Дефрагментація спогадів

Я прибув у визначене місце разом з іншими. Тисячі нас. Люди-роботи, об’єднані однією метою. Ми не потребували слів — свідомості взаємодіяли одна з одною як єдина мережа, передаючи команди швидше, ніж голос.

Спочатку могло здатися, що тут панує хаос: руки, ноги, корпуси змішувалися в рій живого металу, однак це був добре прорахований план, який забезпечував найвищу ефективність та швидкість. Гул трансформації заповнив повітря: клацання, скрегіт, лязкіт механізмів. Із кожним рухом, із кожною маніпуляцією наші окремі тіла ставали частинами єдиного цілого. Ми не просто збирали зореліт – ми самі ставали ним.

Я відчував, як частини мого тіла змінюються. Руки витягувались, розчиняючись у панелях обшивки. Ноги втратили свою функцію, перетворюючись на щось нове. Моє старе "тіло" зникало. Але я все ще був тут.

Перед тим як повністю трансформуватися в частину турбіни зорельота, я проаналізував небо. Очі вже не працювали як раніше. Сенсори зчитували світло згідно аддитивної кольорової моделі RGB: Червоний - 135. Зелений - 206. Синій - 235. Одна змінна була перемінна залежна від дальності - Зелений. Колись я про таке навіть не думав.

Я пригадав, як колись ми з дружиною теж дивилися на небо. У людському тілі я відчував тепло її руки. Зараз це не мало значення. Теплові сенсори не мають бути настільки чутливі.

Нарешті я остаточно приєднався до загального механізму. Відчув, як стаю частинкою єдиної системи.

"Колективна свідомість, як мурашник, але без слабкостей біологічних істот. І все ж, частинка людини все ще була зі мною. Спогади. Фантомний біль.

Я робот, що втратив сім’ю, здобувши безсмертя. Однак нова сім’я тепер навколо. Чи можна їх так назвати? Якби я знав, що доведеться заплатити таку ціну чи згодився б я? Мабуть, ні. Але вибір вже зроблено. Дружина. Син. Дочка. Втрачені.

Але Софія? Де вона? Це все треба залишити в минулому. На Венері я знайду новий сенс існування."

Трансформація завершилася і над поверхнею Землі постав зореліт. Живий зореліт. Ми стали ним, і він став нами. Двигуни заревли, вивільняючи електромагнітний шторм. Я відчув потужність енергії, що проходила крізь нас. Ми здійнялися, залишаючи Землю позаду. Я спостерігав, як Земля поступово набирає сферичної форми.

Ми всі рухаємось до нової мети. Мабуть, кожний із роботів теж мав свої причини, щоб покинути Землю. Наша нова мета — опанувати нову планету.

"Венера — пекло для органіки: сірчані хмари, кислотні дощі, шалений тиск. Але для нас це не має значення. Ми адаптуємося. Сонячне випромінювання там удесятеро сильніше, ніж на Землі. Ми створимо панелі у верхніх шарах атмосфери, і вони живитимуть нас та нашу колонію. Венера стане нашим заводом. Вуглекислий газ. Метали. Сірка. Все це — ресурси. Ми використаємо її для модифікації наших тіл. Ми побудуємо міста-фабрики, що плаватимуть у хмарах. І це буде тільки початок. А далі? Марс. Супутники Сатурна. Зорі. А Земля? Земля буде потім. Венера чекає.