Розділ 18. Крики.
Вітролом.
Мені не спалося, і я піднявся на кілька поверхів вище до Олени. Вона лежала в кімнаті за уламками стіни, марно крутячи щось на прицілі.
— Пнб* здох! — зашипіла вона. — То вмикається, то зникає.
(Прибор нічного бачення*)
Я вмостився біля неї. Вона навіть не поворухнулася, занадто зайнята своєю роботою.
— Мене бісить це місто, — шипіла вона. — Бісить клятий Богун. Бісять ці крики внизу!
Я прислухався. Лише завивання вітру. Більше нічого.
— Крики?
— Аскольд теж їх не чув. Зате постійно торочить про свого брата. А Башибузук все молиться. Лише мені настільки не пощастило, що я чую верески людей. Їм боляче. Хотину боляче.
— Цікаво, що зараз чує Богун?
Олена не відповіла. Я перестав бути впевненим, чи чує вона мене взагалі, чи не втонула її свідомість в криках на вулиці. Але чому тоді я нічого не бачу і не чую? Чому в мене немає жодних думок, крім тих, що й так в моїй голові?
Рація зашипіла.
— Сподіваюсь, тебе теж тривожать жахіття! — голос Богуна розрізав тишу, наче розбите скло. — Отруйний туман, проблеми з електронікою. Це так і мало бути?
— Не знаю. Я ще й не народився тоді.
Олена здивовано глянула на мене, але я приклав палець до вуст, наказавши їй мовчати.
— Чому я повинен нести відповідальність за дії моїх попередників?
— А хіба ти і твоє мольфарське кодло не збиралися повторити це ще раз?
— Я не знаю.
— А я знаю. Ви хотіли провести новий едикт. Нас повідомили про це. Я мав би вже повернутися, якби ти не вцілів.
— Але я вцілів.
— І ось ми тут.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!