Він приходить вночі

Наступного вечора у мене був зідзвін з іноземними партнерами. Годинник показував десяту, але це не завадило нашій команді вийти на зв’язок, щоб обговорити подальшу стратегію співпраці. Яць у цей час вийшов до магазину, щоб купити чогось смачненького.

- Соломіє, дизайн сайту нам потрібен вже наступного тижня, – з явним акцентом сказав чоловік у дорогому костюмі.

- Враховуючи усі ваші побажання, я переконана, що наступного тижня ми зможемо надіслати вам перший варіант для попереднього узгодження.

- Чудово, я ще хотів би уточнити кілька деталей.

В цей момент на екрані ноутбука з’явились незначні перешкоди: сіро-чорні смуги то десь вилазили, то зникали. Картинка пішла багами, а звук почав підвисати.

- Так, слухаю, – сказала я, сподіваючись, що мене почули.

Клієнт нахмурився, після чого усі присутні невдоволено подивились у свої камери. Їхні очі почали чорніти, а обличчя – розмиватися. Вони скривились у таких сильних гримасах, що до цього моменту я взагалі була не певна, що люди так можуть. Найбільше мене лякав звіриний оскал. Тепер я вже не могла списати це на якийсь глюк. Може розіграш? Та ні, в нас серйозна компанія.

Раптом директор голосно засміявся. Моторошно, швидко, огидно. Цей лячний сміх підхопили й усі інші. Їхні голови почали трястися.

- Це жарт якийсь? – запитала я, але ніхто не відповів. – Ви мене чуєте?

Кожен з них нахилився до камери так близько, що не було видно нічого, окрім викривлених облич.

- Та годі вже! Припиніть! Досить!

Я спробувала вийти з конференції, але скільки б не натискала на хрестик, нічого не змінювалось. Колеги та клієнти так само пильно дивились на мене та сміялись, сміялись, сміялись. Ні, це вже було не схоже на сміх, радше – виття. Я швидко вимкнула та закрила ноутбук. Нарешті все затихло.

Я полегшено видихнула та лише зраз помітила, як сильно спітніли мої долоні. Може все ж завантажила собі якийсь вірус? Не знаю, чи вони такими бувають, але треба буде спитати у Яця. Я встала з-за столу, випадково зачепивши рукою чашку. Вона полетіла на підлогу та голосно розлетілась на друзки. Я тихо вилаялась та пішла на кухню, аби взяти віник.

Але мене зупинив гучний сміх. Моторошний, швидкий, огидний. Він лунав з коридору та повільно перетворювався на дитячий плач. В мене кров застигла у венах. Я позадкувала та схопила перше, що трапилось під руку – настільну лампу. Чиїсь кроки ставали все ближче: важкі та повільні. Мій погляд впав на шафу біля дверей. Статуетки козака та дівчини мали такі ж викривлені обличчя. Соловейки стояли так, ніби от-от на мене накинуться, а лисиця почорніла та виставила зуби. Руки та ноги не слухались, я з усіх сил притиснулась спиною до стіни та заклякла від жаху.

Крок. Крок. Крок. У двері почала запливати чорна тінь. У грудях захололо. Я кинула у прохід лампу, але вона пролетіла крізь тінь. Мене оповив справжній жах. Всередині все стиснулось до розмірів горошини, дихати стало важко. Здавалося, я от-от втрачу свідомість, але враз все зникло. У дверях не було жодної тіні, соловейки та козак з дівчиною загравали одне до одного, а руда лисиця мило усміхалася.

Я почула, як клацнув замок вхідних дверей і до квартири зайшов Яць.

- Цукерки будеш? По акції взяв! – крикнув він.

Я одразу кинулась до коханого та міцно його обняла.

- Ти чого?

- Тут… тут… Обличчя, дитячий плач, а ще хтось був, – почала я тремтячим голосом.

- Тихо, тихо. Заспокойся. Все гаразд. Розкажи нормально, що сталося.

Я почала розповідати про викривленні обличчя, сміх, статуетки, щось, що ходило у нашому домі, поки Яць розкладав покупки на кухні. Він уважно мене вислухав, та важко видихнув.

- Слухай, тобі справді потрібен відпочинок. Може після мого відрядження кудись з’їздимо? На природу, наприклад, на кілька днів з наметами.

- Ти ніби мене не чуєш, я тобі кажу, у нас тут якесь мракобісся коїться.

- Я вже починаю за тебе хвилюватися. Так, дурні сни тут і мені сняться, але ж не настільки.

- Це був не сон! Не спала я за ноутбуком!

Він підійшов та взяв мене за плечі.

- Послухай, я завжди на твоєму боці. Просто цей переїзд, завал на роботі, наша… дитина. Це все дуже важко. Якщо нам потрібна допомога, то немає нічого поганого, аби по неї звернутися.

- Говориш просто, як Юля. Не потрібен мені психолог! Я не божевільна!

- Гаразд, гаразд, – м’яко сказав він. – Жодних психологів. Але на відпочинок ми таки поїдемо. Я підшукаю гарний санаторій ближче до Карпат. Цілюща вода, СПА, спеціалісти, які завжди допоможуть. Влаштуємо собі повний релакс. Згода?

- А гроші ми на це де візьмемо?

- Я про все подбаю, не переймайся.

Я зітхнула й кивнула:

- Добре, але не думай, що я з глузду з’їхала.

- Я і не думаю, – він поцілував мене в лоб.

На душі стало легше. Може мені й справді просто треба відволіктися та відпочити? Полишити складні проєкти, поговорити з кимось про нашу донечку. Так, напевно Яць має рацію. Він дістав з холодильника овочі, які завалялись у ящичку, знайшов на верхній поличці пасту, і ми взялися готувати вечерю. Це завжди мене заспокоювало. Тихий сімейний вечір на кухні. Доки я різала помідори, Яць намагався приборкати цибулю. Але все ж вона взяла гору й він розплакався. Як і завжди. Яць постійно чистив овочі, щоб я не забруднила руки, та вів нерівний бій з цибулею. Постійно програвав, але це ніколи його не зупиняло. Якщо у нього є сили робити щось знову і знову, то може й мені варто? Так, дитина – це тобі не цибуля, однак суть же не в цьому. А в тому, що він підтримає мене, що б не сталося. Завжди допоможе знайти сили рухатися вперед.

Яць швиденько помив руки та помітив, що на гачку нема рушника. Після кількох уточнень, коханий пішов шукати його по шафках.

- Міє… – напружено крикнув Яць з вітальні. – А на картині були люди?

- Які ще люди?

- Силует біля хати.

- Не було там ніяких… – я підійшла до нього та побачила, що посеред зеленої трави на картині і справді стоїть темна фігура. Ані обличчя, ані чогось конкретного розгледіти не вдавалось – лише чорноту.

- Ти його домалювала?

- Я дизайнер, а не художник. У мене навіть фарб нема.

- Може ми його просто раніше не помічали.

Силует зробив крок вперед. Ще один, і ще один, і ще. Тепер можна було розрізнити неприродно худорляве тіло, тонкі та надто довгі руки з ногами. Це «щось» підняло на нас погляд, і серце втекло до п’ят. З картини дивилося дике, викривлене обличчя з пустими червоними очима. Надто плаский ніс та впалі щоки видавалися неправильними. А загрозлива посмішка з гострезними зубами викликала справжній жах. Створіння потворно засміялося.

- Схоже, нам обом потрібен психолог… – ледь вимовив Яць.

- Радше священник.

Ми позадкували. Яць схопив піалку для цукерок і кинув в картину. Вона не втрималась і впала на підлогу. Все затихло. Кілька секунд ми стояли в очікуванні. Але почвара так і не вистрибнула на нас, не завила, не вибралась на волю.

- Тільки не кажи, що ми купили прокляту картину у того антикварника…

- Я б сказав, що не вірю у таке, але…

Він швидко схопив з шафи простирадло та замотав картину, а тоді склеїв скотчем.

- Піду викину її.

- У фільмах це зазвичай не допомагає.

- Так а ми і не в кіно.

- Може краще спалимо?

- Слушно.

Яць почав взувати кросівки, а я – свої босоніжки.

- А ти куди зібралась?

- З тобою.

- Гадаєш, поруч з картиною безпечніше?

- Краще, ніж бути тут одній.

- Але якщо що – тікай.

- Ще чого. Я тебе не кину.

Ми ледь не вибігли надвір та відійшли подалі від будинків. Я назбирала сухого гілля й трави, доки Яць міцно тримав картину. Іскра – й на невеличкій галявині вже палало багаття. Як же гарно воно горіло. Так спокійно та умиротворено, ніби обіцяючи нам щасливе майбутнє. Яць пригорнув мене до себе та поцілував у волосся.