Крок перший: кавалерування. Група 18+

Категорія: Слеш

Жанр: Фентезі, Романтика

Анотація:

Колишній коханець з сім'ї аристократів, що зник багато років тому, одного дня знаходиться серед натовпу жебраків, хворий, брудний і без жодного спогаду з попереднього життя. Звісно, що залишити його і пройти мимо неможливо.

Тригери: некрофілія, комахи, альтернативна анатомія

___

Це сталося неочікувано — от Чотирнадцятий радник другого розряду Ірлін оль Аремін із суворим виразом обличчя блукав поглядом по брудній вулиці маленького містечка, куди його завели службові обов'язки, а наступної миті вже застряг на фігурі жебрака у сірому дранті. Насупився, намагаючись зрозуміти, чим той притягнув його увагу і потягнув поводи коня, гальмуючи.

На перший погляд, нічого особливого у жебракові нема — брудний одяг, у якому вочевидь неодноразово спали у калюжах серед лісу, ноги теж замотані тканиною, як і руки, кожен палець... Добре, цього зазвичай не роблять... Але і дзвоників, які б попереджали про лепру, нема. А ще він не просив грошей, просто стояв і дивився поперед себе пустим поглядом з під капюшону.

Тут до Ірліна нарешті дійшло, і він злетів з коня, побіг до хлопця, розштовхуючи людей і вчепився у воріт, задихаючись, потряс за грудки.

— Ейлі! Ейлі, боже, це ти, скажи що небудь! Ейлі?

Озирнувся на брудні шоковані обличчя і потяг жебрака за собою. У постоялому дворі, де він зупинився, мовчки кинув монету хазяїнові. У номері не втримався від сліз і обійняв хлопця.

***

У пам'яті Ірліна перша, не дуже глибока, але яскарава закоханість втратила всі тіні й залишила лише сонячне світло, тепло, безтурботну усмішку Ейлі, сміх і тремтіння у пальцях. Ейлі був розпещеним багатим синочком, що не виходив у люди без вишитих хусточок і мережива. Від його золотавого, старанно завитого слугами волосся пахло трояндами і він удавано злився, коли Ірлін руйнував пальцями його зачіску.

Вісім років тому Ейлі пропав. Ходили чутки, що його замовив рідний дядько, але доказів не знайшли, як і вбивцю. Як і самого Ейлі оль Ріолата. Час ішов, і юний Ірлін перетворився на двадцятивосьмирічного Чотирнадцятого радника при Великій королівській раді, одружився, завів дітей. Народивши спадкоємця і двох дівчаток дружина перестала з ним спати, і обидва видихнули з полегшенням. Ейлі залишився у спогадах і побляк.

Як Ірліну здавалось до цього моменту.

Зблизька Ейлі виглядав ще гірше, ніж здавалось на перший погляд. Він неймовірно схуд, губи натяглись так, що не могли повністю закрити зуби, очі глибоко впали і не блищали. Ерлін помахав перед ним рукою і з жахом усвідомив, що Ейлі його не бачить — розширені зіниці неправильної форми були світліші за райдужки. Деякий час він не міг вичавити ані слова.

— Я... я Ірлін, пам'ятаєш мене? — сказав він нарешті. — Наші родини були дружніми.

— Ні. Ти мене знаєш? Хто я?

— Тебе звуть Ейлі. Ейлі оль... — Ірлін не закінчив. На випадок, якщо чутки про дядька були правдивими... — Ми були друзями.

— Що зі мною трапилось? — обличчя Ейлі залишалось нерухомим, а голос... Невже Ірлін забув його голос? Або його змінили поневіряння і хвороби?

— Я не знаю. Ти просто зник. А що ти пам'ятаєш найперше? Дитинство? Що небудь?

— Я був у лісі, — Ейли сидів нерухомо і, здається, навіть не дихав, його губи ледь рухались. Раніше він, як сонячний зайчик, і секунди не міг втриматись на місці, а по обличчю можна було прочитити все. Ірлін потягнув воріт, наче він його душив.

— І що ти там робив?

— Я... — Ейлі схилив голову набок і помовчав. — Я намагався ходити, а не повзти. У мене спочатку не виходило.

Ірлі пересів з крісла на ліжко і обійняв Ейлі за плечі, ткнувся носом у брудні лахи, які колишній Ейлі під страхом смерті не згодився б навіть пальцем торкнути.

— Знаєш що? Я зараз скажу слугам, щоб принесли діжку з гарячою водою, я тебе відмию і позичу щось із своїх речей, добре? А потім з'їмо щось.

— Чому ти це робиш?

— Бо ми друзі, — голос таки підвів і задрижав. Ірлін встав. — Посидь тут, не йди нікуди, — і вийшов з кімнати.

Від допомоги у митті Ейлі відмовився, й Ірлін подумав, що можливо, це й на краще. Він не був певний, що зможе витримати те, що побачить. Брудний одяг він забрав, залишивши свою сорочку і штани, які взяв на зміну у подорож. Без бинтів руки Ейлі виглядали нормально, тільки пальці він чомусь не згинав. На диво, апетиту теж не було, він мляво їв, хоч Ірлін і намагався запхнути у нього все, що принесли слуги.

За вікном заляг вечір і Ірлін вклав Ейлі у своє ліжко. Той не сперечався, мабуть, навіть не здогадувався, що в цьому може бути щось дивне.

Ірлін ліг, як у старі добрі часи, коли залишався на ночівлю, головою на плече і закрив очі. Сон не йшов. Все було не так... Не той запах, не ті рухи, не той голос... Ейлі, здавалось, за весь час навіть очима не кліпнув! От і тепер... Тіло занадто тверде і холодне, і серце... Ірлін помостився, щоб відчути серцебиття, як раніше, і не почув нічого. Облившись холодним потом, він торкнувся шиї, але не відчув пульсу і там. Він підскочив на ліжку і запалив свічку, простягнув її між собою і Ейлі... чи що б там це не було. Дихання виривалось через рота.

— Ти не Ейлі! Що ти таке?

Хлопець сів, протягнувши ноги, з прямими пальцями рук поверх ковдри.

— Ти сказав, я Ейлі. Чому тепер кажеш ні? — голос залишався спокійним і тихим.

— У тебе серце не б'ється!

— Усі намагаються вбити мене чи втекти. Я не знаю, що зі мною не так, що я роблю неправильно, ніхто не пояснює... Будь ласка, не тікай. Ти інший, ти казав, ми друзі, ти знаєш моє ім'я. Я не хочу більше бути один. — Ейлі помовчав, поки Ірлін намагався вирівняти дихання і додав: — Я ж не завдав тобі шкоди? — Ірлін покачав головою, і Ейлі сказав: — Я намагаюся бути як всі, але мені не дуже вдається. Може, якщо ти поясниш?..

Ірлін поставив підсвічник на стіл. У голові паморочилося.

— Ти сказав, у мене сердце не б'ється, — обережно і тихо продовжив Ейлі. — Що... що таке серце?

— Це такий внутрішній орган...

— Що таке орган?

Ірлін помовчав.

— Коли ти був у лісі, ти ж вмів говорити, так? Може, ти пам'ятав щось не про себе, а про світ?

— Ні, нічого, — хитнув головою Ейлі. — Я вчився говорити, повторюючи за людьми.

Ірлін прикинув, скільки часу знадобиться, щоб пояснити... Стиснувши зуби, він наважився і зробив крок уперед, став на ліжко коліном.

— Серце ось тут, всередині, — він приклав руку до грудей. — Воно б'ється, відчуваєш? — обережно присунувся, притис Ейлі головою до себе. Той охнув.

— Б'ється... але чому?

— Воно ганяє кров. Таку червону рідину всередині...

— Що таке червона?

— Не... не важливо, — голос зійшов на шепіт і згас. Ірлін прочесав довге золотаве волосся, що зовсім розпрямилося і зітхнув.

— Не тікай, будь ласка. Я нічого не робив з своїм серцем, я не знаю, чого воно не стукає. Так вже було, коли я... так було з самого початку.

— Ш-ш-ш... я не втечу, не бійся, — Ірлін сів і обійняв його. У горлі застрягла грудка. — Ти не п'єш кров? — спитав спокійно, як міг.

— Ні. А що, треба? Люди так не роблять...

— Ні-ні, не треба. А м'ясо не їси?

— Я... — Ейлі повагався. — Я нічого не їм. Я можу, але... мені здається, у інших це якось інакше працює. Я не відчуваю, щоб для мене це щось змінювало.

— Мабуть, ти мертвий.

— Так люди іноді теж кажуть. Але мертві зовсім не рухаються. Може, я просто хворий?

Ірлін згадав, що бачив у столиці похмуру жінку у чорному, чаклунку, що може впокоїти привида. Вона могла б... Він насупився. Треба постаратись, щоб вони з Ейлі не пересікались. Він, звісно, не привид... Дідько зна, що він таке.

— Тобі не боляче?

— Що таке боляче?

— Якщо людину вдарити або проштиркнути...

— ...вона кричить. Ні, нічого такого.

— Чому ти замотуєш пальці, любий? — Ірлін взяв його за руку. Той зігнув пальці, і на згині шкіра лопнула, показавши всередині щось золоте, що світилось, наче розпечене залізо. — Що це?

— Це я, — просто сказав Ейлі. — Може, це кров?

— Ні...

— Людей воно дуже лякає. Чому?

— Я не знаю. Ніколи такого не бачив.

— Жаль. Іноді я вмираю з цікавості, — Ейлі зітхнув. — А коли ми були знайомі раніше, я вже був такий?

— Ні, ти був зовсім звичайний. Тобто... для мене ти був особливий, звісно, але то інше.

— Ти теж особливий. Ти добрий.

— Давай спати, — Ірлін відчув, що емоційно вичерпався на сьогодні.

— Я не сплю... але можу полежати поряд, якщо хочеш, — і потягнув Ірліна на ліжко, вклав, як на початку.

— Не спиш?

— Я не спеціально, воно само.

Ірлін лише зітхнув і вмостився зручніше. Свічку він гасити не став і поки вона горіла, роздивлявся кістляві пальці із золотим невідомо чим всередині. Коли запала темрява, воно продовжило м'яко світитися, аж поки він не заснув.

***

Елві забув, як їздити верхи, тож подумавши, Ірлін не став арендувати ще одного коня, а посадив друга попред себе, як даму в біді. Ейві вчепився у нього і сховав голову під капюшоном. Ірлін зціпив зуби до болю, пригадуючи, як колишній Ейві обожнював скачки... Що тепер взагалі від нього залишилося? Руїни...

Ірлін сподівався, що люди у столиці не дуже розберуть, кого він там везе. Він загорнув Ейві у плащ, щоб важко було навіть стать зрозуміти. Спішившись, стягнув товариша з коня і завів у маєток. Провів кількома вітальнями і коридором до своєї кімнати і лише там зняв капюшон.

— Це все твій дім? Наче цілий квартал, зліплений разом!

— Ти жив у дуже маленькому містечку, Ейві.

— Я там не жив, просто проходив мимо. Я намагаюсь ніде не затримуватись.

— Я сподіваюсь, тут ти затримаєшся. Тільки... будь обережним. Ми досі не знаємо, що з тобою сталося і хто це зробив. Краще не виходь з дому. Я розкажу про тебе дружині, але постарайся поряд з нею і слугами говорити поменше і удавати нормального як тільки зможеш. Вони не були з тобою знайомі, ти їм не друг.

— Добре, я зрозумів. Я постараюсь.

Ірлін не втримався, провів рукою по плечам, спині Ейві. Ця подорож, коли Ейві цілий ранок притискався усім тілом, наче вийняла з нього серце.

— Я... боюсь, тобі тут буде нудно...

— Що таке нудно?

Ірлін з болем усміхнувся. Руїни...

— Я постараюсь дізнатись, що з тобою сталось, але найголовніше — щоб ти надалі був у безпеці. У мене ще є справи сьогодні. Ти можеш нікуди не виходити, доки я не повернусь?

— Звісно.

Решту дня все валилось у Ірліна з рук. Протистояння радників здавалось ще більш безсенсовним і нудним, ніж завжди, і Ірлін нічого не міг зробити з собою і вдивлявся у ці обличчя, гадаючи, чи не був хтось із них причиною того, що його блискучий Ейві втратив усе.

Він повернувся додому, сів поряд з Ейві й довгенько сидів, тримаючи його за руку, мовчки. Потім пішов показувати будинок. Познайомив з дружиною. Ліара тільки розширила очі, коли побачила його, але опанувала себе і привітала. Ейві потис її пальці, не пробуючи поцілувати по етикету, і Ліара не протестувала. Ірлін запевнив її, що це не заразно, але... Може, не хотіла, щоб її торкались зубами. Ірлін бачив, що вона дещо шокована. Мабуть уявила, якби її коханка з'явилась у такому стані.

— Ти цього не бачиш, але міг би запам'ятати повороти, щоб не загубитися, якщо захочеш походити по дому, — сказав Ірлін, коли вони залишилися вдвох.

— Чого не бачу?

— Нічого. Ти ж сліпий, так?

— М-м... ні. У тебе дуже красива домівка, Ірліне.

Ірлін зупинився і знову помахав перед ним долонею, але очі не прослідкували її рух.

— Що ти бачиш?

— Тебе. Книги. Метеликів.

Ірлін обернувся до великого, майже на всю стіну, щита з сотнями метеликів, яких збирав його дід. Ейві теж підійшов до них ближче.

— Вони дуже красиві. Я ніколи не бачив таких! Я б хотів, щоб вони знову літали!

— Ці не полетять, — усміхнувся Ірлін. "Як моє кохання, від якого залишились тільки пусті оболонки спогадів".

— Я теж... я трохи збираю комах, — тихо сказав Ейлі. — Вони мені подобаються. Цих ти збирав?

— Дід. Він єдиний, кого вони дійсно цікавили. Тепер вони просто... — він потис плечима.

— Вони нікому не потрібні? — у голосі Ейві почувся сум.

— Боюсь, що так. Хоча... — зненацька він криво усміхнувся і зняв зі стіни великого синього метелика. — Цей буде потрібний. Тепер він твій, — йому стало трохи соромно, що він може так легко підняти Ейві настрій дрібничкою, про яку не згадував роками.

— Ах! — Ейві навіть трохи розтягнув губи в усмішці, хоча зазвичай обличчя зовсім його не слухалось. Ірлін посадив метелика на його простягнуту тильною стороною вверх долоню. — У мене ніколи не було такого великого!

"Ого, у мене ніколи не було такого великого!" "Це твій перший раз, дурнику, звісно ж, не було!" — пробурчав у відповідь Ірлін, і Ейві засміявся і ляснув Ірліна по плечу, закинувши голову, волосся розсипалось кучерями по подушці... Ірлін ковтнув і прийшов до тями.

З тріснутої на кістках шкіри піднялись золоті нитки, потяглись до метелика, всотались всередину і він здригнувся, трипотнув крилами, преступив лапами і зірвався у політ. Спочатку перевернувся, і Ейві кілька разів спіймав його у повітрі й підкинув, потім вирівнявся і полетів. Покружляв навколо і повернувся на долоню. Ірлін застиг з відкритим ротом.

— Що ти... що ти зробив?

Ейві одразу зіщулився і втягнув голову в шию. Ірлін перевів подіх і погладив його по спині:

— Я не буду злитися, я просто... ніколи такого не бачив. Що ти зробив з ним?

— Зробив моїм. Я... вибач, я забув... я зазвичай цього не показую, бо люди лякаються. Чому вони лякаються?

— Бо він мертвий! Метелик... Він вже був тут, коли я народився!

— Мертві не рухаються, — не погодився Ейві.

— Ейві... Ейві, — Ірлін розвернувся до нього всім тілом. — Що ти зробив? Ти... щось дав метелику, що це було?

— Я віддав трохи себе. Я люблю літати метеликами.

Ірлін тримав його за плечі, земля, здавалось, хиталась під ногами. Він двічі проковтнув слину, перш ніж голос його послухався.

— Ти взяв тіло Ейві так само, як цього метелика?

Ейві — чи що там це було — застиг без руху і склонив голову набік.

— Я... ніколи не думав про це, — сказав він. — Я завжди був таким, як зараз.

— Але це можливо?

— Якщо я відпущу метелика далеко, він перестане мене слухатись і чути, — після паузи повільно проговорив Ейві. — Він занадто маленький, щоб пам'ятати щось, він навіть не розуміє, що існує. Якщо я теж був таким маленьким, то я не можу пам'ятати, як... Це так дивно!

— Ти вбив його?!

— Ні, метелик має бути пустий. Інакше там... немає... місця.

Ірлін зробив кілька кроків назад. У вухах шуміло.

— Ти казав, що не будеш тікати... Будь ласка! — Ейві протягнув до нього руки.

— Мені просто треба подумати, — Ірлін відступив ще. — Дай мені час.

Він ночував у спальні для гостей — просто не зміг змусити себе повернутись до цього створіння і знову подивитись йому у вічі. Перестав відповідати людям, якщо його не трясли за рукав і не питали кілька разів.

Ейві знайшов його дні через три посеред ночі, перед каміном, де Ірлін сидів з пляшкою вина. Свічка згасла, дрова прогоріли, але Ірлін відчував, що ніколи більше не зможе і пальцем поворушити, не те що піти у ліжко. У темряві тихо підійшли кроки, пошелестіла одіж, і поряд з кріслом Ірліна на підлозі завовтузилося і затихло. У Ірліна пішли сироти спиною від думки, що він може торкнутися трупа колишнього коханця, якщо спустить руку з підлокотника.

— Ти сердишся, — прошепотів Ейлі.

— Мій друг помер, — голос дрогнув. — І ти забрав його тіло.

Ейлі зітхнув і після паузи тихо додав:

— Ти хочеш поховати його у землі?

— А ти його віддаси? — хмикнув Ірлін.

— Не думаю, що це мене вб'є. Я був на кількох похованнях, людям чомусь дуже важливо, щоб... Знаєш, до мене ніхто так не ставився, як ти. І то тільки тому, що думав, що я твій Ейлі. Гадаю, у тебе на нього більше прав, ніж у мене.

Ірлін підняв брови. Ейлі посопів, але продовжив:

— Але мені буде жаль з ним прощатись. Він... Я все життя думав, що він це і є я, не відділяв його від себе. Він — найдорожче, що у мене є. Мій дім. Я намагався зберегти його так добре, як умів. Кому від цього краще, якщо він просто знищиться у землі? Я не пам'ятаю цього, але якщо я його взяв, значить, навіть коли я був зовсім маленький і навіть не розумів, що існую... він вже мені подобався. Можливо, твій Ейлі — перше, що мені сподобалось. Може... може, ти міг би залишити його мені?

— Я навіть не знаю, що ти таке.

— Я теж, — зітхнув Ейлі. — Хотів би я знати! Але... я наче не роблю нічого поганого. І він дорогий мені не менше, ніж тобі. Поки він зі мною, він ніколи не залишиться для мене у минулому. Ти б хотів, щоб хтось пам'ятав його так, хиба ні?

— Я хотів би, щоб він повернувся.

— Я б хотів, щоб від нього залишилось хоч щось.

Обоє замовчали. Ірлін опустив руку і його пальців обережно, нечутно торкнулись, наче на пробу, потім взялись і зітхнули у пітьмі. Перед обличчям затанцював у повітрі метелик, наче присипаний золотим пилком. Привид метелика. Ірлін дивився на нього і чомусь почувався легше, наче золотаве світло розігнало морок у його душі на один крок попереду. Він так і заснув у кріслі.

***

Півтора роки потому Ейві все ще жив у домі Ірліна. Він так і не зміг знайти його вбивцю, але і відпускати хлопця не хотів. Він продовжував називати його Ейлі, хоч було ясно, що від колишнього якщо щось і залишилось, то чисто фізично. Зате виглядав він тепер краще — усі дірочки були зашиті, золоте нутро натягнуло шкіру, щоб здавалось, що під нею є плоть, а очі... Очі насправді були не потрібні, бо Ейві бачив, чи скоріш відчував предмети навколо усім єством, без кольорів, зате і світло не вимагалось. І навіть бачив трохи наскрізь. Тож очі Ірлін купив скляні. Ейві тренувався у людській поведінці й навіть рухав їх у потрібному напрямку.

Удень Ейві був Ірліну слугою — вдягав, носив його речі, ходив слідом. Вночі Ірлін вкладав його поряд, бо так було легше заснути. Він гасив свічку, і замість нічного ліхтарика Ейві випускав своїх метеликів. Він тримав їх всередині, і після того, як Ірлін зашив усі дірки у шкірі, випускав комах через рота. Спочатку Ірліну було від цього не по собі, але з часом він звик і навіть надарував йому купу дідових метеликів. "Тепер у тебе від мене метелики у животі", — жартував він, і Ейві розтягував губи в усмішці. "Хоча навряд чи така істота як ти, здатна на закоханість..." "Чому?" Тут Ірлін махав рукою і переводив тему, бо пояснити це було б занадто важко. Це і людині важко пояснити...

Може, Ейві й був трохи закоханим, іноді думав Ірлін. Інакше, чому б він залишився тут? А може, йому подобалось, що не треба більше тікати. І хтось пояснює усе незрозуміле. Ірлін зловив себе на тому, що дитяча цікавість Ейлі його не дратує. Увечері, після вечері, влігшись у ліжку або великому кріслі перед каміном, приємно було розповісти щось комусь, хто слухав уважно і вірив кожному слову. Іноді, коли Ірлін починав розповідати "прості і самоочевидні" речі, то зупинявся і довго підбирав вирази, бо насправді ніколи серйозно про це не думав. А чи дійсно це так, як він збирався сказати автоматично?

— Ти такий дивний, — сказав одного разу у ліжку Ірлін, роздивляючись метеликів, що повзали по його руці. Вони були щедро присипані зверху золотим пилком і лоскотали шкіру товстими мохнатими тільцями і лапами з кігтиками. — Іноді я гадаю, чи здатен ти хоч на якісь людські почуття.

— Я не знаю. На які, наприклад? — у пітьмі метелики, що літали хмарою, осіли на Ірліна так густо, що аж видно стало складки ковдри.

— А що ти взагалі відчуваєш до людей?

— До незнайомих, мабуть, обережність. Або одразу страх, якщо вони сильніші за мене.

— А до знайомих?

— Все одно страх, — зітхнув Ейві. — Вони не дуже хочуть зі мною говорити, а коли хочуть, тут вже я сумніваюсь. Що, якщо вони помітять щось не те? Чи я бовкну зайвого? Ти єдиний, хто... та й то, через твого Ейві.

Ірлін помовчав. Чи варто докоряти хлопцеві за почуття, коли він і сам зі своїми не розібрався? Всередині поселилась така дика суміш печалі, гніву, ніжності й здивування, що він гадки не мав, що з цим робити.

— А що ти відчуваєш до мене? — Ірлін за звичкою влігся головою на плечі Ейві й обійняв його однією рукою.

— Я не знаю, як це називається. Я маю зробити щось, але не знаю, що. Я б хотів, щоб ти любив мене не тільки через Ейві, — він переплів пальці з його. — Іноді я хочу обсипати тебе моїм пилком повністю, завернути, як павук у павутиння, і щоб ти залишився зі мною...

— Павук вбиває тих, кого завернув, — хмикнув Ірлін, але спиною пішли сироти.

— Ні! Я не хочу тобі шкодити! Я просто... чому ти мене торкаєш?

— Що?

— Ти постійно мене торкаєшся. Навіщо? Я не бачив, щоб ти робив це з іншими слугами.

— Мені... просто подобається це відчуття. А ти чому збираєш комах?

— Мені здається, це інше. Це як зір... Ти відчуваєш щось, коли торкаєшся речей?

— Так, звісно. А ти ні?

— Тільки напряму, — Ейві стис його пальці сильніше і відпустив. — Через шкіру погано.

— А що буде, якщо ти торкнешся мене цим... пилком? Я помру? — сонливість пройшла, Ірлін підвівся, спершись на ліжко ліктем.

— Ні, не думаю. Я торкався твого кота, і нічого.

— І що, він тепер теж світиться?

— Ні, я ж не брав його собі. Він живий, я і не зміг би. — Ейві помовчав. — Я б хотів взяти тебе, коли ти помреш. Ти б мені дозволив?

— Знав би ти, як зі сторони звучить те, що ти сказав, — усміхнувся Ірлін мимоволі й відкинувся на спину.

— Як? — але Ірлін тільки розсміявся і не відповів. Ейві невдоволено помостився на місці: — Що, знову занадто довго пояснювати? Куди ти поспішаєш?

— Просто для тебе це все одно не матиме сенсу, людське плотське кохання тобі невідоме.

— Звісно, невідоме, ти ж не розповідаєш!

— Гаразд, розумнику, тоді дивись, — Ірлін піддався настрою і знову піднявся на ліктях, навис над фігурою Ейві, що ледь вгадувалась у темряві. Намацав його обличчя і поцілував.

Це задумувалось як жарт, щоб потім сказати "От бачиш, я ж говорив", тим паче, в роті Ейві не було нічого, крім мішечка з тонкої шкіри, щоб золото не світилось під час розмови і не лякало людей. Ірлін широко розплющив очі, коли відчув, як щось м'яке і безформенне заповнює його рота. Він подався назад і сів, але відчуття не зникло, тільки піднялось до горла, розлилось по обличчю. Золота ріка виплеснулась на ковдру, відступила, коли Ірлін замичав і підхопився на ноги.

— Вибач, мені було цікаво, — Ейві сів. — Тобі не було боляче?

— Ти хотів забрати мене! — Ірлін важко дихав.

— Ні, я ж не можу забрати живого, — спокійно відповів Ейві.

— Справді?

— Інакше б забрав, хиба ні? — Ейві потис плечима. — Але навіть якби я міг... Тоді ти став би мною і не зміг більше розмовляти зі мною, я знову був би один. Будь ласка, не лякайся. Я не хочу, щоб ти вмер, я просто... — він простяг до нього руки і знову опустив. — Просто ти такий цікавий! Я теж постійно хочу до тебе торкнутися. Хіба це погано?

Ірлін приклав руку до грудей — серце билось наче скажене. Він сковтнув слину.

— Можливо, щодо незацікавленості коханням я поспішив, — ошалешено сказав він. І сів на ліжко.

Поклав руку на покриту золотом ковдру, і воно потягнулось до нього, напливло на пальці. Не холодне і не тепле, м'яке, легке і обволікаюче. Піднялось до ліктя і на мить стисло, наче тісна рукавичка, і відпустило. Ірлін зненацька почервонів. Якби він тільки міг пояснити Ейві, що робити, він міг би стільки всього втілити... Він підняв руку і золото потягнулось, наче мед. Ірлін лизнув пальці і не відчув смаку. Золоті нитки потягнулись від долоні до рота і цього разу обережніше, але знову потекли всередину.

— Чекай! Чекай... Не йди у ніс, легені й трубки між ними, щоб я міг дихати, — Ірлін застиг. — І не опускайся нижче, ніж... — він подумав і торкнувся кадика, провів пальцем до яремної виямки і зупинився. Ейві одразу заповнив увесь дозволений простір, і Ірлін нервово ковтнув. Схоже було на полоскання рота... Він помахав, і Ейві відступив. — Хочеш, я покажу, як це роблять люди? — Ейві кивнув і Ірлін облизнув губи, сів ближче. — Жаль, у тебе немає язика...

— Я можу його сформувати, — сказав Ейві, й усе золото потекло назад. Ірлін опинився у повній темряві. Він подумав, чи запалювати свічку і вирішив, що без зору легше буде сприймати Ейві не як колишнього, а як іншу людину... створіння, що б воно не було. Кілька хвилин він обіймав його, гладив по спині, просто хотілося відчути його тіло в руках. Цього разу Ейві спробував втримати людську форму і на дотик Ірлін відчував у його роті язик, піднебіння і ясна. Ейві навіть пробував відповідати, повторюючи на Ірліном.

У якийсь момент Ірлін відчув його доторк у волоссі, на шиї, під сорочкою — він наче обгортав його собою.

— Ти змінився, — сказав Ейві, і Ірлін здригнувся, відчувши його дотик нижче.

— Обережно... — він вдихнув зі свистом. — Жаль, що всередині у тебе нічого немає, я б розказав про фізичне кохання дещо більше, — він стиснув Ейві за сідницю.

— Може, я б міг теж сформувати... А що у людей там?

Ірлін застогнав, уявивши, скільки доведеться пояснювати...

— А може, ти б сам подивився? Тільки обережно...

— Ти ж не жінка...

— Це не важливо. Тільки будь ласка, обережно, люди там дуже легко пошкоджуються, о-ох...

Ейві просочився, наче вода. Ірлін бачив перед собою золоту ріку, що замочила застигле обличчя Ейві, що лежав без руху, розлилась по сорочці. У скляних очах тьмяно відбивалось світло.

— Просто м'яка трубка, простіше, ніж рот, — сказав Ейві зрештою. — Нічого складного. — Він завмер, коли Ірлін здригнувся всім тілом: — Ой, тобі боляче?

— Ні, зроби так ще раз... — він зтягнув з Ейві штани. Пальці не зустріли супротиву, наче навколо була вода. Зтикнулись з твердим. — Що це?

— Кістки.

— Якщо я на них наткнусь, мені буде погано, — сказав Ірлін, і Ейві змінився, потік, обхопив навколо. — Отак краще...

Якби Ейві був людиною, його категорично не можна було б брати без підготовки і олії, тим паче уперше, але Ейві не людина, йому точно не буде боляче. Він настільки захопився, що зовсім забув рухати тілом, тільки золото текло, вирувало, торкалося всюди, Ірліну навіть довелось просити, щоб не чіпав очі. Навколо, наче навіжена хуртовина, колами носились метелики, мухи, комарі й коники стрибунці. Щось повзало на відстані, де їх не могли б випадково розчавити. Туди Ірлін намагався не дивитись, бо для Ейві будь яка комаха була однаково цікавою і красивою... Ірлін замислився, чи не гірше, якщо деякі екземпляри з цієї вражаючої колекції замість повзати по подушці, зараз рухають лапами всередині Ейві, максимально близько до... Він ковтнув.

— Що таке?

— Я ж не торкнусь твоїх комах всередині?

— А ти хочеш?

— Ні!..

Ейві видав дивний звук — сміх досі не дуже йому давався.

— Не бійся, я їх перемістив. Не хочу, щоб ти їх поламав.

Ірлін знову поцілував його. Це божевілля. Чисте божевілля...

Він прокинувся від того, що метелик лоскотав його носа. Ейві іноді будив його так... Спогади заворушилися у голові, й Ірлін відкрив очі. Сів, і мокра сорочка з ковдрою обліпили тіло. Зрушили, й Ірлін здригнувся, але вже за мить речі були сухі, а золота рідина всоталась у тіло Ейві, підняла шкіру, що до того осіла, як пустий мішок. Метелик зник у роті, і Ейві сів.

— Раночку, — сказав він і усміхнувся. — Не лякайся, я просто тебе обіймав.

Ірлін спустив ноги на підлогу і помовчав, поки Ейві відкривав фіранки, а потім сідав поряд.

— І що буде далі? — спитав він чи то у Ейві, чи у самого себе.

— Не знаю. Що захочемо, мабуть.

Ірлін усміхнувся:

— Домовились.

Ейві стис його пальці й поклав голову на плече. Ірлін закрив очі. Всередині пурхали метелики — поки що не буквально, але коли він помре, він знав, Ейві поділиться своїми. Ейві віддасть йому усе, якщо попросити, але нічого просити не хотілось — тільки щоб він сидів отак поряд і тримав за руку, поки не прийде час вдягатись, робити серйозне обличчя і йти на роботу. Але прямо зараз час ще є. Й Ірлін сидів тихо, наче можна було необережним рухом сполохнути цю чудову мить.