Камінь. Біографічний роман. Книга друга. Непрості дороги до пекла.

День народження Петрика

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1930 рік, лютий. Томаківка.

Надворі був морозець. Дув пронизливий вітер, який періодично кидав на землю рідкісні сніжинки. Свинцеві хмари затуляли все небо; вони здавалися якимись особливо зловісними на фоні свіжого снігу, котрий тонким рівномірним шаром покривав усе навколо.

Втім у сім’ї Шаблів панувала піднесена радісна атмосфера: всі готувалися до приходу гостей з приводу свята – дня народження Петрика. До нього, як завжди, готувалися заздалегідь: збирали гроші, заготовляли продукти, різали кабана. Щоправда, точний день народження припадав на 28 січня, проте святкування зазвичай зсували на найближчий вихідний: в такому разі можна було до пуття розслабитися.

Сьогодні особливо старалися жінки. Майстрині кухарської справи, вони вкладали в підготовку святкового столу всю свою душу, намагаючись догодити як своєму улюбленому хлопчикові, так і компанії родичів та друзів, які мали прийти на гулянку. Бабуся Ірина зробила свої фірмові, освоєні ще під час роботи кухаркою у поміщика, а тепер такі улюблені онуком страви: смажену за власною технологією – "рум’яна з обох боків" – картоплю та вінегрет, пиріг із повидлом і буженину. Мати ж – приготувала те, що Петя завжди замовляв їй на свята, – спекла пухкі пиріжки з рисом і яйцями, а також із капустою, з картоплею та з м’ясом, посмажила величезну миску котлет, зробила квасолевий паштет, зварила пюре, а ще натушкувала свинини з цибулею. Крім того, на столі вже стояли горілка, різні копченості, домашні ковбаси, сало, соління, компот із сухофруктів та багато чого іншого.

У двері постукали. Стук був сильний і наполегливий.

– Щось рано, – поділилася Марія своїми сумнівами з чоловіком, – адже ми запрошували на дванадцяту.

– Не знаю, можливо сусідам чогось треба? – припустив Данило й пішов відчиняти двері.

На порозі стояли два Данилові брати – Іван і Дмитро; обидва привітно усміхалися, а коли господар запропонував їм зайти в будинок, заходилися інтенсивно тупотіти ногами, намагаючись збити зі взуття прилиплий сніг.

– Доброго вечора у вашій хаті! – прямо з порога пробасив Іван, широкоплечий здоровило із масивним обличчям. Зробивши крок уперед, він тут же простягнув Данилові свою п’ятірню, міцно потиснув братову руку, а завершив вітання смачним поцілунком.

Іван був найстаршим серед шести рідних братів і сестер, а тому, за вкоріненою ще з дитинства звичкою, поводився в їх присутності відповідно: він вважав своїм обов’язком завжди проявляти ініціативу та контролювати дії молодших, незважаючи на те, що часом це мало форму нав’язування своєї волі. Оточуючі, звісно, відчували від такої його поведінки певний дискомфорт, але знаючи незлобивий характер родича, приймали його таким, як є.

– А де наш іменинник? Ану, веди його сюди! Даруватимемо подарунки! – підхопив естафету молодший із братів Дмитро, низького зросту щуплий чоловік.

У нього був приємний співучий баритон, який часом вельми допомагав у налагодженні спілкування. Дмитро повторив процедуру вітання, реалізовану старшим братом, а потім знов прибулі почали роздягатися.

– Дядьку Дмитро! Дядьку Іване! – закричав Петя, вбігаючи в коридор і кидаючись на шию родичам.

Ті, сміючись, розцілували племінника.

– З днем народження, Петрику! Рости здоровим та розумним! – пророкотав Іван, вручаючи хлопчині новенький портфель.

– Вітаю із першим у твоєму житті ювілеєм – десятиліттям! Бажаю міцного здоров’я та успіхів у навчанні! – Дмитро в свою чергу подарував племінникові три книги, перев’язані фіолетовою стрічкою, й знову його поцілував.

– Ну, біжи, розглядай свої подарунки! – лагідно підштовхнув сина Данило, і той, обхопивши скарби обома руками та ледве утримуючи їх, поскакав до спальні.

Там, у радісному передчутті чогось незвичайного, на нього вже чекав Коля. Насамперед Петя розстебнув портфель і зазирнув усередину. Його очікування виправдалися: у відділеннях лежали кілька зошитів, гарна перова ручка, чорнило до неї, три олівці та шоколадка. Іменинник по одному взявся виймати подарунки, й обидва підлітки тут же стали і так, і сяк крутити новенькі предмети в руках, раз по раз забираючи їх один у одного та поспішаючи чимшвидше роздивитися.

– Ух ти! Здорово! Овва! – вигукували брати, щойно уздрівали черговий подарунок.

Коли дійшло до шоколадки, вони, не відкладаючи в довгу шухляду, по-чесному поділили її на двох і відразу ж з’їли.

Тепер настала черга книжок. Коля не дуже вже й захоплювався цими презентами, а ось Петя був у захваті.

– «Іван Франко. Вибрані твори», «Олександр Дюма. Три мушкетери», «Тарас Шевченко. Кобзар», – вголос прочитував назви іменинник, буквально впиваючись у них очима.

Потім він дбайливо розкривав кожну книгу, вивчав зміст, після чого починав гортати сторінки і навіть примудрявся періодично пробігати швидким поглядом хоча б декілька рядків.

«Захар Беркут», «Каменярі», «Атос», «Д’артаньян», «Катерина», «Іван Підкова», – мелькали в Петриковій голові поки що неясні, проте такі манливі образи, які – він був певен – прийдуть до нього під час прочитання творів, включених до книг. Нестримна фантазія маленького читача вимальовувала яскраві моменти знайомства, спокусливо діючи на дитячу уяву.

У цей час дорослі чоловіки розмістилися на стільцях у кутку зали.

– Може, по чарці? – запропонував братам Данило. – Інші прийдуть ще не скоро.

– Ні, дякуємо, – відмовилися ті, – ми спеціально з’явилися раніше, щоб на тверезу голову обговорити господарські справи.

– А в чому проблема? – здивувався заінтригований Данило.

– Ти серед Шаблів найбільш грамотний, працюєш у фінвідділі, – з похвали почав Іван, – а тому скажи: правий я чи ні.

Старший брат замовк, дивлячись на Данила. Пауза настільки затягнулася, що господар хотів було перевести все на жарт, погодившись, що за старшинством той завжди правий. Але тут Іван продовжив свою промову:

– Мене турбують акції з розкуркулення, які щойно розпочалися: одноосібників, хто заможніший, забирають і, за чутками, висилають кудись на Урал, або в Сибір. Вже розкуркулили таким чином Дем’яна Колісника та Антона Гаркушу із сім’ями. Я боюся, що наступними "куркулями" можуть призначити нас, – при цьому він обвів поглядом співрозмовників. – Господарство нашого брата Василя восени вже зарахували до куркульських. Мені здається, що якщо ми й далі сидітимемо, склавши руки, та чекатимемо, то дуже скоро опинимося в місцях, де Макар телят не пас.

Іван на мить зупинився, даючи змогу Данилові осмислити сказане.

– Ти ж бачиш, до чого все йде, – не витримавши паузи, палко вклинився в розмову Дмитро, – всіх міцних господарів ставлять у нестерпні умови, і врешті-решт нас просто знищать. Я за державною градацією проходжу як середняк-одноосібник, та й то минулого року ледве звів кінці з кінцями. А як цього року викрутитись Василю, якого визнали куркулем?! Це ж шалені податки! А раптом неврожай? Плюс до всього, тепер ще над тобою висить загроза висилки в Сибір! Нагрянуть і, виконуючи вказівку партії, за годину ліквідують тебе як клас. З них станеться...

– Що ви пропонуєте? – не розуміючи, до чого хилять родичі, Данило за першої ж нагоди зупинив безперервний потік думок та емоцій брата.

– Ми пропонуємо створити на основі господарств нашої рідні колгосп, – на правах старшого лаконічно сказав Іван, – і усунути, таким чином, саму підставу для розкуркулювання.

– А чого хочете від мене? – уточнив господар.

– Насамперед поради, – озвучив свої міркування Іван, – варто чи не варто так чинити.

Данило замислився. Не можна сказати, що йому не спадав на думку варіант створення колгоспу або приєднання до якогось вже існуючого. Однак за площею оброблюваної землі та кількістю худоби його господарство належало, швидше за все, до бідняцьких. Крім того, він працював у державній установі й офіційно вважався службовцем. А тому для нього поставлене братами питання гостро не стояло.

– Ну, якщо говорити про порятунок Васі від висилки, то це один з найкращих варіантів, – вголос сказав Данило. – І щодо податків, наскільки мені відомо, колгоспи в набагато кращому становищі, ніж одноосібники; я вже не порівнюю їх із куркулями.

– А раптом більшовики знову надумають відбирати хліб силою, знову включать свою улюблену продрозверстку, як років десять тому? – переходячи на шепіт, щоб, не дай Боже, ніхто не почув, поставив Дмитро терзаюче його запитання.

– Це може статися, – почав уголос розмірковувати Данило, – разом з тим кожне рішення якийсь час працює за інерцією. Ще року не минуло, як Сталін проголосив виправлення перегинів у колективізації. Я вважаю, що період послаблень для колгоспів протримається щонайменше до осені. А на той час сільськогосподарські роботи в полях завершаться.

– Вважаєш, у колгоспі ми зуміємо краще зберегти чи продати зібраний урожай? – уточнив Іван.

– Якщо умови будуть подібними до торішніх, то на це є непогані шанси.

– Все одно я не розумію більшовиків, котрі твердять, що в колгоспах, порівняно з одноосібними господарствами, вища продуктивність праці, – знову заголосив Дмитро. – Ну за рахунок чого це раптом я краще працюватиму, якщо біля мене буде працювати Іван!?

– Ти не плутай грішне з праведним! – осмикнув молодшого брата старший. – Ми зараз говоримо про порятунок наших шкур, а не про ефективність колгоспів.

Дмитро осікся, усвідомивши, що Іван має рацію, і замовк.

– Я згоден з Іваном, – підтримав старшого брата Данило, – проте й залишатися без хліба – теж не варіант.

– То як нам зробити, щоб і вовки були ситі, й вівці цілі? – задав риторичне запитання Дмитро, переводячи погляд з одного брата на іншого.

– Я думаю, що створювати колгосп, хоча б заради порятунку Васі, та й інших родичів, доведеться, – спробував узагальнити свої думки Данило, – втім робити це потрібно з розумом, хитро: обов’язково продумати форму колгоспу (СОЗ, артіль чи комуна), хто буде в нього входити та з яким майном, які взаємини налагоджувати з МТС, які землі брати в обробку, що сіяти, а також як і кому продавати врожай.

– Ну, ти тут наговорив, – усміхаючись, крутнув головою Іван, – сім верст до небес – і все лісом!

– Лісом чи полем, а якщо всього цього не врахуємо – прогоримо! – Данило з викликом уставився на братів.

– Гаразд, гаразд, – примирливо промовив Іван, водночас радіючи, що Даня вимовив останню фразу ніби від імені всіх родичів, – це я так, для гострого слівця. А якщо серйозно, то ми з Дмитром просимо тебе спочатку допомогти нам розібратися з паперовими та бухгалтерськими справами. Правду кажучи, ми дізнавалися у сусідів, і в принципі з десяток дворів, згодних створити колгосп, на прикметі ми вже маємо. А тебе запрошуємо приєднатися насамперед як бухгалтера. Ну й сім’ю твою, звісно, запрошуємо. Крім того, може і ти когось із надійних господарів загітуєш...

Данило деякий час ще повагався, остаточно прикидаючи плюси та мінуси такого відповідального кроку.

– Добре, – погодився він нарешті, й підкріпив своє рішення рухом руки, котрим нібито відкидав останні сумніви, – я допоможу вам із організаційними питаннями. Однак давайте не пороти гарячку. Трохи часу, думаю, у нас ще є, а тому спочатку розберемося з процедурами, потім обміркуємо наші дії і відтак, з Божою допомогою, може щось і вийде.

– Ось за це не гріх і випити! – заявив задоволений розмовою Дмитро, потираючи руки та широко посміхаючись.

– Згоден, – Данило підійшов до столу, налив три чарки горілки; одну взяв собі, а дві подав братам. – Підсідайте ближче!

Запрошуючим жестом він показав на стільці.

– За успіх нашої безнадійної справи! – підняв чарку Іван.

– Дай Боже, не в передостанній раз! – підвів межу хазяїн будинку.

Брати випили, причому кожен робив це якось по-своєму. Закушуючи, вони почали обговорювати подальші дії. Поступово розмова перетворилася на жваву, підігріту алкоголем, дискусію. Але одного разу виробивши спільну лінію, чоловіки тепер могли зосередитись на деталях та вести бесіду в невимушеній обстановці.

Незабаром почали з’являтися нові гості. Низка чергових привітань, поцілунків і подарунків дуже втішила Петрика, внаслідок чого веселощі набули свого другого дихання. Свято неухильно наближалося до апогею.