Небо Над Хотином

Богун.

В голові гуділо. Я навіть не зрозумів, що сталось, коли мене відкинуло вбік. Гвинтівка вилетіла з рук і залишилась десь там.

В розвалинах було темно потріскані колони, всюди розбите скло. Все що не з заліза, скла та каменю — давно зогнило.

Автоматна черга повернула мене до тями. Сам Ярополк посипав мене свинцем.

- Де ти, характернику?! — волав він, залетівши в руїни. — Хто ти тепер без своєї рушниці?! Виходь.

Ага, звісно. Для характерника немає нічого тяжкого в безшумності та невидимості в тінях. Він сам того не віддаючи, дав мені перевагу. Я швидко перебігав між уламками стін, дивлячись, як він вистрілює дорогоцінні набої. За поясом в мене ще був пістолет.

- Виходь і я дарую тобі легку смерть!

- Мене не беруть кулі!

Мій голос відлунював звідусіль, тож він не знав де я.

Я ніколи не промахуюсь. І цей раз не став винятком. Його аж вигнуло, коли я вистрілив йому в спину. Наступна потрапила під коліно.

Він хотів розвернутись і розстріляти мене, проте я поцілив в зап'ястя. Він заволав від болі, випустивши автомат. Ще одна в груди повалила його.

- Це за всіх убитих тобою характерників.

- Ти не дістанеш мольфара! — в нього з рота йшла кров. — Я відволік...

Договорити він не встиг. Я розрядив йому в груди весь магазин.

***

Вітролом.

Пострілів не було вже кілька хвилин. Невже Ярополк справився? Чи навпаки? Олена була бліда. Сьогодні вона втратила своїх побратимів.

Машина стояла під навісом, зліва від виходу.

- Ти водити вмієш?

Мовчки кивнув.

- Добре! — Олена поцілувала мене в щоку. — Ти знаєш, куди тобі їхати.

- А ти?

- Затримаю Богуна, скільки вистачить сил...

Знову постріл. Олену вигнуло і вона впала мені в руки. Її Погляд дивився в нікуди.

- Я ж казав, що доберусь до тебе! — крикнув Богун. — Відпусти її! Мертвим однаково — обіймаєш ти їх, чи ні.

Я послухався, обережно поклав тіло Олени на землю. Мої руки були в її крові. Я все ще відчував її тепло. Характерник самостійно перебив кращий загін гетьмана. Один порух його пальця відділяє мене від неминучої смерті.

- Більше не буде нового Хотину! Нічого особистого! Останні слова?

- Небо.

- Це все?

За мить все навколо мене посвітліло від блискавки, що ударила в характерника. Тоді почувся грім.

- Для тебе все.

***

Богун.

Ліва половина тіла заніміла. Ніколи до цього не отримував удар мольфарською блискавкою. Пахло смаленим. Здається, навіть регенерація здоров'я характерників цього разу не справиться. Ходити то я зможу, але слід точно залишиться. Права рука марно намагалась знайти гвинтівку.

- Ти таки вцілів! — вражено пробурмотів мольфар. — Неймовірно!

Зовсім молодий ще. Навіть натягнутий на голову каптур не міг приховати цього. Голос зовсім юнацький ще, хоч і не без мольфарської зверхності.

- Радий, що ти вражений.

Недооцінив я його таки. Розпинався тут, марно намагаючись передбачити наслідки знищення можливо останнього чаклуна. А тепер лежу на холодній землі, наполовину спалений і борюсь з потемнінням в очах. Заснути перед власною смертю — ще чого не вистачало...

- Доб'єш мене?

- Мої сили вичерпались на сьогодні. А зброю брати я не стану. Зробимо ось що, Богуне. Ти скажеш своїм, що здихався мене.

- Ось здихаюсь і скажу.

- Тоді підеш за мною в Хотин.

- На біса тобі туди?

- Якщо едикт бурі можна начаклувати — його можна й зняти. Ти був правий, кажучи, що нові бурі не зупинять війну. Хтозна, може відновлення Хотину це зможе. Може все, що потрібно це розвіяти сіре небо над ним?

Я промовчав. Він ж не зможе цього зробити? Чи зможе?

Мольфар не став чекати, доки я відповім бодай щось. Мовчки переступив мене і пішов назад до міста. Я хотів перевернутись, але сил все ще не було, тож єдине що я бачив — сіре небо над Хотином.

Кінець.