Розділ 13. Порушені домовленості.

Насправді в мольфарів немає імен. Вони віщуни, гонихмарники, вітроломи з серійними номерами. Н820, К234, С89, залежить від оцінки здібностей та року випуску, або ще якихось заміток в особовій справі.

Але без імен.

Це дозволяє їм не мати минулого, зв'язків з родиною, будь-чого, що є в простих людей. Вони відбираються в батьків ледь вийшовши з періоду грудного годування і забираються в гірській секретний табір. Бувати там не доводилось навіть гетьманам. Лише обдаровані діти та їх наставники.

Ті, що проходять навчання — випускаються у світ, котрий до того, знали лише по книжках та старих мапах. Вони можуть сказати, як їх звати, розповісти про минуле, звідки родом, поділитись розповідями про перше кохання, але істина проста — нічого з цього насправді немає.

Вони брешуть.

З мемуарів полковника Сагайдака.

***

Вітролом.

Стрілка компасу в Ярополка на зап'ястку, нагадувала вентилятор. Ледь пройшовши кілька метрів вона наче сказились. Рації перестали ловити сигнали зовнішнього світу. Ліхтарі блимали без перестанку, довелось їх вимкнути. Затхле повітря відчувалось навіть через фільтр протигазу. Як я не намагався, а розігнати скупчення підземного газу я не міг. Зеленуватий туман лише ненадовго Розходився, а потім повертався.

- Трясця! — гарчав Ярополк. — Тут хоч щось працюватиме?

- Може повернемось? — запропонував Аскольд.

- До Богуна!? Нізащо! Нам потрібно виманити його на відкриту позицію. Доберемось до центру Хотину, там і чекатимемо.

Ми обережно проходили по старих дорогах, застелених туманом та іржавими уламками. Брати зброю в руки я відмовився навідріз. Сили природи такого не прощають, тож мовчки плівся за Оленою.

Одного разу я ледь не закричав, коли мій чобіт випадково переламав людську кістку наступивши на неї. Скільки ж людей так і не вибрались...

- Не подобається мені тут! — бурчав Башибузук. — Лихе місце.

- Дякуючи мольфарам! — Аскольд штовхнув мене в плече.

Я не відповів. Ще не вистачало влаштовувати тут сварку. Той характерник лишень радітиме.

Місто не хотіло, щоб ми тут були. Я відчував його. Наче живий організм, а ми незвані гості. Якщо війна не припиниться — ціла планета буде нагадувати Хотин.

- Як нам тут орієнтуватись? — поцікавився в Ярополка, котрий і далі лаяв компас. Що-що, а лаятись русичі вміли.

- По небу, малий. Тобто, ваша мольфарська благородність.

Якби не протигаз та каптур на мантії, всі б помітили, що в мене з сорому аж загорілись вуха. Знову довелось промовчати, слухаючи загальний регіт. Вони мій єдиний шанс дістатись додому цілим. Але що далі? Більшість мольфарів знищено, чекати наступних займе роки. Ліві, самі того не знаючи, наблизили свою перемогу.

- Що сталось там? — Олена вивела мене з роздумів.

- Нещасний випадок на навчаннях. Нас обстріляли. З живих лише я. Каневські домовленості були порушені.

- Ну, домовленості на то і є, щоб їх порушувати, — дівчина злегка знизала плечами. — Жаль не ми перші.

- Оленко, ми не встигли просто! — зліва подав голос Аскольд. — Він бреше зараз. Мольфарів зібрали на едикт, це й півню ясно. Яке місто ви мали зрівняти з землею цього разу? Мовчиш, бо сам не знаєш?

- Це війна! — відрізав Ярило. — Люди гинуть, гетьмани брешуть. Насправді ніяких переможців не буває. Просто одним виставляють рахунок. І ми на війні зараз. Потім будеш думати...

Він замовк, коли моя рація раптово зашипіла...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.