Крок перший: кавалерування. Група 18+

Категорія: Слеш

Жанр: Наукова(?) фантастика

Анотація:

Коли ціла агенція передбачень тримається на твоїх плечах, не так легко знайти час для відпочинку.

Тригери: Відверті сцени, згадка про смерть персонажа, який ніколи не з'являється в кадрі

___

Цю зустріч Адам не планував. І якби не особисте прохання Ольги, навряд чи погодився б.

— Її звати Катерина. Вислухай її, будь ласка.

Ользі він не міг відмовити.

Жінка, що чекала на нього в кабінеті, зовсім не схожа була на їх звичайних клієнтів — таємні охоронні структури з запитами на пошук втікачів; корпорації-гіганти, що хотіли «прощупати» потенційних найманців; невротичні політики на межі зриву.

Скромна, непримітна зовнішність у поєднанні зі спокійною впевненістю людини, яка звикла покладатися на себе, змусила Адама придивитися пильніше.

— Ольга сказала, ви навчалися разом, — сказав Адам, коли вони покінчили зі звичайним ритуалом привітань.

Катерина кивнула.

— Ми давні знайомі.

— Отже, ви не очікуєте від мене гадання на кавовій гущі та вправ у хіромантії?

Вона посміхнулася.

— Я цілком розумію специфіку вашої роботи. Тому ви мені й потрібні.

Адам гмикнув. Що саме їй могло знадобитися: мапа вірогідних подій, прогноз чи допомога у прийнятті рішення?

— Зробимо все, що в наших силах.

Катерина покачала головою.

— Коли я кажу «ви», пане Кошиць, я маю на увазі саме вас. Мені не підійде інший співробітник.

Адам підняв брови.

— Дозвольте, я покажу.

Вона поклала перед Адамом планшет.

Досьє. Нічого особливого. Ув’язнений Саєнко Г. В., статус «нестабільний». Схильність до агресії. Прогноз невизначений.

Адам стенув плечима.

— І що?

Катерина натиснула на кнопку із зображенням чогось схожого на жмут стрічок, і на екрані з’явився складний багатомірний графік.

— Це програма «Передбачення», розроблена мною та моєю командою. Штучний інтелект, що прогнозує розвиток подій, рішення, потенційні наслідки.

Адам присвиснув. Отже, Катерина і справді розуміла специфіку їхньої роботи. І до того ж була не просто клієнтом, а й потенційним конкурентом.

— Програма знаходиться в стадії тестування. Поки що в нас є квота лише на одного піддослідного, який погодився за умови дострокового звільнення. Необхідно провести порівняльний аналіз майбутнього та перевірити передбачення, зроблене програмою, на відповідність.

— Штучний інтелект проти людини?

Катерина кивнула.

— Не будь-якої людини. Найкращої у своїй справі. Мені потрібні ви.

Адам засміявся.

— Дякую, що підмазали медом. Та чому ви думаєте, що це мені буде цікаво?

Хоча, правду кажучи, йому і справді ставало цікаво.

Катерина ж вирішила зайти з козирів:

— Ми готові запропонувати 10 відсотків акцій та долю від реалізації кінцевого продукту.

Адам зітхнув.

«І — один, два… послуги пана Адама Кошиця продано таємничому учаснику торгів.»

— Гаразд. Поговоримо.

За годину він провів нову клієнтку та вийшов з кабінету слідом за нею.

Ольга сиділа за своїм столом, склавши руки на грудях. Адам підійшов та усівся на край її стола.

— В пеклі тобі горіти за такі маніпуляції, Олю, — кинув він з докором.

Та покаянно розвела руками.

— До речі, клієнт надає кругленьку суму на квитки та витрати, — сказала вона. — В тебе літак за п’ять годин.

Адам схопився за голову.

— Який ще в біса літак?

Ольга широко посміхалася.

— Катерина не сказала? Об’єкт накивав п’ятами одразу, як опинився на волі. Цілком прогнозовано, до речі. Рвонув за кордон, до дальніх родичів.

«З такими друзями й ворогів не треба, га, Адасю?»

— Я склала список туристичних місць в межах допустимої відстані від об’єкта. Відпочинеш трохи — часу в тебе буде більш ніж достатньо.

Адам дивився на неї майже із захопленням.

— Нагадай-но, чому я тебе досі не звільнив, — сказав він, нарешті.

— Бо ти мене дуже-дуже любиш?

Точно. Точніше не буває.

ТИЖДЕНЬ ПОТОМУ

На паркінгу було майже порожньо. Обшарпаний вказівник обіцяв кав’ярню та оглядовий майданчик, однак вікна у єдиній наявній будівлі були закриті ставнями, отже мрію про гарячу каву довелося одразу полишити.

Накрапувало. Поволі розгортався сірий, незатишний день, просякнутий дрібним дощовим пилом.

«Ну, Адасю, і навіщо ти сюди припхався?»

Та насправді він знав навіщо.

Відхилень від прогнозованої поведінки об’єкта не спостерігалося весь останній тиждень, і Адам потроху скаженів від бездіяльності. Відпочивати він чи то ніколи не вмів, чи розучився. Треба було зайняти себе бодай чимось — тому він методично, як завзятий турист, відвідував усе підряд в списку, складеному Ольгою.

Адам дійшов до майданчика та зупинився.

Болота в цей сезон пересихали, тому озеро блищало далеко, аж на небокраї, а до нього тягнувся розколотий тріщинами мул.

Водяні буйволи з’явилися, як Адаму здалося, нізвідки.

Стадо, здалеку схоже на темний селевий потік, наближалося повільно та невідворотно. Здавалося, воно тече прямо на Адама — та ще пару таких само довбнів, що стовбичили на низькому майданчику прямо в них на шляху. За кілька хвилин вже можна було роздивитися їх гострі роги, наче вирізані з каменю, та широкі волохаті боки. Спрагла земля кришилася під важкими копитами, і пил здіймався низькою хмарою.

Люди такі самозакохані, подумалося йому. Впевнені у власній недоторканості. Теж мені, вінець творіння.

Що як стадо йтиме і йтиме, аж доки не огорне та не поглине його?

Але прямо перед майданчиком буйволи повернули убік. Коливаючись, наче ріка, вони пропливали повз Адама, скоса зиркаючи чорними вологими очима з довгими віями, один за одним, аж доки останній не зник за деревами.

Адам повернувся до паркінгу. В оголошенні про екскурсії, наліпленому на дошці, було вказано номер телефону, і він набрав його та сів у авто, прислухаючись до довгих гудків.

— Так! — відповіли нарешті. Голос був хриплуватий, із сильним місцевим акцентом. — Човен? Звісно. Під’їжджайте. Де ви зараз?

За хвилину в месенджер прийшло повідомлення з локацією, і Адам присвиснув — човнова станція була на іншому боці озера, трюхати хвилин сорок. Навряд чи воно того варте. Адже й у путівнику чітко написано: «не сезон». Та хіба йому було чим ще розважити себе у цей похмурий день?

Дорогою він розсіяно розглядав олеандри, що й досі були вкриті квітами, попри те, що надворі стояв початок листопаду.

Телефон завібрував, і в навушнику почувся голос Ольги:

— Адаме, контрольне читання.

Він увімкнув аварійні вогні та з’їхав на узбіччя.

За протоколом для проведення читання потрібно було заплющити очі. Кому, як не йому знати — він особисто складав ці протоколи. Новачки у їхній справі мали дотримуватися правил достеменно, щоб уникнути похибок.

Заплющити очі. Візуалізувати об’єкт. Оцінити стан сплетіння реальностей: варіанти майбутнього, нашарування вірогідностей, зв’язок із минулим. Оцінити зміни та спрогнозувати наміри.

Непоганому спеціалісту – одному з тих, що працювали в його конторі — на це потрібно було хвилин з п’ятнадцять.

Адаму ж досить було примружитися. На мапі, що проступила перед його внутрішнім взором за першим викликом, жевріла червоним дрібна точка. Об’єкт вагався, і це вагання було константою. Варіанти майбутнього змінювалися щосекундно, але в цілому зберігався статус кво.

— Без відхилень від прогнозу клієнта, — повідомив Адам.

— Прийнято. Далі в режимі очікування.

— До зв’язку.

Власник човна вже чекав на Адама на пірсі.

— Коста, — назвався він, широко посміхаючись, та зробив крок, щоб потиснути Адамові руку. В нього була така щира, білозуба посмішка, що неможливо було на неї не відповісти. — Надовго до нас?

Адам повів плечима.

— Хтозна. Як вийде.

Він відчував, що теж усміхається, майже мимо волі.

Коста розвернувся та повів його до плоскодонки. Він рухався спритно, хоча ледь помітно накульгував — застаріла травма коліна, відмітив для себе Адам. Він неспішно йшов слідом, із задоволенням розглядаючи широкі міцні плечі та кучеряву потилицю свого провідника.

«Дивись нижче. Корма в цього рибачка теж нічого, га, Адасю?» — майнула біснувата думка, і він ледь втримався, щоб не пирхнути.

— Проходь.

Адам легко перестрибнув на борт плоскодонки та став, роззираючись. Човен був старенький, дуже примітивної конструкції, та чого ще треба для невибагливої екскурсії озером?

— Сідай де хочеш, — сказав Коста, широким жестом показуючи на дерев’яні лави. — Я зараз.

За хвилину він повернувся із відерцем, повним риби.

— Для фламінго зараз не сезон. А от пеліканів погодуємо.

Пелікани нагадували прямих нащадків динозаврів. Якщо примружитися, можна було уявити, що на воду навколо човна сідають птеродактилі з довгими дзьобами та шкірястими горловими мішками. Їх масивні тіла, схожі на килясті човни, трималися у повітрі, здавалося, поєднанням сили та магії. Вони жадібно заковтували рибу, яку Коста кидав їм пластиковою лопаткою, та невпинно кректали, плескали широчезними крилами.

Костини розповіді про птахів Адам слухав краєм вуха, тому розмова потроху завмерла, і зрештою тишу порушувало лише гудіння мотора та пташині голоси. Дивно, але Адам давно не відчував такого спокою. Йому марилося, він спить із розплющеними очима і бачить уві сні, як Коста дивиться так уважно, наче пропалює його поглядом.

— Ну що, куди ти далі? — спитав Коста, коли вони повернулися до пристані.

Адам знизав плечима та, краєм ока слідкуючи за ним, вимовив:

— Думаю зупинитися десь неподалік, ненадовго. Не знаєш, може, хтось кімнату здає?

Коста завагався, а потім сказав:

— В мене є вільна кімната, якщо хочеш. Дуже проста, але…

Адам кивнув, і обличчя Кости просвітліло.

— Вип’ємо кави й покажу.

Дім був старий, але чистенький. В кімнаті, до якої господар проводив Адама, здається, давно ніхто не жив.

— Це була спальня батьків, — сказав Коста.— Не надто розкішно, вибачай.

Білі стіни, широке металеве ліжко, паперова ікона над узголівʼям.

— Геніально, — сказав Адам, ставлячи валізу на мозаїчну підлогу. — Саме те, що мені треба.

Він помітив, як плечі Кости трохи розслабилися.

— Зараз принесу постіль.

Він зник за дверима, а Адам підійшов до вікна та визирнув у крихітний дворик, засаджений трояндами. В цьому клятому кліматі навіть восени квітнули троянди, а з-поміж глянсового листя дерев визирали зелені апельсини.

Коста повернувся із білизною та ковдрами, і поки він перестилав ліжко, Адам ліниво спостерігав за ним, спираючись на підвіконня. Подумалося, що наче треба було б допомогти хазяїну, але він швидко відкинув цю думку. Приємно було просто стояти та бездумно дивитися, як той ходить навколо ліжка, розправляє свіже біле простирадло та розгладжує його темними від засмаги пальцями.

Наче у відповідь на цей погляд, Коста повернувся, розпрямляючись, зустрівся з Адамом очима та на секунду завмер. На його щоках спалахнув багровий румʼянець.

— Ходім, покажу, як вмикати бойлер, — нарешті, сказав він. — Він у мене трохи з дуринкою.

«Як бога кохам, рибачок теж тебе хоче, Адасю.»

— Ходім, — сказав Адам.

З бойлером він розібрався швидко, з насолодою зняв пропилений одяг та поліз під душ. Від гарячої води ванна кімната миттєво заповнилася парою, і пластикова шторка, якою була завішена ванна, ворушилася, як жива, та липла до тіла.

У двері делікатно постукали.

— Рушники.

— Заходь, — озвався Адам.

Він почув, як Коста зайшов до ванної, і визирнув з-за шторки.

Коста переминався з ноги на ногу, втупившись у підлогу.

— Я тут залишу.

— Гаразд.

Той акуратно поклав рушники на полицю.

— Чи, якщо хочеш, давай до мене, — спокійно сказав Адам.

Коста підняв очі та пару секунд буравив його поглядом, а потім одним рухом стягнув з себе футболку. В нього було гарне тіло — не надто кремезне, але міцне, поросле темним волоссям. Не відводячи очей, він розстібнув ремінь та скинув решту одягу.

Адам посунувся, даючи йому місце, а в наступний момент вже стояв, припертий спиною до холодних кахлів.

Губи в Кости були мʼякі, а цілувався він так, наче помирав від спраги, і Адам був жаданою вологою. Від нього пахло м’ятними льодяниками та зовсім трохи — хвоєю та мутною озерною водою.

Адам дивився майже беземоційно, майже відчужено, як Коста повільно опускається на коліна — очі прикриті, густі вії приховують погляд. А потім захлинувся та вчепився у чорняву голову з намоклими кучерями, притиснув до свого живота.

Чорт, як же йому цього не вистачало.

І не йому одному. Вони обоє поспішали, наче боялися не встигнути.

Коста підвівся та ривком розвернув його обличчям до стіни.

— Може, хоч мило візьмеш? — спробував пожартувати Адам, але для таких церемоній вже було запізно.

Та він і не заперечував. Все відбувалося швидко, грубувато, трохи незграбно — саме так, як було йому зараз потрібно. Холодна поверхня стіни під долонями та гаряча вода, що калатала по плечах. Сильні, напористі поштовхи, чуже зірване дихання в шию та шорсткі мозолисті руки, що торкалися його так, наче він не належав собі — ідеальний, вибуховий коктейль.

А потім, вишенькою на ньому: довгий хриплий стогін за спиною, що змусив його й самого остаточно втратити контроль.

«Пане Адаме, та ви п’яний, геть п’яний, геть…»

Коли Адам розтягся, нарешті, у ліжку, за вікном вже сутеніло. Ольга подзвонила якраз вчасно – ще трохи, і він провалився б у сон.

— Адаме, контрольне читання.

— Без відхилень.

— На добраніч і до зв’язку.

Зранку Адам прокинувся від стуку в двері кімнати.

— Сніданок, — лаконічно повідомив Коста з того боку та пішов. Коли гість, позіхаючи, виповз із ліжка, в маленькій кухонці на нього чекав накритий стіл. Кава, апельсиновий сік, яєшня та жменя оливок — достатньо, щоб захотілося продрати очі та почати новий день.

— Вперше стикаюся з таким відмінним сервісом, — сказав Адам.

Коста мовчав, лише посміхався та слідкував за ним поглядом. І коли Адам проходив повз, вхопив його за лікоть та усадив до себе на коліна.

Авжеж, вони розплескали той нещасний апельсиновий сік, бо у якийсь момент стіл небезпечно накренився і ледь не перевернувся під тиском двох здорових чоловічих тіл. Авжеж, Коста спізнився на роботу, бо ніхто з них не міг знайти одяг, здертий у запалі та розкиданий по підлозі.

Та вперше за довгий час Адам нікуди не спішив та ні про що не думав — якщо не враховувати рутинних перевірок від Ольги.

День він провів у цілковитому неробстві. Валявся на гамаку у саду, загорнувшись у плед. Палив електронні цигарки, випускаючи дим угору, проміж гілок апельсинових та оливкових дерев. Читав — чи то, намагався читати — обідрану паперову книжку, яку знайшов у будинку.

Коста приходив і уходив, порався по господарству. Ремонтував старий мотлох, підкидав гостеві свіжозірвані гранати, повні зеленкуватих зерен, прозорих та солодких.

Неприємне передчуття, схоже на гнітюче занепокоєння, з’явилося ближче до вечора.

Адам знав, що воно означає. Він прикрив очі, придивився до піддослідного й одразу побачив, що дещо змінилося.

Об’єкт знаходився у стані збудження. Стрічки вірогідностей пульсували, конвульсивно скорочувалися, наче мацаки гігантського головоногого.

Адам подумки наблизив червону точку на мапі, і замість неї показався чоловік — худорлявий, приземкуватий, з коротко стриженою круглою головою. Перед ним простягалися дороги, сплетіння мерехтливих стежок. Кожна з них не мала початку чи кінця в полі зору, кожна перепліталася з іншими, заокруглювалася на себе, відгалужувалася від інших та жила своїм життям.

Чоловік стояв нерухомо, не наважуючись обрати. Його очі бігали, на чолі виступив піт.

— Ну ж бо, Григорію, — пробурмотів Адам. — Або туди, або сюди.

На мить здалося, що Григорій почув його, бо він рвучко, похапцем простягнув руку та зробив крок назустріч одному зі своїх майбутніх. Зовсім не тому, яке визначила програма «Передбачення».

Все. Місія Адама добігла кінця.

Адам набрав номер контори.

— Олю, зафіксуй грубе відхилення, — стомлено сказав він. — І зв’яжи мене з Катериною.

— Так, шефе.

Катерина прийняла погані новини стримано, як справжній боєць.

— Ви знали, що так буде? — тихо спитала вона.

— Здогадувався.

Вона зітхнула.

— Я не знав, що саме приведе до розбіжностей. Але ж сам факт спостереження та прогнозування теж є фактором впливу на об’єкт. І його теж необхідно прораховувати. Цей фактор може залежати й від того, хто саме веде спостереження. Отже, необхідно вираховувати похибку для кожного спостерігача окремо. Ця область ще недостатньо вивчена.

Катерина слабко засміялася:

— Отже, в нас є приблизний напрямок дій. Сподіваюся на подальшу співпрацю.

— Я не беру своїх слів назад, Катерино.

Справи Адама були завершені, залишалося лише зібрати речі та попередити хазяїна будинку.

Коста знайшовся у спальні. Адам підійшов та ліг поруч на квітчасте простирадло, що пахло трояндовою водою. Він потягнув носом цей ніжний аромат та посміхнувся — настільки він не в’язався із хазяїном ліжка.

— Чого смієшся? Моя мама завжди бризкала постіль. Тридцять пелюсток — так ми називаємо троянди, знаєш?

Адам посерйознішав.

— Зранку мені треба їхати. Викликають у справах.

Коста повільно кивнув.

— Я поверну тобі гроші за кімнату.

Адам покачав головою.

— Залиш собі. Мені буде приємно.

Адам помітив, як Коста потягся та потер шрам, що здавався геть білим на засмаглому коліні. Він несвідомо водив по ньому пальцями, наче намагався вгамувати біль.

— Болить?

Коста здригнувся та забрав руку.

— Ні. Просто сумні спогади.

Адам криво посміхнувся. В нього самого було скільки завгодно такого добра.

— Хочеш, вгадаю? — спитав він, і не чекаючи на відповідь, заплющив очі та поводив рукою над Костиним коліном, вдаючи спіритичну діяльність. — Ти… впав.

Коста скептично хмикнув:

— Авжеж, впав. А точніше?

— Ти впав з мотоцикла. Ти був не сам.

Двоє хлопців. Юні, дуже юні, занадто голосні та веселі. Безтурботні та безстрашні.

Гірська дорога вилася вузькою стрічкою. Швидше, все швидше, надто швидко — аж доки не згорнулася, наче змія, у яку кинули каменем. Все зім’ялося та полетіло шкереберть: асфальт з білою смугою, синє небо, пожухла від спеки придорожня трава.

— Мені дуже шкода.

Лице Кости посіріло.

— Як ти здогадався?

Адам відкинувся на спину.

— Це фокус. Трюк. Я просто добре вмію читати обличчя. Хіт на будь-якій вечірці.

«Це ж треба бути такою безжальною скотиною, Адасю.»

Дарма. Коста сильний. Все в нього буде гаразд.

Вони помовчали, а потім Коста поклав руку йому на плече.

— Що? — сварливо спитав Адам, повертаючись до нього.

Коста пильно дивився на нього.

— Не розумію я тебе, — сказав він. — Але ти мені подобаєшся. Повертайся сюди у сезон. Взимку на озері справжня казка.

Адам охопив його за шию, потягнув на себе. Поцілунок вийшов повільний, неспішний, але жару в ньому було не менше, ніж в жадібних ласках, якими вони обмінювалися раніше. Коста був важкий і гарячий — від нього пашіло теплом, наче він був не людиною, а статуєю одного з давніх богів, мармуровою, розігрітою на сонці. Та раптом він відсторонився, перевернувся на живіт та глянув на Адама через плече.

— Я давно цього не робив. Можна, ти…

Він не договорив.

Можна. Авжеж, можна.

Адам доторкнувся до ямочок на його попереку, провів долонею вверх по спині, посмугованій дрібними вицвілими шрамами. Певно, ці шрами з’явилися одночасно з травмою коліна. Та Адам більше не хотів зазирати в минуле, ворушити старий біль. Він допоміг Кості роздягнутися та роздягся сам. Потім перекинув ногу та усівся зверху, схилився та поцілував Костину шию, яка зараз здавалася такою беззахисною.

Коста не дивився на нього — уткнувся у подушку і лише гарячково видихав, коли Адам зачіпав найчутливіші місця. Його тіло було повністю у розпорядженні Адама, відкрите, податливе та слухняне.

А де в цей час витала його душа, Адам не хотів знати. Якщо дар передбачення чогось його й навчив, то це повазі до чужих таємниць.

— Так не боляче?

Коста помотав головою та невпевнено подався назустріч Адаму, і в того перехопило дихання від непроханої ніжності. Адам рухався спочатку повільно та стримано, а потім все вільніше та різкіше. І коли Коста під ним захрипів та сліпо повернув обличчя, шукаючи його губи, нарешті, відпустив себе та закричав. Власний голос нагадав йому крики перелітних чайок на озері.

І це було дуже правильно. Бо хто він по суті є? Перелітний птах, тимчасовий гість.

Заснути Адаму вдалося лише на світанку, та й спалося так собі.

Снилося, наче він йде по пересохлому болоту — там, де вчора йшли буйволи. Ґрунт під ногами був посічений тріщинами та скидався на примхливу мозаїку. Де-не-де в розламах виднілися оливкові мушлі молюсків, що наглухо закрили свої стулки в надії дочекатися на повінь.

Адам підібрав одну мушлю та повернув до озера. Здавалося, воно знаходилося зовсім поруч — руку простягни. Вода в ньому іскрилася, відбиваючи сонячне проміння, кликала до себе. Він йшов і йшов, але озеро не наближалося. Дорогою йому траплялися напівзруйновані човни з облізлою блакитною фарбою, кинуті посеред розтрісканої землі. Він сідав перепочити, щоб потім знов підвестися та продовжити свій шлях.

А потім мушля в його руці тріснула, осипалася зловонною порохнею, і стало зрозуміло, що він несе у руках труп. Немає кого спасати, немає заради кого йти до життєдайної води.

Адам прокинувся з головним болем. Застібаючи ґудзики на сорочці, він деякий час роздивлявся сплячого Косту, а потім розвернувся та вийшов.

Валізу Адам закинув на заднє сидіння та сів за кермо. Кілька секунд він дивився прямо перед собою. Зазвичай він не любив зазирати у власне майбутнє, але зараз йому кортіло роздивитися одну-єдину лінію, настільки маловірогідну, що, мабуть, не варто було й заморочуватися.

Примарні шляхи, переплутані, наче нитки у мотку пряжі, лежали перед ним, за ним та навколо нього. Він торкнувся до одного з них, стиснув у долоні, притягнув до грудей.

«Повертайся сюди у сезон. Взимку на озері справжня казка», — пролунав у вухах хриплуватий голос.

Адам стояв посеред води. Під ногами та навколо розливалася дзеркальна гладінь, а він попирав її чоботами та дивом тримався на поверхні, наче той, чиї зображення були розвішені по стінах в старому Костиному будинку.

Раптом щось пурхнуло, зазвучало в повітрі над головою. Майнули масивні дзьоби та шиї, вигнуті знаками питання, довгі незграбні ноги.

На озеро спускалися фламінго, повіваючи широкими крилами, підбитими чорним. В янголів теж, певно, були такі — білі та рожеві з чорним виворотом. Здавалося, весь простір навколо заповнився спалахами кольорів.

«Білого не буває без чорного, чи не так, Адасю?»

Фламінго спускалися на воду, розбиваючи її безтурботний спокій, складали крила та ставали схожі на мотки цукрової вати. Їх перевернуті копії відбивалися у задзеркальному світі, ходили, переступаючи з ноги на ногу, схиляли голови та цідили мул в пошуках їжі.

Адам повернув ключ у замку запалювання.

Телефон коротко здригнувся, і в навушнику почувся голос Ольги.

— Шефе, доброго ранку.

— Еге ж.

— Квиток на літак вже в тебе на пошті.

Адам сухо засміявся.

— Здається, ти знов зазирала вперед, Олю.

Він її не бачив, але за голосом почув, що вона усміхається.

— Водій чекатиме на тебе біля термінала.

— Так. До зустрічі.

Він відключився.

Авто від’їхало від воріт, залишаючи позаду мовчазний будиночок та його хазяїна, що спав, розкидавши довгі руки та ноги по широкому ліжку.

Адам поглядав у дзеркало заднього виду, аж доки не щез із виду червоний черепичний дах, а тоді зітхнув майже із полегшенням.

Ну от і все.

Час повертатися до звичайного життя, Адасю. Канікули скінчилися.