Крок перший: кавалерування. Група 18+

Категорія: Фемслеш

Жанр: Космічна фантастика, Романтика, Драма

Анотація:

Вони з’явились у цей світ в одному місці. Для Першої ім’я це даність, а Третя лиш мріє його отримати. Чи дійсно ці два життя різнятся між собою?

Тригери: смерть персонажів, насилля, легка еротика.

___

Інколи в моїй голові виникали кумедні питання. Наприклад звідки з’явились такі як ми? Перший власний спогад підкидав холодні стіни лабораторії. Поруч п’ятеро моїх сестер. Для оточення ми відрізняємося лише номерними картками на шиї. Корисні в одноманітних справах. Занадто дурні для справжньої роботи, але записані у бортовий щоденник живих істот. Це заважало нас позбутись.

Все змінила смерть Першої та П’ятої. Це зробили кілька лаборантів. Забили беззахисних сестер наче дикі звіри. Сподівались приховати тіла по частинах, змішавши з різними відходами лабораторії. Помилились закривши люк вентиляції. Система там могла вловити нехарактерного проміжку доби складу повітря. Задихнулись від суміші хімікатів у відходах. Вони з останніх сил намагались вибратись через аварійний вихід. На нещастя невдалих вбивць старі двері заклинило.

Нам наказали прибрати всі наслідки власноруч. Інші сестри не витримали. Мені дивитись на тіла вбивць не доставляло зайвих проблем. Ось тримати грубо відтяту голову Першої у власних руках зачепило всередині. Жаль й злість справжньої темряви, але її спокійний вираз обличчя пробуджував легку заздрість. Тепер ці двоє мають справжній спокій.

Голова бази наказав замкнути кожну з нас в окрему кімнату. Перші за життя години на самоті. Суцільні білі стіни навколо. Єдине цікаве — вікно назовні.

Там за шаром гартованого скла розкинулась безмежна пустеля з суворих темних наростів гострого каміння. Будівля ніби потопала серед високих скель. Єдиним рухливим елементом в цьому краєвиді стало чорне сонце. Його повільний рух на небосхилі заворожував. З випадкових розмов я знала, що сонце встає три рази за день та три в ночі.

Раптовий гомін не збентежив спочатку. В лабораторії завжди щось траплялось. Волієш не отримати покарання — удавай сліпу, глуху і німу.

Того дня нічого не працювало звичним чином.

До кімнати увірвалась дівчина. Вперше я побачила когось настільки схожого на нас з сестрами. Хоча відмінності неможливо не помітити. Значно вища та міцніше статура, кольоровий одяг, заборонений для лабораторії, та блиск в очах. Ця дівчина ніби наповнила веселкою маленьку кімнату.

В той день вона широко посміхалась. Темні почуття всередині мене відступили на хвилинку. Крихта цікавості підняла голову.

— Ух, дивись, я ж казала! Вони не просто так закрили ці кімнати. — дзвінкий сміх рознісся під стелю.

— Клара, дай цьому спокій! Може воно заразне… — за дверей визирнув хлопець. Ще більший за незнайомку.

— Не нуди, Бобе. — Клара підійшла до мене — Як тебе звуть? Перевели до нашого відділу? Чим займаєшся?

Завмираю, зачаровано дивлячись у її темні очі. Точно сонце назовні.

— Третя. — голос враз десь втік. Вперше за життя відчувалось таке приємне хвилювання у грудях.

— Третя? — на обличчі Клари мелькнуло здивування. — Хіба не усім поколінням присвоювались ім’я з певного віку, Бобе?

— Звідки мені знати. Можливо вони не набрали потрібного рівня свідомості. Невдалих розподіляли на дрібні посади залежно від необхідності робочих рук.

— Мені здавалось версії зі слабкою свідомістю довго не живуть. — Клара обійшла мене довкола та зупинилась за спиною — Як думаєш нам її віддадуть? Той робот-прибиральник зовсім вийшов з ладу.

— Нащо? — хлопця трохи перекосило — Що як це гірше за робота? Так просто в комірці не замкнеш.

— Братику ти наче маленький. — її руки обійняли мене за талію, а голова оперлась на маківку. — Такі дурненькі довго не живуть.

Я ледь прислухалась до їх подальшої розмови. Ці м’які дотики тіла повернули у реальність. Там де навколо білі стіни.

Кларі дійсно вдалось забрати мене. Так почалося життя в модулі брата й сестри. Шість кімнат, спільний простір та кухня у моєму доступі без обмежень. Щоправда, чотири кімнати замкнені. Нові обов’язки здавались до нудного простими — прибирати, готувати їжу, слідкувати за розпорядком дня в блоці. Інколи мені доручали передавати дрібні повідомлення або папери в інші модулі. Завдяки цьому я мала деяку свободу переміщення і знайшла сестер.

Другу і Четверту відправили до іншої лабораторію. Вони сказали, що нарешті мають власні кімнати та займаються чимось цікавим. Шосту забрав собі Голова бази. Ми перетнулись лише раз. Вона пообіцяла сама приходити навідати.

Не бачити сестер щодня виявилось важче ніж здавалось на початку.

Разом з тим інколи мене починала жерти нудьгувати. Клара та Боб могли довго пропадати у власних важливих справах, за чим неодмінно слідкувало моє беззмістовне сидіння у блоці наодинці з собою. Скоро я встигла перечитати усі цікаві книжки з поличок обох та майже привести приміщення у зразок ідеальної гігієни.

Так доведена до сказу, я вирішила прибрати папери на робочому столі Клари. Це місце перманентно виглядало наче звалище мотлоху. Здавалось би, наче господарка їм взагалі не користується. Але їх положення змінювалось щовечора. Для тої хто тільки й займається прибиранням такі деталі очевидні. Отже, розібрати це не виглядало таким поганим задумом?

Покопавшись деякий час серед суцільного сміття я сіла за сортування документів. Звісно цього достобіса багато, але завжди варто просто почати. Найцікавішими видались папери про генетичну програму розвитку людства. З того й почала.

Існувало більше десятка поколінь вирощених штучно з різними характеристиками. Ціль доволі проста — вивести вид здатний спокійно проживати в умовах нової планети. Для цього основну базу досліджень розмістили безпосередньо на поверхні. Приховані в глибинах корисні копалини здавались непоганим можливим джерелом для нових відкриттів та прогресу, але люди у їх звичайному стані занадто слабкі для температури та атмосферних умов. Звісно розроблялись й різні технічні способи видобутку. Марно. В чому полягала проблема інших розробок документів не знайшло.

Отже, кілька десятків спроб виростити покоління нових людей. Кожного разу шість — за планом три жінки та три чоловіки різного генотипу. Не склалось. Постійні помилки та неточності приводили чи то до загибелі зародків, чи певному дефекту їх генів. Наприклад ми з сестрами жіночої статі та згідно з документами не здатні народжувати чоловіків. Цікаво тільки як це перевірялось?

І ось нарешті одне покоління майже ідеальне: Клара, Боб, Молі, Алек, Макс і Сет. Вони здатні перебувати на поверхні у нічний час без жодної шкоди та витриваліші за будь-кого з попередників. Їх покоління офіційно визнано успіхом експерименту. Ця ж шістка стала останнім народженим поколінням. Наступні зародки загинули при невизначених обставинах. Пошкодження інкубаторів призвело до втрати всіх біологічних матеріалів. Остаточно прийняте рішення спробувати продовжити успішне покоління природнім шляхом. На кінець до цих документів додавались записи про ліквідацію двох з шести через їх агресивну поведінку та деструктивні нахили.

— Що ти тут робиш? — голос Клари раптово вирвав мене з читання. Як можна було не помітити, що я більше не одна в кімнаті? Липкий страх пройшовся по спині. Вона обережно забрала папери з моїх рук — Зараз ми повернемо все на свої місця. Так Трі? — її голос здавався награно лагідним. — Думаю нам доведеться вигадати тобі покарання. Приходь до мене перед вимкненням світла.

Залишок дня пройшов у виправлені наслідки власної помилки. Розслабилась й повірила у безпеку цього місця. Ці зміни у сприйняті реальності не на жарт налякали.

З моїх рук випала тарілка.

— Сестро, тобі погано? — Шоста прийшла провідати мене увечері. Її очі пильно слідкували за невдалими спробами скласти вечерю.

— А? Ні. — трясу головою. — Вона хоче, що я прийшла до неї перед вимкненням світла. Як думаєш навіщо?

— Зрозуміло. — її погляд тьмяніє — Вперше це дійсно страшно… Не намагайся чинити спротив. Тоді не боляче. Якщо щось не так приходь до сестер, вони мають аптечку в лабораторії.

Завмираю від цих слів. Ми не часто розмовляли між собою про небезпечні речі. Так можна захистити сестер від власних помилок. Чи діє ця стратегія? Перша та П’ята хотіли вирішити все самі. Може опинись я раніше в клятій лабораторії…

Час йшов невблаганно. Завмираю перед замкненими дверима. Легкий страх перейшов у дивне хвилювання від очікування.

— Ну заходь вже. — голос з кімнати роздратований.

Клара знайшлася на ліжку. Гортала одну з не численних книжок лежачи у строкатій сорочці. Її голі стрункі ноги трохи прикривало покривало мимоволі приковували мою увагу.

— Іди сюди. — Клара відклала книгу та поплескати на місце біля себе.

Слухняно лягаю. Вона охоплює мене міцно руками та ногами, наче боїться, що можу втекти. Пальці ніжно перебирають волосся, а тепле дихання лоскоче шкіру.

— Ти така маленька. — Клара притуляється міцніше. — Трясешся. Не приємно? Поговори зі мною, а то наче той робот з комори. Тільки й можеш блимати своїми оченятами.

— Мені лячно. — шепочу. Голос як завжди в її присутності десь зникає. — Я не знаю, що ти хочеш зробити.

— Дурненька. — Клара ніжно цілує мене у маківку. — Я не зроблю тобі боляче. Навіть коли розсерджусь. Але не роби так більше. Домовились?

— Тоді яке покарання. — це питання бентежить мій розум.

— Покарання…. — Клара ніби намагається швидко вигадати щось суттєве. — Від сьогодні ти спиш тут зі мною. Допоки я не почну тобі довіряти. Все спи.

Світло згасає. Тепер двері житлових приміщень заблоковані, щоб мінімізувати ризики порушення приватності персоналу. Ми лежали вдвох у темряві. Дихання Клари сповільнилось. Я чула стукіт її серця.

Знов не знайомі почуття огорнули з ніг до голови. Лоскотне відчуття накопичується десь в животі. Навіть живучи в одній кімнаті з сестрами ми не мали змоги бути настільки близькими. Доступ до того приміщення мали деякі працівники лабораторії, чим не цурались користуватись. За надмірні прояви увагу одне до одного нас замикали у кімнати покарань. Сидіти в повній тиші під ударами струмом, поки лаборанти за склом спостерігають твої муки, та не знати чи витримає це сестра в іншій кімнаті — страшно. Тоді ми з Шостою просиділи в кімнатах покарання пів дня. Гірше тільки спогади про тіла сестер на підлозі лабораторії, понівечені руками людей, що мали про нас піклуватись.

Звісно наші спільні ночівлі не приховались від очей Боба. Його вічно байдужий погляд змінився роздратованим.

— Сестра любить бавитись безглуздими речами. Радій поки можеш. — якось проронив він наодинці.

Цікавість Клари тим часом тільки загравала новими барвами. В кімнаті ніби назначай почали з'являтися нові речі, явно замалі для господарки. Чи то книжки та іграшки для різного віку. Вона забувала, що моє покоління вирощено набагато раніше за неї. Згідно «Кодексу міжнародних космічних станцій» Клара та Боб досягли повноліття минулого року. Мій одяг поступово змінився на новий та строкатий. Дратувало, але її довіра вартувала маленьких жертв.

Одного вечора Клара начепила на моє волосся блискучу прикрасу.

— Тобі пасує. — вона задоволено глянула у дзеркало, що теж нещодавно з’явилось на стіні навпроти ліжка. — Подобається? Молі любила подібні речі.

— Гарно. — відриваюсь від книги у руках оглядаючи відображення. — Але моїм сестрам пасувало б більше.

— Ти близька з сестрами? Я бачила, як одна з них прибігала сюди. — вона пильно спостерігає за моєю реакцією.

— В мене більше нікого й не має…. — знімаю блискотливу прикрасу. Її зелений колір нагадав колір очей Першої. Це дійсно гарно. Та не для такої як я. Шоста й Четверта набагато гарніші…

— Тепер в тебе є я. — Клара притягує мене за плечі до себе. Її погляд знаходить мої очі у дзеркалі. — Ти найгарніша з усіх кого я бачила. Хочеш складемо конструктор разом?

Ті дні тепер дійсно можу назвати щасливими. Увесь вільний час Клара присвячувала мені. Спільні читання книжок, ігри та перегляди фільмів про далекі світи стали нашою втечею. Планети де люди жили не у закритих комплексах, а просто неба. Сонце насправді білосніжне, це через загартоване скло воно виглядає таким з вікна. Ми фантазували, щоб робили гуляючи просто поміж справжніх рослин та маючи змогу скуштувати плоди просто з дерев. Навіть серед ночі ці розмови не припинялись.

— Ти стільки всього знаєш з хімії. — Клара любила перебирати моє волосся. Її пальці приємно масажували шкіру голови.

— Це була моя робота. Прибирати та деактивувати наслідки різних експериментів. — я мружилась під її лагідними рухами. — Ти знаєш набагато більше…

— Мої знання в мене пхали змалечку. Перша. Та хто має стати головною серед нового виду людей.

Тоді вона обіймала та починала цілувати. Заглушала вир невідомих переживань всередині себе. Я не противилась. Це допомагало відірватися від споглядання буденності.

Пару місяців тихого щастя, за які прийшла очікувана розплата.

Не радісного ранку до нашого блоку увійшов сам Голова бази. Цей чоловік виглядав настільки древнім, що навіть лікарняні камери не могли повністю відновити його тіло.

— Ви маєте в найближчі дві доби вийти на поверхню. — його хриплий голос звучить загрозливо. — Станція на орбіті перестала відповідати на повідомлення через внутрішні канали. Якщо в наступні дві доби ми не подамо заклик для евакуації вони просто покинуть орбіту.

— Але наші роботи для виходу на поверхню ще не готові. — Клара хапається за голову. — Захисні костюми теж не вдалось відремонтувати… Якщо вийти на потрібну точку за ніч, то до світанку шансів повернутись безпечно не існує.

— Часу не залишилось. Ми перепробували все з нашої сторони. Станція не може існувати повністю автономно. Рішення за вами. Я тут безсилий. — він окидає всю кімнату важким поглядом та просто зникає у проході.

— Що нам робити, брате? — голос Клари наче в мертвої. — Алек і Макс загинули там на тій точці. Тоді нам наказали продовжувати спроби із захисним обладнанням. І тепер усе на смітник? Ми просто маємо померти?

— Я піду сам. — Боб теж спустошений. Його погляд прикутий до пониклої Клари. — Установка не важка — понести зможе навіть Третя. Не має сенсу ризикувати нами обома.

— Ні, я не дам тобі померти через мою помилку! Ми вже й так поплатились чотирма… Куди далі? — з її очей потекли сльози. Я вперше побачила Клару такою. Серце краєлось. Чому така сіра реальність стирає барви навіть з таких як вона?

— Сестро. Ми це обговорювали в шістьох. — Боб дивився на неї суворо. — Ти наша Перша у всьому і маєш жити до кінця. Сет і Молі знали як вони розплатяться за знищення зразків. Ці діти мали б повторити всі наші страждання. Якщо не гірше. Хіба ти забула про це?

— Це була моя ідея, мій план! — вона тремтіла. — Це я, а не мала Сет згоріти живцем.

— Замовкни. — хлопець посірів на очах. — Я піду завтра. Підготуй мій костюм, інакше я зроблю без захисту.

Він зник за дверима власної кімнати.

Клара зло стисла кулаки.

Тим часом в моїй голові почали складатись деякі думки… Кларі б вони не сподобались.

Залишок дня вона ходила загубленою тінню. Навіть не звернула увагу на мою відсутність. Просто замкнулась у кімнаті.

Поки я готувала вечерю на кухні зі свого сховку вийшов Боб:

— Третя, послухай. — його погляд блукав по кухні. — Клара, вона розумна, але насправді дуже слабка в середині. Ми всі це знали. Вона ніколи не могла прийняти розважливе рішення. Я завжди мав роль її тіні… Другий той хто захищає. Сама Клара наче мала дитина. Попіклуйся про неї, добре? — він тяжко зітхнув. — Не знаю кого ще на цій станції можу попросити про таке…

— Добре. — кажу не задумуючись. Поки він все намагався розважити цю розповідь, руки самі собою сипонули ліки між приправ. — Ось, тримай вечерю… Я спробувала зробити щось нове… Сподіваюсь тобі сподобається.

— Дякую. — він незручно посміхається. — За все дякую.

Беру другу тарілку заготованої страви. Самій шматок в горло не лізе, хоч я завжди їм на кухні. Її таке не збентежить.

— Сьогодні твоя стряпня видалась на диво гостра. — голос Клари розірвав гнітючу тишу — В останній нічний світанок я вийду сама на поверхню. — каже вона в пустоту. — Давно не доводилось йти у це пекло… Я встигну дійти до точки й відправити сигнал. Костюм певний час захистить… Макс і Алек досі лежать там. Залишусь поруч з ними…

— Твій голос тремтить. — саджусь поруч на ліжку та кладу голову на її плече. — Ти ж не хочеш цього робити.

— Я завжди була Першою. Мала нею стати. — вона дивиться у стелю — Навіть народилась на годину раніше. Голова сам дав мені ім’я. Єдине чим я завжди поступаюсь їм — сміливістю. Не могла стрімголов кидатись у пригоди, не дивлячись на небезпеку. Здається вони всі знали про це. Тому робили самі. Навіть зараз зрадницький страх перед небезпекою тремтить в середині. Я така жалюгідна. Ти ж затримаєш Боба на скільки зможеш, добре?

— Звісно.

Ми опиняємося в ліжку. Вона нависає наді мною м’яко притискаючи власною вагою. Ці ніжні дотики язика по шкірі печуть не гірше струму. Звиваюсь наче шалена в спробах перехопити ініціативу. Її руки поступово стягують мою білизну, дражнячи чутливу шкіру.

— Тшш. — Клара притуляється носом до моєї шиї. — У нас є трохи часу для цього…

Масивне тіло слабне. Я опиняюсь зверху притиснувши її до ліжка. Очі навпроти сповнені подивом. Клара не встигає увернутись від поцілунку. Або не хоче. Не має значення. Поцілунок м’який та неспішний. Скоро вона остаточно втрачає сили. Дихання стає поверхневим. Серце сповільнює ритм.

Міцно спи моя Кларо. Ти теж залишишся у безпеці.

Світло у кімнаті гасне.

Тихий сигнал й шурхіт дверей. Разом з маленьким ліхтариком заходить Шері. Її наляканий погляд зупиняється на Кларі.

— Вже спить. — посміхаюсь сестрі. — Ти принесла його?

— Так. — Шері дістає універсальний ключ карту Голови бази. — Думаєш вона впорається з цим?

— Вона достатньо розумна. Лягай поруч, в нас не так багато часу. — я підходжу до Шостої. Вона робить кілька маніпуляцій на моїй шиї змінюючи власну номерну картку з моєю місцями.

— Система фіксує такі зміни лише в пам'яті пристрою, що стирається кожну добу. Не думала колись використати це подібним чином. — її голос незвично серйозний — Трі ти дійсно хочеш це зробити? Пері казала снодійне не залишить слідів… ми можемо удати наче нічого не сталось.

— Все добре Шері. — моя маленька сестричка. — Ти найперший читала кодекс. Хто вбив одного разу не має права на евакуацію з бази…

— Я знаю. Саме ти тримала двері лабораторії, але хіба вони зможуть це довести… — відводить очі, ховаючи сльози.

— Час, Шері. В нас замало часу для сумнівів…

…

— Ось так я й опинилась з вами хлопці. — я сиджу на схилі однієї скам'янілостей. Апарат сигналу блимає червоними вогниками та тихо гудить. — Справжнього Голову звісно довелось теж прихопити з собою. Цей дід надиво важкий ви знали? Я то думала то суцільний скелет.

Алек і Макс не могли відповісти з причини своєї смерті. Їх тіла мальовничо лежали впаяні у матеріал костюмів, що мали захищати від зовнішнього впливу. Голова тихо хрипів поруч зі мною. Сумніваюсь чи чув ще хоч слово з мого нудного монологу. Його організм вже отримав смертельну дозу отрути з атмосфери планети. Шкіра посиніла та більше нагадувала темний колір неба над головою. Стара установка теж виглядає жалюгідно. Частина деталей стопилися, а найтонші здається взагалі згоріли. Як тільки стільки часу воно працювало?

— Легені вже горять. Шкода достатньо маленьких захисних костюмів просто не існує. Може я б не пошкодила ноги та змогла повернутись. А може й ні. — щуру очі дивлячись на горизонт. — Скоро приєднаюсь до вас у цій мовчазній солідарності. До речі мене звуть Трініті. Дурнувате ім’я вигадане мною. Сестрам теж довелось вибирати… Хоча ми домовились, якщо колись буде шанс ми змінимо їх. Я до останнього сподівалась Клара даси ліпше.

В небі з’явились обриси космічного шатла. Ледь помітний він все чіткіше проявлявся на тлі темного неба у світлі помаранчевих променів зірки цієї планети. Повільно, але вірно він йшов у сторону звідки вели мої криваві сліди.

— Ну ось і все. — я заплющила очі, відчуваючи печіння на власній шкірі. — Знаєте з того, що я читала поступово ця планета може завестись власним ґатунком живих організмів. Звісно на це буде потрібно мільйони років. Колись тут по поверхні пройдуться розумні істоти. Що вони подумають знайшовши наші тіла? Я вже казала, що часом маю кумедні питання?