради цього власними... Ну, чимось до чортиків важливим для себе.

— Чому ти цього так хочеш? — запитав він.

Кір стиснув губи. І з глибин його душі піднялося стільки... болю. Кір до цього сидів зі складеними на грудях руками, а зараз опустив руки на бортики стільчика і поглянув на стелю, відкинувшись на спинку.

— Я б міг сказати, що просто хочу. І не збрехав би, — сказав той. Тихо. — Але це було спочатку. От хочу і все тут. Але, не зараз. Я не спец в людських почуттях. Просто в мене було вісім місяців подумати...

Кір підняв голову і подивився в обличчя людині напроти. Відкрито, спокійно:

— Я не знаю чому. Багато чого, що я не здатен пояснити. Може... Ні, точно... — вирішив Кір бути чесним, не ухилятися від відповіді: — Я хотів мати сім'ю. А Ви мені надто наочно показали, що це реально. І як це воно, коли... Та зараз... Словом, це ще не все. Ну, класно тут в Шазарії, нічого не скажеш. Та кому я тут потрібен? По справжньому? З моїми заскоками... І кому тут потрібне те, що я натренований, як бійцівський пес? Та й те, що в мені є ці от здібності... Так, в Шазарії більше можливостей, аби пізнати себе в цьому плані... Але я бачив, як Ви той суп варили... Тут не всі на таке здатні. Ну, можна і самому пробувати вчитися якось... Але... Та і всім пофігу на мою силу волі, яку Ви так нахвалювали. Та й амулет мені Ваш в повсякденному житті тут не знадобиться. Може... Якби я Вас не зустрів, то підлаштувався б собі до шазарійців. Знайшов би собі якесь заняття, та й сидів би тихо, як миша... Чи валявся б у бруді з розвідниками. Тааак, це мені досить підходить... — скептично, з роздратуванням і огидою виділив Кір фразу... — Саме те місце що треба, для такого як я. Але... — Кір зітхнув тяжко і втомлено поглянув на Ештона. — Я тепер знаю, що може бути інакше. Що є ті, хто здатен розгледіти в мені щось трошки більше, аніж... Словом, я бачу, як Ви дивитесь на мене... Тобто... Схвально, — здивував своїми спостереженнями Кір.

Ештон підняв брови.

А малий відвернувся, червоніючи. Та не зупинився:

— Хіба це не нормально — бажати бути з тими, хто здатен оцінити тебе? А поруч з такими людьми... Може і дійсно вдасться стати таким, як від тебе очікують...

Ештон уважно слухав. Малий прийняв і справді зважене рішення. Що сказати? Ештон поважає його за те, що Кір точно знає чого хоче. Що стоїть на своєму, не здається. І... Якби не було аргументів "проти", Ештон би погодився. Він і справді прийняв би його. Хоч в свиту, хоч в зграю. Та моменти є... І, правда в тому, що Кір про них знає надто мало, аби брати в розрахунок.

— А як же твоє положення? Ти розумієш чим доведеться пожертвувати? — запитав спокійно Ештон.

— Ви про договір? Я й справді не надто уявляю про що мова. Та я багато чим готовий пожертвувати. Хоч і маю... Нічого не маю. І... Щодо моєї свободи... — Кір поглянув докірливо, але без злості в погляді. — Ви її уже забрали, і змусили змиритися. Так що не варто мені тут про це говорити. З технологіями чи без — це нюанси. Бути тут — було не моїм вибором.

Удар нижче пояса. Каааапець. Утер малий йому ніс. Ештон посміхнувся. Що ж...

— Гаразд. Я поки що не відмовляю тобі на рахунок зграї. Але і не даю згоду. Ти маєш зрозуміти, що нюансів дуже багато. Я і сам не все знаю. І погано уявляю собі, як це засунути в зграю людину. І ти теж знаєш настільки мало, що я навіть пояснити тобі нічого не можу. Тому ми дамо один одному час. Поки що вступай у свиту. Продовжуй свою підготовку для розвідки. І я тебе візьму на свої підготовчі курси. А також відвідуватимеш лекції, що стосуються ларів. Плюс ми займемось твоїм амулетом. А я тим часом попрацюю над твоїм питанням щодо зграї. Згода?

Кір з невірою поглянув на Ештона. Випрямився на стільчику кивнув. Кір зрадів. Сильно зрадів. І усміхнувся.

Справ не поменшало, відверто кажучи.