Слобідські та інші бувальщини.

Як юна Маруся рятувала свою матір.

Слобідська бувальщина.

- Ця історія відбулася ще до об'єднання сіл в один колгосп десь Зимою 1957 - 1958 рр. 20 ст. коли мені було ще лише повних 15 років з лишком. Головою колгоспу в селі Слобідка в той період часу був Кліпун Володимир Антонович. Зима того року була досить сніжна з вітрами та з морозами. Раз по раз, і тоді, вже цілу добу, від суцільних хмар до самої землі кружеляла та мела густа, біла заметіль нашим селом. Вулиці на прогонах позакурювало цим сніжним піском з безлічі сніжинок досить щільно. Слобідчани рухались то по городах чи по тих ділянках де ще можна було пройти. По вулицях на машині проїхати було просто неможливо, крім гусеничного трактора звичайно. Хіба що коні з підводою чи впряжені в сани могли з горем пополам проїхати крізь снігові кучугури.

- На кутку Воронище в моїй сім'ї, - розказує далі Маруся Бурдейна - Кушнір, - захворіла моя мати Марія, як люди ще казали Манька з села Дурняки (до 1945 р.), а тепер воно Любомирівка. Вона мене розбудила в одну зимову ніч і я почула по радіогучномовцю дзвінкий бій баштового годинника курантів. Бо ж це куранти – це стінний чи баштовий годинник (кадран), де його механізм з'єднано з додатково вмонтованим механізмом, який відтворює музикальні звуки чи ноти. То ж завдяки цьому через певні інтервали виконується мелодія чи дзвін який ми чуємо. Це ж звичайно не був дзвін лондонського Біг-Бена, чи з Годинникової вежі Святого Марка у Венеції, чи зі Староміського астрономічного годинника у Празі на фасаді ратуші, що працює ще з 1410 року. Ой! Вибачте я щось трохи тут від теми відволіклася. Та хіба тоді мені було до того які ті куранти та звідки вони грають чи дзвонять...

То я й не зрозуміла чи це ніч, чи це ранок, бо цей дзвін по гучномовцю виконувався рівно о 6 годині ранку й о 12 годині ночі.

- Сходи до фельдшерки Дусі, бо мені щось зовсім погано стало. Пам'ятаєш де вона живе? Не забула? Тільки швиденько. Батько ж на чергуванні на Польовому Стані. Та дивись мені, вдягнися добре, онучі сухі взувай, ґорсову хустку на верх зав'яжи, та палицю добру візьми від псів відбиватися. Чуєш мене.

- Та чую. Чого ж не чую. Добре. Все зроблю так, як ви кажете.

Оділася я швиденько, взула, як казали сухі онучі висушені та намазані солідолом чоботи, що на грубці сушилися, зверху літньої хустки зимову, ґорсову зав'язала, й чкурнула в студене, байдуже царство Сніжної Королеви за фельдшеркою Дусьою. А жила вона там далі від нас та обійстя Кравчуків по дорозі що проходить повз ярок з Петриковою долиною, наверх до центру села, в хаті де жив Тимофій (Тьома) Гуцол (ще Михайло та Євгеній його сини), там по сусідству, біля Прокопа Андроняка. Це майже напроти контори колгоспу — колишньої хати Олексія Сторожука зісланого в Сибір, а потім в ній розташовувалася бібліотека села.

На околі я ледь найшла той довгий бучок з дерену, що корову завертаємо, коли кудись її ведемо. Зимова ніч була темна, наче голову засунула в каглу і нічого крім сажі не бачиш, бо небо суцільно затягнуло сніговими хмарами. Якось з Божою допомогою дібралася я до хати де мешкала фельдшерка села, постукала у вікно, сказала що матері стало щось дуже погано й попросила прийти до нас та оглянути нездужалу маму та попробувати якісь ліки дати, якщо вона їх має.

- Зараз вийду. Зачекай трохи.

Ще вчора після огляду матері медикиня оголосила нам такий вердикт: - Тут щось серйозне. Хворій потрібно швидко їхати на обстеження в районну лікарню, в Нову Ушицю. Шукайте машину й везіть її в район. Йди дитино до Павла Сивуна й проси відвезти хвору маму в лікарню. Направлення я зараз випишу. Та мати на той час відмовилася від поїздки в лікарню мотивуючи це тим, що хвороба можливо послабшає і вона піде на поправку.

Фельдшерка вийшла і знову повторила мені що я мушу знову повертатися на Воронище до шофера Сивуна Павла для перевезення на машині моєї недужої мами в лікарню.

Вийшла я на вулицю через хвіртку і потеліпала з натугою по ватно-сніговій холодній ковдрі до шофера голови колгоспу який возив його на машині “Побєда” у справах колгоспу. Він жив на тому кутку звідки я тільки що прийшла. Припленталась до того Павла і розказую йому, чого я прийшла.

- Гаразд. Немає питань. Відвезу. Та тільки мені потрібен дозвіл на виїзд від голови Володимира Антоновича письмовий дорожній лист на виїзд з його підписом та гербовою колгоспною печаткою. І ще він мені каже: - Я ось зараз піду подивлюсь до машини, де вона ночує, перевірю рівень масла у двигуні, доллю, якщо мало, заллю воду в радіатор, прогрію машину, заправлю паливом й буду чекати вас там десь біля церкви.

Ну що ж рушаю я до господарства голови колгоспу Кліпуна, а він живе за центром села аж за церквою, за магазином чи током, де знаходяться колгоспні комори з зерновими культурами на насіння чи суржик для худоби, курей. Прийшла і знову стукаю у вікно і попала до мами Кліпуна чи ж то його тещі. Вона й каже:

- Чого стукаєш? Чого тобі треба?

- Голови треба, Володимира Антоновича!

- Нема його вдома. Ще не прийшов з роботи.

- Та я ж дочка Марусі й Василя Бурдейного. Мати сильно захворіла й фельдшер тьотя Дуся каже що терміново потрібно в район везти. Просимо вас дуже. Допоможіть! - гукаю я та плачу з безвиході.

- Гаразд. Добре. Не плач, я зараз скажу. Володимир Антонович все зробить що потрібно.

І правда, вийшов Кліпун Володимир Антонович на вулицю та дав мені дорожній лист з усіма резолюціями на виїзд в райцентр, в лікарню. Зраділа я цьому рішенню й полетіла, так мені тоді казалося, знову до Павла Сивуна де він порався біля свого авто. Прибігаю до нього. Віддаю йому цей дорогоцінний документ. А він мені каже: - Хоча машина й “Побєда” - Перемога та в кучугурах враз застрягне. То тобі потрібно сходити ось до діда вусатого Івана Стратійового, хай він візьме коні й запряже їх в сани та забере твою хвору матір сюди. Бо ж дозвіл голови колгоспу маємо, а тут же Зима зі своїми снігами вносить свої корективи в цій справі.

Що ж робити — йду, бо це тільки половина роботи зроблено щоби допомогти хворій матері. Добре що дід вусатий Іван Стратіїв живе недалеко від колгоспних комор де паркується машина голови колгоспу. Це тут вниз по вулиці від церкви з правої сторони. Придибала туди до хати, а там пес відв'язаний по подвір'ю бігає, гавкає, гарчить, не пускає на окіл. Кричу дуже голосно раз, два, три: Вуйку Іване!

Аж нарешті виходить мій родич вуйко Іван з рушницею й на мене її наставляє, бо думає що то якийсь злодій чи бандит зазіхає на його добро.

- Хто? Чого? Що треба?

- Вуйку Іване, та це ж я Марія — Василя Бурдейного й Маньчина дочка. Мати захворіла! - ледь не плачу кажу йому я.

Узнавши хто я він відігнав пса до буди й підійшов ближче до хвіртки.

Беру й знову все розказую йому, все по новому. Узнав яка справа Іван Стратіїв й те що голова Володимир Антонович дав свій дозвіл на транспортування недужої в лікарню, в райцентр, послухався та пішов в хату збиратися йти запрягати коні до конюшні на ферму. Довго чи коротко це ще відбувалося, я в цій круговерті не спам'яталася. Пішла я додому знову на Воронище збирати маму в лікарню, якусь чисту чи нову одежу, речі зі скрині їй підбирати. Вуйко Іван через якийсь проміжок часу приїхав кіньми на санях до хати на Воронище. Та мати ж не може ходити. То він взяв її на руки й виніс до саней де я простелила на соломі якусь веретку та старий овечий кожух.

То привезли ми мою маму з тим вуйком Іваном до роздоріжжя перед церквою де вже нас чекав Павло з машиною. Збігала я ще раз за медикинею тьотею Дусьою і ми прийшли з нею разом до авто. То ми вже всі разом з хворою мамою поїхали в лікарню, в Нову Ушицю. Виїхали по соші вверх до Христа, повернули наліво й поїхали по шляху попри ліс до с. Струга. Дорога теж засніжена була, та Слава Богу таких серйозних перевіяних ділянок шляху не було й ми безнапасно проїхали ті круті два повороти при спуску до річки Калюс, піднялися до Каскади й так ми попали вже до лікарні. Заїхали туди й наша медикиня швидко владнала всі тонкості в приймальному відділенні лікарні. Маму прийняли на обстеження і лікування в відділення терапії, а ми втрьох повернулись додому, в Слобідку. Шофер Павло висадив нас на роздоріжжі біля церкви з тьотею Дусею. Вона пішла собі на квартиру вниз по дорозі, а я теж подибала додому насилу пересуваючи ноги від втоми. Спустилася я вниз по дорозі, сюди вже по Шевчишиній вулиці й почала рухатися повз ярок з правої сторони та чую: - Бом — бом! Бом — бом! - якийсь ритмічний металевий звук наближається по вулиці в мою сторону. Я так і заклякла на місці. Примружила очі. Коси під хустками заметушилися, холодний протяг проповз по животі й холодний озноб почав теліпати мною.

- Який жах! Та що це таке? Що за чортовиння? Думки плутались в голові шукаючи виходу. - міркувала я, розказувала Маруся Бурдейна.

Стою. Не рухаюсь, ніби прикипіла чи прилипла, так я налякалася. Хоча ж ось скільки часу ходила по селі нічого не боячись, а тут... Та ще ж темна ніч й майже нічого не видно кругом. Та я замість того щоби йти з лівої сторони дороги подальше від ярка, а я зимою, коли великий шар снігу чомусь тиснуся до ярка. Дві темні постаті по боках якихось двох істот рухаються вулицею. Серце моє рвучко по-заячи калатає разом з тими металевими звуками що я чую. Воно від страху прагне горобчиком вискочити з моїх грудей.

- От тепер мені вже гаплик буде, - подумала я й ледь не заверещала у всю міць, як я можу. Але бачу: це два чоловіки кудись ведуть спутаних металевим ланцюгом на передніх ногах двох коней. Я перевела свій дух, нервово перебираючи тороки ґорсової хустки. Перехрестилася кілька раз. Отче наш згадала й почала мовчки молитися Богу, ступаючи додому. Що за чоловіки в таку рань робили з кіньми, куди йшли чи звідки вони повертались я до сіх пір не знаю.

Зайшла я додому, до хати, а по гучномовцю знову часи-куранти бамкають традиційний, мелодійний, та водночас холодний, якийсь суровий дзвін.

- Що це таке? Котра година? Я ніяк не второпаю. То це що ранок? Це що шоста ранку? То я так цілу ніч кружляла по майже всьому селу? Матір Божа, прости мене за гріхи мої, та допоможи мені щоби моя мати одужала від тої проклятої хвороби.

А я розпалила в грубці вогонь соломою з ріщем та потім ще з більше грубшими дровами, зварила пшоняну кашу, помастила олією зі смаженою цибулею. І поснідала нашвидкуруч та задрімала на пару годин поки не розвиднілося на дворі. Добре що я ще раніше до відвідування фельдшерки передала напарниці Марії Юфиминій через Івана Бурдейного свого двоюрідного брата ключі від курятника. Бо ж боялася за стан курей, боялася втратити роботу свою. То вже десь після 9 годин ранку я все ж пішла до курятника на Балки продовжувати чи лущити кукурудзу зі струків. А то нічний сторож вже варив на плиті грубки 2 котли картоплі й потім ми — працівники курятника виставляли її й мішанину — залишки з зерна, щоби курей годувати. Та вже потім палити вогонь дровами в грубці щоби гріти їм воду й прибирати курячий послід, слідкувати за ними.

- Ось що таке піклуватися своєю близькою, рідною людиною, допомагати їй і коли ти це робиш, займаєшся цим — тоді й в тобі зникають і невпевненість в собі, і сором'язливість, і всякі страхи. Та це не тільки допомога чи піклування рідні, чи родичам, друзям та й любій живій істоті. Твоє вкладене добро любій істоті тобі й повернеться. А якщо посієш зло, то його й пожнеш та отримаєш, - так закінчила свою розповідь — слобідську бувальщину Бурдейна - Кушнір Маруся і на кінець усміхнулася до нас своєю щирою усмішкою.