Підкорення нечестивих

Ранок огорнув Ниську фортецю важким серпанком, що літав, наче дим від згарища. Всередині великої зали, де кам'яні стіни. мовби шепотіли таємниці віків, зібралися найвищі османські командири. У центрі кімнати стояв Махмуд II, його червона феска здавалася немовби короною, що підтверджувала його владу. Він був тут особисто — рідкісний випадок для такого рівня битв, але стратегічна важливість Нишу не залишала йому вибору.

— Шакуре-Алі, — промовив він, міряючи кроками простір, — що ти можеш сказати про стан фортеці? Чи готові ми зустріти повстанців?

Шакур-Алі, високий чоловік із суворим обличчям і вицвілими очима, що, здавалося, бачили більше, ніж бажали, високо підняв голову. Його голос звучав, неначе відлуння, що відбивалося від каменю:

— Султане, серби на чолі з Карагеоргієм вже на підході. Ми підготували гармати на південному бастіоні та зміцнили західні ворота. Проте їхній натиск буде жорстоким. Вони прагнуть вирвати Ниш з наших рук, немов лев, що намагається вирвати свою здобич із пастки. Ми повинні бути готові до всього — це буде не просто битва, це буде боротьба за існування імперії на цих землях.

Махмуд II зупинився. У його очах зблиснула тривога, яку він швидко придушив. Тиша в залі стала майже відчутною, як раптовий штиль перед бурею.

— Дев’ять років, — нарешті промовив султан, його голос був напружений, мов натягнута струна. — Дев’ять років серби ведуть повстання, підбурювані Росією. Як вогонь, який ті постійно підживлюють, щоб зруйнувати наші землі. Цей хаос потрібно зупинити за будь-яку ціну!

У цю хвилину вперед виступив Хашир, молодий яничар із шаленим вогнем у погляді. Його голос, хоча й тихий, звучав упевнено:

— Ваша Величносте, серби надто самовпевнені. Вони вважають, що їхня праведність забезпечить їм перемогу. Але ми можемо використати це проти них.

Махмуд підняв брову. Шакур-Алі нахмурився, ніби сумнівався, чи варто довіряти цьому юнакові.

— І що ж ти пропонуєш? — запитав султан.

Хашир зробив крок уперед, його голос став різкішим:

— Відкрити ворота фортеці й створити ілюзію, нібито місто покинуте. Коли серби ввійдуть, наша армія оточить їх із тилу. Ми перекриємо всі шляхи відступу, і їхня самовпевненість стане їхньою погибеллю.

Зала вибухнула шепотінням. Шакур-Алі уважно дивився на Хашира, немов намагаючись оцінити його сміливість чи дурість.

— Відкрити ворота? — повторив він із недовірою. — Це занадто ризиковано. Якщо вони прорвуться до наших укріплень…

— Але якщо вони повірять, що ми відступили, вони втратять обережність, — заперечив Хашир. — Це наш шанс здобути повну перемогу.

Махмуд задумливо глянув на юного яничара. Його очі, немов темні озера, відображали глибоку внутрішню боротьбу.

— А що, якщо російські агенти вже є серед нас? — запитав султан, його голос став твердим і рішучим. — Вони майстри в розпалюванні хаосу. Російська імперія безперервно підштовхує це повстання, прагнучи ослабити нас і захопити наші землі!

Хашир опустив голову, наче визнаючи справедливість слів Махмуда. Але за мить підняв очі й відповів:

— Ми повинні діяти швидко. Якщо є зрадники, ми знайдемо їх. Але зараз наша найбільша небезпека — це нерішучість.

Султан кивнув, приймаючи рішення:

— Добре. Ми ризикнемо. Але пам'ятай, Хашире: якщо твій план провалиться, наслідки ляжуть на твої плечі.

Приготування почалися негайно. Ворота фортеці були відчинені, частина гарнізону демонстративно залишила місто, залишаючи за собою сліди поспішного відступу. Вулиці спорожніли, немовби покинуте гніздо. Але одночасно, у глибині міських укріплень, готувалися загони, готові до атаки.

Хашир не знаходив собі місця. Кожна тінь, кожен звук здавались підозрілими. Чутки про незвичну активність серед місцевих жителів не давали йому спокою. Кілька сербів, яких османи раніше не чіпали, почали поводитися дивно. Це не могло бути звичайною випадковістю. Вже кілька разів він помічав, як їхні погляди ставали настороженими, їхні рухи — надто обережними.

Він підійшов до старшого наглядача, прискіпливо спостерігаючи за кожним його словом:

— Ти помітив те ж саме? — запитав Хашир, його голос був низьким. — Що з тими людьми? Чи не здаються вони вам підозрілими?

— Так, яничаре, — відповів наглядач, не відводячи погляду. — Я теж помічав, що вони поводяться інакше. Нібито щось приховують від нас.

— Тоді забери одного з них. Я хочу дізнатися, чому вони так змінилися, — додав Хашир, не даючи часу на заперечення.

Того ж вечора вони привели затриманого серба. Його обличчя виглядало непорушним, мов камінь, але Хашир помітив у його погляді дещо незвичне — це була не просто злість, а й страх, прихований за зовнішньою байдужістю.

Допит був коротким. Під тортурами серб врешті зламався, видавши свою справжню ідентичність.

— Я... я не серб... я російський агент, — пробурмотів він, і його слова сипалися, як осипається пісок крізь пальці. — У сербській армії є кілька російських офіцерів. Вони координують нас... ми маємо завдання... знищити вас.

Хашир стояв нерухомо, немов відчуваючи, як земля під ногами змінює свою твердь. Тепер він розумів: це не просто бунт, це частина великої гри, в якій вони стали фігурами на шаховій дошці. Бій, який наближався, буде набагато складнішим, ніж він міг уявити.

— Росія... — прошепотів він, його очі наповнилися гнівом і рішучістю. — Вони не дадуть нам спокій.

Тим часом сербська армія увійшла до Нишу з вигуками тріумфу. Карагеоргій, гордо сидячи на коні, здавався величним, мов сильний вітер, що несе бурю. Його очі блищали рішучістю, але всередині щось тягло душу до сумнівів.

— Ми увійшли до Нишу, — голосно звернувся він до своїх командирів, — але це ще не перемога. Османи хитрі, як соколи, що підкрадаються з висоти... Нам потрібно бути обережними.

Один із його підлеглих, молодий офіцер із запалом у голосі, заперечив:

— Османи втекли! Ми перемогли! Навіщо нам сумніватися?

Карагеоргій глянув на нього, немовби батько на впертого сина:

— Не будь наївним. Це місто пахне пасткою... Тут щось не те...

Але радість була недовгою. Як тільки їхні ряди просунулися вглиб міста, з тилу пролунали вигуки й залпи гармат. Османська пастка зачинилася.

Хашир із килиджем у руці кинувся вперед. Його крик був, неначе рев лева, що кидається на здобич. Сербські ряди почали ламатися, неначе крихкий лід під ногами.

Шакур-Алі зі своїми військами атакував з укріплень, зминаючи сербів, немов хвиля, що накочується на берег. Карагеоргій зрозумів, що вони оточені. Він намагався зібрати залишки своєї армії для відступу, але османські вершники вже переслідували їх.

Махмуд II, дивлячись на те, що відбувалося навколо, мовив, мов грім:

— Ми виграли цю битву, але не війну. Росія продовжуватиме грати у свої ігри, доки ми не змусимо весь світ зрозуміти: Османська імперія — це справедливість і сила. Вони підтримують повстанців, прямо як безжальні ляльковики, але ми зруйнуємо їхні плани раз і назавжди!

Його слова прозвучали, наче обітниця. Хашир, із кривавим килиджем у руках, мовчки погодився, хоча в його очах виднілися тіні сумнівів. Він розумів, що кожна його дія буде визначальною, кожен удар — доленосним. Тиша, що запанувала в залі, була зловісною, наче передвісником бурі. Усередині ж нього закипали емоції: страх, рішучість і глухе відчуття, що вони готуються до чогось набагато більшого, ніж просто битва. "Хай Аллах буде зі мною," — тихо прошепотів він, стискаючи руків'я килиджа. З цими думками він вийшов на зустріч неминучому...