L'S _ LION CUB _ GAMES

Тихо працює кондиціонер. Прохолода тонкої ковдри на шкірі. Палкі обійми коханої. Дихання, що лоскоче шию. Слова, гарячі та смішні одночасно. Ненависний зумер верещить, а це означає лиш одне.

— Лін, мені треба йти. Робота робить вільним! — Лев сміється, піднімаючись.

Але в очах вже кам'яніє зосередження, а на зіницях миттєво спалахують імпульси підключення до мережі. Коли він вдома, з нею, мозок має рідкісну можливість відпочити від конекту з мережею.

Жінка підіймається на ліктях. Ковдра відкриває груди, але Лев не озирається. Тепер він бачить всю кімнату через, до часу відключену, вбудовану у стелю, камеру спостереження. Чоловік розминає плечі, підсилені біопластиком пальці активують імплант на потилиці, переводячи його у робочий режим.

Лін з сумом споглядає широку спину, на якій квітне чудернацьке татуювання великого, хижого птаха з головою лева. Крила на м'язистих плечах. Біцепси розписані колонками коду стародавньою мовою програмування, яку давно ніхто не використовує. Що приховують ці мертві символи? Коли вона спитала в перше, він віджартувався. Мовляв, це ключ для злому всіх законів всесвіту.

— Як же мене задовбав Титан! — Лін здивовано слухає, не зовсім розуміючи, до чого веде чоловік. — Тобі зараз прийдуть квитки на рейсовий корабель.

На столику вібрує комунікатор у білому чохлі, із зображенням чорного котика.

— Марс кохана! Марс! — Чоловік вдягається. Чорна куртка з логотипом якоїсь з сервісних служб шарудить блискавкою. — Авансу вистачило і на квитки, й на пів року бронювання житла.

— Плювати! Мені страшно Левику, — Жінка закриває обличчя руками, — Кожного разу, коли ти йдеш, здається що назавжди! Коли-небудь ти не повернешся!

— Все може бути, — Легко каже Лев, та повертається, всміхаючись, як йому здається, щиро, — Всі проплати робила ти, і кредити це були твої, й вони чисті. Аванс, що отримав я, зник як і не було. Ти довго накопичувала кошти й от, нарешті накопичила. Мої схеми не прослідкувати жодним фінмоніторинговим ШІ. Зітруться, вештаючись чистим вебом, а жодних кінців не знайдуть.

— Просто повертайся! — Крізь сльози, не торкаючись комунікатора, каже Лін.

Чоловік підходить, коротко цілує її, та проводить ледь прохолодними кінчиками пальців по щоці, стираючи сльози. Вона знає, його руки можуть бути біднішими за до ик пір'їнки, та міцнішими за бронью патрульного крейсера.

— Все буде добре! — чує Лін, коли пластикова панель зовнішніх дверей, зачиняється з тихим, механічним гудінням.

Жінка падає на подушку та накривається ковдрою з головою. Тишу кімнати порушує лише тихий плач та вібрація комунікатора.