Велика шахівниця голодного міста.

Молодий, статний чоловік у смокінгу, з червонуватими від хронічного недосипання очима, випустив дим сигари на шахівницю. Вишикувані фігури занурились в нього немов у ранковий туман.

– Ну що, нова партія? – звернувся він до дідуся закутаного в плед.

– І не набридає тобі, знову за своє? – Втомлено відповів старий. спускаючи ноги з крісла качалки на підлогу.

– Що, знову до першого? Чи може наважишся зіграти на повну? – уточнив молодик, щира посмішка якого відкрила рівний ряд білосніжних зубів з іклами що ледь виступали.

– Замолодий ти для таких амбіцій сину. – Зі співчуттям в голосі прошепотів старий пересуваючи білого пішака на дві клітинки уперед. – Твій хід!

– – – – –

Світанок у старому похмурому місті, починався холодом та сірим небом. Тишу розрізали періодичні сирени, клаксони автомобілів та хода поодиноких перехожих. Це місто, як і всі його мешканці, було затиснуте у сталеві лещата зруйнованих доль і несправджених надій.

У кутку маленького скверу, під дерев’яною лавкою, на зібганому картоні лежав чоловік. Його одяг вже давно втратив форму, та перетворився на лахміття. Обличчя було неголеним і зморшкуватим, а брудні руки потрісканими від морозу. В глибоко посаджених очах жеврів ледь помітний вогник — вогник колишнього життя і недодушеної надії.

Цей чоловік, якого зараз називали просто "Олександр Володимирович", був колись відомим професором квантової фізики. Його лекції захоплювали сотні студентів, а наукові статті цитували у всьому світі. Але життя — химерна річ.

Дружина Олександра Володимировича - Марина, завжди була амбітною, гордовитою та досить впевненою у собі молодою жінкою. Вона завжди мріяла про блискучу кар'єру в бізнесі. За віком та характерами вони були протилежностями, але хиткий місток пристрасті довгий час тримав їх разом.

Тільки з часом їхня скажена любов перетворилася на тягар і все почало змінюватися. Важко повірити, але зламані відносини бувають інтелігентними. Спочатку були неявні натяки, мовчазні вечері та холодок у її зазвичай теплому погляді. Потім все ніби перетворилось на якийсь безглуздий обряд, в якому жоден з партнерів не вбачав ніякої логіки. Але він уперто цього не помічаючи продовжував ліпити з неї ікону.

Зрада дружини для Олександра Володимировича, незважаючи ні на що, стала несподіванкою. Під час обідньої перерви він заїхав по забуті вдома документи, які були так потрібні на вченій нараді. У дворі будинку його зустрів чужий автомобіль. Замок вхідних дверей вперто не хтів відчинятись, наче хтось навмисне залишив там ключ з середини, та все ж не встояв.

Недопите мартіні на столі, розкидані в безладі по підлозі речі. Гучна музика, прочинені двері в спальню, а там… при світлі поодинокої свічки, мов змія в жахливому ритуалі, виверталась його Марина, єдина і неповторна, та чомусь в чиїхось чужих і міцних руках. По стінах плазували химерні тіні, судомно здригаючись при кожному русі.

Від побаченого перед очима попливли кола, у вухах все загуло, і раптово настала темрява. Серцевий напад, швидка, лікарня. Потім — розмова, сльози, вибачення, які не змогли прозвучати щиро. "Це не те, що ти думаєш", — сказала вона, але його серце вже розбилося.

Зрада стала поворотним моментом. Він намагався втримати своє життя в руках, не втратити контроль, занурився з головою в працю, досліди. Але руйнування вже почалось, руйнування особистості, репутації, життя. Колеги перешіптувались, дивились чи то зі співчуттям, чи з презирством.

Черговий раз повернувшись додому, він не зміг вставити ключ в замок. Вперто, не бажаючи вірити в те що серцевина геть новенька, він намагався знову і знову вкласти в неї ключа. Переконував себе що став незграбним, що зір став поганим, змерзли руки, але все марно, двері залишились зачиненими.

Якийсь час він мовчки просидів під дверима, не розуміючи що тепер робити. Поступово голова ставала яснішою, ніби протверезів після стількох років життя. Згадались всі моменти в яких він вважав себе щасливим.

— Вона того не варта, – прошепотів Олександр Володимирович, – не варта зараз, і ніколи не була.

Він повільно підвівся, дістав з кишені ключі від квартири, подивився на них кілька хвилин, і обережно поклав на килимок під дверима.

– Тебе тут більше ніхто не чекає, – сказав він сам собі, – більше нікому тут ти не потрібен, і ніщо тебе не тримає.

Він непевними кроками направився невідомо куди, без мети, не усвідомлюючи час. Прийшов до тями лише коли почув голос вахтера біля дверей університету.

– Доброго вечора Олександр Володимирович, – усміхнувся сивобородий дідуган, – а що це ви проти ночі на роботу?

– Добрий вечір Максимович, так на роботу, мені треба. – Він спантеличено озирнувся.

– Ви нормально почуваєтесь?, – зазираючи в очі професору запитав вахтер.

– Так, нормально. Трохи треба попрацювати. Я на кафедрі буду. – пробурмотів професор і зайшов у приміщення університету.

Портрети на стінах уважно спостерігали за кожним кроком Олександра Володимировича, який міряв кроками кафедру, а потім ще довго сидів на старому дерматиновому дивані. Час невпинно крокував вперед, втома поступово обіймала і дозволяла в себе провалитись.

Колеги не дуже намагалися приховувати своє нове ставлення до Олександра Володимировича, вважаючи його слабким і не гідним співчуття. Та йому було байдуже, залишившись на вулиці, він вперше відчув свободу від суспільних очікувань. Та разом з цим був гіркий присмак — тепер він сам, одинокий і пустий. Випитий до останку, і пожбурений, мов порожня пляшка, в смітник.

Студенти перестали цікавитись його парами, ставити питання після лекцій, і ніхто вже не обирав науковим керівником. Самотність, зверхність і презирство оточення зрештою зламала його. Останнім ударом для нього стала неприязна бесіда з ректором, та звільнення з університету. Воно певно й не дивно, хто буде тримати на кафедрі вічно неголеного дідугана, в помʼятих лахах, від якого вже попахує кисленьким.

З роками він звик до вуличного життя. Його мозок, що колись розв'язував складні рівняння, тепер вишукував спосіб здобути їжу або знайти тепле місце на ніч. Але іноді він все ще згадував колишнє життя. Увечері, коли місто засинало, Олександр Володимирович розповідав іншим безхатькам про теорію струн або принцип невизначеності. Вони слухали, як діти слухають казки, хоч і не розуміли навіть половини.

Одного зимового вечора, Олександр Володимирович сидів на лавці, вгризаючись в залишки гамбургера, який хтось недоївши покинув на лавці. Про те йому не дав це зробити молодий чоловік, який сів поруч.

— Це ви? Олександр Володимирович? – запитав молодик, – я ж не помилився? Я Артем, памʼятаєте мене?

Щось знайоме було в цій постаті, та обличчі, але згадати не зміг. Олександр Володимирович був досі інтелігентом, тому кивнув, не маючи змоги промовити щось через набитий рот. Хлопець аж просяяв в обличчі та почав тараторити щось про те як лекції професора надихнули його стати фізиком. І ось тепер він працює над одним проєктом, який, як має великий комерційний потенціал, але вимагає нестандартного підходу i… певної конфіденційності.

— Ви завжди були найрозумнішим. Ми можемо працювати разом, — продовжував Артем, витягнувши з кишені портмоне і дістаючи з нього візитівку.

На якусь мить у відкритому портмоне Олександр Володимирович побачив фото і серце провалилось в живіт. Перед очима знову постали картини того вечора коли він повернувся по документи.

— У мене є інвестори, але потрібен мозок на зразок вашого, щоб усе запрацювало. – Продовжував тараторити колишній студент, всунувши прямокутник з картону в руку професора, але голос його ставав далеким і примарним.

Олександр Володимирович довго мовчав, дивлячись на візитівку, але бачачи не її, а фото своєї колишньої дружини - Марини. Його очі знову стали холодними, як зимовий вечір.

— Артем, — Тихо промовив він, — дякую за пропозицію, але я вже не та людина, якою був колись. І я не вартий… вона не варта… – раптово він змовк.

Безхатько підвівся, обережно, мов щось дорогоцінне, поклав візитівку на лавку. Його очі були пусті, в них перестав жевріти навіть вогник минулого життя. Потріскані губи з залишками кетчупу прошепотіли:

– Мене тут більше ніхто не чекає, я більше нікому тут ти не потрібен, мене ніщо не тримає. Я пішов… я змінився… воно того не варто.

Незграбно розвернувшись, похитуючись він повільно пішов вздовж вулиці, занурюючись в темряву, залишаючи за собою лише сліди на снігу.

– – – – –

З цокотом білий пішак впав на стіл і покотився до краю ніби маючи намір впасти на підлогу, але стара суха рука накрила його.

– Та перестань ти їх ловити, хай падають! Я потім позбираю. Усміхнувся молодик знову показуючи свої ікла.

– Май повагу до фігур, не забувай, це моя шахівниця, я робив кожну з них. – Щось гнівне блиснуло в дідових очах. – Вони мають лишатись цілими, вони крихкі.

– Ти ще скажи що вони свідомі й мають право вибору… – ледь стримуючи сміх вичавив з себе молодий.

Дідусь перевів погляд на вікно. Сніжинки водили свій чарівний танок, повільно кружляючи, обмінюючись поцілунком при зустрічі, і знову розлітаючись врізнобіч. Легкий вітерець знову загрався поєднуючи сутінки з блискучим снігом.

– Мають. – Задумливо протягнув він. – І роблять його майже свідомо.

Молодик підійшовши до старого, поцілував його в зморшкувату щоку, а потім пригорнувся стискаючи в обіймах.

– Тату, не треба, – прошепотів він. – Це всього лише фігури, лише гра. Це не перший і не останній раз. Якщо якась фігура виграє, то якась програє, в цьому і сенс.