Дефрагментація спогадів

Я стояв біля панорамного вікна. Нічний мегаполіс світився неоновим світлом, що відбивалося в склі хмарочосів. Мої нові очі бачили все: обличчя перехожих, які вдивлялися в голографічні зображення вічного життя та нових тіл, краплі дощу на металі рекламних дронів, крихітні тріщини на асфальті — наче шрами на тілі міста. Я відчував себе частинкою цього досконалого світу.

За спиною скрипнуло крісло-гойдалка.

— Ти знову стоїш, як привид, — пролунав слабкий голос Аліси.

Я повернувся. Вона сиділа, загорнувшись у старий плед, і тримала стару фотографію. Пожовклий папір, злегка зім’яті краї. Я впізнав цей знімок: я, вона, діти. Ми усміхнені, живі. Там я зморений, сутулий старий.

Її пальці легенько торкалися фото, наче хотіли відчути тепло минулого.

— Алісо… — я зробив крок до неї. — Це не кінець. Це — новий початок. Ти не будеш більше мучитися від болю. Судоми, ці безсонні ночі — все залишиться позаду.

Її погляд не відривався від фотографії.

— Новий початок? — сухо відгукнулася вона. — Ти кажеш, що це ти. Але ти не пахнеш, не грієш. У тебе більше не б’ється серце. Ти інакший.

Я простягнув руку й накрив її долоню своєю. Ідеальною, точною, але холодною.

— Я все той самий, — сказав я. — Ті ж думки. Ті ж почуття. Просто… без болю. Без обмежень. Хіба це не краще, ніж… — і я легенько стиснув її руку, — …ніж чекати неминучого?

Її очі зустрілися з моїми. Вона наче намагалася там щось знайти: того, кого знала, любила?

Нарешті зітхнула. Глибоко, важко, наче всім прожитим життям.

— Але я не хочу бути безсмертною, — прошепотіла вона. — Біль, страх, зморшки, що я ношу на собі… Це все — ознака, що я ще жива. Що я це я.

— Якщо не сподобається… — я на мить затнувся. — Ми завжди зможемо піти. Зробимо самогубство, разом! Це буде наш вибір. Свобода залишиться з нами.

Вона відвела погляд до вікна. Десь там, у глибині міста, текло інше життя. Галасливе, урбаністичне, але для неї з кожним роком все більш чуже.

— А якщо я загублю себе? — тихо запитала вона. — Якщо стану кимось іншим?

— Я нагадаю тобі, хто ти, — відповів я. — Щодня. Щогодини. Все життя, якщо треба.

Вона глянула на мене.

— А ти сам пам’ятаєш, ким ти був?

— Я пам’ятаю ким був і ким я є. А ще знаю, що люблю тебе. І це для мене найголовніше.

Її пальці нервово терли край фотографії.

— А що скажуть Вадим і Софія? — її голос затремтів. — Вони ж були проти твого перенесення. Якщо вони відвернуться від нас…

— Вони давно живуть своїм життям, Алісо, — перебив я, — Майже не дзвонять. Не приїжджають. Для них ми — примара. Спогад. А я хочу майбутнього для нас. Розумієш?

— Так, але вони все одно наші діти… — її голос трохи піднявся, а пальці зім'яли фотографію так сильно, що куточок тріснув. — Я маю поговорити з ними. Вони повинні вирішити.

— Вирішувати повинні ми! Я хочу, щоб ти була поруч зі мною. А вони…

— Мені потрібен час — перебила вона.

Тиша. Лише глухе виття дрона долинало з вулиці. Годинник цокав, відраховуючи час до чогось невідворотного.

Я відпустив її руку. Мої штучні пальці зімкнулися в кулак.

— Добре, — промовив я.

“Я почекаю. Стільки, скільки потрібно”