Камінь. Біографічний роман. Книга друга. Непрості дороги до пекла.

Крадіжка хліба уві сні

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1941 рік, жовтень. Куйбишевська залізниця.

«Потрібно будь-що схопити цю кисть із ножем, потрібно схопити! – промайнуло у Петра в мозку. – Не можна дозволити їй здійснити таку брудну справу!»

Неймовірним зусиллям волі, з останніх сил хлопець підняв свою руку та спробував упіймати зап’ястя ворога. Однак власна рука майже зовсім не слухалась; мало того, рухалася безкінечно мляво, ніби в уповільненій зйомці. А тим часом лезо ножа вже почало ковзати по матерії.

«Необхідно спіймати зап’ястя – інакше кінець! Усі свої сили треба сконцентрувати на цьому зап’ясті ворога! Ще одне, завершальне зусилля – і в мене вийде, – знову мелькнула в голові Петра крихка надія… – Ура! Вдалося!.. Але що це?..»

Величезна, могутня кисть Петра, ця клешня, рівної якій за силою він поки що не зустрічав у своєму житті, лапа, котра багато разів рятувала його від потенційних супротивників, показуючи мертвою хваткою марність опору, – ця кисть стала раптом по-дитячому слабкою й ватною. А ворожий ніж, ніби не помічаючи її, розрізав речовий мішок, після чого здоровенна, огидна чужа рука забрала його буханець, його останню надію на життя!

Петро прокинувся в холодному поті. Обома руками він чимдуж стискав речовий мішок із заповітним шматком хліба. Насамперед розв’язав мотузку, що стягувала брезент, і перевірив ще раз, чи на місці їжа.

– Слава Богу! – прошепотів хлопець.

Від серця відлягло, й тепер він міг хоч щось усвідомлювати…

Такий сон із завидною періодичністю щоночі снився в’язневі Петру вже більше місяця. Іноді по кілька разів за ніч. Його фатальний сюжет виснажував. Але з іншого боку, можливо тільки завдяки цьому сну він ще і живий: адже саме це страшне нічне видіння змушує всі залишки сил та розуму зосереджувати на мішку-рятівнику, щохвилини контролювати його.

Власне, даний сон уже двічі зливався з дійсністю, коли сусіди по вагону намагалися вночі розрізати тканину й заволодіти залишками їжі. Якимось неймовірним, надприродним чином події, що відбувалися наяву, обидва рази збігалися із сюжетом сну, втім щоразу завершуючись однаково – страшним, несамовитим ревом злодія після того, як він відчував на собі силу Петрової п’ятірні. У припадку гніву хлопець стискав зап’ястя, а потім не міг стриматися і з розмаху всаджував свій кулачище в підборіддя викрадача. Той падав без свідомості, проте залишався живим: більше двох місяців голоду та нелюдських принижень суттєво підірвали сили Петра.

До цього абсурдного потрапляння в ГУЛАГ йому ніколи не доводилося битися. І справа не в поступливому характері. Якраз навпаки: характер у Петра часом досить різкий, жорсткий, майже категоричний. Просто не було ідіотів, котрі бажали б випробувати на собі ведмежу силу цього богатиря.

Мабуть, він успадкував фізичні дані від своїх дідів. З одного боку, по лінії батька, це були відібрані поколіннями козацької вольниці рубаки, загартовані в постійних військових походах. З іншого ж – материнського боку – виділявся батько матері, виходець із села в російській глибинці – дід Степан. Спеціально виготовленими для нього щипцями він самотужки виймав величезні болванки з форм у ливарному цеху й отримував за цю роботу потрійну плату через те, що завдяки своїй колосальній силі, виконував норму за п’ятьох.

...

Доторкнувшись до хліба в процесі перевірки вмісту речового мішка, відчувши його приємний житній запах, Петро вже не міг стриматися. Він відламав невеликий шматочок, поклав його до рота і довго жував, намагаючись хоча б у такий спосіб обдурити хронічне почуття голоду. На короткий час це вдалося. Згодом юнак проковтнув кашку, через що спізнав ейфорію, а потім непомітно заснув.

Цього разу йому снилося рідне село, і він, маленький хлопчик, їде з крутої гірки на одному бракованому ковзані, випадково знайденому біля кузні. Морозний вітер та сніг ударяють в обличчя, серце заходиться від швидкості й азарту! Петрик падає в кучугуру, але підіймається, щасливий. Далі прямує до батьківського двору, заходить у хату, і бабуся дає йому запашний пиріжок із картоплею. Приємне тепло зігріває замерзлі руки, він підносить пиріжок до рота та їсть, їсть, їсть... Яка насолода!