Камінь. Біографічний роман. Книга друга. Непрості дороги до пекла.

Відступ

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

7 жовтня 1941 року, ніч. Театр бойових дій під Мелітополем.

Серед ночі полк рушив на південь. Ішли без освітлення, та намагаючись не шуміти. Дрібний дощ, який невдовзі відновився, перетворив землю на місиво. Тому бійці, котрі не встигли до пуття поспати, насилу переставляли ноги, видаючи при цьому чавкаючі звуки; а на додачу доводилося ще й підштовхувати машини, оскільки вони раз у раз застрягали в багнюці. Єдиним сумнівним плюсом негоди було те, що шум падаючих крапель заглушав гудіння автомобілів і тупіт, який видавали коні й люди; а це полегшувало маскування.

Напередодні штабісти знищили всю документацію та найважче штабне обладнання.

– Зараз головне завдання – вийти з оточення, і саме на це спрямовуватимемо всі наші сили, – наказав Балаян своїм підлеглим перед походом. – Тому тепер ви – звичайні бійці, а ваше завдання – допомагати артилеристам: забезпечуйте пересування гармат, а також підносьте снаряди у разі бойового зіткнення.

Виконуючи це розпорядження, червоноармійці та офіцери штабу полку розосередилися між возами й машинами з причепленими до них гарматами. Данило супроводжував підтоптану "сорокап’ятку". За його спиною бовталися гвинтівка і речовий мішок, на боці – саперна лопатка та фляга з водою. Поруч ішов Курєєв із таким самим спорядженням. Вони були приблизно в середині колони. Трохи позаду їхали верхи на конях полковий командир, комісар і начальник штабу.

– За пару годин почне світати, – почув Данило слова Балаяна, звернені, напевно, до Котельнюка.

– Думаєте, настав час розвідати шлях на схід? – обізвався командир полку.

– Впевнений.

– Але ж ми планували повертати шістьма кілометрами південніше, – почав Перельман.

– Якби не дощ та не втома людей, це був би оптимальний варіант, – став пояснювати свою позицію начштабу. – Проте фактично швидкість нашого просування менша, ніж ми планували, і вона ще падатиме. А значить, доберемося туди в кращому разі на світанку. При цьому доцільність розвідки відпаде сама собою, й увесь шлях на схід нам доведеться долати вдень, ідучи напролом відкритою місцевістю.

– А якщо повернемо зараз? – поцікавився комісар.

– Розвилка кілометрів за півтора-два. Звідти до передбачуваного маршруту гітлерівців – три кілометри, а до мосту через річку – ще чотири. Наразі можна направити по темряві кінну розвідку. Якщо на час нашого підходу до повороту її не засічуть, – значить німців на дорозі немає і можемо сміливо повертати. Якщо ж почуємо постріли – чекаємо на повернення розвідгрупи, а далі діємо за обставинами, залежно від отриманої розвідниками інформації.

– Командира взводу кінної розвідки до мене! – тихо наказав Котельнюк, звертаючись кудись назад, і бійці так само тихо передали розпорядження по ланцюжку.

Незабаром до підполковника під’їхав молоденький лейтенант на гарному гнідому коні. Отримавши вказівки, він одразу помчав назад, а за хвилину група кіннотників обігнала колону та швидко поскакала вперед.

...

Пройшло близько півгодини; голова колони наблизилася до розвилки. А оскільки посланий на розвідку загін вершників не подавав жодних сигналів про лихо, надійшла команда повертати ліворуч.

– Червоноармійці! Мужики! Рідненькі мої! – намагався надихнути бійців комісар. – Давайте швидше, давайте піднатужимося! Усього сім кілометрів до нашого порятунку! І дорога вільна! Ми повинні, повинні прослизнути до своїх перед носом у фріців! Але треба поспішити! Покажемо дулю з маком проклятій німчурі!

Перельман зліз із коня і тепер, як ошпарений, гасав між бійцями, то підбадьорюючи, то вмовляючи їх прискоритися. Він то тут, то там хапався за механізми, що буксували, з усієї своєї не дуже вже й великої сили намагаючись підштовхнути їх уперед. І дивна справа – його особистий приклад справді надихав солдатів; і саме в тих місцях, де з’являвся забруднений з голови до ніг комісар, справа йшла на лад.

Змилостивилася до радянських військовослужбовців і погода: з неба перестало капати, а відтак незабаром пересуватися зробилось легше. Та і рельєф місцевості сприяв руху: переважна більшість шляху після повороту являла собою пологий спуск.

Через якийсь час прискакав командир взводу кінної розвідки. Ефектно осадивши коня перед командиром і начальником штабу, які їхали поруч, він браво приклав руку до козирка та доповів обстановку:

– Ми обстежили дорогу й наступне перехрестя. За час, поки йде дощ, жодні великі транспортні засоби по них не проїжджали. Крім того, я послав дозори в усіх напрямках від роздоріжжя; на пару кілометрів довкола противника не виявлено.

– Це добре, – зрадів командир полку, – проте розслаблятися не варто, адже віднині тут наслідимо ми, і якщо незабаром у цьому місці проїжджатимуть німці, то точно зрозуміють, що до чого. Вони цілком можуть послати навздогін танки, і в такому разі нам доведеться туго.

– Давайте попросимо людей рухатися слід у слід, щоб збити гітлерівців з пантелику, – запропонував Балаян, – в темряві не так просто розібрати мітки на дорозі. І якщо німці подумають, що нас мало, то не кидатимуть великі сили для нашого знищення. Тим більше, що їхнє головне завдання – скоріше замкнути кільце, а не шастати на всі боки за дрібними групками.

– Згоден, із невеликою кількістю танків впоратися легше; тому давайте спробуємо ввести супротивника в оману, – погодився Котельнюк. – Дайте відповідні розпорядження. А на відстані кілометра після перехрестя накажіть перебудувати колону, сконцентрувавши основні сили в її хвості, щоб у разі чого відбити ворожу атаку.