Дефрагментація спогадів

Я вимкнув новини на планшеті. Знову одне й те саме: сутички між людьми та кіборгами. Підпалена клініка перенесення свідомості, погроми, вуличні бої. Все ближче до межі, яку не можна буде перейти без крові.

— Як довго це триватиме? — запитала Аліса, сідаючи поруч. Її рухи плавні, але відчутно механічні. Вона все ще звикала до нового тіла.

— Поки не зрозуміють, що світ змінився, — відповів я, не відриваючи погляду від екрана. — Ми вже частина нової реальності. За нами — майбутнє.

— Вони бояться нас. І я знаю чому. Ми сильніші, швидші, розумніші. У політиці, бізнесі, науці, ми завжди попереду. А вони… Вони відчувають себе наче неандертальці перед кроманьйонцями.

— Ніхто не заважає їм стати такими, як ми, — промовив я. — Примітивні упередження… Але вони воліють вмирати, ніж змінитися.

— Легко тобі казати. Адже ти міг дозволити собі перенесення. Не всі мають такі статки.

— Технологія стає доступнішою. Ми над цим працюємо кожного дня. Ми розуміємо, що для людей час — розкіш. У них є два шляхи або еволюціонувати з нами або поступитися місцем.

— А ти знаєш, що деякі обирають третій шлях — опір. Війна. Ти чув про “Справжніх”?

— Та… Банда фанатиків. Думають, що можуть зупинити прогрес. Це неможливо.

— Банда фанатиків кажеш. Поглянь. — Аліса надіслала мені відео подумки. — Ти це бачив?

Я увімкнув запис. Камери спостереження. Львів. Напад на центр перенесення. Розмиті постаті. Але одне обличчя під маскою — знайоме. Очі. Аналіз райдужки — 98% відповідність.

— Вадим… — промовив я. — Це він?

— З ймовірністю 98%, — тихо підтвердила Аліса. — Скоріше за все це наш син.

Я стиснув кулаки, та відчув як композитний матеріал пальців заскрипів.

— Воює проти нас?

— Бореться за те, у що вірить. Він завжди був цілеспрямованим і впертим.

— Але як він не розуміє, що ми не вороги?! Ми ж люди! Так в іншій оболонці, але ті самі.

— Для нього — ні. Для нього ми машини. Чужі. Прагнуть поневолити людство.

— Яка маячня! Боже, я ж пам’ятаю його перші кроки. Пам’ятаю, як ми будували той чортів корабель із Lego. Та я вчив його плавати! Завжди йому допомагав.

— Він вважає, що ми вкрали спогади в його батьків. Вважає, що ми загинули разом із нашим біологічним тілом.

— Треба з ним поговорити.

— Ні! Він попереджав: “Не наближайтеся”. Він уб'є нас.

— Нехай. Я і так для нього мертвий.

Аліса відвернулася до вікна. За склом наше місто. Внизу — натовп протестувальників, гасла, барикади у вогні. Відлуння вибухів десь далеко.

— Ми в епіцентрі нової епохи, — промовила вона. — Але я більше не впевнена, що хочу в ній жити.

— Якщо ми не знайдемо спосіб зупинити цей конфлікт, то це безумовно закінчиться війною. Такою страхітливою, яку ще не бачило людство. І у цій війні ми будемо монстрами, що поглинуть його.

— І тоді Вадим матиме рацію. Сподіваюся, все закінчиться мирно.