Він приходить вночі

Як виглядає щастя, коли тобі трохи за 20? Гарна робота, улюблений чоловік поруч та власний затишний куточок, хоч й в іпотеку. Чи можна у такому разі назвати мене щасливою людиною? Однозначно.

- Нарешті остання! – полегшено видихнув Яць та засунув пусту коробку під ліжко. – Вже думав, ніколи ці речі не закінчаться. Розбираємо-розбираємо, а їх не меншає.

- Зате тепер он як гарно, – я підійшла та обняла коханого. – Лишилось тільки якихось картин і статуеток прикупити.

- Нащо?

- Щоб відчувалось, що це справжній дім, а не винайнята квартирка, де навіть цвяха забити не можна.

- А гроші на це де візьмемо. Майже все на перший внесок пішло. Ще й сьогодні перед друзями проставлятися.

- Так а ми не нове купимо. Я бачила одну таку гарну крамничку. Там дідусь усілякі старі речі під виглядом антикваріату продає. І дешево, і так, знаєш, атмосферно.

- І навіщо нам усілякий мотлох? Розсиплеться ж.

- Ми ж не диван купуємо, щоб він нас обох витримав, а просто милу картину у гарній рамі. Та і дзеркало хоч якесь треба.

Яць замислився, а тоді махнув рукою.

- А нехай. У коридорі його дійсно бракує. Та і картина не завадить. Але чур, що на ній написано, обиратиму я.

- Згода, – я задоволено усміхнулась та поцілувала його в щічку.

Уже ввечері полички шафи у спальні прикрашали 3 нові статуетки: два соловейки, що воркотіли одне до одного, козак, який загравав до дівчини у вишиванці, та руда фарфорова лисиця під скляним куполом – підставка під свічку. У вітальні з’явився мальовничий пейзаж зеленого поля з будиночком на окраїні, а в коридорі над комодом – дзеркало, обрамлене рамкою з купою завитків. Усі речі виглядали достатньо старими, однак у цьому був свій особливий шарм. Та замість того, щоб захоплюватися цією красою, наші друзі розливали напої по чашках.

- За новосілля! – награно поважно сказала Юля, моя колега з роботи. – Хай Соломія Остапівна та Яків батькович живуть тут довго та щасливо.

- Якщо таке застілля буде на кожен переїзд, то хай чимшвидше купують нову квартиру, – Ігор, друг Яця, весело засміявся. – І щоб діточок там було, як на небі зірочок.

- Е-е-е ні, з цим ми поки не квапимось, – додав коханий.

- Поживемо спочатку для себе, – я усміхнулась.

- У будь-якому разі, до дна! – Юля весело підняла чашку.

За дві години душевних розмов, підкріплених домашньою наливкою та магазинним шампанським, я вийшла освіжитися на балкон. Прохолодний вітерець приємно обдував обличчя, а зорі ледь сяяли у темному небі. Більшість сусідів спали, судячи з вікон, у яких вже не горіло світло. Я заплющила очі і подумала про те, як же гарно жити. От просто жити.

З вітальні лунали тихі співи Яця та Юлі, які вирішили влаштувати караоке. Чому б не приєднатись? Я вдихнула на повні груди та пішла до дверей. Щось темне швидко промайнуло коридором та сховалось за стіною. Якийсь силует. Ніби чоловічій. В голові одразу промайнула п’яна тушка Ігоря, який шукає, де б краще спорожнити шлунок. Тільки не це.

- Ванна в іншому боці! – крикнула я, але почула співи Ігоря.

Невже так поспішав, аби відібрати у Юлі мікрофон? Хай там як, я пішла до них.