Він приходить вночі

Коли я прокинулась, було вже далеко за полудень. Голова просто розколювалась, а тіло здавалося ватним. В думках крутилися уривки снів: щось дуже неприємне та бридке. Однак, що саме це було, вже вивітрилось з пам’яті. Залишилось лише важке і сплутане відчуття. Поруч, обличчям у подушку, спав Яць, злегка посапуючи. Я повільно встала з ліжка і попленталась на кухню. Пити хотілося просто шалено.

Вийшовши у коридор, я застигла. На полу стояла коробка, якої там точно не мало бути. Моя особлива рожева коробка, яку ніхто не повинен чіпати, яка завжди ховається у найвіддаленішій частині шухляди. Зараз вона просто стояла посеред коридору, ніби сміття, яке забули винести. Усю решту проблем мов рукою зняло. Я негайно схопила коробку та кинулась будити Яця.

- Нащо ти її дістав?!

- Кого? – сонно пробурмотів він.

- Коробку! Ще й лишив на підлозі!

- Та про що ти взагалі говориш? – він сів та протер очі. – А, цю коробку. Я її не чіпав. Навіть не знав, куди саме ти її поклала.

- А чому вона тоді була в коридорі?

- Не знаю, може Ігор випадково знайшов, або Юлька твоя.

- Як «випадково» можна було залізти так далеко у шухляду?

- Та що люди напідпитку лише не викинуть. Може вони вирішили, що в комоді закусь лежить, – він усміхнувся та взяв мене за руку. – Таке трапляється. Головне, що ти її знайшла.

- Так, щось я… вибач, що одразу накинулась.

- Нічого. А тепер, принеси, будь ласка, водички.

Увесь подальший день пішов на прибирання, легенькі супчики та відпочинок після учорашнього. Ніби лише переїхали, а речі вже лежали не там, де я їх залишала. Статуетки стояли одна у ванній під раковиною, інша – на кухні у шафі. Сільниця опинилась у пральній машині, а картина – взагалі на підлозі рамою вперед. Ми ж ніби не так сильно напились, щоб аж таке утнути. Хоча, Ігор набрався більше від усіх, то ж… Треба буде подумати, чи кликати його на наступне свято.

Увечері ми дивились якусь мелодраму та їли печиво на дивані. Маленька сімейна традиція – влаштовувати такі посиденьки хоча б раз на тиждень. Яць пригорнув мене до себе та м’яко почав:

- Слухай, щодо того, що вчора сказав Ігор.

- Він багато чого говорив.

- Я про дітей. Може ще раз спробуємо?

- Не певна, що зараз слушний момент, – я відсторонилась. – Я не переживу подібного вдруге.

Він сів ближче та міцно мене обійняв.

- Вибач, напевно, не варто було отак про це згадувати. Та що б не сталося, я завжди буду поруч. Пам'ятаєш?

- Дякую.

Коли фільм закінчився, Яць пішов шукати щось у ноутбуці, а я зайшла в спальню. Відкрила шафку комода та дістала невеличку рожеву коробку. Позитивний тест на вагітність, листівка-серденько від коханого на честь цього та фото нашої донечки. Так і не народженої. На очі навернулися сльози. Ні, все ж я не готова пройти через це вдруге. Коробка швидко відправилась на своє місце, а я сіла на ліжко. Намагалась заспокоїтись, але серце все ніяк не хотіло вгамовуватись. Сльози все текли й текли по щоках.

Я почула тихий шепіт з коридору. Не могла розібрати слів, але точно розуміла, що говорять до мене. Я швидко втерла обличчя та пішла до Яця, який сидів у вітальні за ноутбуком.

- Що ти казав? Не почула.

- Я мовчав, – він підвів очі на мене. – Все гаразд?

- Так, просто в око щось потрапило. Чим зайнятий? – я сіла поруч та поглянула на екран, де була відкрита переписка з Юлею. Яць згорнув вікно та відкрив вкладку з сайтом залізниці.

- Я попереджав, що мене наступного тижня у відрядження відправляють, ось, шукаю квитки.

- А з Юлею про що спілкувались?

- Сказала, що загубила у нас сережку. Ти не бачила?

- Ні. А чому вона пише тобі, а не мені?

- Бо це ті, з розпродажу, які ти собі хотіла, а вона раніше купила. Ви тоді ще посварились.

- Не хоче зайвий раз про те нагадувати. Як це на неї схоже. А сережку я пошукаю.

У душі з’явилась неприємна тривога, але мені не хотілося думати ні про що погане. Яць би ніколи не зробив того, що могло б мене засмутити. Я ще трохи посиділа з ним та пішла спати. Але сон ніяк не йшов. Щойно реальність починала хоч трохи розпливатися, перед очима поставали страшні картини: монстри, що поїдали дітей, напівоголена демониця, що опутала Яця та задушила його своїм зміїним хвостом, й купа інших почвар, які так і лізли в наш дім.

Я прокинулась від чергового жахіття. Спиною лився холодний піт, а серце калатало, мов божевільне. Я дихала так глибоко, як могла. Хутко ввімкнула екран телефона, щоб хоч трохи освітити кімнату, і повернула голову до Яця: він спокійно спав поруч. Вирішила не будити та пішла на кухню – попити води. Після нічних кошмарів темна квартира видавалася підозрілою та загрозливою. Хотілося якось себе заспокоїти, та замість цього, я вслухалася у кожен шурхіт. Здавалося, ті монстри і зараз мене переслідують. Дивляться своїми хижими очима, як я поспішаю до вимикача на кухні.

Проходячи повз дзеркало, я краєм ока помітила, що моє відображення було якимось неправильним. Не знаю, що саме видалось мені дивним, та я зупинилась і глянула на нього. Замість мене там стояла сива жінка з купою зморшок і бородавок. Моя піжама виглядала на ній старим дрантям, а тонка рука, крізь яку проглядались кістки, так само тримала телефон. Я закричала і впустила мобільний, опинившись у повній темряві. У вухах задзвеніло. Я відчувала, як вона дивиться на мене, як тягне свої руки з довжелезними пальцями. Мені враз забракло повітря. Стара жінка почала душити мене. Я виривалась, брикалася, але сил не вистачало. Хватка навколо шиї ставала все міцнішою

- Міє! – закричав низький басистий голос. Від нього сироти пробіглися шкірою. – Міє! Прокинься, Міє!

Я розплющила очі й зрозуміла, що лежу у своєму ліжку, міцно тримаючись за ковдру. Яць обійняв мене та пригорнув до себе. Я одразу схопилась за його руку.

- Тихо, тихо. Це просто сон. Просто нічне жахіття. Я з тобою, все гаразд.

Жодних старих жінок, жодних пальців, що холодною хваткою змикаються на моїй шиї. Лише я та Яць.

- Все добре, не переймайся…

- Напевно, стрес від переїзду. Нічого, я поруч.