Дефрагментація спогадів

Я поворухнув пальцями на правій руці — і завмер. Жодного болю. Жодної втоми. Ідеально плавний рух… надто ідеальний. Я зігнув руку в лікті, прислухаючись до механічних суглобів. Бездоганно. Без скрипу, без натяку на опір. Це було неймовірно. Але й… неприродно.

Світ навколо мене наче загострився. Кожна деталь кімнати впивалася в мою свідомість своєю чіткістю: тріщини на стінах, сліди потертості на підлозі, кожна пилинка, що плавала у променях лампи. Все здавалося надто чітким, наче дивився не очима, а крізь високоточну оптику. А ця жінка...

Вона стояла поряд — білосніжний халат, планшет у руках. Щось у ній відштовхувало. Обличчя наче справжнє, та сприймалося мною як несправжнє, мов вирізане із комп’ютерної симуляції.

— Вітаю вас, пане Ковальчук, — промовила рівним, бездоганно відточеним голосом. — Я, Катерина Морозко, ваш свідомо-терапевт. Процедура перенесення пройшла успішно.

— Перенесення?.. — мій голос вирвався в простір. Чистий. Рівний. Але... неживий. Я не ворушив губами. Звук лунав просто зсередини, і це лякало. Мимоволі торкнувся шиї. Пластик. Ні тепла шкіри, ні пульсу. Навіть дихання не було.

— Так, — підтвердила Морозко. — Ваша свідомість тепер у кібернетичному тілі, як ви і хотіли. Вам потрібно трохи звикнути.

"Як це сталося?" — думки шаленим роєм металися в голові, мов налякані миші в пастці.

Планшет у її руках спалахнув, показуючи відео. Моє обличчя. Людське. Старе. Виснажене.

— Якщо я це дивлюся, значить, усе пройшло успішно, — пролунав мій слабкий, старечий голос з відео. — Знаю, ти розгублений. Можливо, навіть злишся на мене, але це нормально. Це був наш вибір. Пам’ятаєш?

Старий-я глянув убік, наче шукаючи когось поза кадром. Пролунав чоловічий голос:

— Так, він пам’ятатиме.

— Наше тіло було зруйноване. — продовжив я-колишній. — Кожен день це біль. Кожна мить — страждання. Тож вибір був простий: або загинути, або жити по-новому. І я обрав. Ми обрали. Для нас. Знаєш, якщо не сподобається… ну, то завжди є вихід. Хе-хе. Самогубство. Розумієш? Так же можна казати?

— Так, можна — відгукнувся той самий голос поза кадром.

— Ну от і все. Щасти тобі, новий Микито, — старий я підняв руку на прощання і всміхнувся. Відео згасло.

Я застиг.

"Я? Моє життя? То он воно що!" — думка про те, що сталося раптово захопила весь інфопростір.

— Отже, це був мій вибір, — тихо вимовив я, і слова віддалися порожнім відлунням у грудях.

— Так, — Морозко говорила м’яко, але в голосі дзвеніла холодна чіткість. — Тепер Ви вільні. Жодного болю. Жодних обмежень. Можете творити, досліджувати, жити.

"Жити?" — я поглянув на свої нові руки. Композит, замаскований під шкіру. Пальці ковзнули по поверхні столу, і відчув текстуру… Але це було не відчуття. Імітація.

— Спробуйте встати, — сказала Морозко.

Я підкорився. Легко, без жодного опору. Ноги, що колись були в’язницею болю, працювали ідеально, слухняно. Коліна, що зраджували при кожному кроці, рухалися плавно, бездоганно.

— Неймовірно… — мій голос звучав приглушено, ніби я говорив не собі, а світові навколо. — Але чому це відчувається так… штучно?

— Нормальна реакція. Ваш мозок ще адаптується. Фантомна дисоціація, але вона мине. Коли ви нормалізуєтесь то і я зникну. Однак, поки що готова до ваших послуг.

— То ви несправжня?

Вона кивнула.

— А я? — нарешті поставив питання, яке швидше адресувалося собі.

— Все залежить, що ви маєте на увазі під “я”, — спокійно вимовила вона. — Якщо про ваше людське тіло, то його більше немає. Але свідомість, тут, з вами.

— То мене скопіювали?

— Ми називаємо це перенесенням.

— А старий я? Той, людський, де він?

Морозко зробила паузу. Потім, ледь нахиливши голову, відповіла:

— Його більше немає. Але ж ви не хотіли існувати двічі, правда?

"Значить я таки копія. Серця немає. У грудях — тиша. Усе, що залишилось це холодна ясність самосвідомості...”.

"Все, як казав Вадим!" — пронеслася коротка мить в мене голові. — "Однак, я не почуваюся копією. Я це я. Той самий. Оновлений. Треба зосередитись на плюсах."

— Чому я не дихаю? — запитав я, відчувши як швидко звикаю до власного штучного голосу.

— Вам не потрібен кисень. Ваше тіло автономне. Ви живете завдяки внутрішньому реактору.

— Ага, тому і серця немає.. — слова вихопилися самі і я торкнувся грудей, де мала б бути пульсація життя.

— Немає, — Морозко кивнула. — Там — механізми. Схеми. Датчики.

“Думки… Так, саме думки, а не емоції, вирували всередині мене. Колись відчай міг би накрити мене хвилею, змусити задихатися від жаху. А тепер — лише легкий бриз тривоги. Контроль. Логіка. Немає гормонів. Мабуть, тому емоції стали слабшими... а, може, просто відступили, звільнивши місце точному розрахунку?”

Я підійшов до дзеркала і побачив себе. Молодшого. Досконалішого. Обличчя — майже людське. Брюнет. Злегка смаглява шкіра. Пластик і метал під маскою імітації життя. Я провів пальцями по щоці. Відчув текстуру. Не тепло. Не дотик — спогад про дотик.

— То це я?

— Новий Ви. Ваш розум, ваша свідомість. Ваше життя.

Я подивився собі в очі. Надто чіткі, глибокі, не такі.

— А я ще людина? — запитав я, не відводячи погляду від свого відображення.

Морозко на мить затрималась з відповіддю чи це мені лише здалося, але все ж відповіла:

— Що ви маєте на увазі?

Я перевів погляд на неї.

— Нагадайте мені, будь ласка, визначення “людина”?