Розділ 17. Тобі тут не раді.
Богун.
Компас не працював навіть на такій висоті.
Жодна електроніка тут не працювала. Що ж повинні були зробити мольфари, щоб їхнє прокляття залишилось більше ніж на сотню років? Що ж це за сила така?
Зізнаюсь, в Хотині я до цього бував лише двічі. Перший раз по орден за заслуги в боротьбі з яничарами. Другий раз мене везли туди в наручниках. Не злюбив мене старий Хмель. До самої смерті не любив.
Коли мене виправдали він так і сказав: "Щоб ноги твоєї тут не було, інакше я тебе особисто, своїми руками задушу. Тобі тут не раді".
З того часу я не переступав ту межу, де починається Хотин. Якби Хмель до мене не ставився, я не переставав його поважати.
Але тепер ситуація змінилась. Мольфар, можливо, останній в Сірка. Покоління наступних може й не з'явитись. А без своєї чаклунської армії він не встоїть. Я казав йому колись: не сподівайся на них, та він не послухав. Занадто запальний він був, занадто сильно хотів влади. Тому й не підтримали характерники свого побратима, коли він за булавою гетьманською потягнувся. Не гоже нам зброю на крісло гетьманське змінювати. Тоді то й не слухав ніхто з моїх братів його слова про майбутнє.
В той ж день ми й визначили власне на сотні років однією помилкою...
Я знову струсанув головою. Вибрався на останній поверх хмарочосу. Хотин погано діяв на мене. Будив спогади, котрі не повинні були виходити. В мене є завдання, котре засіло в сусідньому хмарочосі. Коли ми спілкувались, на вулиці завивав вітер. Ми чули це одне в одного по рації, але він скоріш за все, увагу не звернув.
А я звернув. І звернув, що вітер іноді затихає, а значить він в приміщені. Ярополк намагається заховатись на ніч. Фільтрів в протигазах може й не вистачити, залишись він внизу.
Небо потемніло. Я зручніше вмостився головою на рюкзаку і заплющив очі. Завтра все вирішиться.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!