Крок перший: кавалерування. Група 18+

Категорія: Слеш, Змішана

Жанр: Фентезі, Містика, Казка

Анотація:

Вчитель помирає і відправляє учня зроби специфічний обряд на поновлення сил. В дорогу з собою дає віслюка і забороняє дивитися праворуч.

Тригери : жорстоке вбивство тварини

___

Усе у цьому житті має свій початок і кінець.

Усе в цьому житті не вміє завмирати.

Хід сонця, чи місяця маневр

— незмінно помірно-зухвалі.

1.

Димно було. За лісом палав сухостій і вздовж дороги, від села, вже котилися вози з водою. Будуть гасити.

Дару було байдуже. Він скнів верхи на віслюку і безтямно дивився на стоптаний шлях.

Він планував цього дня віддатися навчанню, або Ладуні з хутора: тамтешня вдова завжди була ніжною. Натомість був піднятий своїм вчителем ні світ, ні зоря.

— Даре, — хрипло кликав тієї миті старий, поволі рухаючись помешканням та збираючи єдиного учня в дорогу. Накульгував і шкандибав, ледве-ледве совгаючи свій правий бік та швидко компенсуючи ті недбалі рухи лівою, більш жвавою своєю частиною.

— Кажіть що взяти, зроблю, — хлопчина намагався якось втрутитися в той не властивий йому поспіх, однак був просто всаджений за стіл з суворою настановою не заважати.

У світлі олійної лампи погляд юнака привабили розсипані по скатертині камінці. Вони застигли, повернувши на огляд зловісні знаки, мовили про смуток та смерть.

Тепер надривні рухи старого виглядали ще більш моторошно. Особливо в поєднанні з дивною зовнішністю. А дивуватися дійсно було чому. Весь правий бік вчителя — чи то старий, чи то стара, ліва ж його частина — непередавана краса юності, оксамитова гладкість шкіри і бездоганність витончених рис, ніби зліплених геніальним скульптором. Навіть волосся вчителя було сиве рівно наполовину — тільки з правого боку. Немов глузливі боги взяли й склали його з двох абсолютно різних половинок. Коли той чоловік затуляв одну зі своїх частин будь-чим, здавалося, що це дві різні людини. Батько і донька, або ж мати і син.

— У тебе буде робота, юначе, — бурмотів тим часом учитель. — Візьмеш Огара, — віддавши хлопчині важку сумку, старий простяг йому дрібний, наче горішок, скляний фіал та строго продовжив:

— Сідлаєш його сам. Сідаєш тільки з лівого боку. І що б не сталося — ніколи не озирайся праворуч. Ліворуч, угору, вниз... але не праворуч. Зрозумів?

Збентежений Дар кивнув, закинув на плечі сумку, виданий фіал підчепив на шнурок і сховав під сорочку.

Їздових тварин в учителя був добрий десяток, кілька коней і мулів, один подарований верблюд і геть неприглядний напів сивий старий віслюк.

Вибір вчителя спантеличив, однак з віщунами не сперечаються.

Знайшовши в стійлі того самого Огара, хлопчина без зволікань одягнув на нього сідло та причепив сумку з припасами.

— Сідай з лівого боку, — пролунало біля входу. Обернувшись на голос, Дар вловив поглядом лише ліву, молоду частину учителя. Під зухвалим пильним поглядом з-під рудої брови, Дар несвідомо відчув по шкірі сироти. Іноді здавалося, що та юна половина його обличчя була кимось іншим, демоном, янголом, божеством, однак не людиною й точно не учителем… Палкою красунею. Та якби ж було так, навряд би Дар бігав до сусіднього хутора.

— Сцяти теж із лівого? — нарешті поцікавився він, чемно обійшов худобину і застрибнув у сідло.

— За вітром, тільки ліворуч, — учитель примружився, а потім зайшов усередину стайні, показуючи Дарові себе повністю. Накульгував і рухався до біса нерівномірно.

Вхопивши старечою рукою вузду, певний час дивився віслюку в очі, а потім повів на вулицю.

— А тепер не перебивай, слухай та запам'ятовуй, — прошепотів він і простягнув йому старий потріпаний сувій.

— По дорозі вивчи написане. Дістанешся капища, проведеш обряд, як вказано. Дивись, щоб в мить початку ні хмаринки на світилі, щоб було рівно пів місяця. Як буде більше чи менше, то роздмухай хмари вітром, ти вже вмієш то робити.

— А щоб пройшло все гладко, — учитель ткнув вузлуватим пальцем у груди юнака, де ховалася під сорочкою пляшечка, — споїш зілля першому, хто тобі на шляху зустрінеться. Кому споїш, на тому обряд і проведеш. Решту дізнаєшся у сувої.

— А якщо нікого не зустріну? — з сумнівом поцікавився Дар.

Старий застиг і певний час мовчав, не відводив важкий і надміру болісний погляд.

— То встанеш у центрі кола і нехай боги змилуються над тобою.

“Рушай”.

Лячно було, але не через слова. У цю мить Дар надто чітко відчув, що його вчитель помирав.

* * *

Було досвіта. Небо сіріло і от-от мали пробитися перші промені сонця.

Огар плентався ґрунтовою дорогою, коли попереду замайорів силует вершника.

— Н-но, — Дар спробував пришпорити віслюка, але вперта тварина лише невдоволено засопіла. — Айно, Огаре… мені ж йому зілля споїти треба...

Схилившись до голови тварини, Дар обережно обійняв міцну шию і спробував зазирнути в очі.

“Не праворуч …” — з запізненням згадалися слова вчителя.

У ранкових сутінках шкіра Огара несподівано заблищала, наче вкрита лускою.

Різко, з переляку випроставшись, Дар на силу вдихнув повітря. Перед ним був звичайний непримітний віслюк.

— От дідько біситься, спати вночі потрібно, а не деінде вештатися… — розізлився на себе Дар та надміру пришпорив тварину, ляснув вуздою. — Давай, гайда!

Від того різкого удару, зляканий віслюк різко стрибнув в сторону і присів. Дар не втримався. Гепнувшись додолу, хлопець добряче приклався головою і завмер. Фіал же, якій весь час бовтався на його шиї, тріснув і тепер те зілля просотувало скромну одежину невдахи, наповнюючи простір довкола густим ароматом амбри.

В потьмарених очах, наче в темних дзеркалах майоріли обриси невідомої істоти, що зараз піднімалась з землі. Навряд чи Огар хоч колись був віслюком. Повністю вкритий лускою, він вже за мить витанцьовував на чотирьох пазуристих пташиних лапах і жував зубастою пащею стареньку вузду. А може й не на пташиних, а на ящерених, або мавпячих… а може людських?

Та істота підійшла впритул, нахилила чи то обличчя, чи то морду і ткнулася носом в мокру пляму на грудях Дара. Дивилася уважно-уважно й не тікала. В її зіницях палало і від того чи то світла, чи то вогню було невимовно спокійно. Відчувалося на обличчі тепле дихання, а потім легкі, майже невагомі дотики. Наче там і не копита чи лапи, а вкрай чутливі обережні пальці.

У пам'яті вкотре спливла настанова учителя — не дивитися праворуч…

Очі Дар все ж закрив, не взмозі далі боротися з власною слабкістю.

Здавалось, на обличчя хвилею впало чуже волосся. Здавалось, сорочку тягнуть і мнуть в руках, торкаються шкіри устами. Насправді довкола лиш глухий біль від удару і важкий запах від розбитого фіала. Відгомін власної крові.

Перший спів солов’я.

***

Вогонь рухався сухостоєм швидше, ніж та підвода з водою. Дар зітхнув і скинув руку. Невелике діло — хмари нагнати, а з ними і дощів.

Із першим різким подихом вітру полум’я вдалечі розлютувало сильніше і на фоні різко наступаючих хмар здавалося надто червоним, як вогненна ріка. Віслюку було байдуже. Він навіть не дивився у ту сторону. Заплющивши ліве око Дар без будь-яких емоцій спостерігав, як на вкритій лускою спині та на стирчливих шипах вигравають відблиски вогнів. Та варто було глянути нормально, без хитрощів, запилена рудувата, поцяткована сивими шерстинками шкура навіювала нудьгу. Що з тих двох образів було ілюзією — для Дара залишалося справжньою загадкаю.

Зрештою, про цю загадку було приємніше думати, ніж про зміст ритуалу, який потрібно буде провести у першій чверті місяця. А це вже було наступної ночі.

Першого зустрічного Дар вже упустив, фіал розбив, настанови учителя не дивитися праворуч — порушив. Як доказ того, що сам у цьому винен — кіркою підсохла рана на голові. Достатньо пошкребти, щоб повітря знову наповнилося запахом крові і Огар, люто роздувши ніздрі, присів або стрибнув у бік.

Добре, хоч інше майно та сам сувій не загубилися.

Дарові думки вилися над тим як згодом розкладе на капищі атрибути, запалить воскові свічки, встане у коло, зніме з Огара вузду… буде боляче, він не сумнівався.

— Боги не дарують жалю, його дарують люди, — мимоволі прошепотів Дар, відчуваючи, як перші холодні краплі падають на обличчя та плечі.

За мить вода полилась з неба стіною, гасила палаючий сухостій вдалечі.

Довелося сховатися під найближчим деревом, хоч і знав, як блискавка вдарить — це буде найгірший з варіантів. Тоді вже на капище буде нікому йти.

Розсідлавши тварину, постеливши попону на землю, Дар примостився спиною до стовбура. Зігнувши коліна та сплівши ноги між собою, відкинув голову до дерева та задрімав.

Огар стояв поряд, щипав траву, рухав шерстистими губами одежу, гаряче лизав. Зрештою, влігся поряд, поклав незвично легку голову Дарові на стегно та випростав стриножені ноги. Крізь заплющені повіки юнака ледь вловимо просвічував оголений силует. Чуже волосся сяяло, наче відлите з міді. Важкі краплі стікали по вкритих лускою стегнах і колінах, гомілках. Якщо дивитися ось так, крізь вузькі щілини повік, між вії, здається це звичайні ноги. Може й сховані у траві лапи, не трипалі й шипасті, увінчані гострими кігтями, а звичні стопи людські?

Не видно… на жаль.

Дар чи то спить, чи не спить. Тіло б’є жаром і холодом водночас, зачатками хвороби.

— Мені доведеться впустити твою кров, Огаре, — шепоче несвідомо, крізь важкий сон, забирається холодними пальцями в руді пасма. — Схоже на убити. Хіба справедливо?

У тому гарячковому видиві Дар вертається порожніх домів. Там, де провидця робочий стіл, всіяний магічними каменями — смерті хід. Кістяк, загорнутий в одежі, копна сивого волосся з однієї сторони, правої. З лівої ж порожньо, наче хтось одним ударом сокири той кістяк відхопив. Лишив пів черепа і пів хребта. Одну лише правицю. Інша ж частина пішла собі сама, напів людина - напів мара.

Чужі пальці торкаються скронь, перебирають волосся. Змушують гарячкового Дара лягти. Відчувається чуже стегно під щокою. Чути легке дихання. Вкрадливо і тихо тягнуть сувій з описом обряду з-під поли.

Ледь вловлюються слова, чи то шепіт, чи речитатив. Дар би відреагував якби міг, відкрив би очі і поглянув. Однак, в цю мить, коли простір довкола повний шуму води, власне тіло сковане паралічем. Він може хіба серцем власним ворушити: гримати ним об ребра. Бухкотіти кров’ю в скронях. Лякатися й марніти.

***

Дар за ніч наче огруз. Став важкий та неповороткий. Знесилено тяг свої ноги вздовж дороги, поки віслюк нервово пряв своїми довгими вухами і відмовлявся йти. Кусався, кричав і намагався втекти.

Дар чи то надто перейнявся, чи захворів? Образ зі сну все не полишав думки. І як би хлопець не тис пальці до шкіряної вузди — неможливо було хоч щось змінити. Чим більше думав над обрядом, атрибутами, словами, тим більше розумів — далі він один.

В нічному небі не було ні місяця, ні світла. Чорнота, куди не дивись. А мала б бути перша чверть. Рівно півмісяць.

Однак, все як завжди… Все з гіршого боку. Розставляючи атрибути в темряві, хрипло кахикаючи у кулак, Дару здавалось він надто сильно тремтить.

Навпомацьки запалюючи кресалом воскові свічки, він уважно розглядав кам'яних баб навкруги. Потім довго вимальовував в тому колі магічні знаки. На силу вдалось віслюка в центр затягти. А там стриножити.

Скинути руку до чорного захмареного неба, а з нею і стиснутий в пальцях ніж. Гукнути чимдуж: ”Розступись”...

Не одразу, але засяяло. І небо, і зірки. Хмари ліниво сунули в боки.

Різати горлянку істоті, з якою спав мало не в обіймах — рука тремтить. Однак, коли кров рясною хвилею рине додолу, Дар вже співає ритуальні пісні, знову здійнявши долоні угору.

В тім ритуалі найважче не жертва, і навіть не власний непевний стан, а світло, що починає бити довкруги. Плететься, іскриться, мов світляки, відривається від землі, роїться й тече нагадуючи то хмару комах, то потік води. Те світло мов полум’я все вище здіймається, розходиться по краям магічного кола, всотує звуки, співи, світло і кров. Напуває собою кам’яних баб, змушує їх сяяти з кожною миттю все яскравіше, щоб потім з кожної, ударити в центр кола променем-лезом.

Дару здається він нанизаний й не може впасти. Бринить мов лист під яскравим потоком, охоплений силою, все більше відчуває як тисне знавкола. Так жорстко, що певен, чує власних кісток тріск.

А там і крик.

В тій знемозі неочікавані обійми лякають. Знесилений Дар дарма сіпається, відчуває чуже тіло спиною, а гаряче дихання потилицею. Усвідомлює, що чужі долоні погладжують груди і живіт, пробираються під тканини, оголюють шкіру.

Світло різко гасне. Темно. Місяця нема

і думок нема. Лиш безсило в середині сколихується здивування і гнів. Чи то на себе, чи на когось, хто стоїть з-за спини і все так само гарячими пальцями виводить на шкірі якісь кривуваті гачки. Хоча… будь-кому в магічне коло не ввійти.

— Кривава принцеса, — цей хтось шепоче у вухо, — нащо віслюка вбив?

— Хто ти в біса такий? — Дар тремтів. Чоловік за його спиною тихо розсміявся.

— Я чверть від повні, Даре, це як пів твоєї голови. Її легко відірвати. Тож кажи, — його долоня різко пробралася до грудей, де раніше було вогко від зілля, а потім вище й нахабно лягла на шию. Кінчики пальців десь під самим вухом поволі, ледь лоскочучи, заводили по шкірі.

Це було надто відверто.

Дар сковтнув, розуміючи, що самотужки з тих обіймів не звільниться. Цей незнайомець був надто сильний.

— В сувої написано було, для обряду пустити кров.

У вухо тихо пирснули, там же мазнули устами. Чужі пальці перебрались до щоки.

— Пустити кров, не вбити. Твоя помилка в інший час могла б коштувати руки. Здається, стільки беруть з людини за вбивство свійської тварини?

— Та ж дідько, хто ти? — Дар надарма смикнувся і знов почув чужий тихий сміх. У вухо, з подихом по щоці, майже ковзанням вогких уст по шкірі.

— Обернись, — він розтис обійми, наче відступив. Дар різко обернувся, все ще тримаючи ніж у руці. Губи обпекло вкраденим цілунком і в ту ж мить наче зблиснуло сонцем. Дар залишився один. Коліна підкосилася і він як підкошений повалився униз. Так і застиг. Знесилений і знерухомлений, утиснутий боком в іще теплий віслючий круп.

В гарячкових мареннях здавалося, що земля то найм’якша перина. Й поряд не стиглий круп, а палають вогні. У людини поряд, в волоссі, мідні спалахи. Вони переливами виблискують, якщо пропустити тонкі прядки крізь пальці. Дар і пропускає, дивиться по довгу то на них, то крізь них. Вловлює чужий погляд. Гострий й чіпкий. Уважний. Тягне руку щоб торкнутись, а мариво тане у ту ж мить.

— О ні, не бійся, не йди!

— Рано-рано, — бринить навкруги.

***

Дар прокинувся пізно і від вереску. Міг би від сонця, якби не конав від гарячки в калюжі стиглої віслючої крові.

На силу заворушившись, він чув як вереск здіймається на все вищі ноти, а в слід наступає оглушлива тиша. Сільська дівчина, яка з якогось дива забрала до капища під час збору грибів, зблідла і непритомна осіла між двох кам’яних баб, поряд себе свій кошик неладно кинувши. Дар же якось здійнявся навкарачки. Поплилим поглядом втупився в окривавлені рукави своєї сорочки, в темні плями крові довкола. Подумав, що вигляд, мабуть, в нього дуже мальовничий. Ефектний. Якраз для створення пари місцевих страшних легенд.

На копчик раптом опустилася чужа п’ята. Саме вона, бо нічим іншим це бути не могло.

Дар від подиву на мить застиг, навіть не знав чого чекати.

— Гарний початок, кривава принцесо, — почулось над головою позаду . Голос низький і хриплий водночас. Повний сміху й непередаваного самовдоволення.

“ Не вбивають і те добре”, — подумав Дар. Різко смикнувся в сторону, обернувся та застиг на колінах. А довкруги нікого.

А як же так?

Тепер по плечу чиркнула чужа рука.

Підхопившись на ноги, хлопець знову обернувся — порожньо.

— Що за… дурна гра?!

— Ти моя половина, а я твоя, — знов шепіт на вухо. І краєм погляду Дар помічає як збоку майнуло.

— Застигни мара!

Дар був сильним. Він це знав. Його сила вдарила хвилею довкола та окреслила чужий силует. Тонкий, напівмаревний. Чіткими у ньому були лише довге волосся, що упало на обличчя і чужа рука. Чи то чоловіча, чи жіноча — хто зна?

Дар різко підійшов, простяг пальці, щоб прибрати з чужого обличчя пасма волосся. Та варто було торкнутися бісової істоти, як очі прикрила чужа долоня… знов з-за спини.

— Я цього ще не дозволяв, — почув чужий смішок Дар. — Дурна кривава принцесо, у тебе жар. Спи-спи… Ще так далеко йти.

***

Отямився Дар лежачи на підводі. Повз нього минало знайоме село. Здалека чорніло згорене напередодні поле.

“Де Огар? Точно уночі я його вбив”, — напівсонно думав Дар. Його боліли кістки і скроні. Тіло зручно лежало в чужих обіймах. Іноді перед очі траплялась чужа зовсім не тендітна рука. Світла шкіра де не де іскрилася наче всіяна зміїними лусками. Темні кігті були довгі і загнуті, мов у хижака. Мабуть, такі ж гострі. Дару мимоволі навіть подумалося, що такими не важко вспороти живота, або зняти з плечей голову… власне, про останнє незнайомець вже казав.

“Що в тому житті пішло не так?”

Колесо підводи налетіло на камінець і їх гойднуло. Чужа долоня міцніше притисла Дара до себе. Відчулось чуже підборіддя на плечі. Щока біля щоки.

— Ти прокинувся? Хочеш пити?

Він не чекає відповіді, просто підносить до рота бурдюк води. Підтримує голову, підборіддя. Поїть.

— От і чудово. Тепер же засни.

***

Дар давно так довго не спав. І давно так подовгу не мовчав. Байдужий погляд вихоплював повільний плин простору, мірний перестук копит, рипіт коліс. Дихання і серцебиття. Шлях додому і шепіт. Іноді зрозумілий, а іноді схожий на незрозумілий шурхіт. Подих вітру, а може й просто дихання на вухо. Дар не міг зрозуміти, говорять з ним чи це розмови самим із собою. Та поки він був лише на межі свідомості, слухати їх та не усвідомлювати було цікаво. Ті розмови поставали перед очима яскравими обрисами, високими травами, життям віслюка і старого жерця. Одне життя змінювалось іншим, ліси змінили поля, а доля впійманого Огара залишалась все такою ж самою. Чверть місяця і пів життя навпіл із людиною. Обряд за обрядом. На оракулах, віщунах та учителях старіла лише права частина обличчя, їх власна. В той час як вічно юний лик, дарований місяцем споконвіку передавався у спадок до кожного наступного життя.

Дар мав стояти осторонь. Поза магічним колом, зібрати жатву з тих, кого привів чи впіймав. Натомість тепер безвільною лялькою лежав в міцних руках.

Огар не тікав. Здавалося, він і сам іноді дрімав, або безмовно і без дозволу проводив пальцями по Даровій шкірі, торкався цілунком чола, заглядав у потьмарені очі.

— Ти прокинешся одного світанку, моя кривава принцесо, мій Дар.

2.

Ранок зустрів його тендітними сонячними променями. Вони знайомо ковзнули по обличчю, майнувши крізь невеличкі шибки. Знадвору заливався соловейко і небо, золотисто-блакитне, обіцяло приємний день.

Дар закрутився у своєму ліжку, деякий час намагався сховати голову в перину. І лиш коли простір здригнувся від дзвінкого крику півня — підхопився. Його чекала робота. Дрібні справи самі себе не зроблять. Води наносити, тварин погодувати, кашу зварити, навести умовний лад там, де й так зазвичай чисто. В ранковій метушні Дар не помічає, що ходить по тому подвір'ю один. Йому здається, що вчитель поряд. Коні в загін виведені не ним, й не ним птахам кинуте просо. Не він у сіни наносив води.

— Вчителю… майстре, готова каша! — кличе, можна додати, що легка й проста, як він їсть. Та вчитель мовчить, а Дар вже шукає. Можливо не чує, чи дрімає, тому мовчить?

— Вчителю, поки гаряче!

Лиш утретє покликавши старого, Дар втрачає терпець і стукає спочатку в його кімнату, а потім і в його майстерню. Не звиклий до тиші, ходить від дверей до дверей, зрештою кожні відчиняє. Спочатку в кімнату, прибрану й свіжу, а потім в майстерню…

— Майстре?

Змовкає. Руки падають вздовж боків. Пальці в кулак несвідомо стискає. Там тремтить. Чи вже тремтить усюди? У тілі й на долівці під ногами?

Раптово нудить.

З-під каптура у відповідь на нього дивляться очниці сухі. Пергаментна шкіра встигла висохти та обліпити череп старий.

Закутаний в одежі кістяк, залишки його учителя, завмер за столом. Довкола висушених пальців розсип камінців. І в обрисах що їх, що його — все не підйомне смерті ярмо.

Припорошений пилюкою та обвитий павутиною, наче пуповиною, вчитель все ще з’єднаний із цим світом. Змахни — впаде і зникне…

Все мало бути не так.

Дар позадкував, нервово хапаючи за горловину сорочки та відтягуючи її додолу. Згадав і видива, що вже снив і решту слів, що хоч колись вчитель говорив… Стримався. Не закричав.

Там історії попередніх учнів, хтось від учителя втік, хтось не дожив. Дар був останнім, а не найкращим.

Тепер же він був один. В тім ошелешливім відчутті торкається плечем стіни. Ноги підкошуються, дражливо гудять, так хочеться утекти.

Пронестись коридорами, випасти в двір, а там вже як стане, чи ногами, чи повзти… може на коня, та кілька кіл, полем, чи вздовж ріки.

Закрити очі й миті не думати.

***

Огар ловить Дара за плечі в порозі, Тисне спиною до себе. Тримає міцніше ніж тоді, серед капища. Пропускає крізь себе марні спроби нервової боротьби.

Злісне “Відпусти!!” Дар видихає вже знесилено, важко повисши вниз головою, ледве зморгуючи непрохану вологу з очей.

— Я не розумію, коли… Як це з ним…

— Зараз, мабуть, слушно спитати куди ти зібрався йти? — стримано озвався Огар. Дар все так і напіввисів в його руках, низько опустивши на свої груди голову, торкаючись чужих передпліч підборіддям, ховаючи за темними відрослими пасмами волосся очі та почервонілі щоки. Уста.

— До Ладуні, — не одразу відповідає хлопець. Тихо, хрипло, наче згубив за кілька митей усі сили свої. — Не пустиш?

— Чому ж… іди, — Огару цікаво спостерігати за тим, як напруга з плечей юнака спадає, він трішки здіймає голову, здається, навіть на ногах міцніше стоїть.

Чом би не дати йому прозріти ще раз у цю мить?

— Тільки скажи, скільки спав ти?

Дар встиг устати, випростатись і тепер стоїть як бовван, спрямував погляд у навстіж відчинені двері. Там пастораль.

Тихо кахчуть качки, коні грають в загоні. Всі ситі й добрі.

— Хіба не добу? — тихо питає він…— Та не більше ж трьох днів?

— Можливо, — наче погоджується Огар. — Однак, хіба очі не дають тобі відповіді, Даре? Твій вчитель висох, наче скупана в солі рибина…. Він скнів і сох весь час, поки чекав тебе.

Дар, звичайно це знав. Мав знати. Коли зрання, крізь відрослі пасма власного волосся, спостерігав в загоні посивілих коней. Знав ще тоді, коли знайшов кістяка. Просто думати не бажав.

Він сам стискає свої плечі. Долоні Огара лягають на тремтливі кисті миттю пізніше. Ті самі, кігтисті. Тонкі кінчики пазурів пронизують тонку тканину сорочки, майже торкаються шкіри. Колять і стримують. Не дають забуття.

— Було б інакше, якби ти завершив обряд. Учителю не повезло з тобою.

— Все мало бути не так, — схлип вниз головою. І вздовж носа ковзає солона крапля. Набухає. Зривається.

— Авжеж не так. Якби наздогнав того незнайомця... Якби не поглянув праворуч і не розбив фіал, — підказує на вухо Огар. Торкається чолом потилиці, дише в спину. Здається, навіть усміхається. — За це я вельми вдячний. Бо скніти в тілі віслюка, та раз у вік куштувати незнайомців, було таке собі, хлопче. Я щоразу вмирав.

А вчитель гордо носив його половину. Його обличчя, пів тіла. Руку і ногу, а своїми шкандибав. Старечо й убого, зовсім кволо за Огара себе чіпляв.

Там, між кам’яних баб, хіба не був здійснений обряд? Чи Дар зробив щось не так? А якби й так, чи був би Дар на половину? Пів учня, пів віслюка? Тих наслідків насправді хлопець не знав.

Огар нарешті відступив. Став за спиною. Й все так само ховався від прямого погляду.

Дар й не наполягав. Всівся на сходинку, вперся ліктями в власні коліна.

— Чому його не поховав?

Ті слова лунають, коли Огар вивчає чужі припорошені павутиною скроні. Темне довгасте волосся скуйовджене. Не причесане. Виглядає не краще, ніж у хлопця настрій.

— І не поховаю. Ми не завершили обряд.

— А як же так? Я зробив все, що було в сувої.

— Решта, це моя частина, — тихо перебиває його Огар.

Замість пояснень — підводить долоню, торкається невагомо, не шкіри, ледь звислого пасма, що лягло на плече. Легко, невагомо, підкреслює кігтем його довжину, ще не чіпає тканину сорочки, а вже чує напругу. Вона бринить, аж у вухах гуде. Дар не цнотлива людина, все усвідомлює, як є.

— Погодься, це не справедливо. Зв'язати нас воєдино і не дати хоча б подумати, а як би було інакше. Тим більше, ми і так завдяки йому разом на вічне завжди. Ми можемо чекати не мить і не рік, віки. Чи коханці, чи названі брати… вирішувати тобі. Такої ціни помилки твої.

Руку Огар забрав, а Дар все так і мовчав. Дивився вперед, хмурнів, і багато думав.

— Найкраще що міг зробити це пояснити і піти. Коли… колись, як збагнеш все, ти поклич.

Сказав і зник, навіть подиху не полишив.

В пасторальній тиші його відсутність відчувається надто близько. Блукає холодом по спині. Дар заплющує очі. Зариває пальці в волосся.

Йому перед очі — вкриті лускою ноги і шум води. Віслюка голова, вкладена на стегна край дороги. Кров із рани під власними руками. Жар і гупіт в голові, цілий жмут тривоги. Ніжні дотики і сміх. Чужі губи на долонях і у скронях. Легкі обриси людини підглянуті між власних повік і вій.

Звичайний теплий дотик.

3.

Він не збрехав. За днем йшов день, а за роком вік. Давно зникли стайня і загін. Будинок майстра посипався боками. З хутора вже не гомін із піснями. Там дощ і грім, вітри з хвищами. Нові малята стали, як діди — горбаті й прикрі. З паличками.

Посивіли б і Дара скроні, дугою б вигнулась спина. Однак, як того ранку сказав Огар, йому судилося нести на плечах кожен вік. Він так й не вирішив, чи бути коханцями, чи братами.

Звичайно, кожному в житті своє. Кому — йти, кому — згинатись. Дару ж хотілося вмирати. Останній раз він вік сидів, на камені, скнів під пилом, вітром і дощами. В його одежі вплівся гриб, ноги поросли плющами. На голові давно кубло, там у волоссі гніздо з пташками. В очах же вічно неба синь, або ж безодня із зірками.

В той ранок над головою летіли не птахи. А в вечір падали не зорі. Було чути там людей, їх веселощів відгомін. Дар дрімав і не одразу зрозумів, коли на стегна сіли двоє.

— Ох Дмитре, так давай сюди, — білявка в Дара втислася спиною. Голову вклала на плече. — Ох так, іще, іще! І знову!

Вони гойдались у танці своїм. А Дар сидів там як стілець. Волосся жінки під щокою, важкий подих над собою. Нахабство.

— О Боже, Дмитре! Я кінчаю!

Він обійняв її чимдужч, втиснув сідницями у Дара. Вбивався в неї раз по раз. А вона так солодко стогнала.

Дар мовчав. Навіть якби бажав, навряд би встав.

Приріс, злився із камінням. Землею. Так сильно був обвитий плющем, що як в’язень з ланцюгами, був скутий з цими місцями.

Чуже кохання роз’їдало, стелило очі пеленою. В коханні жили птахи, дощі й вітри, земля з травою.

В тій щемливій круговерті, одного дня із простору прийшов Огар. Дар відчував його спиною. Долоню теплу — своїм плечем. Вона ж повзла. Повзла щокою, дотик скроню віднайшов. Вперше, за століття болю Дар був ось тут не сам.

— Ти прийшов… на заклик, невже за мною? — не говорив, гудів тими словами десь з середини себе.

— Почув. Прийшов. Що з тобою? Ти наче вріс у світ… — його долоня лине головою. — Для чого? Цей плющ, пташині гнізда, в пилюці скроні… Доле…

— Втомився. Сів. Подумав — годі. Бажав змінити щось на мить. Тепер же бракне обіймів і любові. Крику, стогону, хоча би болю. Я збожеволів?

— Навпроти. Прокинувся, малий.

— Малий? То он як воно буває. А раніше, згадай Огаре, ти в жарт охрестив мене принцесою… тоді було криваво.

— Було. Ти вбив віслюка, — він усміхнувся, поволі виймаючи з чужого волосся гілки та стеблини. Мох, насіння, невдало проросле в шкіру коріння. Звільнивши чуже обличчя від рослин, Огар заглянув в тьмяні очі.

— А зараз, Даре, ти потвора. В тобі не лишилось й краплі крові, ніякої.

Здається, день пройшов отак.

У нього зовсім білі пальці і чорні пазурі. Мідне волосся хвилею стелиться у низ.

Усмішка знайомо щира. Тихий, привітний сміх. Дар липне до нього поглядом. Прилип би руками, устами, собою. Зробив би все те, що боявся тоді, на порозі дому.

— Прийшов сміятись? Давай же смійся, а тоді іди…

Чи легко гнати й сердитись? Сидіти й не рухатись? Так, це легко. А в грудях воно ятрить? Ятрить й вбиває. Дар боїться і чекає, що знов залишиться один. Що знов вросте і все ж сконає, укисши в землю під дощем.

— О ні, мій темний, впертий пане, Даре. Світе милий, ти мовчи. Я більше не слухняний, так можна ж з розуму зійти.

Огар дивиться у вічі, погладжує щоку вивчає дотиком уста. В його трункових зіницях стигне Дара захмарена душа.

Неспокій.

Під пазурами зірване вбрання. Мох, рослини — то вся одіж, важка, як бронзова броня.

Цілунок легкий до ключиці. Над головою ж небеса. Там згодом спалахнуть зірниці. В дотиках шкіра, раптово, жива.

— Я так тікав.

— А я чекав.

— Значить, все було дарма?

— Напрочуд, любий. Вважай, була зима. Вважай, тепер ми ранньою весною, напившись суму як води, будем кохатися з тобою. Трішки я і трішки ти.

Дар сміється від того. Вперше тягне руки за вік. Бракне зверхніх цілунків до болю, потьмарено-сильних як світ. Щоб вдовольняти Огара собою, гаряче-гірко й стократ.

Щоб спілкування тілесно-зухвале, в ролі покреслило спрагу та час.

Зупинитись в цій миті потрібно невпинно, бо ж втече з водою у раз…

Серед лісу, на моховім килимі. Серед квітів і трав, від світил заховані вітами, упали Дар і Огар. Їх обійми чарівно розкуті є. Їх бажання прийнятні як твердь. Один одним зовсім не зваблені. Спраглі за щастям й любов'ю, це все.

Їх серця бажанням заквітчані. І від дотиків простір бринить.

— Що тепер буде, Огаре, скажи мені?

— Любов і кохання, Даре, мій світ.

КІНЕЦЬ.

09.02.2025