Крок перший: кавалерування. Група 18+

Категорія: Слеш

Жанри: Темне фентезі

Анотація:

Часом навіть незнайомець може стати порятунком від неминучої долі. З одного боку, життя Бажана з народження котилося в прірву, а він на пальчиках тримався за нього. З іншого, Децко якого ніхто не хотів приймати за свого, тому йому доводилося балансувати на межі. Один віршує пожертвувати собою заради іншого, втрачаючи себе в цьому зв’язку. Однак чиє серце наприкінці все ж битиметься, а чиє замовкне назавжди?

Тригери: У творі зображені сцени зґвалтування і насильства, що не закликають та не виправдовують це. Є відверті описи еротичних сцен та крові. Також варто підготуватися до драми в найкращих традиціях української класичної літератури.

___

Закоханість

Сьогодення

Темний, дикий, потойбічний ліс ховає у своїх хащах мерця. Його не ніхто не чує, не бачить, але, мабуть, відчуває. У той час звивиста стежка веде молодика в пастку. Смереки зачіпають худе та кволе тіло, немов намагаються відвернути. Вони просять, благають і кричать: “Поверни геть!” Однак він не здається. Рушає далі, немов йому море по коліна. Так, завжди було…

Нестримна кривава жага заповнює чорні очі, що споглядають із глибини за жертвою. Груди здіймаються, поки вуста вупускають небезпечну пару. Ніздрі розширюються, коли до нього долітає запах. Цей приємний аромат пшениці, дурман конопель та вишневого цвіту солод. Як же нестерпно хочеться наблизитися, припасти губами до блідої шкіри, проникнути іклами в жадане тіло.

“Ні, не чини блуд”, – каже той собі. “Жеби не жалкувати згодя”.

На жаль, думати це одне, а слухати інстинкти інше. Зуби жалібно ниють, як стогнуть, бажаючи плоті. Два серця боряться всередині. Одне каже лети до нього, поки інше стримує раптові приступи. Йому все важче контролювати себе. Хлопець іде далі. Не зважає на тривке дихання, яке почув би хто-небудь. Навпаки під сяйвом місяця він усміхається. Мабуть, відчуває, що той поблизу. Ця дивна гра доводить до втрати сил. Щоразу ремена опускаються все нижче, а фігура згинається, тепер нагадуючи старечу людину.

– Ах! – носоком б’ється в камінь – падає.

Фух! Здіймається вітер. Ненадовго. Відразу зникає. Хлопець тримає очі заплющеними, але відчуває, що тіло не торкнулося землі. Чиїсь холодні руки підтримують його. За секунду до падіння. Гучно вдихає, сміючись.

– Бажане, – потойбічно промовляє мрець.

– Ха-ха-ха, – але людину це, здається, не хвилює.

– Бажане! – підіймає того одним рухом. – Негіднику! – притискає до себе.

– Ха-хах-ха! Мій Децику ти, зрештою, виліз із хащі, – не опираючись, лягає на дуже тіло.

Несподівано жага крові зникає. Знайомий аромат заповнює легені, приносить спокій, але водночас сильну тугу. Дец смикається від холодної шкіри, як у нього. Тілом пробігають сироти. Невже все настільки погано?

Двоє йдуть поблизу річки. Вона відбиває їхнє відображення. Запам’ятовує те, що більше не побачить. Вода має силу, волю та правду, якою той, безперечно, хоче скористатися. Тільки сьогодні й зараз.

– Бажане, я ж просив тебе більше не приходити… Чому ти не слухаєшся та чиниш по-своєму, – усю лють упир стримує в кулаці, з якого поволі стікає цівка крові.

– Децику, приходжу, тому що хочу.

– Не будь таким нерозважливим! Подумай про матір, інших братів та сестер. У тебе поле, худоба. Ти не можеш відцуратися від цього! – говорить той, з усіх сил притримуючи хворого. “Тебе вітер зносить, дурнику”, – і від цього йому так гидко, що брови сходяться в болісному спазмі.

– Хто сказав, що не можу? – Бажан дуркувато всміхається. – Навколо дивовижний світ, сповнений такими, як я і ти. Чому немає шансу й мені дослідити його?

– Сам знаєш відповідь…

У такі моменти йому хотеться роздерти власну нечисту сутність. Відправитися в навь, пекло чи кудись, де місце таким, як він. Позбавити страждань Бажана, а й разом і себе. Однак він не може. Хлопець зупиняється, поправляючи розтріпане й заплутане волосся, і потім дивиться на своє кохання.

– Не знаю. Хто дав право батькові кинути нас? Поїхати туди, за великі води, шукаючи кращого життя? – впивається зубами в посохлі губи. – Сподіваюся, це того вартувало. Коли б ні, то наші бідняки тільки на посміх людям.

– Припини, – пучками упир торкається роздертих губ. – Люди підтримують вас і допомагають. Якщо і є ті, хто сміє обмовляти за спинами… То я прийду – і виссу все з них.

– І тоді, коли це будуть чоловіки? – Бажан кладе долоню на щоку чорнявця. – Гадається мені, що тоді пересуди про упиря, який ділить ліжко із чоловіками стануть місцевою легендою.

– Ні, цих я–

Хлопець не дає йому завершити припадаючи губами до його. Скільки разів Бажан ранився під час хатньої роботи, що й не згадає. Усе йому не вдавалося, але найбільше дратував запах і смак крові, що виникала від незграбності. Він хоче, щоб коханий Децик забрав її.

Вдаючись до жалюгідних спроб поцілунку, на половині шляху кволий втрачає силу. М’язи слабшають, тіло осідає. Упир підтримує, обіймає, жадібно поглинає поцілунком. Робить усе, щоб не залишати з болем лю́бого наодинці. Язиком проводить по рані, немов спроможний вилікувати. Кров здіймає бурю в душі, потрапляючи всередину. Збудження током пронизує тіло – він стає наполегливішим.

– Ха! Стій, – Бажан відштовхує його. – Ти сьогодні такий наполегливий, але ні. Ми не можемо, – мокра вуаль застигає на очах, виблискуючи під місяцем.

– Гаразд, – упир ковтає ком, що давить на серце. “Зараз чудовий шанс покінчити із цим”.

– Маєш рацію.

– Шо?

– Про обов’язки. Мама, господарка й худоба чекає. Брати й сестри приїдуть на Великдень звідусіль. Не можна показати, що ми здалися, – Бажан розправляє плечі наскільки може. – Мабуть, це, справді, наша остання зустріч, – стискає його руку своєю.

– Так буде краще для нас обох…

– Мгм, – він витирає рукавом сльози, що несподівано вкрили щоки. – Краще піду. Не хочу довгого прощання, бо тоді… не покину.

І зривається з місця, тікаючи в село. Його ледь помітне тепло ще досі росить на шкірі Децика. Останній повільно розглядає руку, немов годен побачити.

– Сходи до знахарки! – кричить услід. – Нехай тільки спробує не допомогти з недугом, – райдужку переповнює чорнота, що веде в глибини свідомості.

Цього разу йде упир. Так їхні дороги розходяться, але чи надовго?

Минуле

Скільки ж часу пройшло з того дня, як вони познайомилися? Мабуть, це була друга весна із зустрічі… В упирів усе тече повільно та монотонно, що не помічають і змін пір року.

Одного дня Децика знову почало розривати із середини. Такого неприкаянного, як його, не хотіли нікуди брати. Місця не було ні серед упирів, ні людей. Про іншу нечисть навіть не варто згадувати.

– У-у-у… у-у-у, – він скавулів, перетворившись на чорного пса. “Тільки ніч почалася, але варто відповзти кудись”.

Як тільки мати, відьма, покинула дитя, душа почала розколюватися. Вона не витримувала і два серця жалібно несли жилами смерть, а не життя. Гадалося, що загине, але щось постійно змушувало рухатися вперед.

“Хтось наближається?” – собачі вуха повернулися в бік звуку.

Упир навіть не встав. Не зрушив із місця, хоч на крихту. Нутрощі водили хоровод усередині, поки хотілося блювати кров’ю. Чи то була його, чи якоїсь жертви? Навіть не пам’ятав. Дні минали сухо та сіро. Ніхто ж на допомогу не приходив, адже брати по нещастю ненавиділи Децика.

“Ха-ах, ось і маєш. Будеш знати, як дошкуляти всім”, – жалібно заскавулів.

– А ти хто друже? – людське взуття опинилося навпроти морди.

– Гр-р-р! – чоловік намагався його відігнати.

– Ну-ну, гарненький, – рука темнявця опустилася на голівку гладячи.

– Гав-гав! – той почав гавкати, але все було марно. “Чому ти не йдеш!”

У результаті це “нещастя”, як він потім його назвав, узяло пса на спину та понесло додому. Здавалося, що це чудиться. Якийсь дурник допомагав нечисті. Хоча, можливо, і не здогадувався, яку біду несе в оселю.

– У мене є маленька сестра. Думаю, ти їй сподобаєшся, – Бажан, як той сам себе кликав, не замовкав ні на мить. – Мені, між іншим, дали таке ім’я, адже батько дуже хотів сина, який піде його лікарськими стопами. Однак я так і не навчився кумекати добре до його від’їз–

Співрозмовник несподівано замовк. Його серце шалено калатало, що відчував упир, сидячи на спині. Спершу це змусило його збентежитися. Чому це він себе так поводить, але згодом припняв ланцюг думок, що несподівано зірвався.

“Неважливо. Він принесе мене до них. Я поїм, якщо зможу і втечу. Ці люди завжди були такими… телепнями”, – Децик заплющив очі, стримуючи нудоту та очікуючи на пізню вечерю.

– От тобі маєш! Бажане, ти зовсім клепки в голові не маєш?! – мати хлопця грізно розмахувала запаскою в повітрі. – Я тебе куди послала?

– Подивитися на пшеницю в полі, – його ентузіазм швидко згас, тільки нога переступила поріг.

– А ось ця чуда-юда хто?! – вказала на собаку, що лежав посередині подвір’я.

– Мамо, я йшов назад. Побачив його посеред стежки. Бідний скавулів. У нас якраз помер–

– Бажане! Ох, лишенько мені з тобою буде, – вона поклала руку на серце, супроводжуючи це тяжкими зітханнями. – Ти, либонь, відьмака додому притарабанив чи іншу напасть! Негайно позбудься його, – вона поплювала тричі через плече й перехрестилася. – Боже вбережи!

– Мамо, ти знову поблизу церкви наслухалася історій баби Павлини про відьом, яка ссала молоко її корів? – він дурнувато всміхнувся, а потім кинув короткий погляд на пса. – Не переймайся, адже з тобою все буде добре! – пошепки завершив.

“Пф, наче ти мені здався”, – Децик відвернувся, споглядаючи за худобою. “Вона не дозволить залишитися. Худоба вже сполохана й хоче стати на диби. Відчуває”.

– І чути не хочу! – жінка різко встала. – Ти чув, як зойкають мої курочки! Корова так узагалі перехотіла бути в стайні. Я знаю Вільшанку, немов власну донечку. Кажу тобі, що вона відчуває нечисть!

Біла корова з особливою чорною плямою, що покривала передню частину морди та тулуба, справді, поводила себе агресивно.

– Тоді ми спатимемо в хліві! – вигукнув той і побіг за упирем.

Мати щось кричала йому вслід, але не зважав. Бажан хутко заніс усе необхідне туди. Він поклав поблизу Децика, сам ліг збоку, обійнявши. Перед цим ще зняв одну з дощок на даху, аби дивитися на нічне небо.

– Дощу не має бути. Ось чому можна довіряти за розповідями баби Павлини, окрім небилиць, так це передбаченням про погоду. Її суглоби відчувають краще за інших! Ха-ха-ха, – Бажан голосно загиготів, накриваючи себе грубою плахтою.

“Чому він такий голосний?” – упир косо подивився на нього.

– Ну, не злися так. Тепер мовчу, – а потім посмів тикнути його в носа. – Хі-хі.

“Терпи… цей баран не знає, проти кого виступає”, – Децик щільніше притулився до теплого тіла, а потім додав: “Трішки посплю, поки біль відступив. Потім опівночі стану та поласую”, – з такими думками той заснув.

Однак ні прокинутися, ні поїсти йому не вдалося. Ніч минула настільки тихо та тепло, що той давно не відпочивав так. Сон постійно плівся тереном навколо, захоплюючи упиря у свої глибини. Наступного дня йому довелося ховатися всередині хліву від пекельного сонця. Уночі трапилося те, що й раніше. Він спав і не прокидався. Ні біль не мучив його, ні думки тривожні. Так минуло трохи часу…

Звикання

Минуле

“Чорти б мене побрали!” – він лежав на соломі, споглядаючи за зірками з того ж отвору. “Якого дідька сиджу тут?”

З пащі виривалися роздратоване скавуління та гарчання. Пес не міг вмоститися, постійно шукаючи кращого місця. Уже минав третій тиждень його перебування там. Він і сам не розумів, чому далі сидить поблизу цієї людини. Однак тут страшна нудота, яку спричиняло відторгнення душі тілом чи навпаки, не набридала.

– Щось ти погано спиш останнім часом, – піднявся хлопець догори. – Кха-кха!

“Йолоп. Йому холодно тут спати, але він не зважає”, – пес кинув короткий погляд на прийшлого. “І чому це я переживаю за нього?”

– Тримай. Час поїсти, – як відповідь на його слова, рука опустила металеву миску на мостину.

Багряна рідина заколисалася, пішла брижами, а потім заспокоїлася, віддзеркалюючи місячну подобу. Звідки цей хлопець знав, що Децик – упир? Чи, можливо, він сплутав його з іншою нечистю? Дні на даху проходили в криках зі двору, дитячих зойках та тваринних звуках, тому доводилося чимось себе займати. Він думав, дрімаючи. Про свою подобу, про ситуацію зараз, про Бажана.

“Скоро це закінчиться. Мати не витримає – і спалить мене живцем”, – Дец занурив пащу в кров. “Чому ж від неї мене не нудить?”

– А я ляжу збоку. Сьогодні зморився. Почалися жнива…, – він позіхнув, потім почав формувати гніздо в соломі.

У голові упиря трималося надто багато питань. Його не коробило, як нагло користувався добротою хлопця. Не пригнічувало, що присутність на даху не давала спокою нікому в домі. Навіть те, що темна сила насилала жахи на Бажана, не мало жодної сили над почуттями. Однак чи було це насправді так?

“Агх, знову цей”, – не встиг він завершити трапезу, як хлопець потягнув до себе.

Вони щоночі спали, обіймаючись. Спершу Децика дратувала така дитяча поведінка. Той вивертався, повз подалі, гарчав на нього, але Бажан не здавався. Лише в одну ніч той змінив свою думку, коли побачив, як посеред ночі останній трусився від холоду. Не витримав і сам приповз назад. Притулився ближче, накрив хвостом і слухав тихеньке серцебиття.

Світ навколо наповнився туманом. Густим, в’язким та кривавим, він повзав навколо, немов вишукував жертву. Крапля за іншою падали на ніс, а потім цівками потрапляли в пащу. Децик тяжко дихав. Усередині прокидалася жага. Давно її не було та ще й такої могутньої. Він зірвався, перетворюючись у людську подобу.

– Хах-хах-хах, – тримався за ліве серце, стискаючи його.

Озирнувся. Усе, як завжди, на місцях. Дощечка, зорі, місяць, солома та блідий Бажан, із чиєї руки стікала кров. Ця дивовижна картина заполонила його свідомість. Ікла мимоволі стали гострішими, нігті – довшими, а очі – червонішими.

– Хочу крові, – він рвонув до нього, аби схопити зап’ясток.

У такі миті розум покидав його. Перемагала темна сутність. Інстинкти керували та казали, що робити. Ікла впилися в м’яку плоть. Живильна рідина потрапила всередину, наповнюючи силою. Цей смак уже був йому знайомий, але зараз такий неперевершений, адже кров теплотою зігрівала оголене тіло. Він пив і робив це жадібно.

– Ах, – згодом почав прокидатися Бажан. – Ти? – хлопець подивився на упиря кришталевими очима.

Блискавиця пронеслася в голові Децика. Рука миттєво відпустила чужий зап’ясток. Серце схвильовано закалатало. Ці очі… Раніше бачив такі лише у власному відображенні у воді. Вродливі, яскраві і з бажанням… забутися.

– Кха! – упир виплював частину крові й зірвався в ліс.

Він біг і біг, доки не потрапив на власне кладовище. Бліда шкіра сяяла під місячними променями. З очей текли криваві сльози, поки дихання постійно збивалося. Чому втік? Чому відторгнув кров? Чому йому так тяжко на душі, немов тягне на плечах тягар, що в десятки важчий за нього.

– Хах-хах-хах, – Децик вдихав повітря старого склепу ще часів козаччини. “Дім. Тут моє місце. У труні, а не на землі живих”.

Цок! Камінь упав біля входу. Упир підняв очі, де блакитне світло ледь не засліпило його. Поблизу стояв Бажан. Увесь мокрий, хиткий і наляканий.

– Геть! – миттєво вимовив потойбічним голосом.

– Ні…

На обличчі виникла гримаса злості. Його губа смикалася, брови зсунулися, але чомусь очі й далі любо споглядали за тим, хто пробіг увесь шлях. Серце пропустило удар, але через секунду миттєво закалатало.

– Згинь–

Однак його перебили. Темнявець скинув сорочку, залишивши худе до кісток тіло перед ним. Потім опустив пов’язку, яка приховувала десяток ран на руці. Звідти знову потекла кров. Ікла відгукнулися на це. Тіло понесло до нього. Децик завжди брав, коли і як хотів. Його не хвилювала думка інших.

З несамовитою силою той підняв Бажана, чиє тілом лягло в руку, немов перинка. Потім кинув на кам’яну брилу, що накривала пусту домовину. З грудей вирвався стогін. Упир хутко поглинув його поцілунком, стискаючи підборіддя хлопця. Разом із жагою крові виринала завжди інша, еротична, сексуальна та пристрасна. Нігтями роздер тканину штанів, аби скинути негайно.

– М-м-м, – Бажан стогнав, відчуваючи все вперше.

Дотики холодних і довгих пальців змусили розкинути ноги, розкриваючи перед Дециком інтимне місце. Щоки запалали, зрештою, надаючи обличчю людських барв. Чомусь він ще і плакав. Помітивши це, упир стиснув горло.

– Раз сам прийшов, то май сміливість померти гідно, – зменшивши довжину нігтів, він занурив ті в рота. – Так буде краще. Ненавиджу, коли ви стогнете від болю.

Жорстоко кинуті слова проходили повз хлопця. Він просто дивився, як Дец занурює пальці в нього. Сил сперечатися не було. Здалося, що ті покинули його давно. Коли востаннє їв, пив чи почував себе добре?

Так тривало більше ніж десять хвилин. Бажан не зводив погляд, упир зволожував місце, у яке готувався ввійти. Думати зовсім не хотілося. Двоє жадали тільки одного: загубитися в пристрасті. У кожного були свої причини, але кого це зараз хвилювало?

– Ах! – Дец увійшов на всю глибину.

– А-а-ах! – відповів йому Бажан.

Він, мабуть, навіть не відчув болю, тому що тілом пронісся дивний імпульс. Від нестачі крові паморочилося в голові, тому очі заплющилися. Крижане тіло штовхалося в нього, вибиваючи думки. Втеча батька, злидні та постійний пошук підробітку, урешті, полишили його в спокої. Дорікання матері за викрадену корову, допомога сусідів через жалість і десятки інших припонів, що забивали його до землі щоразу глибше.

– Вкуси мене, – прохрипів той.

Децик ніколи не відмовлявся від того, що приносило користь. Кутик губ поповз догори, поки голова припадала до тіла. Нюхом упир відчув, як життя покидало хлопця. Останній подих смерті заполонив легені, а потім змінився на щось незвідане.

“Що це?” – він хотів торкнутися цього шаленого аромату. – Звідки лине?..

– Ха-ха-ха! – відчайдушно захихотів хлопець. – Лоскотно, – на обличчі заграла така гірка, але тепла усмішка.

“Дідько”, – Дец притулив руку до чола, потім провів по волоссю. “Озима пшениця і дурманна конопля”.

Саме так запам’ятався йому цей нещасний. Упир завжди викарбовував у пам’яті імена, прикмети та зовнішність своїх жертв, немов вирізав на серці кинжалом. Член став ще твердіше, наповнюючи задній отвір Бажана. Ще трішки і він зможе оросити його своїм сім’ям.

“Чому ж він такий худий”, – піднявши хлопця на руки, почав водити ними, щоб вивчити тіло. “Дратує”.

Вродливе обличчя приховувало біль, жалюгідність тіла й суворість життя. Як йому вдавалося постійно всміхатися, радісно приймати гостей, дружно вітатися з прохожалими? Тепер він звивася над ним. Голосно стогнав. З двох маленьких отворів на шиї стікали цівки крові на груди. Децик облизував їх, пестячи соски.

– Усміхнися мені, – звелів упир.

– Що-ах? – не встиг вимовити, як перебив тривким стогоном.

– Усміхнися мені! Негайно! – він закусив губу, розуміючи, що скоро кінчить.

– Тоді виконай мою умову.

– Щоб смертний… Добре, що!?

– Скажи своє ім’я, – хлопець ласкаво подивився у вічі.

– Деци– Децко.

На мить вони замовкли, але тіла говорили далі. Він жадібно впивався його людською подобою, тримаючи за стегна.

– Ха-ха, – виконав прохання. – Децик… Мій Децику, – і поцілував.

За мить обидвоє кінчили, голосно дихаючи в тіла одне одного. Нічна тиша поглинула цей інтимний момент, ховаючи від чужих очей. З очей нечисті знову потекли криваві сльози, які Бажан турботливо витирав. Їхні серця забилися в унісон, але ніч тривала…

Сьогодення

– Згинь! – Децик відкидає набридливого упиря одним махом. “Бридота. Кров моїх братів і сестер така гидота”, – і випльовує залишки на землю.

– Гм, а він такий, як казали мавки, – якась опириця підспівує неподалік.

– Тихо ти, а то ще твоя черга прийде, – Лада підходить до бідолахи, аби забрати його.

Великодня всеношна здавна стала святом, яке упирі та опириці на зло людям празнували на околицях сіл, де стиралася межа між світом живих та мертвих. Це те, чого його ще встигла навчити матір перед тим, як покинути.

“І яка користь у цьому?” – він озирається. “Усі ці йолопи тільки й п’ють, кохаються і танцюють на могилах”.

Пляс! Хтось дарує йому міцний удар у потилицю.

– Ладо, – його очі виблискують кривавим сяйвом. – Не смій.

– Жеби тобі знову кров з очей полилася і треба по твоєму тілу пройшлася! – жінка провела поглядом по високій статурі. – Уже шкодую, що колись узяла дурне дитя для піклування. Залишила б тебе десь, жеби мавки розірвали.

– Це було б єдине розумне рішення у твоєму житті, – він поправляє свою свитку, дивлячись на ту з-під лоба.

– Агх, – опириця просто здається. – Що ти тут робиш, поки твій коханий замерзає до холоду під старим дубом?

– Намагаюся повернутися в коло товаришивів… Шо?! – хапає її за плечі. – Повтори.

– Бажан напився і сидить під дубом на пагорбі. Забери його, бо скоро вся нечисть злетиться.

Інші слова Лади він не почув. Ні її дорікання, ні погрози, ні побоювання не несли такої вагомості, як життя хлопця. Він на мить хотів залишитися, не піти, адже пообіцяв собі. Як кинути того напризволяще?

За обрієм видно далекі землі. Мазанки скупчилися під вуаллю нічого неба. Старий дуб самотньо стоїть на пагорбі, возвеличуючи свій вік перед усіма. Місяць виграє блакитними барвами на крижаному обличчі.

– Бажане…, – він підходить ближче. – Очі б мої тебе не бачили, серце б не краялося…

Його зсередини розриває гнів і смуток, поступившись огиді до себе. Хлопець допоміг полюбити себе за цей час, але сам… Не дарма, кажуть, шукати собі пару потрібно серед своїх, адже з іншого не вийде.

– Дурнику, – пальцями розтирає знахарчине зілля, що лежить на землі. – Сходив.

Децик хоче сісти збоку. Відчути близькість коханого тіла. Однак стримує себе. Небо стає свідком, що той відмовився від спроб налагодити своє майбутнє коштом іншого. Бажан вижив після кривавої жниви, отже, це був знак, що Доля оберігає його.

– Я непотрібний тобі. Приший кобилі хвіст. Ха-ха-ха, – упир гірко всміхається. – Повернемо тебе до сім’ї, яка так бажала ще одного сина.

На обличчя знепритомнілого відображається солодка усмішка, коли той опиняється на спині чоловіка. Він вдихає тяжкий, холодний і темний аромат, де змішалася хвоя, вологість каменю після дощу та розсип ягід журавлини. У цьому дурмані засинає, відчуваючи спокій. Пара рушає до села.

– Лишенько! – мати Бажана виходить на поріг. – Сину мій, сину…

Навколо гавкають собаки, метушиться худоба, виходять із вилами хатні духи, але Дец просто стоїть і споглядає. Слухає.

– Не такої долі тобі бажала. Не хотіла бачити ці страждання. Не їси, не п’єш і добре не спиш. За що нам це? За що тобі це? – бідкаючись, вона намагається підняти його та затягнути всередину.

– Якби ж я знав, що час зі мною так угробить його… Ні, виродку, ти це добре розумів, – упир розвертається, кидаючи останній погляд на хатину.

Чомусь серце болісно стискається. У пам’яті виринають спогади про час проведений тут із ним. Навіть мати інколи доглядала за Дециком у подобі пса, коли Бажан ходив на поле. І худоба намагалася звикнути. Невже то був його дім, якого в дитинстві не змогла подарувати відьма?

Відраза

Минуле

Знову місяць. Цей дивовижний срібний диск, що майорів на небі. Його лагідні та обережні промені торкалися їхніх оголених тіл. Літня спека ще не відступила, зігріваючи. Однак найбільше тепло вони знаходили одне одному.

– Доля несправедлива, чи не так? – Бажан потягнув руку до небес, немов ладен схопити зірки.

– Якби ж я знав, – чоловік наклав на його свою, стискаючи. – Мені шкода, що вам доводиться гарувати. З батьком-лікарем ви би не мали таких проблем.

– А мені болісно, що мати тебе покинула, – підняв очі на нього.

– Ха. Та й не мати вона була за кров’ю… Якась відьма та й усе, – поглинув його наступні слова поцілунком, щоб не сипати сіль на рану.

Руки блукали по худому тілу. Відчували ледь помітне серцебиття. Притискали темнявця ближче до чорнявця. Останній вдихнув аромат, що колись полонив. Як не хочеться їм відпускати те єдине, що зараз несе радість.

– Тоді чому ти опинився в неї? – не здавався, запитуючи знову.

– Вона хотіла дитину, тому знайшла собі чорта, адже людей не вважала гідними, – розповідав той, наче казку. – Однак, народившись, та померла, як тільки побачила світ. Відьма якось змогла спіймати душу, а потім, викравши сільське дитя, помістила її в нього.

Бажан не зводив погляд, постійно й часто кліпаючи. Його вії такі пухкі, що упирю хотілося доторкнутися. Обличчя припало до іншого. Тіла обмінялися теплом. Він втомлено вдихнув, всміхаючись.

– Здивований? – запитав, хоча знав відповідь.

– Ти особливий. Два серця, дві душі та хоч два милих хвостика, – пальці огинали талію, сповзаючи за спину, аби погладити його. – Який би ти не був, мені подобається все.

Децик почервонів, немов помідор. Ця деталь його тіла завжди здавалася кумедною, химерною і огидною. Хвіст навіть не був подібний до чортячого, а більше – до такого, як у кажанів. Питання окремішності завжди хвилювало чоловіка від самого народження. Та й було йому вже більше ніж сотня років.

– Ха-ха, – видав короткий смішок темнявець. – Правду кажуть, в упирів червоне обличчя.

– Та як ти смієш, жалюгідна людино! – за мить він опинився зверху на коханому. – Показати тобі, що не гоже з монстром так поводитися? – швидко облизав шкіру на шиї, дражливо кусав, а потім знову шукав відповідь у виразі обличчя.

– Переді мною Децко, а не монстр, – схопив за щоки.

Серце того пропускає удар.

– Давно хотів тебе запитати, чому пішов за мною? – зважився на це, закусуючи губу. – Невже не боявся?

– У той день… я хотів померти, – тонка тінь ковзнула щокою.

– Чому? – упир сів поруч.

– У моєму тілі з дитинства не було багато сили. Особливо для сільської роботи. У голові бракувало кумекання для роботи лікарем, хоча це залишався єдиний шанс. Мені боляче бачити матір сумною і безсилою…

– Що вона робитиме без тебе?! – запитав той. – Що я…

– Є інші сестри та брати, які попри свій вік уже змогли добре влаштуватися. Вони допомогли б, – на блідому обличчі не видно жодного сумніву, лише спокій.

– Бажане, – Децик рвучко обійняв його.

– Тільки тепер мені не хочеться покидати цей світ, адже тут є ти…

Що це було? Відчуття, немов його розірве, пройшло тілом блискавицею. Криваві сльози ще раз потекли двома цівками. Тієї ночі він не відпустив коханого ні на крок подалі.

Сьогодення

Жага завжди приходить невчасно. Вона з’являється, немов несподівана злива. Вітається, як перший сніг. Деякі упирі з нетерпінням чекають її, щоб в особливому стані полювати. Інші бояться і зі страхом усвідомлюють зміни в тілі. Колись Децик насолоджувався нею, але поряд із Бажаном почав ненавидіти.

“Агх, я знову не контролюю себе”, – він хапається за чоло, ледь не падаючи. – Ще трішки й буде мій склеп.

Раптово в повітрі виринає знайомий аромат. Озирається, але нікого не бачить. Отже, здається? Ні, його тут бути не може. Упирю вдалося дізнатися, що той лікується дома. Захворіти в такий час ще легко.

“Тоді галюцинації. Раніше щось подібне же було”, – Децик утробно гарчить, дихаючи збито.

Ноги несуть до входу. Ще мить – і він заховається в кам’яній домовині, де перечекає кривавий час. Перший крок усередину. Чужа присутність проймає імпульсом тіло. Потім піднімає очі. Торопіє.

– Бажане? – ікла миттєво вилізають.

– Децику, ти тут? – він дивиться на нього, але не бачить?

– Що… робиш?! Згинь! – чоловік відвертається від оголеного тіла. – Чого тебе лиха година принесла саме зараз!

– Де я? Скажи! Будь поряд, – жалібно стогне. – Мені холодно…

Упир відразу підлітає до нього. Торкається довгими пальцями оголеної шкіри, яка недбало прихована за кожухом. Кип’яток. Він горить, немов вариться в казані в пеклі. Децика смикає. Сильний удар розноситься всередині голови. Дзвін заповнює думки.

– Потрібно винести тебе звідси, якого дідька прийшов до мене?! – одним рухом піднімає тіло хлопця. – Ти ще легший…

– Стій! – зупиняє його. – Залишимося тут.

Світ знову йде обертом. Щось виривається зсередини, доки криваві сльози демонструють себе. Пара падає, але це не зупиняє Бажана. Той тривко скидає із себе кожух, потім сорочку, аби залишитися голяка. Настає черга Децика.

– Ні-і-і! – потойбічним голосом наказує тому.

– Так, зроби це. Цей день настав, – з несподіваною силою він зриває верхній одяг упиря. – Тільки твоє тіло спроможне зігріти мене зараз…

Дец кліпає, а наступної миті райдужка стає чорно-багряною, немов отруйна кров. М’язи напружуються на всьому тілі. Вони злітають із кам’яної поверхні. Упир намагається затаврувати стіну, втискаючи в неї тіло хлопця.

– Ненавиджу це! Ти мені огидний! Проклинаю ту кляту криваву жагу, – пальці лещатами стискаються на горлі, доки з вуст ллється потік жалоби. – Не зношу себе…

– Не кажи такого, – Бажан ледь вивертається, щоб сказати. – Зроби те, що тобі потрібно. Не зважаючи ні на що, я кохатиму тебе, – він всміхається.

Мабуть, це останнє, що бачить перед тим, як узяти своє. Хлопець зовсім не опинається. Віддається. І від цього глибочить величезні дірка в серці. Він зриває нижній одяг, входить відразу. Партнер жалібно стогне.

– Підготувався, маленький виродку, – шепоче йому на вухо, хоча з очей далі течуть криваві сльози. “Що я витворяю?”

Однак відповіді немає. Ніч залюбки слухає звуки їхнього нещасного кохання. Міль споглядає за тазом, що нещадно вбиває член усередину. Камінь склепу дотикається до ледь відчутного тепла тіла Бажана. Холодний вітер зазирає всередину, аби здійняти табун мурах.

Децик кориться велінню природи. Огинає крижаними руками худе тіло. Проводить пальцями по кістках, що видно крізь тонку шкіру. Він так нестерпно та неминуче синіє. Аби заполонити голову чимось іншим, впивається іклами в шию. Жорстоко смокче живильну рідину.

Бажан уже немов не живий, адже впав на торс упиря. Дихання чути, чи ні? Можливо, то говорить вітер, замість нього. Жага керує ним або ж він просто хоче так виправдати себе. Тіло цієї людини завжди могло його заспокоїти. Децко постійно жадав стояти поруч. Розчинитися в цій потребі. Чоловік обіймає жертву, як доказ цього. Однак не отримує знову жодної відповідь.

Таз рухається самостійно, доводячи член до кінця. Усе це від початку мало так завершитися? Ікла проникають глибше, аби допити до останньої краплі. Він давно хотів позбутися хлопця. Ні! Варто було тоді втекти глибше в ліс. Чи навіть краще ніколи не лежати на тій дорозі. Так, Бажан тоді б жив.

– Пробач-ах мені! – останній поштовх і довершена кульмінація. – Ах!

Зрештою, упир дивиться на кохане обличчя, де в мерця завмерла усмішка на губах. Він помер. Криваві сльози падають на бліду шкіру, але чи є в нього право плакати? Швидко кладе того на підлогу, щоб місяць востаннє насолодився вродою.

– Ні-і-ііі! – жалібно кричить той. – Чому ти забрав мене в той день? Як посмів прив’язати до себе цими почуттями! – він злісно закушує губу.

Серце щемить, а тоді в голові виникає правильне рішення. Він завжди не розумів, ким є. Боявся монстра, що прокидається вночі. Ненавидів людину, що спала в домовині вдень. Можливо, сьогодні помер не тільки Бажан, але й частина його? Децик ніколи не знав, що таке любов чи як кохати іншого. Мати не навчила, розчарувавшись у власному творінні.

– Я не гідний мати два серця і зватися людиною, адже погубив найцінніше, – каже той і вириває кривавий орган з лівого боку.

Відтоді чорне праве серце більше не зможе навчити його ні любити, ні захоплюватися, ні жити далі…