Зірки знають краще

Присвячую усім, хто не вірить у любов. Усім, хто скоріше б обрав себе, ніж людину поряд. Це боляче, коли не вмієш кохати. Я вмію. Тому ця історія народилась.

Награна святість гірше блядства. Стелла.

Кохати чи бути коханою?

Гроші чи бідність?

Душа чи тіло?

Я так часто задавала собі ці питання, що вже загубила їх сенс. Світло в мені погасало з кожним днем все швидше. Я ненавиділа усіх навколо, але в той же момент ненавиділа лише себе. В цьому і є проблема. Не в чоловіках, не в сестрі, яка завжди бажала мені найкращого, якою б маленькою не була насправді. Їй вже 17… Для мене вона завжди залишиться їжачком, який надуває щічки від злості і кусає губи від хвилювань. Я дбала про неї завжди. І любила більше, ніж батьків. Увага від ментальних покарань самої себе переключилась на Алю. Не бачила її вже тиждень і сумувала. Скинула на найкращу подругу, яка не вміла спілкуватись з підлітками та розуміти їх забаганки. Вона була різкою, нетерплячою, багато палила і ненавиділа світ ще сильніше за мене. Хоча Аля завжди знаходила з подружкою моїх шкільних років спільну мову. Дивилась на неї із захватом, ніби це ідеал всього її життя.

Повертаючись до мене… Я віддала свою гордість. Я не просила нічого взамін і просила все в один час. Та сонячна дівчинка Стелла в мені вміла правильно просити, мовчати та розуміти настрій людей по кроках. Мовчати і говорити по команді, аби лише досягти бажаного. Хороша, але недостатньо, щоб мене кохали просто за моє існування. Ні. Мене кохають за тишу і спокій, за веселощі і радість, за сонце, за хмари. За поведінку, за вміння підлаштуватись.

То хороша я чи ні? Ніхто вже не скаже.

Адже Стелла обрала їхати сьогодні з новими сережками. З діамантами. Обрала ресторан, в який потрапити можна по запрошенню. Обрала не його.

Я обрала іншого.

І це боляче. Знати, що не кохаєш. Знати, що і тебе не кохають. Кохають тіло. Ляльку, гарну та спокійну. Нуль емоцій. Нуль любові.

— Мовчиш весь вечір. Тобі сподобалось? — Кинув на мене погляд, а потім знову на дорогу. У маленькому місті не важко. Тут не треба слідкувати за машинами кожну секунду, та він здавався мені навіть занадто спокійним на фоні всепоглинаючої тиші.

Так, спокійним. Але і нудним.

— Сподобалось. — Лаконічно. Навіть не дивлюсь на нього.

— Я хочу, щоб ти розмовляла. — Я чекала цієї команди, як собачка. Запрограмований на нього робот. — Хочу щоб була зацікавлена мною. Хочу, щоб хотіла мене.

Остання репліка розпалює в мені вогонь. Найстрашніше, мені починає подобатись... Подобатись його голос з нотами багряної насолоди. Подобатись руки, що міцно тримають кермо. Накази. Завжди чіткі та завжди неочікувані.

— Це був чудовий вечір. Анна виявила до нас гостинність та я навіть не пам'ятаю, у що вона була вдягнена. — Нарешті повертаю до нього голову. — Але я пам'ятаю твої погляди на мене. Твої руки. Такі ніжні рухи... Ось так...

Хапаюсь за його зап'ястя та перекладаю собі на ногу. Долоні одразу охоплюють мене, з силою втискаючи в сидіння.

— Ти проводив рукою вверх, ще вище. — Повторюю в реальності все, про що кажу. Сукня підіймається в гору, коли здоровезна лапа доходить до трусиків. Я голосно видихаю.

А він різко зупиняється. Тіло хоче полетіти вперед від того, як різко автівка припинила рух. Але чоловік не дає. Тримає мене цією однією рукою. Рукою, якою керую я. Встигаю лише побачити, що ми зупинились в старих районах міста, навколо тиша і лише маленькі 5-поверхові будиночки палають різними кольорами.

— І що ж було далі? — Бачу чортики в темних очах. В мене такі ж. І чортики, і очі.

— А далі я мріяла, щоб ти взяв мене на тому столі. — Сама стискаю свій бюст, закочуючи очі.

Я не граю. Я до біса збуджена. І це мене лякає. Адже я не кохаю. І він мене не кохає. Я – тіло. І я маю про це пам'ятати.

Та не зараз.

Не цієї ночі, коли в душі порожньо, а в організмі керує алкоголь.

— Візьми мене. Тут. Я хочу. — І це правда. Хай він думає, що це через його наказ. Та це правда. Лише сьогодні я буду чесна перед зірками. Перед зірками, які більше мені не всміхаються.

За секунду він перекидає мене через сидіння і я вже в нього на руках.

Немає поцілунків. Лиш чую звук замка на ширинці. Відчуваю, як входить в мене на всю довжину. І кінчаю майже відразу, адже грубий секс — це те, про що я мріяла весь цей вечір. Він завжди так точно знає, що потрібно моєму тілу. Але, на жаль, не душі.

— Яка ж ти збуджена, дівчинко. — Тримає мене за спину, спускаючись нижче. Йому мало. Він змушує мене дати більше.

І я віддаю. Стогну так, що голос надірветься. Стрибаю на ньому, наче в останній раз.

Та я знаю, це не останній. Навіть якщо не покличе, я прийду до нього сама.

Я обіцяла бути чесною перед зірками. То ось моя чесність.

Чи хороша я людина? Не свята, так точно. В моменті стає так гидко від самої себе. Я закохалась в цього чоловіка. Думаю про одного, а в серці вже зовсім інший. Ось цей. Який лише наказує, кричить і…

Думки перериваються. Чіткі, натреновані дії з моїм тілом теж. Я чую крик дівчинки: «Ще слово, і я точно тебе зненавиджу! Боже, яка ти гидка.». Голос такий схожий на Алю…

У вікно бачу автівку, що гальмує дуже різко. Напевно, та дитина вибігла на проїзну частину.

Та я не дивлюсь. Навіть, якщо то була Аля, про неї є зараз кому подбати.

Поки чоловік поряд зі мною не встигає отямитись, я відчиняю двері з його боку і вивалююсь на дорогу.

Холодно. Відразу відчуваю вітер, кожним сантиметром тіла. Швидко встаю та з усіх сил біжу.

Заховаюсь серед купки будинків. Серед байдужості бідних людей навколо. Аби тільки подалі. Не бачити в очах бажання. Зникнути, забути про свої власні відчуття.

Та хіба від себе втечеш? Ні.

А чи хороша я людина? Ось це вже точно, що ні.

"А в мене нема сили

На дзвінки...

Я лишу пару речень

На шпалерах від руки..."