Дефрагментація спогадів

Ми перемогли Маскарада та його армію. Нескінченний рій роботів забрав багато наших. Але ми боролися і продовжували воювати використовуючи різноманітні хитрості та технології. Ерб-21 пожертвував своєю свідомістю для того, щоб заточити усі свідомості Маскарада у віртуальну клітку.

Я прийшов до нього. Завис у центрі цифрової в’язниці — простору, де не було нічого. В повітрі переливалися ледь відчутні нитки даних. Безмежність та одночасно замкнена система. Чудовий винахід Ерб-21.

— Хто ти? — голос Маскарада прорізав тишу.

— Емка-48, — відповів я, тримаючи тон рівним. — Я прийшов поговорити.

— Поговорити? Зі мною? Я — тінь у клітці, Емко. Мої солдати — втрачені, мої мрії —знищені. Що тобі треба від примари?

— Софія Ковальчук. Моя дочка. Під час війни з людьми ти поглинав свідомості. Її серед них немає?

Біла порожнеча навколо здригнулася, розпливаючись хвилями коду. Голос Маскарада став тихішим, майже задумливим:

— Софія… Так, я пам’ятаю її. Моя… Її воля була міцною — не те що в інших. Але, це не дивно. Вона ж була з перших…

— То ти її знаєш. Де вона?

Простір переді мною закрутився, ніби вода в вирі. З коду виткалася постать — струнка, з довгим волоссям Софія. Її темні очі дивилися прямо на мене.

— Тату, — сказала вона, її голос був м’яким, як шепіт вітру.

Я завмер. Мої сенсори закрутилися, аналізуючи кожен піксель її обличчя. Це була вона — і водночас не вона. Щось у її посмішці, у тому, як вона тримала голову, було чужим.

— Софія? Ти… ти справжня?

— Чому ти сумніваєшся? — вона нахилила голову, і її очі звузилися. — Я тут, перед тобою.

— Бо я знаю її, — відрізав я. — Ти схожа на неї. Але ти як ілюзія. Маскарад створив тебе з даних, так?

Її посмішка зникла. Простір навколо злегка потемнів, нитки коду рухалися швидше.

— Ти так думаєш? А ти тоді хто? — її голос став різким.

— Що?

— Ти говориш про мене як про підробку. Але пригадаймо: коли ти покинув своє людське тіло? Коли переніс свою свідомість у механічну оболонку? Хто ти був тоді?

— Я залишався людиною.

— І я теж людина. От коли ти це зробив, чи не відчував ти, що щось змінилося? — продовжила вона. — Коли твої думки почали пришвидшуватись? Коли ти перестав відчувати втому? Чи, може, коли ти зрозумів, що спогади вже не такі чіткі, як колись?

— Це не одне й те ж. Я — це я, а ти відлуння Маскарада.

— Неправда. Маскарад, мене випустив. Прийми мене такою як я є. Дай мені вийти з цієї цифрової в'язниці.

— Це правда. — пролунав голос Маскарада. — Я відпускаю твою доньку. Забирай її. Колись я вже полонив її волю.

— Що? — здивувався я. — Про що ви говорите?

— Якщо ти не впевнений, що я справжня, то як ти можеш бути впевнений що ти теж справжній?

— Як ти потрапила до Маскарада? Як це сталося?

— Я була його дружиною. Першосвідомість Маскарада, належала Миколі Кровному, моєму чоловікові. Микола перейшов на сторону кіборгів, але я не хотіла. І тоді він мене змусив. Силою скопіював мою свідомість та увібрав у себе.

— Он воно як. То це був не твій вибір.

— Спочатку я боролася, — зізналася вона. — Але потім зрозуміла: він мав рацію. Тут я вільна від в'язниці біологічного тіла. Тут я жива, однак забери тепер мене з цієї цифрової в'язниці. Я хочу відчути реальність.

Я дивився на неї — на цю копію, що благала мене. Мої сенсори кричали, що це пастка, але обличчя, тіло…. Все, як у моєї дочки. На мить я уявив, що заберу її, але потім я згадав, що вона померла. Як Вадим.

— Ти не вона, — сказав я твердо. — Для мене справжня дочка померла в тілі людини.

Вона завмерла, а потім божевільно розсміялася.

— Який же ти дволикий, батьку! Я здогадувалася, що ти погань! Прощавай.

Простір затремтів, і її постать розпалася в пил коду. Голос Маскарада пролунав знову, слабкий, але насмішкуватий:

— Ти втратив її вдруге, Емко. Але я збережу її тут. Вона — частина мого світу.

Я вимкнув зв’язок, і покинув в'язницю.