Камінь. Біографічний роман. Книга друга. Непрості дороги до пекла.

Йося

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1931 рік, червень. Томаківка.

Петя попереду всіх вбіг у прохолодну зеленувату воду. Бризки з бурхливою силою виривалися з-під його ніг, подібно до іскор розлітаючись в різні боки. Коли тулуб, котрий рвався вперед, відчув, що втрачає рівновагу, ступні востаннє пружно відштовхнулися від дна, і тіло занурилося у приємне блаженство.

Виринувши, підліток побачив, що друзі наслідують його приклад.

– Федько лов! – вигукнув він, побачивши, як той останнім убігає в річку.

Через мить пацани кинулися врозтіч від щойно призначеного ловлячим, а Петрик, в черговий раз пірнувши, надовго зник з поля зору. З’явився він поруч із місцем, де перед тим був Федір.

– Федю, ти куди поплив?! Я тут! – закричав Петя. Втім об’єкт його знущань тільки мельком відзначив місцезнаходження Петра, одночасно вкладаючи всю свою енергію у спробу наздогнати Васю.

Декілька помахів руками – і Федько відчув, що зачепив свою жертву. Він зупинився, після чого поплив геть, однак Василь не подавав виду і продовжував поводитися так, ніби йому вдалося втекти від переслідування.

– Васько лов! Вася лов! – запищав своїм тоненьким голоском Федя, але його вигуки не мали результату.

– Не впіймав, не впіймав! – заволав у відповідь Васько та для більшої переконливості показав другові язика.

Настала незручна пауза, під час якої погляди всієї групи підлітків звернулися до берега. Там в тіні верби сидів, спостерігаючи за видовищем, їхній штатний третейський суддя – ексцентричний дурник Йося.

Незважаючи на страшну спеку, одягнений він був у своє традиційне вбрання – засмальцьований, із розірваним рукавом синій піджак і такі ж замусолені неосяжні, мабуть, колись білі, штани, підперезані мотузкою. Крізь дірки в штанях на сідниці та гомілці просвічувала шкіра.

Йося був уже немолодим: зморшки неглибокими борознами вкривали його безглуздо усміхнене, безневинне, заросле довгою клапчастою щетиною обличчя. Тепер уже ніхто не пам’ятав, як і коли з’явився цей бродяга серед хлопців. Всім здавалося, що він був у компанії споконвіку. В поведінці Йосі напади навіженості періодично перемежовувалися з періодами просвітлення. Слоняючись, як хвіст, за пацанами, дурник став у групі підлітків чимось на зразок безкоштовного додатку: то забавляв хлопців своїми ідіотськими витівками, то подавав м’ячі та палки, котрі далеченько залітали в процесі гри. Часом він наглядав за хлопчачими речами або виступав носієм істини в останній інстанції при суперечках, а бувало й сам грався разом із дітлахами.

Цього разу, усвідомивши необхідність своєї участі у вирішенні проблеми, Йося збудився та заходився рачки швидко пересуватися до води.

– Гав, гав, гав! Вася лов! Васько лов! – по-собачому прогавкав він, забігаючи при цьому у воду.

Як тільки вода стала заважати йому викрикувати свої вигуки, босяк повернувся на мілину і взявся хапати з дна жмені мулу та кидати їх у Василя, продовжуючи після кожного такого кидка гавкати та примовляти:

– Васько лов! Гав! Гав! Вася брехло!

Цього було достатньо для підлітків.

– Васько лов! Вася лов! – заволали вони, гребучи подалі від нового ловлячого.

Коли Йося вихопив із дна чергову порцію мулу, виявилося, що пацани вже не потребують його послуг. Засмучений, він умостив мул собі на голову, вслід за чим почав розмазувати його по волоссю, обличчі та піджаку. Потім, ридаючи, пішов на своє місце під вербою. Побачивши це, група хлопців пирснула зо сміху.

– Йося дурень! Йося ідіот! – вигукували вони, забувши на деякий час про гру й упиваючись витівкою жебрака.

Петі на мить зробилося шкода бідолаху, між тим довго журитися хлопці йому не дали: один з найкращих плавців їхньої групи, який саме став ловом, улучив момент і на крейсерській швидкості наблизився до Петра, котрий саме зазівався. Спроба в останню мить вислизнути з-під загрози та втекти від переслідування не увінчалася успіхом. А тому довелося показувати свої здібності в якості ловлячого.