Дефрагментація спогадів

Осінній вечір тихо стукав у вікна м'яким золотавим світлом ліхтарів, ніби запрошуючи на чашку гарячого шоколаду. У вітальні нашої квартири, де пахло яблучним пирогом і корицею, ми зібралися біля каміна. Полум'я весело танцювало між дровами, відкидаючи теплі тіні на наші обличчя.

— Тату, ну можна ще одну партію? — Софійка, моя десятирічна дівчинка з ямочками на щічках і блискучими блакитними очима, нетерпляче підняла вгору картки з настільної гри.

— Звичайно, маленька принцесо, — засміявся я, імітуючи лицарський уклін. — Як же я можу відмовити своїй чарівній донечці?

— А цього разу я буду з мамою! — вигукнув Вадим, її семирічний братик, і міцно обійняв маму за плечі. — Ми ж з нею — непереможна команда!

— Авжеж, мій маленький чемпіоне, — підтвердила Аліса, ніжно поцілувавши сина в щічку. — Ми з тобою завжди будемо один за одного горою.

Гра тривала довго, але час пролетів непомітно. У кімнаті лунав дзвінкий сміх, жарти та веселі вигуки. Софійка зі мною кілька разів "підставляли" один одного, але потім ми разом сміялися зі своїх помилок. Вадим з мамою виявилися справжніми стратегами, але й вони час від часу потрапляли в пастки, розставлені мною та донечкою.

Коли гру було закінчено, всі зручно вмостилися на дивані під теплою ковдрою, слухаючи заспокійливе потріскування дров у каміні.

— Знаєте, — задумливо сказала Аліса, дивлячись на своїх дітей, — кожен такий вечір — це маленька цеглинка, з яких будується наше щасливе життя.

— Як це? — зацікавлено запитала Софійка.

— Усе починається з думки, — пояснив я. — От ми подумали, що хочемо провести час разом.

— А потім сказали про це вголос, — підхопив Вадим.

— А після слів почали діяти: розклали гру, сміялися, — додала Аліса.

— І якщо такі вечори стануть нашою доброю звичкою, — серйозно додав я, — ми виростемо людьми, які цінують сім'ю, підтримку, любов.

— А звички сформують характер, який визначить вашу долю, — м'яко додала Аліса, обіймаючи своїх дітей.

Софійка на мить замислилася, а потім її обличчя осяяла щаслива посмішка.

— Виходить, якщо я хочу, щоб моє життя було добрим і щасливим, мені потрібно почати з добрих думок?

— Саме так, моя розумничка, — кивнув я.

Вадим, який до цього уважно слухав, раптом вигукнув:

— Тоді я вже зараз думаю про наш наступний сімейний вечір! Ура!

І знову кімнату наповнив веселий сміх. За вікном осінній вітер лагідно хитав гілки дерев, ніби підспівуючи цій чудовій миті. Микита був щасливий.