Крок перший: кавалерування. Група 18+

Категорія: Cлеш

Жанр: Есе

Анотація:

Вадим — добрий чоловік із загостреним почуттям справедливості. Що принесе йому нова робота? Чи кого?

Тригери: нецензурна лайка

___

1

Валєрчик приїхав перевіряючим зі столиці разом із пихою, своєю нетрадиційною орієнтацією і власною градацією ненависті — чим більші груди мала працівниця цеху, тим більше Валєрчик її ненавидів. Вся справа була у його колезі бісексуалу Віталіку. Останній мав високий зріст, хвилясті пружні каштанові локони, круглу дупу і рельєфні мускулисті руки при досить худому торсі. Віталя ходив поміж станками стріпуючи темною гривою, хизуючись незагорілими біцепсами, проникливо заглядаючи в очі дівчатам — чисто київський фавн на мінімалках. Ще б сопілку прикласти до пухких губ, затиснуту білими пальцями. Дівчата підсміювалися, стріляли очима красеню, а Валєрчик на гівно сходив, коли це бачив.

В цеху було гаряче. Відчинені у літню спеку вікна не давали жодного полегшення. Іноді їх зачиняли і вмикали стару вентиляцію. Вона пихкала пилом, надсадно гуділа та, як казала Вадимова мама в таких випадках, «розбивала голови». Це коли від монотонних звуків голова стає важкою та десь у скронях зароджується біль. Вадим стояв за станком в одних спортивних штанях і кросівках. «Треба б поритися у шафі, може знайду притомні шорти. Бо вже здається, що хребет розплавився й повільно стікає в труси. А це ж я ще біля вікна працюю!..» — думав він, поки хапав чергову футболку, хляпав зверху барвисту плівку зі зображенням кандидата в депутати і опускав на цю композицію гарячий плаский прес. Скрип. Гух! Пш-ш-ш. Стара конструкція незадоволено скрипіла, чмихала, обдавала гарячим видихом і без того розігріте тіло. Працювати доводилося тепер повільно. Кілька днів тому прибули оці голубки зі столиці контролювати якість роботи. Вадим здогадувався, чому партія їх аж у скромний райцентр відправила — задовбали усіх на місці, очевидно ж! Тепер стирчать тут над душею. Віталька дівчат лапає, Валєрчик лютує.

Зарплата залежала від виробітку. Поки цих двох не було, працівники приноровилися штампувати більше футболок, порушуючи норми виробничого процесу. Тепер халява закінчилася — Валєрчик прибував на роботу ще до початку зміни. Приходиш, а він уже чеберяє між станками, смішно перебираючи ногами у вузьких джинсах. Вадим кинув черговий погляд на цей ходячий енерджайзер: «Як він ті штани на себе цубить взагалі? З милом чи шо? Там же так в паху все перетисло, аж в яйцях діти пищать. Хоча… Які діти можуть бути у чудила з рожевою помадою на губах?». Так, Валєрчик завжди виглядав на всі сто! У його розумінні, звісно. Приємно пах, носив рожеві футболки і обтислі джинси, підводив кольором тонкі вуста і фарбував короткі вії чорною тушшю.

Віталій зʼявлявся ближче до обіду. У незмінній чорній майці і з поволокою в очах. Обходив цех, грав мускулами, приобіймав за талію фігуристу працівницю, коли щось пояснював. Дівчина хихикала збентежено, Валєрчик стискав і без того тонкі підмальовані губи, витріщав очі й летів до них, щоб до чогось причепитися.

— Це все брак! — зло випльовував Валєрчик, висмикував футболку з-під пресу. — Поглянь! Так ми не працюємо.

Вадим спостерігав за такими сценами ледь не щодня і ось знову. «А злюще яке ж! Того й гляди, очі випадуть. І так витрішкуватий нівроку, може зоб має?» Базедову хворобу, що в народі іменувалася просто зобом, мала Вадимова тітка-небожка. Він в дитинстві її побоювався саме за такий погляд вибалушених очей, поки не зрозумів, що вона запальна, але насправді не злостива.

Прес черговий раз чхнув парою і підозріло заскрипів. Вадим вирішив дати йому й собі перепочити і почовгав на сходи подихати свіжим нікотином. Там вже стояла, затягуючись тонкою цигаркою Юля, що працювала через станок від Вадима.

— Воно знову психонить? — підняла тонку брову дівчина.

— Ти про Валєрчика? — насправді Вадимові не треба було пояснювати про кого. Він і сам не знав, нащо перепитав.

— Не згадуй всує! — удавано перелякалася Юля. — Зараз ще й примчиться всюдисущий.

— А що проблеми? Мачо Віталька тебе за сраку схопив чи шо? Ти кажи, раптом що, я бачу, як він грабельки до дівчат тягне. Якщо потрібно, можу і пообламувати їх трохи. Нема чого від нього та Валєрчикових ревнощів потерпати.

Юля знизала плечима:

— У мене перший розмір ліфчика і на таку спеку, та ще й у ці порохи не фарбуюся — для того альфа-крінжа не представляю жодного інтересу. Декому його увага навіть подобається. Якби цербер не стеріг, то й пригрів би хтось хлопчика на ніч-другу.

Вона вперто уникала називати панів перевіряючих на імена. Вадим закинув бичок у банку з-під оливок на облупленому підвіконні, хруснув спиною і повернувся у цех. За сусіднім пресом чортихалися Юрій з Тимуром.

— Що там? — кивнув їм Вадим на ходу до робочого місця.

— Та прес клинить.

— Можете хтось до мене у пару стати.

Виробничі термопреси були розраховані на двох працівників. Поки один притискав наклейку пресом до тканини, інший розрівнював футболку по своїй робочій поверхні. Перший підіймав прес і штовхав його напарнику. Той підтягував ближче й опускав на свій виріб, щоб за мить підняти і штовхнути назад. Вадим працював сам віднедавна, бо його напарниця, захворіла і неясно було чи взагалі на роботу повернеться.

— Еге ж, а другому, що робити, поки один до тебе стане?

— Зараз і виясните, — хмикнув Вадим уздрівши Валєрчика, що вже прудко чеберяв у їхній бік, вилупивши блакитні очі.

— Що тут у вас? — лагідно мекнув перевіряючий. Так, із чоловічою частиною працівників Валєрчик говорив дуже привітно. Але це теж нікому не подобалося. Його уникали. Намагалися навіть не зустрічатися зайвий раз із колючим прискіпливим поглядом — хто-зна, що фарбованому на думку спаде.

— Та ось барахлить. Клацає щось, коли відпускаєш і не одразу притягується.

Перевіряючий спробував сам. Прес йшов туго і видавав нехарактерні звуки. Валєрчик вколов його поглядом. Вадим, що скоса спостерігав за цією картиною подумки захихотів: «В нього навіть волосся наїжачилося. Ой, цирк!.. Поліз-поліз під станок, ніби щось тямить у тому. Ні, друже, то поки дядя Коля із запою не вийде, стоятиме. Він уже відремонтує. Треба б набрати його, бо мій прес теж щось поскрипує недобре…».

Вадим поринув у свої думки і не одразу зрозумів, що відбулося. З-під преса виринув Валєрчик із якоюсь деталлю в руках, ласкаво сказав хлопцям відпочити трішки і помчався геть із цеху. Хвилин за пʼятнадцять повернувся, знову пірнув під станок, щось прикрутив. Запустив прес, той працював як належить. Вадим тільки рота роззявив.

— Валєр… Може ще й до мого станка подивишся? Теж щось барахлить часом.

Валєрчик усміхнувся.

— Я можу… й до твого станка подивитися, — сказав таким тоном аж Вадимові млосно стало. Наче вже й не дивувався, бо зрозумів, що далі улесливого тону Валєрчик, на відміну від Вітальки, не заходить — не намагається торкнутися, зайвий раз із кимось поговорити. Розуміє бідака, що не в Києві, може й цілим не повернутися додому. Але якось воно однаково ставало не по собі.

Валєрчик тим часом нагнувся просто перед Вадимом. Світлі джинси зрадливо поповзли вниз. Хлопець неоковирно схопився за них обома руками, різко підскочив і тріснувся головою об прес. Вадим тільки рота розтулив, щоб спитати чи все гаразд, як поруч виріс Віталька. Торкнувся мʼяко долонею короткого Валєрчикового волосся:

— Ти не забився? Чому такий необережний?

Валєрчик мовчки втупився у напарника. Обличчя засвітилося такою щенячою радістю!..

— Я курити, — прохрипів Вадим і деревʼяною ходою пішов до дверей.

Це було неправильно. Ніби заглянув спермотоксикозним підлітком у замкову шпарину красивої сусідки, а побачив замість неї, як батя дрочить. Не те щоб Вадим мав до цих двох якесь діло, але спостерігати за чужими почуттями було незручно. Він прийшов сюди працювати, а не серіали дивитися. Навіть Юльку на побачення тягнув запросити, думав, ось роботу закінчать, тоді уже. А поки лише кидав скоса погляди на довге чорне волосся (заритись би у нього руками), тонку талію (цікаво, зможе обхопити долонями?) та округлі бедра.

Вадим мав причини зосередитися на заробітку. Цілих дві. Одна йшла у пʼятий клас, друга — в третій. Дочка і син. Чотири роки тому дружина знайшла краще життя і попрощалася із минулим у вигляді Вадима та дітей. Батьки його допомагали, звісно, та все ж жили окремо своє життя. Коли жінка спакувала пожитки і майнула хвостом, тато з мамою забрали дітей до себе, а Вадим спробував запити. Це виходило краще, ніж будувати стосунки. Поки одного разу батьки не привели Поліну і Костика до нього і не сказали: «Це твоя відповідальність. Ми час дали, щоб у себе прийти. Далі сам. Максимум, підстрахуємо на кілька годин за потреби». Довелося викидати пляшки і вчитися варити суп. А потім втягнувся. Хапався за будь-яку роботу у їхньому райцентрі на тринадцять тисяч населення. Мріяв: ось-ось діти підростуть, не потребуватимуть його максимальної присутності і можна буде знайти щось стабільніше. А поки перебивався разовими підробітками, сезонною роботою як ось ця — робити футболки із зображенням кандидата в депутати.

Із дверей цеху вигулькнули пани перевіряючі.

— Можеш йти працювати, — кивнув Вадимові Валєрчик.

Вадим докурив та ще встиг помітити, як вони спустилися сходами нижче і Валєрчик переплів пальці із напарниковими.

Голубки зʼявилися аж підвечір, коли на зубах працівників цеху вже скрипів розжарений пил, а стоси готової продукції височіли на довжелезному металевому столі. Валєрчик накинувся на роботу із подвійним завзяттям, а Віталя став ще розслабленішим, ніж зазвичай.

Втома розповзалася тілом, уповільнювала рухи, малювала широкими мазками темні кола під очима. Вечір поступово відвойовував свої години: перекури стали частішими, повітря ще гарячішим. Аж поки не смеркло. Робітники підносили все нові й нові оберемки готового одягу, Валєрчик ретельно їх перераховував і записував у запилючений зошит навпроти прізвищ. Наближалася заключна частина зміни, коли всі вимикали гарячі преси, збиралися за довжелезним металевим столом і обдирали плівку із зображень на футболках. Раніше це була весела частина роботи: накопичена за день втома і близька можливість піти нарешті додому виливалася у жваве спілкування та жарти. Ба, навіть у флірт! Стільців не вистачало, частина людей сиділа просто на столі, періодично влягаючись на хвильку, поміж тканини, щоб відпочити. Тепер же будь-які спалахи позитиву нахромлювалися на злющий Валєрчиковий погляд і гасли у зародку, мовби на гаряче вугілля хтось вихлюпнув кварту крижаної води. Він поприносив стільці, здається, з усього виробництва, тільки щоб не бачити більше цього неподобства — як хтось мотиляє ногами в повітрі, втуливши дупу на металеву поверхню. Тепер всі сиділи чемненько, ніби шпагу ковтнули, втуплювалися у роботу, шурхотіли плівкою і мріяли вирватися із задушливого місця у літню ніч.

Юля не дарма назвала Валєрчика «всюдисущим». Він був поруч завжди. Навіть зараз підсунув до себе стосик футболок, зосереджено відʼєднував плівку, одночасно поглядаючи на роботу інших. Схалтурити не виходило. Ще раніше на цьому етапі Валєрчик звільнив двох працівників, які намагалися покласти браковані малюнки до стосу нормальних — десь плівку здерли разом із зображенням, десь прес не витримали потрібну кількість часу і фарба не відпечаталась на тканині. «— Брак! Брак! Брак! — зло випльовував Валєрчик і аж підстрибував на місці від обурення. — Я вам це не просто не зарахую у виробіток, я вас ще й оштрафую!». Хлопці спершу понуро мовчали, а коли децибели зметнули в повітря клубок пилу, спробували сперечатися — так пішов перший. Другий спробував пригрозити Валєрчику, якщо той не знизить голос і відправився на вихід теж. Після того ніхто не ризикував махлювати.

Нарешті останні футболки лягли на стіл, робітники і робітниці втрамбовували відходи у сміттєві мішки та спішили до виходу. Годинники показували пʼятнадцять за першу ночі. Годинник! Вадим дивився на пусте запʼястя. «Повернутись чи вже додому йти?.. А раптом до завтра хтось підбере?»

Скрипнувши важкими дверима Вадим зробив крок у незвично тихий цех. Шурх-шурх-шурх! Звук йшов із кутка, де стояла громіздка техніка, назви якої чоловік не знав і яка наразі не використовувалася. Бовваніла важким металевим монстром і займала приблизно четверту частину приміщення. Вадим пройшов до пресу, за яким працював вдень, оглянув підлогу, підвіконня — годинника не було. Пішов до сортувального столу і остовпів — з-за безіменного агрегату виходив Валєрчик, ловко орудуючи щіткою. Він замітав підлогу. Вадим протер очі. Валєрчик зреагував на рух:

— О, це ти? Щось хотів?

— Годинник загубив десь…

Валєрчик зупинився, поліз рукою у задню кишеню вузьких джинсів:

— Цей?

— Так. Де був?

— Під столом лежав. Іди відпочивай…

Вадим простягнув руку на прощання, Валєрчик якусь мить дивився на його долоню, потім потис таки пальці.

2

Ранок минав у клопотах. Поліна, донечка золота, допомагала, як могла: продукти нарізала, пил витерла, прання вивісила. Поки Вадим складав у судочок їжу на роботу, зібрала свої й Костюкові речі у барвистий наплічник — діти йшли до бабусі і дідуся до вечора. Потім ті їх приводили та вкладали спати. А вже вночі приходив додому Вадим, перевіряв спальню дітей і серце ставало на місце, коли бачив, що все гаразд.

Діти пішли об одинадцятій. Вадим замкнув за ними двері, зашторив вікна у спальні і відкрив на телефоні «Приватний режим». За кілька хвилин він кінчив у підготовлений рушник під голосні стогони фігуристої білявки, сполокався під умивальником на кухні, покурив на порозі. Годинник показував одинадцяту сорок пʼять — час було виходити на роботу.

Люди потихеньку заповзали у цех, перемовлялися про спеку. Вадим поручкався з товаришами і з Валєрчиком, який вже звично дріботів поміж станками у обтислих джинсах і цього разу в білій футболці. Зате рожевими були кросівки. «От чудо-юдо! — подумки хмикнув Вадим, — десь ще ж знайшов такі! Може жіночі? Нога якась маленька». Валєрчик глипнув на нього підозріливо, наче думки прочитав та помчався кудись із купкою паперів в руках.

Робота спорилася, стосик футболок ліворуч підростав, Валєрчик задоволено хмикав біля Вадима, коли оббігав цех, щоб перевірити всоте за годину, чи всі працюють, як треба. Наближалася перерва, дехто вже розповзався по кутках із судочками та снеками, щоб швиденько поїсти і продовжити працювати. Власне заповітної години чекали лише ті, хто йшли поруч у невеличке кафе. Інші їли, коли зголодніли. Вадим належав до останніх — не мав звички витрачати гроші та час даремно. Молода картопля із курячою котлеткою та салатом очікувала його в холодильнику адміністрації. Там можна було залишати їжу, головне, щоб контейнери були підписані та ставити туди й забирати при комусь із начальства. Останнього тут не бракувало: троє місцевих, а тепер ще й двоє київських, завжди крутилися у цеху чи тісному кабінеті.

Після ситного обіду Вадим підпирав підвіконня на сходовому прогоні із чашечкою кави та міцною сигаретою у руках. Сходами підіймався Валєрчик. Не дріботів зі швидкістю мінітайфунчика, як зазвичай, а саме підіймався, тримаючись правою рукою за перила, а ліву притискав до сонячного сплетіння. «Вʼїбав хтось? — прикинув подумки Вадим розвиток подій, заснований на поведінці Валєрчика досі, — нарвався таки, мантелепа столична».

— Проблеми? — власний голос прозвучав хрипко, ніби застуджена ворона каркнула.

Валєрчик недовірливо вибалушив очі, врешті виплюнув злісно:

— Шлунок болить, — і почовгав до дверей у цех.

— Стій! — Вадим сягнув рукою у кишеню шортів, витягнув початий блістер, — тримай.

Валєрчик прочитав назву, видавив на руку біле кружальце і швиденько закинув у нафарбований рот. Потім заозирався, наче щось згадав, врешті спинив погляд на чашці Вадима. Швиденько схопив та запив таблетку. Миттєво скривився, як середа на пʼятницю:

— Що за гидоту ти пʼєш?

«От уже кляте! — хмикнув подумки Вадим, — хоч би подякувало».

— Каву.

Валєрчик подивився на нього із жалістю і зайшов у цех.

«Ну, так, звісно! Ти ж лювак, напевно, хлебчеш. Куди нам, селюкам із розчинною кавою, до тебе?!» — Вадим усміхнувся своїм думкам, випустив цівку диму і ковтнув із чашки. Напій чомусь замість звичного густого гіркого запаху мав присмак хімозної полуниці. Вадим опустив очі — на краю посудини виднівся напівстертий рожевий масний слід.

«Чи вважається, що я щойно посмоктав чийогось хуя разом із ротом Валєрчика?» — думав Вадим, опускаючи важкий прес. «Чому чийогось? — захихотів внутрішній голос, — ніби ти не знаєш чийого. Віталькиного ж!». «З іншого боку, — міркував Вадим, — а якби це була дівчина? Мене ж би це не збентежило, хоч вони теж смокчуть». «Але це була не дівчина!» — єхидно нагадав внутрішній голос. «А різниця? — заперечив йому Вадим, — Хуй він і в Африці хуй, у чийому б роті не побував. Тож все гаразд».

3

Валєрчик лютував із самого початку зміни. Дівчата вже навіть не переглядалися із саркастичними посмішками після його істерик, а понуро працювали, опустивши голови, щоб навіть впевненим виглядом не прикликати це вертляве зло. Віталька усміхався на всю білизну зубів, як і завжди, але триндів набагато менше, ніж зазвичай.

— Посварилися паскудники, — прошепотіла Юлька на перекурі та зітхнула, — а нам страждай тепер.

Вадим мовчки кивнув. Найменше його бентежили перипетії ексцентричної парочки, він подумки намагався порахувати, скільки зможе зробити сьогодні, щоб до кінця місяця вийшла певна сума.

Перед перервою Віталік десь зник. Вадим може б і не звернув увагу, якби Валєрчик не підійшов тричі за пів години до вікна поруч із його станком, щось там виглядаючи. Зиркав потім на Вадима загрозливо, напевно, щоб тому не спало на думку щось запитувати. Але хто б збирався це робити? Вадимові було байдуже, він заткнув вуха краплями навушників і працював, мовби у трансі: біла футболка лягає на підставку, вирівняти і розгладити складки, накласти малюнок, притягнути прес, опустити і зафіксувати, підняти за таймером, футболка з барвистою наклейкою лягає на купу зліва від станка, взяти справа білу футболку. Рух за рухом, хвилина за хвилиною, пісня за піснею. Навіть палити не виходив. Отямився Вадим о шостій вечора, коли телефон пропікав про низький заряд батареї. Встромив смартфон у розетку біля чайника й пішов відлити.

Туалет був поверхом нижче, на прогоні похмуро курили дівчата з цеху. Вадим спробував із ними пожартувати, але ті не відреагували.

— Біля вас молоко можна ставити, скисне за мить. Що таке?

— Зоя з обіду не повернулася.

— А вам без неї сумно? — реготнув Вадим.

— Та нахуй вона нам всралася! Але подивися, кого ще немає?..

— Вєталя наче.

— Отож. Два і два складається тепер у тебе? Нам усім пизда від Валєрчика сьогодні. Хоч би о третій ночі додому потрапити — він же не просто все забракує, перобляти змусить. Виробіток не зарахує. Може й звільнить когось.

Вадим почухав потилицю. Хотілось би сказати, що дівки перебільшують, але мстиву натуру Валєрчика уже роздивися навіть він за стільки часу. І постраждає точно не джерело злості. Вадим згадав щенячу радість Валєрчика від напарникового, чи то пак партнерового, дотику й у грудях ворухнулося щось схоже на жалість. Зрада — завжди боляче.

— Ну, ви цей… — Вадим покрутив у повітрі рукою, — не переймайтеся. Я, раптом що, не мовчатиму.

— Ой, ні, Вадику! Ти краще помовч, раптом що. Бо вилетиш з роботи теж. Хай хоч хтось залишиться. Дякуємо, звичайно, та не варто за нас заставати.

Вадим стримано кивнув і поспішив до вбиральні. Туалет, як і більшість для великих колективів, являв собою приміщення із двома рядами кабінок обабіч проходу, що вів від дверей до вікна. Скрипнули високі облуплені двері. Нестерпно пахнУло хлоркою. Хтось смикнувся біля дальніх кабінок. Вадим примружився — там, вчепившись пальцями у підвіконня, стояв Валєрчик. Він не озирнувся подивитися, хто зайшов. Вадим потупцяв до найближчих дверцят, кинув знову погляд на фігуру біля вікна. Плечі Валєрчика мілко здригалися. Вадим підійшов ближче.

— Ти чого? — він торкнувся витягнутою рукою до Валєрчикового плеча. Той підскочив, мовби ошпарений, спробував сховати обличчя, відвертаючись від Вадима. Але хто б збирався так просто здаватися?

— Мужики може чудять наші?

Замість відповіді Валєрчик спробував втекти, але засліплений сльозами, не розрахував траєкторію, врізався просто у Вадима і, ніби це було останнє зусилля, зламався. Осів просто на підлогу, притулився спиною до батареї і захлипав вже зовсім не ховаючись, розмазуючи пальцями гіркі сльози.

Вадим не витримав. Припинив робити вигляд, що не знає, в чому справа, присів на підлогу поруч, обійняв Валєрчика обома руками в замок і прихилив до себе. Суто на батьківських рефлексах: голодного — нагодувати, холодного — одягнути, істеричного — заспокоїти.

— Ти що робиш?! — визвірився Валєрчик глухо кудись у Вадимове плече і запручався, намагаючись висковзнути з чіпких обіймів.

— Не репетуй! Зараз ще прибіжить хтось, як почує, ну.

— Ти не розумієш…

— Чому ж не розумію? Ти закохався у мудака. Мудак поводиться, як мудак, бо це логічно. Він навішує тобі лапшу на вуха, ти розвішуєш соплі по засцяних кутках.

Валєрчик різко підвів голову:

— Він ще буде бігати за мною!

— Звичайно, — кивнув Вадим, — зрозуміє, яке щастя втратив і почне бігати, обовʼязково.

— Ти з мене знущаєшся? — Валєрчик витер злі сльози зі щоки.

— Та ні, — Вадим говорив лагідно, щоб не спровокувати новий сльозопад, — подивися на себе. Ти красивий, працьовитий, розумний, енергійний. Нема чого через нього плакати. Захочеш, сотню таких Віталіків матимеш. Ну, заспокоюйся, вдих-видих. Дуже треба через всіляких там ридати. Дивися он — туш потекла, ти на панду схожий тепер… — Вадим заколисував словами, тим часом витер грубою долонею сльози, стер чорні потьоки під очима, — ось так набагато краще! — і чмокнув заплаканого у ніс.

Валєрчик витріщив очі:

— Ти що? Ти що-о-о? — зірвався на ноги і вилетів із туалету, ледь не знісши із петель двері.

Вадим насилу звівся на потерплі ноги й пошкандибав до кабінки. «Нарешті! — провив він подумки, коли потужний струмінь вдарив у чашу Генуя, — оконфузитися можна із цими всіма мелодрамами».

4

В цеху Валєрчика не було. Зʼявився уже ввечері з демонстративно піднятою головою. Підловив Вадима на перекурі:

— Дякую, але не роби так більше.

— Пробач, суто на автоматі так вийшло. Двоє дітей, знаєш… відпрацьована схема втішання.

— Тобто ти це не серйозно усе?

Вадим почухав потилицю:

— Говорив серйозно. Потім… машинально.

Було незручно озвучувати, що там «потім», він і справді не планував цілувати. Напевно, треба частіше спілкуватися із кимось свого віку, а то так далі зовсім здичавіє та почне колисати візки у єдиному на все місто супермаркеті, а покупців питати: «А де твій дорослий, чому тут один ходиш? — і вже на весь голос, — чий хлопчик загубився, сорока років із «Чернігівським» під пахвою?!!!». Вадим захихотів своїм думкам, підвів погляд і помітив вибалушені очі Валєрчика, що досі стояв перед ним. Пояснення прозвучало б надто безглуздо, тому вирішив зробити вигляд, що нічого не відбувається й повернувся до немитого вікна. Вадим не бачив, як Валєрчик крутнувся на носках рожевих кросівок та подріботів у цех. Лише почув, як вирвався гомін із відчинених дверей і за мить знову став лише глухим фоновим гулом.

Переляк дівчат не виправдався — Валєрчик лютував не більше, ніж зазвичай. «А він молодець, — думав Вадим, — взяв себе в руки». Думку про те, що саме він посприяв цьому взяттю у руки, наполегливо від себе гнав. Віталік так і не зʼявився на роботу в той вечір.

Зміна закінчилася, як завжди. Вадим вийшов на вулицю, підкурив цигарку і потягнувся, ніби збирався дістати долонями до всипаного зорями неба. Всі робітники вже розсипалися нічними вулицями, поспішаючи у теплі ліжка, а він попрямував ще у генделика поруч, купити свіжого пряного квасу на розлив. Захотілося чомусь. Та й мала любить, зрадіє завтра. Минаючи знову ворота швейної, побачив невисоку фігуру, що тягла три велетенські валізи на територію. Поріжок із арматури не давав зробити це швидко. Вадим придивися — Валєрчик моцюється.

— Соромно спитати, але дуже хочеться, — неголосно зазначив свою присутність Вадим.

Валєрчик підскочив від несподіванки, але впізнавши, хто його застукав, розслабився. Зітхнув.

— Я… не хочу до нього повертатися. А номер у нас один.

— Стопе! То ти збираєшся тут ночувати? Чому в інший готель не поїхав?

— А ти думаєш, я нафтовий магнат? — підстрибнув Валєрчик, — нам партія проживання оплатила. А самому ще два тижні гроші тринькати, то можна було й не їхати сюди взагалі!

Вадим потер обличчя. Це все було неправильно: працювати за двох, плакати в туалеті, ночувати чорті-де…

— Ти можеш пожити у мене ці два тижні. Вільна кімната є. Але їжу доведеться купувати.

— А дружина не буде проти твого самаритянства? Чи вже звикла, що ти як не кішечок додому тягнеш, то собачок, то гея бездомного?

Вадим не одразу зрозумів, про що він говорить. Покліпав очима, тоді широко усміхнувся:

— Дружина? Ні, дружина не буде проти. Ходімо, — і потягнув за ручку одну із валіз.

В той вечір він не побачив, що валіза рожева. Як і не знав, що вже скоро він волочитеме її Андріївським узвозом у серці країни. А заодно з нею і весь багаж нового досвіду та карколомних змін у житті.