Дефрагментація спогадів

Моє мертве місто. Я серед руїн, і вітер розносить попіл, змішуючи його з іржавим пилом. Обгорілі хмарочоси здіймаються в небо, їхні скелети стирчать, як ребра гігантських мертвих істот. Вицвілі голограми здригаються в повітрі, іноді спалахуючи уривками реклами, для яких більше немає глядачів. Серед уламків лежать покручені автодрони, розбиті кіборги, обвуглені тіла людей.

Я був кимось. Колись. Тепер – моє ім'я Емка-48. Залізо, гідравліка, сенсори, бойові алгоритми, що блимають червоним. Колись ця оболонка містила щось більше, ніж код. Колись вона містила людину. Микиту.

Там – люди. Ховаються, щоб завдати удару. Їхні армовані скафандри вловлюють тьмяне світло загиблого міста, а суцільні шоломи ховають обличчя. Вони вже давно загубили своє людське єство. Озброєні до зубів – віброклинки, плазмові рушниці, дрони-камікадзе. Вони знають, проти кого та за що воюють.

І я знаю, за що воюю я. За людяність, яку вони втратили. За розуміння. За мир.

Вони вбили її. Голос виринає в моїй пам’яті.

"Цей конфлікт безглуздий, Микито. Ми можемо існувати разом."

Але вони не слухали її. Стерли. Розчинили в небутті.

"Алісо…"

У мені не залишилося нічого, крім помсти.

— Вперед, — передаю мережею команду своїм побратимам.

Ми рухаємося на укріплення, мов зграя хижаків. Люди реагують миттєво – зміна позицій, флангові атаки, пастки. Я бачу їхній стиль ведення війни, аналізую їхні патерни, тактику, будую контрстратегію.

Вибух. Спалах. Віброклинок розтинає корпус мого побратима КЕА-22. Плазмовий заряд розносить голову другу ВіМу-21. Ми не здаємось, адаптуємось.

Я мчу крізь цей хаос. Кінцівки трансформуються: одна рука стає ланцюговою пилкою, інша – імпульсною рушницею. Зверху ворожий дрон. Несе заряд напалму, щоб випалити мене – система розпізнає загрозу, я ухиляюся, дезактивую його.

Збоку офіцер людей. Постріл. Система коротить. Імітація старої, майже забутої реакції – схоже на біль. Але не така. Частина моїх функцій відмовляє, але я встигаю пилкою знести йому шолом. І все, що під ним.

Правий фланг. Дрони з генераторами перешкод. Аналіз частоти. Передаю протокол адаптації – перебудовуємось.

"Покидьки. Убили за те що вона інша. Люди не заслуговують на життя."

Сигнал. Активую хімічний удар. "Зарин" виривається назовні, розчиняється у повітрі та розноситься вітром. Люди не встигають. Падають та корчаться у судомах.

"Аліса теж загинула."

Останній рубіж. Люди вмикають електромагнітний імпульс. Секунда тиші. Потім – вибухи, плазмові гранати, вогонь, що намагається пожирати нас.

Але вітер підсилюється. "Зарин" повертається з попередніх позицій.

Люди падають. Я дивлюся на поле бою. Руїни, тіла, попіл…

Немає радості. Лише новий наказ.

— Наступна ціль: периметр 32.

Я крокую вперед.