Крок перший: кавалерування. Група 18+

Категорія: Слеш

Жанр: Фентезі, Міське фентезі

Анотація:

Артем втручається у бійку, рятуючи незнайомця на ім’я Денай і навіть не підозрює, що ця зустріч переверне його життя. Їхні шляхи знову перетинаються, спочатку випадково, а потім — неминуче. Але що приховує Денай? Чому за ними стежать, погрожують, а кожен крок здається частиною гри, правил якої Артем не знає? Існує загадкове правило номер дев’ять з поправкою, яка може коштувати життя обом. Вибір зроблено. Часу обмаль. Таємниці, ризик і почуття, що змусять боротися навіть тоді, коли здається все втраченим.

Тригери: Згадка рани, кров

___

На темній вуличці приватного сектора було безлюдно й тихо. Єдиний не розбитий ліхтар ледь чутно скрипів, погойдуючись і поширюючи тепле світло навколо. Сьогодні Артем звільнився пізніше, ніж зазвичай, і як би не хотілося йому скоріше завалитися спати після виснажливого чергування в лікарні, радо насолоджувався свіжістю літньої ночі. Він зупинився під ліхтарем, закурюючи.

З кущів несподівано вискочив кіт і зашипів на двох псів, що підбігли до нього. Пси гарчали і клацали зубами, намагаючись схопити кота за шию і не поранитися об його кігті. Артем відстрибнув убік і пішов далі. Немає сенсу втручатися в одвічну війну котів і собак. До того ж він встиг помітити, як коту вдалося роздряпати морду одному з псів.

Артем любив котів. Їхня грація, м'яка хода і муркотіння приносили справжнє задоволення. Повз промчала вже знайома трійця.

– От невгамовні! – пробурчав втомлено хлопець. – Чим же вам так насолив пухнастий? Не дорогу ж перейшов.

Артем усміхнувся і, завернувши за ріг, ледь не перечепився через хлопців, що билися. Точніше двоє з них намагалися скрутити третього. Хлопців Артем не впізнав, отже, зальотні. Недовго думаючи, він вирішив зрівняти шанси. Та й виглядали нападники сильнішими за свою «жертву» в темному худі. Він затушив недопалок, сховав навушники і свиснув:

– Гей, хлопці! Не втомилися?

Відповіді не було, але заламувати руки нападники припинили. Хлопець в худі визирнув з-під каптура і подивився із здивуванням на Артема, не очікуючи, мабуть, допомоги від перехожого.

Допомагаючи йому, Артем почув за спиною рик. Він обернувся, продовжуючи підтримувати хлопчину. Нападники були високі та міцні. Темні безрукавки окреслювали мускулатуру, спортивні штани не сковували рухів. Ці двоє виправкою нагадували військових, а виразом обличчя – бандюганів. Увагу Артема привернула рана на щоці одного з них: глибокі борозни вже в запеченій крові. У голові спалахом пронісся спогад – кіт дряпає морду собаки. Маячня якась.

– Йшли б ви звідси, – вимовив Артем.

Хлопці переглянулися і на диво дослухалися до поради. З подряпиною рикнув:

– П'ять хвилин, Денаю.

Артем подивився на того, хто стояв поруч. На повний зріст хлопець не здавався щуплим. Він був високий, стрункий, зі скуйовдженим чубом, який спадав на очі. І, найдивніше, він усміхався! У нього, можливо, пара ребер зламана, а він щериться щасливо.

– Денаю, – незвичне ім’я злетіло з вуст, – допомога потрібна? – про всяк випадок запитав Артем. Хлопець дивився, трохи схиливши голову, і білозубо усміхався. По голові все-таки настукали, не інакше.

У відповідь він хитнув заперечно головою і запитав:

– Хто ти?

Артем назвав своє ім'я.

– Дякую за допомогу, Артеме. Упевнений, ми ще зустрінемося, – тихо промовив Денай. Не встиг Артем запитати, яким чином він його знайде, як хлопець раптово підійшов впритул, втягнув носом повітря, ледь торкаючись щоки, і прошепотів на вухо:

– Приємно пахнеш. Знайду тебе, – і втік у темряву вулиць.

Артем торкнувся своєї щоки, яка миттєво стала гарячою. Не кожного дня симпатичні хлопці шепочуть на вухо приємнощі і тікають після цього! Він зітхнув, вдруге прикурив і пішов додому.

***

– Арт, ти що будеш? – прокричала Рита, проштовхуючись до бару. Ввечері невеликий клуб був уже битком набитий. Здебільшого тут тусувалися студенти медичного. Традиція чи ні, але молодь з інших вишів тут бачили рідко. Це як чужа територія, вхід на яку був під забороною. Начебто й дурниця, але Артем за чотири роки навчання всього кілька разів помічав нові обличчя.

– Мангеттен, – крикнув він подрузі, яка спритно маневрувала серед молоді. Ритка обожнювала тусовки і завжди тягала із собою його. Провітрювати мізки, як вона любила повторювати. Артем не шанував галасливі збіговиська, особливо після лекцій і нелегкої практики, коли єдине бажання – підкріпитися і спати, але відмовити подрузі не міг.

Ось і Степ із Тарасом підійшли. Артем підвівся привітати друзів. Тарас ляснув по долоні, а Степ притягнув Артема до себе за сорочку і чмокнув в губи. І одразу ж плюхнувся на вільне місце, пустотливо посміхаючись.

– Степаненко, сволото! Не набридло червоною ганчіркою розмахувати?

– Всім відомо, що я фанат твоїх блакитних очей і пухких губ, – відповів той.

– Блазень, – буркнув Артем, – мої губи без твоєї слини чудово почувалися.

– Я теж люблю тебе.

Артем похитав головою, вкотре радіючи наявності в друга постійного хлопця. Хоч трохи відволікається від бажання втручатися в його особисте життя. Невиправний жук!

– Хлопці, допоможіть-но мені! – Рита несла одразу чотири келихи, один із яких ряснів трубочками й парасольками. – Усім привіт! Я взяла і на вас одразу, – вона привіталася з хлопцями, цьомнувши кожного в районі вуха.

У зоні відпочинку музика звучала тихіше, і можна було спілкуватися, не надриваючи горла. Звичайна балаканина про навчання, про практику, про хірургічні операції, про шанувальників Ритки, про наближення канікул і майбутню сесію... Артем слухав неуважно, зрідка втручаючись у розмову друзів. Він поверхнево дивився в зал, на спритного бармена Тоху, на першокурсниць, які заливисто сміялися, на пари, що ритмічно погойдувалися на танцполі, коли його увагу привернула висока струнка фігура. Силует хлопця здався віддалено знайомим. Артем спробував простежити за ним, але загубив у натовпі.

А Рита потягла всіх танцювати. Відмова не приймалася. На танцполі Деная – дивне ім'я міцно врізалося в пам'ять – не виявилося. Артем майже не засмутився. Примариться ж. Бажання знову зустріти його або щоб він відшукав Артема сам оселилося в думках і лоскотало нерви.

– Піду вип'ю, – крикнув він друзям.

Артем став в чергу до бару, як ззаду до нього притулилося тіло і хтось муркотнув – так-так, саме муркотнув – на вухо:

– Артеме, привіт. Я ж казав, що знайду тебе.

Артем розвернувся і побачив перед собою того самого хлопчину з темної нічної вулиці. Судячи з усього, жодних серйозних травм він тоді не отримав. Тому що виглядав він, чого крутія крутити, приголомшливо. Чорна сорочка, джинси на стегнах, на ногах конверси. Погляд піднявся до обличчя. А хлопець-то рудий і у веснянках! Його густе волосся стирчало в різні боки так, ніби стиліст укладав пасмо до пасма, в чому Артем сильно сумнівався. Але найбільше вразили очі – зелені, із золотистими цяточками. Просто мрія! І хлопець цілком міг бути його ровесником, хоча тоді вночі й здався зовсім хлопчиськом. Пауза затягнулася, але Денай не заважав себе роздивлятися. Він лише ближче присунувся і ледь помітно принюхувався, прикриваючи від насолоди очі.

– Запитувати, як тобі це вдалося, я так розумію, не варто, відповіддю буде – за запахом?

– Бінго! – Денай усміхнувся. – Я хотів ще раз подякувати тобі. Твоє втручання було несподіваним і безглуздим. Я б упорався, а ти міг постраждати.

– Лежачи в пилу і захлинаючись кров'ю? Ти це називаєш – впорався?

– А тобі не цікаво, чому я в цьому впевнений? – хлопець хитро примружився.

У Артема було відчуття, що підтекст того, що сталося тиждень тому, від нього вислизає. Тому він вирішив припинити бесіду і розважатися. Тим паче той, хто ввижався йому весь вечір, знайшовся сам і, як підказує інтуїція, не буде проти підвищеної уваги до себе. Лірична композиція змінилася ритмічною, і Артем запропонував, схилившись до вуха Деная:

– Може, потанцюємо?

Він узяв хлопця за руку і повів у самий центр майданчика. Як же рудик танцював! Рухи Деная були плавними, навіть провокативними. На нього звертали увагу, але Артем відчував, що танцює хлопець саме з ним і для нього. Танець-знайомство, танець-спокушання, танець-зізнання. Хлопець його зацікавив своєю божевільною чарівністю і загадковістю. І саме загадковість вабила найбільше.

Денай першим притягнув його до себе, поклав руку на талію, а другою легко торкався спини. Артем не залишився в боргу і погладив гнучке тіло так, як йому хотілося, ніжно і з натиском. Хлопець у його руках вигнувся і його стогін відгукнувся незвичною вібрацією в грудях, адже відстані між тілами практично не було. Хотілося відчути смак його губ і стерти, нарешті, з них хитру посмішку. Але не варто було робити цього тут. Артем знав свою нестриманість і вважав за краще будь-яку близькість наодинці, без свідків.

Денай раптом насторожився і, смішно крутячи головою, прислухався до чогось.

– Нам треба терміново йти. За мною.

І майже бігом кинувся до запасного виходу. Нічого не розуміючи, Артем, тим не менш, протискувався крізь натовп, намагаючись не відстати від хлопця. На вулиці вони оббігли кілька кварталів, поки Артем не зупинився, захекавшись.

– Усе, тайм-аут. Я більше не можу, – він сперся руками об коліна і кілька разів глибоко зітхнув, відновлюючи збите дихання. – Від кого ми тікаємо? Чи це в тебе така манера залицяння?

Денай ніяк не зреагував на жарт, помітно нервуючи. Ситуація дратувала, як і відчуття нерозуміння того, що відбувається. Правила гри знати необхідно, інакше один невірний хід і тебе з'їдять. Порівняння виявилося доречним, коли з боку скверу з'явилися два величезні пси. Господаря поруч із ними не спостерігалося, а прямували вовкодави до них. За законами логіки тікати від собак вони не могли з тієї причини, що в клубі тварин не було. Але якась деталь так само вислизала з поля зору. Одне Артем зрозумів ясно – хлопець із незвичайним ім'ям щось накоїв і тепер йому доводиться ховатися. Можливо від тих двох хлопців, що колошматили його в провулку.

– Послухай, Артеме, ти сподобався мені з першої зустрічі, коли хоробро кинувся на допомогу. А твій запах тоді вже звів мене з розуму, – затараторив Денай. – У нас мало часу, тому просто скажу, що деякі речі можуть опинитися за межею твого розуміння, але це не означає, що їх не може бути.

Артем ледь не розсміявся, бо сам момент нагадав йому сцену з улюбленого Ритою фільму, який вони дивилися разом.

– Артеме, прокинься, я серйозно. Про одне прошу – не дай їм забрати мене зараз, що б не сталося. Вигадуй що завгодно, викручуйся, як хочеш, але не віддавай мене їм добровільно, а відбирати вони не посміють. Запам'ятай, я твій, ким би не був.

Закінчивши свій дивний монолог, хлопець сховався в тіні будівлі і за кілька миттєвостей на його місці з'явився пухнастий рудий кіт, який застрибнув Артему на руки. Він інстинктивно підхопив тварину і вже себе відчув героєм фільму про перевертнів. Він знав, що так не буває, що це проти всіх законів фізики, анатомії і бла-бла. Але руде диво на руках і відсутність Деная свідчили про протилежне. Артем настільки був ошелешений побаченим, що не помітив двох хлопців поряд. Він упізнав у них тих, що намагалися зробити з тоді ще незнайомого йому рудоволосого хлопчини відбивну.

– Ми забираємо цього кота, – вимовив один із цих майже близнюків і простягнув руку.

– З якого переляку я віддам вам свого улюбленого кота? – Артем міцніше притиснув до себе рудого.

– Повір, хлопче, ти ще навіть не почав лякатися. Або ти зовсім не розумієш, у що вляпався, або розумієш усе і тоді ти вже труп, – загрозливо прогарчав найбалакучіший і агресивний. Інший не втручався в розмову, мовчазно спостерігаючи.

Артем був не з боязкого десятка, але наодинці з двома головорізами на порожній вулиці було очково. Дорогою промчало таксі, освітивши фарами темний закуток. Хлопець нервово гладив кота, який намертво вчепився кігтями в його сорочку.

– Хлопці, кота я не віддам. Тож відваліть.

Мовчазний тим часом повів носом і хитнув заперечно головою агресивному. Артем проскочив повз них і майже бігом попрямував у бік дому. На щастя, погоні не було. Щойно він опинився вдома, віддер від себе кота, скинувши його на підлогу, і відійшов подалі.

– Що ти таке? Давай знову в людину або ким ти був до ... цього, – Артем невизначено показав на кота. Той сидів на підлозі, схиливши голову, і ніби й справді розумів, про що його просить хлопець. Денай-кіт граційно рушив до хлопця, потерся об ноги. І Артем проґавив момент перетворення, коли відчув уже людські руки на своїй талії та спекотне дихання на шиї.

– Ти тепер боїшся мене? Чи я став огидним? – прошепотів хлопець.

Артем вивільнився з обіймів і відійшов до вікна. Із третьої спроби зміг прикурити цигарку, і після кількох затяжок відповів:

– Я ще не зрозумів. Мені складно повірити в те, що я бачив. Та доведеться, якщо й надалі я допомагатиму тобі зберігати твою шкірку в цілості. У твоєму випадку це навіть не метафора.

Денай усміхався на всі тридцять два.

– Запитуй, я відповім на будь-які твої запитання.

– А їх у мене чимало, повір, – усміхнувся Артем. – Навіть не знаю, з чого почати. Може, ти сам розповіси?

Денай знизав плечима:

– Окей, якщо коротко. Наш світ паралельний вашому. Ми можемо перетинати умовний кордон, ви – ні. Я перевертень зі змішаного клану. Можу обертатися тільки в кота, але органи чуття в мене майже, як у собаки. Змінюємося ми за власним бажанням, але не частіше, ніж двічі на день. Що ще? Ах так, правило номер дев’ять – суд та ліквідація загрожує тому, хто вступить у близький контакт із людиною, – Денай замовк, злегка почервонівши.

– А хто ті дві шафи?

Хлопець насупився:

– Урядові шукачі. Відловлюють порушників кордону і притягують до відповідальності. Дуже небезпечні.

– Але тебе їм залякати не вдалося. Чому?

Хлопець зам'явся. Видно було, що відповідати на це питання не хоче.

– Серйозно нашкодити мені вони не можуть, я онук теперішнього правителя. Але шукачі сумлінно виконують свій обов'язок. Ти в них зараз, як кістка в горлі, яку й розгризти не можна, але й сама вона не зникне. Ну, я сподіваюся на це.

– То ти кошеня-мажор? – розсміявся Артем і притягнув до себе рудого, який набундючився.

– Я вже не кошеня, а дорослий кіт. За нашими мірками я старший за тебе, – фиркнув Денай. Його тваринні звички були такі кумедні.

– А скажи мені, дорослий коте, навіщо ти провокуєш скандали? Навіщо нариваєшся на неприємності, які, як я розумію, можуть дискредитувати твою родину?

Ось тут хлопець посерйознішав:

– За традицією саме я стану наступником діда, але займатися політикою я не хочу. Не моє це.

– А що тобі цікаво?

У Деная загорілися очі, Артему на мить здалося, що зіниця стала вертикальною.

– Мені подобається подорожувати, дізнаватися щось нове, привносити це в наш світ, якщо можливо. Наприклад, зручний стільниковий зв'язок не працює в нас. Але в мене є деякі думки щодо цього.

Поки Денай розповідав, Артем заварив чай і нарубав бутерброди:

– Пригощайся. Чи тобі молочка в блюдце налити? – хотілося знову побачити усмішку на поцілованому сонцем личку.

Хлопець похитав головою:

– Не дражни мене, Артеме, – і жадібно накинувся на їжу.

Артем приховав усмішку і поцікавився про дім Деная, про механіку обертання в звіра, про різницю почуттів, свідомість в обох тілах. Денай радо ділився знаннями. Він з блиском в очах розповідав про красу свого світу. Як зрозумів Артем, природа не дуже відрізнялася від земної, а сам світ був мінімально технологічно розвиненим. Проте там панувала магія та сили, про які Артем знав лише з казок та фільмів. Час спливав і Денай підвівся.

– Мені час.

Артемові не хотілося відпускати це кошеня.

– А як ти потрапиш у свій світ?

– Є місця переходу, але для вас вони недоступні, – із сумом відповів Денай, – наскільки мені відомо, тільки істота з нашою кров'ю може перетинати кордон світів.

– А раптом там чергують ті пси? Може, мені провести тебе?

Хлопець усміхнувся і з ніжністю провів пальцями по щоці Артема.

– Мій хоробрий захисник. Не думаю, що ти зможеш бігти на двох ногах швидше за мене.

Артем відчинив двері й перегородив вихід.

– Можливо, я збожеволів і кваплю події, – хрипко вимовив він, – та я хотів би бути разом. Розумію небезпеку, але це виклик, а я завжди його приймаю.

Артем зазвичай багато говорив, коли нервував, і тепер ніяковів, вважаючи, що має вигляд закоханого хлопчиська. Він опустив голову, чекаючи, поки Денай взується.

– Знаєш, я міг би тобі показати багато цікавого в нашому світі. Влітку можна змотатися до моря або в гори. У вас є море? А на сноуборді ти катався?

Хлопець усміхнувся і, протиснувшись повз Артема, вийшов на вулицю. Не обертаючись він вимовив:

– Не грузися, Арті, – знову на свій манер скоротив його ім'я хлопець-кіт, – я прийду, щойно зможу, – і вийшов за ворота.

– Гей, Денаю, а ти вже порушив правило номер дев’ять? Чи треба зробити щось особливе для цього?

Ось тепер вдалося привернути його увагу. Артем кліпнув і вже назустріч стрімко біг рудий кіт. Час звикати до таких змін. Рудий застрибнув на руки Артему і лизнув шорстким язичком щоку, за мить лизнув губи і втік. Артем сміявся, витираючи обличчя, проте мружився від задоволення й усвідомлення того, що омріяний поцілунок він усе-таки отримав.

***

Лектор монотонно начитував матеріал заняття, студенти з перших рядів старанно конспектували ключові моменти. Раптом двері в аудиторію відчинилися і просунулася кучерява голова Степа.

– А, Степаненко, ви все-таки вшанували нас присутністю? Досипати раджу на задніх рядах.

Пролунали смішки.

– Здрастуйте, – буркнув Степ і, позіхаючи, поплентався в кінець аудиторії.

Артем підняв руку у вітальному жесті. І зрадів, що його місце не було крайнім. Степ із нього витягнув би всі подробиці вчорашньої ночі. А про своє кошеня Артем, ясна річ, говорити не міг, та й не хотів.

– Псс... Арт, – почувся шепіт. Ну ось, почалося.

– Степ, потім.

– Я ж помру від цікавості, Ковальчук. Щось було? – не вгамовувався друг.

Артем обернувся:

– Я сказав пізніше, значить пізніше. Відвали, га?

По закінченню пари всі потягнулися на вихід. На ґанку перед універом було багатолюдно. Артем, мружачись від яскравого сонця, виглядав серед білих халатів Степа. Той вискочив першим, напевно образившись на різкість.

– Привіт, – підійшла Рита, обійняла за шию і чмокнула в лоб.

– Чого такий пригружений? І де Степ?

Артем помітив, нарешті, друга, який розмовляв із незнайомцями. Ті йому показували папірець, він похитав головою і відійшов.

Щойно незнайомці пішли, Степ підбіг до друзів і потягнув Артема всередину будівлі. Інші йшли слідом.

– Я весь твій, любий. Розказуй.

– А нема чого розповідати. Багато чого було, але нічого й не було.

– Так? А якого біса тоді твою намальовану пику – кам'яний вік якийсь – показують на вулиці нашим студентам? І скажу я тобі, хлопці дуже серйозні. З такими жарти погані.

Артем насупився, одразу ж подумавши про Деная.

– У що вчора вляпався? – допитувався Степанцев.

– Я не можу вам розповісти, але для тих хлопців ви зі мною не знайомі, зрозуміло? – Артем уважно подивився на друзів. – Я йду.

Друзі здивовано перезирнулися, але затримувати не стали.

***

Якщо з Денаєм щось трапилося і йому потрібна допомога, найімовірніше він прийде до будинку. Там Артема чекали, але не той, кого він хотів би бачити. Шукачі зупинили його біля воріт:

– Ти знаєш, хто ми? – знову говорив агресивний, як прозвав його подумки Артем.

– Так.

– І все ще сподіваєшся на зустріч із Денаєм?

Артем занепокоївся:

– Що ви з ним зробили?

– Ми? Він сам накликав на себе біду.

– Ви знаєте, з якої він родини? Якщо заподієте йому шкоду, вам це з рук не зійде. Або лап, що там у вас.

Зла усмішка з'явилася на обличчі агресивного:

– Закон для всіх один, а правило номер дев’ять має поправку. Винний може бути помилуваний за умови ліквідації того, з ким він вступив у контакт. З метою безпеки обох світів.

І він зробив крок до Артема, але був зупинений рукою свого напарника. Мовчазний спокійно зауважив:

– Він все ще чистий.

Агресивний здивувався і відповів:

– Дивовижна витримка в малюка. Впевнений, він ще з'явиться тут.

Потім обернувся і промовив загрозливо:

– Ми будемо стежити за вами. Порушите закон – і.., – він випустив кіготь і провів ним біля свого горла, демонструючи розправу.

***

Кілька днів від Деная не було жодних звісток. Артем почав уже сумніватися у власній адекватності й навіть запитав у Степа, чи не курив він щось того пам'ятного вечора. На що той назвав його придурком і більше до цієї теми не повертався.

Занепокоєння снідало Артема, а безсилля розривало серце. І чому саме з ним відбуваються подібні речі? Ну, запав хлопець у душу, але мало того, що з іншого світу, так ще й перевертень. Артем зім'яв порожню пачку цигарок.

Додому він повернувся затемно. Відкрив хвіртку, і кімната поступово наповнилася свіжим повітрям. Він сходив у душ, розклав диван і втомлено впав поверх ковдри. Кілька хвилин дивився у стелю, як раптом почув, ніби хтось дряпає по склу зовні. Втому, як рукою зняло. Артем підскочив і відчинив вікно, запускаючи в кімнату мокрого й замурзаного кота.

– Фу, Денаю, ти схожий на порося. А запах, – Артем затис ніс рукою. – Мене зараз знудить, – він зачинив вікно, а коли обернувся, то побачив перед собою усміхненого Деная, ще більш брудного, ніж у вигляді кота.

– Я теж радий тебе бачити.

Артем сумував за муркотливим голосом. Шалено хотілося притиснути до себе це створіння, що він і зібрався зробити. Але Денай протестувально зупинив його:

– Мені потрібно в душ. Я навмисно вимазався в усьому цьому лайні, щоб збити слід. Сподіваюся, що вдалося.

– Навіть не сумнівайся, мати рідна тебе б не унюхала серед цього смороду. Бігом митися, – і він ляснув по дупці.

Артем ледь не світився від радості. Він тут! Його кошеня прийшов, як і обіцяв. Поки Денай позбувався свого маскування, він дістав пляшку вина, нарізав м'ясо, навіть відкопав в холодильнику фрукти і про солодощі не забув.

Вода в душі перестала шуміти. Артем сподівався, що хлопець самостійно знайде в шафі чистий рушник, а ось про одяг він не подумав. Хоча будучи чесним із самим собою, він не відмовився б побачити Деная без нього. А про бісове правило під номером дев’ять із цікавою поправкою думати не хотілося.

Денай увійшов до кімнати, струшуючи з волосся воду. Стегна були огорнуті рушником.

– Ти не заперечуєш? – лукаво спитав, показуючи на своє вбрання.

Артем ковтнув: «Та скільки того життя!»

– Іди до мене, – хрипло покликав.

Гнучке тіло притулилося до нього. Денай відкинув рушник.

– Хочу тебе, – прошепотів він, цілуючи шию Артема. – Моєї витримки вистачило на тиждень. Навіть якщо мене покарають, плювати. Тут і зараз хочу тебе.

– І я, рудику. Дуже, – відповів Артем.

Денай на мить відсахнувся:

– Я можу поранити тебе. Занадто сильне моє бажання.

Артем припинив потік словесних турбот поцілунком. І пропав. Ніжність змішалася з пристрастю, владність із покірністю, скромність із відвертістю. Руками, язиком і всім своїм тілом він досліджував кожен сантиметр оксамитової шкіри, всипаної веснянками. У перший раз, як в останній. Артем усе не міг насититися, не розуміючи до кінця, що саме Денай так діє на нього, пробуджуючи тваринну пристрасть. Кошеня не залишився в боргу, а повернув всі пестощі сповна і навіть більше. Якщо віддавав, то без залишку, а якщо брав, то до кінця.

***

Будильник висмикнув із приємної млості сну. Вісім – час вставати. Практичне заняття ніяк не можна пропустити. Сьогодні за викладача один із найкращих хірургів катедри. Артем із тугою подивився на порожнє місце поруч. Пішов і не попрощався. У грудях неприємно кольнуло. Але він одразу ж нагадав собі, що у хлопця життя в іншому світі, де, на жаль, немає місця для нього – людини. Якби був спосіб, чи наважився б Артем на перехід до іншого світу? Погостювати – так, назавжди – він не впевнений. Бути чужинцем – ідея так собі. А жити на два світи Денай може не захотіти.

Дорогою до університету він заскочив за кавою. Сходами піднімався громила-перевертень. Той, що агресивно налаштований і балакучий. Артем пам'ятав застереження Деная – нізащо не потрапляти нишпоркам на очі, пощади не буде. Але не дарма той хлопець обіймає свою посаду – сховатися від нього не вдалося.

– Ти самогубець? Чи настільки дурний, що не розумієш суті проблеми? – прошипів йому в обличчя перевертень, притиснувши до стіни в коридорі.

– Про що ти?

– Тебе попереджали, що буває за порушення закону. Не намагайся відпиратися – ти смердиш котом.

Артем сіпнувся, але хватка тільки посилилася.

– Твій рудик, нарешті, попався. І навіть його зв'язки в уряді не допоможуть уникнути покарання. Покарання для тебе також. Денай турбувався саме про твою шкірку.

Артем різко вдарив по руках, що утримували його, і штовхнув кривдника між ніг. Кормом для собак він не буде! Раптово спало на думку, в якому місці розташований один із порталів у світ Деная, і він бігом пустився туди.

***

Сонце визирнуло з-за дахів будинків і сліпило очі. Артем намотав кіл десять біля стовпа, з-за якого далекої ночі вискочив рудий кіт і налякав його. Він не уявляв, як працює цей односторонній зв'язок, але передчував, що там за невидимим кордоном щось відбувається. Можливо, Денаю потрібна допомога, а він нічого не може вдіяти. І тут хлопець впав у стан дежавю, коли з кущів вистрибнув Денай-кіт, – в тому, що це він, Артем не сумнівався, – і помчав вулицею. Хвіст трубою, шерсть сторчма, і поранений.

Хлопець побіг за ним:

– Денаю, стій, – не киць-киць же йому кричати.

Артем нагнав його на сусідній вулиці. Той змінив сутність і сидів на землі, привалившись до паркану, і важко дихав, затискаючи праве вухо рукою. Глянув з-під лоба:

– Навіщо ти тут? За мною гонитва, а тебе хочуть ліквідувати, як інфікованого.

Денай сплюнув, ніби гіркота заважала йому говорити. Артем присів поруч і приобійняв.

– Ми разом і так буде до кінця. Я не відпущу тебе назад.

Хлопець сумно розсміявся:

– Тоді незабаром залишишся сам. У вашому світі ми занадто швидко втрачаємо життєві сили. Тому мені доводиться зникати щодня, щоб відновитися. Наш учорашній марафон вирвав мене назад завчасно, а вдома нишпорки організували пастку. Тримали під вартою, але я втік. Вони вже взяли слід. Та й ти поширюєш свій запах на кілометр.

– Як ти? Де поранився?

– Дрібниці, сутичка з вартою.

Над хлопцями нависли дві тіні. Денай схопився на ноги, затуляючи собою Артема.

– Не смійте його чіпати!

Артем став поруч із оскаженілим захисником. Він не збирається ховатися. Чому бути, того не минути. Він стис кулаки в очікуванні бійки, але Денай здивував його, кинувшись несподівано на хлопців, а його самого штовхнув до паркану, щоб не плутався під ногами. Хлопці зчепилися в один клубок. Справді, як кішка з собаками.

Підійти до них і розтягти виявилося нелегко, проте Артем впорався:

– Тайм-аут, хлопці! Стоп!

Денай витер закривавлений рот, а агресивний пес, тримаючись за розідране вухо, проричав:

– Денаю, ти маєш розуміти небезпеку для нашого світу, якщо ми залишимо його живим, – і вказав на Артема.

До нього долучився мовчазний:

– Закону має дотримуватися кожен. Тим паче ти – наступник правителя! Ти маєш бути прикладом, побірником нерушимості правил, а не бунтівником.

Денай гірко усміхнувся:

– Небезпека? Жоден тут не повірить в маячню про перевертнів. Це ви раз в сто років вибираєтеся в цей світ. А я тусуюся тут все своє доросле життя.

Громили обурено заохали на це.

– Сюрприз, нишпорки. І дивіться, за ці роки нічого не сталося, ніхто наш світ не виявив і я заразу не приніс.

– Поки наркотою не бавишся і не паруєшся з усіма підряд, – вторив йому завжди категоричний громила, дивлячись на Артема, як на сміття. – Соромно, що ти забув той єдиний раз, коли людині вдалося потрапити в наш світ і розповсюдити заразу, наслідків якої ми досі не позбулися.

Денай опустив винувато очі. Згадка про людину і хворобу зацікавила Артема і викликала цілу низку питань, поставити які він не мав можливості.

– Годі балачок, наш час спливає, – гаркнув агресивний і метнувся до Артема. Одночасно з цим почулося:

– Стій! – це мовчазний намагався зупинити напад та лише пом’якшив удар.

Гострий біль – і кров забулькала в горлі. Артем здивовано торкнувся шиї і подивився на червону долоню. Ноги підкосилися.

– Проблему вирішено, – почулося згори.

– Ні! Ні! Ні! – Денай кинувся до Артема. Його руки тремтіли, затискаючи рану. Хлопець підняв очі на мовчазного громилу: – Врятуй його, прошу! Н… наказую!

Запала тиша. Артем прибрав руки Деная, самостійно затис рану і харкав кров’ю. Схоже, розпорота трахея, але перебування в свідомості можна вважати гарною ознакою. Артем проводив аналіз власного тіла, як лікар. Це дозволяло зосередитися і не відключитися. Крові все більшало і йому терміново потрібна трахеостомія. Скільки того життя? Так думав він нещодавно. Виявляється, жити хочеться довше, коли думки не затьмарені пристрастю.

Звуки навколо ставали глухішими, але Артем чіплявся за реальність. Пес, до кого звертався рудик, зітхнув:

– Денаю, ти усвідомлюєш, про що просиш? – його голос не був ані жорстким, ані лагідним.

– Усвідомлюю! Я віддам що завгодно!

– Не варто робити поспішних обіцянок, сину, якщо є шанси впоратися самотужки, – долинуло з боку дороги.

Денай підскочив:

– Батьку?

– Я прикривав очі на твої витівки, але ця перейшла межу. Будь готовим до наслідків.

В голові Артема паморочилося від втрати крові, але він зафіксував кремезного чоловіка в чорному одязі з масивним сріблястим медальоном на шиї. Урядові шукачі вклонилися йому. Батько Деная з вдячністю торкнувся плеча мовчазного.

– Відійди, – мовив коротко сину і присів біля Артема.

– Я можу викликати швидку допомогу і залишити тебе тут з химерною надією, що знайдуть вчасно. Або я можу перенести тебе до нашого світу і врятувати там, але ти вже не будеш виключно людиною. Як саме змінить тебе магія, мені не відомо. Що обираєш?

Артем розумів, що шанси на вчасний порятунок від швидкої мінімальні. Тому вибір був очевидний, і він викашляв разом з черговою порцією крові:

– Життя, – і відключився.

***

Стійкий запах їжі змішувався з ароматом квітів, петрикора і чогось незвичного, що Артем міг би ідентифікувати як мокру шерсть. Він розплющив очі. Невелика кімната, стіни зі світлого, майже білого, дерева. У відчинене вікно проникало свіже повітря і розмірений стук крапель по крупним листям чи то дерева, чи то кущів під вікном.

Правий бік гріло тіло. Артем впізнав руді пасма Деная і ворохнувся. Хлопець одразу прокинувся:

– Вітаю у світі живих і здорових. Як почуваєшся?

Артем сфокусував погляд на веснянкуватому обличчі, осяяному щасливою усмішкою. Насилу розліпивши потріскані губи, прохрипів:

– Голодним.

Денай розсміявся і поставив перед Артемом тацю з їжею, аромат якої він відчув, прокинувшись. Артем торкнувся горла і жодних слідів рани не виявив. Він розумів, що знаходиться в іншому світі. Це знання дзижчало під шкірою разом з цікавістю і страхом невідомості. Він швидко оцінив власний стан і не знайшов поки змін, окрім звірячого голоду і чутливого нюху.

Денай ніжно стис руку:

– Не думай поки про це, ми разом і впораємося з усіма труднощами, якими б вони не були. Ніхто не знає, як подіяла на тебе татова кров і магія, тому ти під наглядом. Власне, ми обидва під ковпаком. Та найважливіше для мене те, що ти живий.

– І що тепер? – спитав Артем.

– Починається справжня пригода, – усміхнувся Денай.