Камінь. Біографічний роман. Книга друга. Непрості дороги до пекла.

Арештанти в дорозі

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1941 рік, жовтень. Куйбишевська залізниця.

Вагон-теплушку страшенно торгнуло, щось заскрипіло. Мірне похитування, яке за цим послідувало, згодом припинилося. Ззовні почулися голоси. Петро миттєво прокинувся: це станція. Не можна проспати такий момент, адже на станціях часто видають пайки, дрова та воду.

Ось уже скоро місяць, як засуджених, серед котрих був і він, кудись везуть. За цей період двічі їхній вагон по кілька днів стояв у тупиках. А останнім часом все більше дошкуляли уральські морози. Незважаючи на те, що довкола простиралася тайга, дров видавали недостатньо, тож "теплушка" була зовсім не теплою.

Багато ув’язнених застуджувалося. Про ліки не могло бути й мови, в зв’язку з чим сподіватися можна було лише на свій організм, речовий мішок та одяг. Петя дякував Богові за те, що хоча б із цим "джентльменським набором" у нього було все гаразд, а отже, це давало йому, хай і невелику, але все-таки "фору", перед іншими арештантами.

Як не цинічно це виглядало, втім теплим одягом, взуттям та корисними в ув’язненні речами у мішку він був зобов’язаний відсидці батька. В 1938 році Данило Капітонович працював скромним державним службовцем нижчої ланки. Якось додому нагрянуло НКВС, і після цього він майже рік провів у таборах та в’язницях. На щастя, за повальними арештами послідувала кампанія часткового виправлення "перегинів", під яку підпав і батько. Однак з того часу, навчений досвідом перебування в державних установах примусового виховання, запасливий українець завжди мав напоготові "тривожний" речовий мішок зі всім необхідним у неволі: їжею, теплими речами, посудом, грошима й іншими корисностями.

Щоправда, батьки були здивовані та збентежені тим, що мішок став у нагоді не їм, а їхньому єдиному 21-річному синові, їхній гордості й надії. Петро лише нещодавно закінчив з відзнакою Запорізький педагогічний інститут, і наступного дня мав їхати до свого першого місця роботи в школі. Але був заарештований. За які гріхи покарали помішаного на чесності студента, що вийшов із самих низів народу та беззавітно вірив у соціалістичну ідею, батьки просто не знали. Не знав цього й сам Петя. Він вважав те, що сталося, жахливою помилкою та сподівався на її швидке виправлення.

Але до моменту порятунку, в цих моторошних умовах потрібно ще дотягнути, вижити, не зламатися! А щоб вийти зі скрутного становища у 21 рік, дуже потрібна дружня підтримка старших, досвідченіших товаришів. Добре, що тут усі вони рівні, – молоді й старі, вчені й робітники, селяни і військові, вчителі та учні. Тут – школа комунізму: всі однаково безправні, бо мають однакові шанси померти невідомо заради чого.

Незважаючи на важкі умови, на те, що люди ставали схожими на ходячі та лежачі скелети, вони тяглися один до одного, намагаючись знайти співчуття, допомогу, підтримку. Всі знали, що це небезпечно, що НКВС на кожному кроці впроваджує своїх провокаторів, сексотів, донощиків. І все ж така небезпека не відвертала арештантів від спілкування та бажання обмінятися інформацією. Якимось внутрішнім чуттям вони знаходили серед сірої знедоленої маси голодних озвірілих істот споріднені душі, а знайшовши їх, ділилися своїми думками, сумнівами, досвідом, знаннями.

Поступово сформувалися групи за інтересами. Така самоорганізація допомагала прикрашати жалюгідне існування, давала хоча б емоційне задоволення. А крім того, разом, підтримуючи й допомагаючи один одному, легше було долати тяготи та злидні зеківського життя.

– Колеги, здається, це досить велика станція. Можливо, буде шикування з видачею дров і їжі. Давайте про всяк випадок приготуємось, – Іван Федорович Лі-Щербаченко, неформальний лідер групи, до якої входив і Петро, напівжартома, напівлагідно називав друзів по нещастю колегами.

Серед "колег" почалося слабке пожвавлення, проте частина з них продовжувала лежати на своїх місцях, не бажаючи розлучатися з таким приємним накопиченим у лігві теплом. Десь вдалині зовні почулися командні голоси і брязкіт вагонів, що відкриваються.

– Наші наставники з НКВС із ніг збиваються, щоб забезпечити нам безбідне існування, а ви не зволите навіть встати з ліжка та прийняти спеціально привезені з Москви хліб-сіль і червону рибу, – Іван Федорович примружив свої лукаві очі, вслід за чим почав розкладати по кишенях та схованках в одязі речі, котрі можуть стати у нагоді.

Особистий приклад подіяв. Більшість чоловіків теж почали збиратися. Особливо важко доводилося тяжкохворим. Страшно було дивитися на людей, що куталися у рване ганчір’я, кашляли та харкали кров’ю. Їхні дні були вже злічені, й допомогти їм було неможливо. Однак вони з останніх сил намагалися вхопитися за будь-яку, навіть найменшу соломинку, сподіваючись вижити, а насправді – майже завжди – лише подовжували свої страшні муки.

Петро і собі теж зібрав усе необхідне. Віднедавна під час зупинок він зондував ґрунт на предмет можливості витратити свої останні 10 карбованців, що залишилися від грошей, узятих вдома. Нині стан його здоров’я суттєво погіршився через тривалий голод, авітаміноз та холод. Хлопець відчував це фізично, звідуючи якийсь ниючий біль у всьому тілі; бачив свої висохлі члени й випираючі кістки. Страшними стимуляторами, котрі підхльостували до негайного залучення будь-яких резервів, служили також трупи, що вивантажувалися з поїзда майже на кожній станції. Адже за час "подорожі" тільки у Петровому вагоні померло вже понад 20 людей, а на їхнє місце поміщали все нових і нових "свіжих" ув’язнених.

«Так, настав час пускати в хід свій останній домашній козир, – остаточно визначився Петро, – але не можна помилитися ні в людині, яка могла б купити їжу, ні у часі стоянки поїзда. Занадто дорога ціна помилки».

...

Втім на перших трьох станціях, потенційно придатних для витрачання грошей, нічого було навіть думати про реалізацію своїх планів. Конвой, що контролював поведінку арештантів, був посилений, з собаками. На одній із цих станцій навіть стався інцидент, внаслідок якого загинув молоденький дуже хворий хлопець. У нього не вистачило сил нести дрова та їжу. Йдучи з поклажею, бідолаха на кілька секунд знепритомнів і впав, за що його нагородили стусанами, зокрема й по голові. Оглушений, хлопець спробував піднятись, аби дістатися вагона, проте втратив орієнтацію у просторі, пішов не в той бік та був розстріляний охороною "при спробі втечі".