Він приходить вночі

Ввечері ми зайшли до квартири, озброєні усім, до чого лише змогли додуматись. У кожній кімнаті лишили по 2 ліхтарики, свічки, запальнички та сірники. Заварили повні термоси кави та чаю, а на столах поставили енергетики. Я бачила, наскільки сильно хвилювався Яць, та як намагався цього не показувати. У самої колінки підкошувались, але я не могла дозволити собі відступити. Що б не вигадав для нас Морок, ми будемо готові.

Час, поки сонце повільно хилилося до заходу, здавався нам найповільнішим у житті. Віконця сусідів одне за одним загоралися, й ми вирішили не відставати – ввімкнути світло у кожній кімнаті та сіли чекати. Щоб хоч якось відволіктися, ввімкнули фільм, який насправді жоден з нас не дивився. Сюжет проходив повз, поки в голові крутилися думки про Морока, який от-от почне діяти.

Хвилини здавалися годинами. Напруження росло з кожною секундою. Першими постраждали герої кіно – у кадрі раз у раз з’являлись темні силуети, хоча це була комедія. Далі маленька тінь пробіглась коридором. Ми взялися за руки та стійко дивились на екран, намагаючись не зважати на Морока. Коли обличчя акторів почали викривлятися та загрозливо усміхатись – вимкнули телевізор. Раптом світло згасло, а зі спальні почувся дитячий сміх. Яць ввімкнув ліхтарик та міцніше стиснув мою руку.

- Все гаразд, ми впораємось, – м’яко сказав він.

Я впевнено кивнула. Сміх почав спотворюватися та потроху перетворився на плач, а тоді – на справжній вереск. Було таке враження, ніби хтось знущається з немовляти. Мені захотілося побігти туди та заспокоїти малечу, але я стримала свій порив. Враз все стихло.

До кімнати зайшла маленька дівчинка років п’яти у білій сукні та з золотавими кучериками. В неї були мої очі та ніс Яця. Маленька стала посеред вітальні і жалібно запитала, втираючи сльози:

- Чому ви мене не вберегли? Я так до вас хотіла.

Ми мовчали.

- Чому дозволили мені померти? Я була б хорошою донькою! Чесно-чесно! І в садочок ходила б без сліз, і вчилась би добре, слухалась би. Мамо, тату, чому?!

У серці щось защемило. Мені самій захотілось розплакатись. Моя донечка, можливо саме так вона і виглядала б. Чому смерть забрала її у мене? Чому Морок настільки жорстокий, щоб розривати ще і так живу рану?

Голос дівчинки потроху змінювався, стаючи все більш холодним і відчуженим. Її маленьке тільце повільно почало викривлятись, ноги зламалися під неприродним кутом, а сукня потемнішала, вкриваючись плямами, наче від землі чи крові. Вона перестала бути схожою на людину. Тепер це було щось інше, потворне і страшне.

Я глянула на Яця. Його обличчя почало перекручуватися, очі стали порожніми та чорними. Вони радше нагадували бездонні вирви. Я швидко відвернулась.

- Не дамо йому нас заплутати.

Дівчинка раптом зникла, а кімната наповнилась густим чорним туманом. Ліхтарик Яця почав блимати, світло ослабло, лишивши нас практично у повній темряві. Коханий спробував ввімкнути інший ліхтарик, але він не хотів працювати. Чорний дим просочувався звідусіль, ніби намагаючись задушити нас. Я вже не бачила Яця, лише відчувала його руку. Дихати стало важко, наче все повітря в кімнаті випарувалось. Звідусіль залунало:

- Чому?! Чому ви мене вбили?! Чому?!

Я вже не відчувала долоні Яця. Було таке враження, ніби тримаю повітря. Спиною біг холодний піт, щоки пекли вогнем, але я не розтиснула руки. Навколо з’явилось безліч викривлених облич, кожне з яких літало у густому тумані.

- Це твоя провина! – закричали вони дитячими голосами. – Ти її втратила!

Я знала, що ці слова належали Мороку, але від цього краще не ставало. Мені ніяк не вдавалось прогнати тягучу гіркоту. Все навкруг загуло, затупотіло, закричало. Я намацала ліхтарик та натиснула на кнопку. Загорілося світло і враз настала тиша. Туман розсіявся, а поруч сидів Яць, який міцно тримав мене за руку. Він дивився на мене нажаханими очима, весь блідий. Хоча, напевно, я зараз виглядала не краще.

- Ми не винні у тому, що сталося…

- Я знаю, любий.

Ліхтарик почав блимати. Яць швидко запалив свічку, але порив вітру одразу її згасив. Чим більш бляклим ставало світло, тим гучнішав шепіт довкола. На стінах у темряві проглядалися злісні фігури.

- Ліхтарик от-от загасне, а інших поруч не лишилось, – перелякано випалила я.

- У спальню. На раз-два-три. Готова?

- Так.

- Раз. Два. Три!

Ми, тримаючись за руки, побігли так швидко, як могли. Крізь силуети, крізь шепіт, що, здавалося, лунав вже у самій голові. Швидко схопили ліхтарик з тумби, але той два рази блимнув і згас. Наступний протримався не набагато довше.

- Ну ж бо, ну ж бо, – Яць кілька разів добряче вдарив по корпусу, але це не допомогло.

- Що робити? Він…

Ми знов опинились у повній темряві. Голоси все гучнішали: плакати, вили, сміялись, проклинали, звинувачували, шепотіли. З коридору почувся тупіт безлічі маленьких ніжок, що неслися сюди.

- Лисиця! – крикнула я.

- Що «лисиця»?

- Скляний купол!

Яць схопив фарфорову статуетку та поставив на неї запалену свічку, накрив куполом. Кімнату осяяло слабке світло, у якому ми ледь могли розрізнити одне одного. Голоси стали тихішими, а тупіт бігав коридором, однак не заходив до кімнати. У спальню залетіли пориви холодного вітру, але вони нічого не могли зробити з вогнем. Яць обережно взяв свічку та переставив її на підлогу посеред кімнати. Ми сіли поряд.

У дверях ширяли темні силуети. Вони перетворились на наших знайомих: батьків, друзів, колег.

- Як ти могла піти сходами, ще й з важкими клунками? – скривилася мама.

- А якби ти тоді пішов з нею, то вона й не гепнулась би, – батько Яця пригрозив пальцем. – Все одно ж тоді вдома сидів, пропаще.

- Доки ти тут плачеш, він до мене бігає втішатись, – самовдоволено сказала Юля.

- А якщо тепер бездітними лишитеся? – бідкалась бабуся. – Це ж навіть не родина, таке ото – пародія.

- Відсутність дітей не скасовує нашого кохання, – випалив Яць. – Ми родина, і нічого цього не змінить.

- Не говори з ним, – прошепотіла я.

Не знаю, скільки ми так сиділи, і скільки знайомі обличчя товпились у дверях. Вони все говорили, говорили та говорили. В якийсь момент я почала засинати, але Яць штурхнув мене і протягнув термос з кавою. Однак, за кілька годин спорожнів і він. Ми почали наспівувати якусь пісеньку, аби не заснути. Її веселий мотив ніяк не в’язався з тим, що відбувалося навколо. Сил лишалося все менше, мені здавалось, що я можу заснути будь-якої миті.

Я повернула голову до дверей і побачила, що всі фігури злилися в один чорний силует: обірване дрантя, каптур, за яким не було видно обличчя, неприродно довгі руки і гострезні кігті. Морок викрутив голову під неправильним кутом та показав білосніжні ікла, що були розміром з долоню Яця. Почвара жахливо посміхалась, ніби їй все неймовірно подобалось.

- Давно вже ніхто так мене не веселив, – його голос радше нагадував гарчання. – За це я подарую життя одному з вас. Мусиш щиро визнати, що у смерті твоєї довгоочікуваної, милої, улюбленої донечки вина іншого. І підеш собі з миром.

- А інший? – насторожено запитав Яць.

- А це вже вирішу я. Так хто більше винен? Та, хто так необачно впала зі сходів, чи той, хто замість допомоги дивився кіно? Хто з вас?

- Це була випадковість… – сказала я. – Таке могло статися будь-де, незалежно від того, чим займався Яць.

- У неї запаморочилась голова, в цьому немає її вини.

- Та невже? – Морок посміхнувся ще потворніше та розчинився у повітрі.

Лише тихий шепіт та дитячий плач в іншій кімнаті нагадували, що він ще досі тут. Між нами повисла тиша. Ніхто не наважувався почати розмову. У голову лізли найгірші думки: а якщо Яць все ж звинувачує мене? Не свідомо. Десь, у найглибших закутках душі. Я ж сама собі не пробачила. Чому він мусить? Яць знає, що це я не вберегла нашу маленьку. Знає, просто не говорить. Жаліє мене.

- Ти не винна, – раптом сказав Яць. – Що б не нашіптувала ця почвара, між нами нічого не зміниться. Адже я кохаю тебе.

- Я теж тебе кохаю, але… Він має рацію. Я не змогла її захистити, не змогла втриматись на ногах. З самого ранку ж було не добре, а я все одно пішла, нічого тобі не сказала, – щоками покотитися сльози. – Це моя провина.

- Ні, – він узяв мене за руки. – Це я мав бути уважнішим до тебе, мав піти з тобою. Аби я дійсно дбав про тебе, то помітив би, що щось не так. То зарадив би.

- Я і не знала, що ти думаєш… так.

- Ти теж мені не казала, тому все чесно.

- Значить, ми обоє винні, але не винен ніхто? Такого ж не буває.

- У реальному житті буває все, навіть Морок, що намагається нас вбити, поки ми ведемо щирі розмови, – Яць усміхнувся.

- А Юля? Якщо не звинувачуєш мене, то нащо з нею спілкуєшся?

- Бо я на оцих ваших жіночих штуках слабко розуміюся, – він ніяково почухав потилицю. – Хотів знайти лікаря, який нам допоможе, тому і вирішив попросити, щоб вона щось підказала.

- І все?

- Вона порадила гарну клініку і обіцяла дати контакти знайомого фахівця. Тепер все.

Я міцно обняла Яця та розплакалась. Тут і Морока не треба, щоб собі проблем знайти. Він сів ближче до мене і раптом ми почули глухий удар. Яць зачепив ногою купол і той перевернувся. Ми одразу потяглися, щоб все виправити, але раптовий порив вітру вже задув свічку. Я почала нервово шукати сірники, але їх не було поруч. Паніка враз огорнула мене цілком. Тільки не зараз. Ні.

Стіни та підлога задрижали, Морок шалено закричав, так гучно, ніби ще кілька секунд, й у мене луснуть барабанні перетинки. Мене всю затрясло. Раптом кімнату освітив слабкий проблиск в руках Яця, але вітер одразу ж задув сірник.

- Ви винні! Обоє винні! Вона померла через вас! Вона вас ненавидить!

Яць пробував запалити ще раз, але вітер знов його випередив. Коробок вилетів з рук. Морок верещав, плакали діти, сварилися родичі. Наша ненароджена донечка бігала навколо нас та звинувачувала у своїй смерті. В мене закололо серце та почали німіти руки. У грудях так заболіло, що я не могла вдихнути. Здавалося, тіло зараз просто розсиплеться на друзки.

- Більше не можу! – крикнула я і кинулася до дверей, схопивши Яця за руку.

Але він мене зупинив та міцно обійняв.

- Це лише ілюзії. Просто обман. Ми впораємося. Я з тобою.

- Мені страшно…

- Мені теж, але ми разом.

- Ми разом, – повторила я та притиснулась до нього ще сильніше.

Нас охопив вир чорноти, шуму та виття. Навіть з заплющеними очима я бачила перед собою страшний силует Морока та донечку, що бігала довкола нас.

- Винні! Винні! Винні! – голоси почали стихати.

Я підвела погляд і побачила, що вже сходить сонце. Перші промінчики майоріли на горизонті. Темрява навколо нас розсіялась, усі ілюзії зникли.

- Вдалося! – щасливо крикнув Яць та поцілував мене. Здається, це була найщасливіша мить мого життя.

Ми не стали вичікувати, поки почнуть ходити перші автобуси. Одразу ж завернули дзеркало у простирадло та поїхали до річки на таксі. Тричі перехрестили таку ненависну річ та скинули з мосту. Ми з Яцем міцно обіймали одне одного, доки дзеркало тонуло у синіх глибинах.